De amore

«Платон називає любов гіркою, (гірким плодом). І справедливо, бо кожен, хто любить — помирає. Орфей називає її glycypircon, тобто солодко-гіркою, тому що любов є добровільною смертю. Оскільки вона є смерть, вона гірка, але оскільки смерть ця добровільна, то солодка. Вмирає ж кожен, хто любить». (Марсіліо Фічіно «De amore», глава VIII). 

Вчення про те, що таке любов стає основою філософії Марсіліо Фічіно, він описує її рівноцінною до єднанням із Богом. Саме Фічіно і вводить поняття Amour platonique —«платонічного кохання», оскільки він і був тим, хто відкрив Платона по-новому для людей епохи Відродження і для нас. Тому передісторія мала б звучати так: у 1462 році Козімо де Медічі надає кошти Марсіліо Фічіно, а разом із тим віллу Карреджі під Флоренцією, із метою перекладу праць Платона.  Саме так народжується Платонівська академія і так відроджується античне уявлення про любов. Найпопулярніша тема в академії, таким чином і створюється одна з головних робіт самого Марсіліо Фічіно — «Коментар на «Бенкет» Платона», або просто «Про любов» («De amore»).

Ведучи далі тему стосовно божественної любові, то Платонівська академія цікавилась і Данте, книги якого були визначені, як джерело ідей Платона. Але, загалом, це була не просто філософська теоретична основа. Існувала реальна причина чому він їх писав — платонічне кохання до Беатріче, жінки, яка

«в своїх очах вона несе кохання. На кого гляне, всі блаженні вмить». (Данте Аліг’єрі «Нове життя, XXI. Сонет).

Краса Беатріче описується як неземна, райська та породжує не просто чуттєво-фізичні, а високі духовні переживання. Данте Аліг’єрі описує Беатріче словами Гомера:

«Вона здавалася дочкою не смертної людини, а Бога» (Данте Аліг’єрі «Нове життя»). 

Жінка стає тим, що породжує вище усвідомлення, що віддаляє Данте від земного «я» і переносить його із стану фізичного переживання до стану духовного, сама Беатріче не просто дух на Землі, вона жива людина, що підноситься над земним. Любов — це прагнення безсмертя, безсмертними стають і Данте з Беатріче. Втім, варто зауважити, що лише образ, який Данте вимріяв у глибині своїх страждань і піднесень, відтак, лише наближення закоханого до Бога, саме той, хто кохає — духовно вдосконалюється і творить мистецтво. Власне, чи це і є вища сила божественного кохання? Всеосяжне вдосконалення душі, направлення на красу і породження мистецтва — надалі створеної «Божественої комедії». За коментарями Фічіно, кохання це естетика, це вічний пошук краси із допомогою розуму, зору і слуху, інші почуття не є бажанням кохання. Бажання ж фізичного єднання і кохання – це не подібні, а протилежні поняття. Якщо розповідати історію, то на фізичних площинах Данте і Беатріче зустрічалися всього декілька разів. Перша зустріч відбулася у дитинстві, у церкві міста Флоренція. Із того часу закарбований образ і поселився у серці Данте, про який згодом напише: 

«Віднині і надалі, кажу вам, Кохання заполонило мою душу, яка одразу до нього прихилилася» (Данте Аліг’єрі «Нове життя»). 

 І тільки через довгих девʼять років вони зустрічаються знову, як результат — коротке вітання від Беатріче та створення Данте першого сонету. Так, така була реальність — Данте цікавився, що відбувається в житті коханої жінки, відповідно те саме робила і вона. Усе ж, третя зустріч стає останньою, бо Данте сам відмовляється від будь-якої фізичної зустрічі із нею, надаючи перевагу лише духовній взаємодії. Беатріче виходить заміж і невдовзі помирає. Але лише у світі фізичному, щоб стати безсмертною у творчості Данте, де їхнє кохання теж стало безсмертним. Можливо саме через цю неможливість переведення його у тілесний вимір. Сам Данте, насправді, був одружений, але божественна любов була лише одна, а смерть Беатріче не стала його особистою внутрішньою раною, бо він був впевнений — увесь світ втратив частину раю на землі. 

Згадується одразу схожа історія кохання — Петрарки і Лаури, а чи були вони знайомі в реальному житті? А чи є взагалі важливою відповідь на це питання, якщо вже відомо, що кохання впливає більше на того, хто кохає. У цьому і таємниця, і розгадка «платонічного кохання» — закоханий готовий вмерти за того, кого кохає, а отже це означає, що в ньому зникає навіть страх смерті. Із «Книги пісень» або «Канцоньєре», нової європейської лірики, яка народилася теж через нерозділене кохання, читаємо: 

«Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік». 
(Франческо Петрарка «Книга пісень», Сонет 61). 

У своїх сонетах Петрарка освячує Лауру, але все ж описує справжнє земне кохання, хоч так само нездійсненне. Петрарка точно памʼятає час і місце зустрічі із Лаурою — 1327 рік, Авіньйон, церква Святої Клари. До речі, як і у Данте, теж у церкві, місці звʼязку із Богом, зароджується ще одне божественне кохання. 

Що ж, прикладів безліч. Не склалося і у Серена Кʼєркегора, хоча ствердно можна сказати — він сам так вирішив, що таке кохання єдиний можливий варіант для нього, філософа:

«у листах він вселяє Корделії думку – заручини сковують, зв’язують його почуття, справжнє глибоке кохання може бути тільки таємницею» (Серен Кʼєркегор «Щоденник спокусника»). 

Так він вчиняє і у житті, не лише у своїй книзі — зустрічає Реґіну Ольсен, закохується, заручається, але не одружується, повертає обручку дівчині і прощається. У момент Кʼєркегор позбувається щастя, «помирає» і поринає у кохання божественне.

Філософія Кʼєркегора виростає із ідентичного почуття, що і «Божественна комедія». Серен  Кʼєркегор присвячує життя філософії, яку весь час запалювало кохання, хоч і нещасне. Кʼєркегор — не Данте і не Петрарка, це ХІХ століття, його кохання поза сумнівом реальне, навіть теоретично його не можна піддати сумнівам, як іноді бувають підозри щодо існування Беатріче чи Лаури. 

У неділю він відвідував церкву, як і Реґіна, але між ними жодного спілкування. Існувала лише віра в те, що вони будуть разом і вона не покидала Кʼєркегора, але одночасно він усвідомлював неможливість цього. Такий дисонанс породжував постійні роздуми, що наштовхували на безперервне осмислення і поглиблення своєї філософії, це кохання дарувало надзвичайно сильне духовне переживання. Воно було вічним і жило до смерті філософа. Життя ж Реґіни складається інакше, вона виходить заміж і в 1855 році має їхати до Америки, це стає причиною їхньої першої зустрічі з Сереном після розірвання заручин. Пройшло майже 15 років — і от вони зустрічаються на вулиці, Реґіна пробачає і благословляє Серена і їде, того ж року він помирає. Його філософія народжена коханням, лише варто розуміти, що саме тим, яке наближує до Бога, хоч і позбавляє звичного розуміння щастя. 

Автор: Коптіла Єлизавета