Що таке «расизм»? Чи притаманний він так званим «антирасистам»? Ален де Бенуа спробував відповісти на ці питання в інтерв’ю для 8-9 номеру Éléments за 1974 рік.
Éléments: Здається, що расове питання лишається головним на порядку денному. Проте до нього звертаються далеко не всі публікації. Чому, на вашу думку?
Ален де Бенуа: Тому що набагато легше уникнути теми, яка бентежить, аніж розглядати її прямо і в лоб. Це варіація страусиної поведінки. З іншого боку, слово «раса» лякає своїм емоційним зарядом. Тому ми більше не використовуємо його. Навіть слово «етнічна приналежність» починає турбувати: наприклад, деякі регіоналісти говорять про «народності». Нещодавно видавництво Privat опублікувало словник Les 50 mots-cles de l’anthropologie («50 ключових слів в антропології»). Даремно шукати там слово «раса». Зі свого боку, багато вчених вважають за краще говорити про «популяції». Але визначення, яке вони дають поняттю «популяція» (сукупність індивідуумів, що характеризуються різними варіаціями у розподілі й вираженні генів), в точності відповідає тому, що кілька років тому говорили про раси. Так ми стикаємося з прикладом досить поширеної хвороби нашого часу: семантофобії. Усунення слова, як вважають, усуває сам об’єкт. Але слова – це не об’єкти, і реальність продовжує існувати. Таке ставлення є дуже показовим. Коли хтось говорить про щось дуже пихато, то лише тому, що відчуває певну збентеженість: лише «антисеміти» говорять про «ізраїльтян» для позначення євреїв. Психолог легко інтерпретує такі «уникнення». Це основа табу: постійно про щось думати, але ніколи не говорити про це. Після повернення з Пекіна пан Ален Пейрефіт написав: «Важко не повірити в реальність етносу, коли ви бачите, як китайці живуть та вивчають своє минуле». Доки людські «популяції» зіштовхуються між собою на Близькому Сході, в Конго, Біафре, Пакистані, Бразилії, США, де зростає активність пригноблених етнічних груп, де регіони претендують на свою автономію, а Церква є «вкоріненою», важко стверджувати, що рас і етнічних груп не існує. Крім того, закон, який передбачає покарання за дискримінацію осіб через «належність чи неналежність до певної раси», визнає, що раса не є чимось уявним.
Éléments: Тож якими є позиції щодо цього питання?
Ален де Бенуа: На сьогодні є лише дві категорії людей, що виражають свою думку щодо проблеми раси. З одного боку, це так звані «антирасистські» кола, що звеличують «людську особистість», повагу до життя і милосердя для всіх, але не пропонують будь-яких конкретних засобів щодо припинення расових зіткнень. (Окрім того, що звернення до «братерства», якого не існує навіть на рівні гомогенної національної спільноти, навряд чи буде реалізоване на рівні всієї планети). З іншого боку, це ксенофобські кола («я не расист, але …»), для яких будь-яка можливість є причиною засудити іншого як цапа-відбувайла. Проте, я думаю, що ми повинні вийти з цієї дилеми між ницістю або скупістю. Якщо проблема існує, то вона повинна вирішуватися прямо, визнаючи існування різних етнічних груп, які мають спільне право на самобутність.
Éléments: Тобто вищих рас не існує?
Ален де Бенуа: Ні. Я б навіть сказав, що всі раси є вищими. Кожна у свій сфері. Поясню. Людство – це не просто зоологічна одиниця. Воно має становлення, тобто минуле, культуру, історію, долю. Очевидно, що людина, яка народилася в рамках конкретної культури, якою б вона не була, має перевагу розуміння та інтеграції в цю культуру зсередини, на противагу тим, хто може сприймати її тільки ззовні. Особисто у мене завжди було багато симпатій та захоплення до цивілізацій Китаю і Японії. Контакти, які я мав з чорними в Сполучених Штатах, арабами на Близькому Сході, були захоплюючими. Але мій інтерес до цих культур, яким би сильним він не був, ніколи не дозволить мені оцінити їх зсередини. Проте, він може дозволити мені дійсно зрозуміти їх. Тому ми повинні змиритися з існуванням певного порога в «міжкультурному» розумінні. У цьому сенсі, в глобальному сенсі, будь-яка расова приналежність є первинною щодо цінностей цієї раси: тут соціолог і антрополог об’єднуються. Тому можна сказати, що кожна раса перевершує інші в реалізації своїх власних досягнень. Говорити про «вищу расу» взагалі, наче цей термін класифікує якусь схоластичну сутність, абсолютно безглуздо. І саме тоді, починається це «взагалі», починається й расизм…
Éléments: Ви засуджуєте расизм?
Ален де Бенуа: Я засуджую всі без винятку расизми. Включаючи, ясна річ, тих, хто ховається під зручною маскою «антирасизму».
Éléments: Що ви маєте на увазі?
Ален де Бенуа: У своїй прекрасній книзі Les nuisances idéologiques (Calmann-Lévy, 1971) пан Раймонд Рюєр пише: «Інтелектуальний расизм, що зберігає почуття етнічної різноманітності, менш шкідливий, аніж антирасизм, що цілеспрямовано нівелює й нищить ідентичності, асимілюючи їх». Він додає: «Антирасистські та егалітарний ідеології несуть не меншу відповідальність за геноцид та етнічні вбивства, ніж відкрито расистські ідеології». Це може когось здивувати, проте… Ніцше вже говорив, що віра в добрі справи заподіяла найбільше зла людству за всю його історію.
Éléments: Це здається парадоксальним …
Ален де Бенуа: Факти є фактами. В ім’я рівності людських душ перед Богом місіонери хотіли нав’язати «колонізованим» народам чужі їм релігійні концепції. Вони хотіли нав’язати свої звичаї, свої манери, свій спосіб життя. Результатом стала справжня декультурація серед цих народів. І правильно, що нам за це дорікають. Щоправда, священики розпочали цей процес з самої Європи. Зрештою, християнство ж зародилося на Близькому Сході, і для того, щоб зробити його вірою європейців, довелося вщент зруйнувати давні вірування та давні структури. Сьогодні Церква повертається до цих начал. Вона хоче де-вестернізації: цього голосно вимагали на останньому синоді. Але це перехід від однієї форми надмірності до іншої. Після поховання «дикунів» в папських школах єпископи тепер хочуть, щоб Європа стала такою ж «дикою», як Африка і Латинська Америка. Це ідіотизм.
Те, що місіонери робили з точки зору релігії, ідеології, породжені «Просвітництвом» вісімнадцятого століття, робили в ім’я світського егалітаризму. Це наші добрі вчителі часів Третьої республіки вбивали етнічні культури і регіональні мови в Європі. Демократії знищили особливості, збережені монархіями незважаючи ні на що, ці особливості робили різні регіони персоналізованими й живими. Створення штучних кордонів, вмотивоване абстрактними адміністративними міркуваннями або суто ринковими імперативами, призвело до поступового вмирання старих провінцій. Так само сьогодні радянський комунізм нав’язує у всіх країнах однакову модель «переходу до соціалізму», однакову схему класової боротьби (навіть там, де класів і близько не існує) та диктатуру пролетаріату. На щастя, Китай від цих вимог відмовився. Нерідко натхнений найкращими почуттями, такий «інтеграціонізм» може привести до повного зникнення окремих груп населення, яким загрожує небезпека. Приклад південноамериканських індіанців всім добре відомий. Візьмемо інший: чорношкірих американців. Вони представляють лише 12 % населення Сполучених Штатів. Їх «інтеграція» означає, абсолютно чітко, асиміляцію, тобто зникнення в американському melting-pot. Вони позбулися рабства й сегрегації лише для того, щоб «обережно» віддати власну окремішність. Прихильники Black Power це помітили. Ось чому вони все більше і більше відмовляються від міражів інтеграції, повертаючись до чорної культури, історії Африки, свого африканського минулого, де вони пізнають себе й належать самим собі. Наслідки, якщо не наміри, такого антирасизму є такими ж, як і наслідки та наміри найогиднішого з расизмів, оскільки ведуть до етноциду, тобто до зникнення етносів як етнічних груп. Давайте не будемо знову впадати в редукціонізм. Етнічна приналежність – це не просто сума людей. В цілому етнос має багато властивостей. Він визначає душу народності (Volksseele), прояви якої можна побачити в стосунках, в яких люди живуть між собою та із всесвітом. Пан Робер Жолін, автор багатьох робіт по етноциду, вірно заявляє: «Ідея цивілізації, що дає єдине обличчя всім людям, не має сенсу або, скоріше, має надзвичайно негативний сенс. Це лише руйнування, крок за кроком, всіх інших цивілізацій, щоб, в кінцевому рахунку, отримати одну загальнолюдську» (Le Quotidien de Paris).
Éléments: Так може існувати якийсь «вивірений антирасизм»?
Ален де Бенуа: Скажімо, неідеологічний антирасизм, який нічого спільного з універсалізмом або егалітаризмом, і полягатиме у врахуванні відносних відмінностей, що існують між людьми та групами людей, і який буде прагнути не усунути ці відмінності, але змусити їх співіснувати в гармонійному та задовільному ансамблі для кожного.
Éléments: Що включає в себе боротьбу з расизмом…
Ален де Бенуа: На мій погляд, критика расизму може і повинна проводитися на двох рівнях. Перш за все, на рівні ідеологічного «біологізму». Реакцією проти домінуючої ідеології, яка прагне знищити все, що стосується спадковості, расової приналежності, вроджених чинників особистості тощо, може стати концепція, в якій, напроти, індивідуум буде повністю визначатися своєю спадковістю, а навколишнє середовище не буде грати ніякої ролі. Людина буде “діяти” так само, як “діє” тварина: згідно приналежності до свого виду, згідно запрограмованим у самому об’єкті інстинктам (хоча у тварин просто немає вибору). Отже, ця доктрина є редукцією: людина зводиться до її біологічному виміру. Як це не парадоксально, це одна з найгірших тез філософського структуралізму, який позиціонує людське «я» як чисту ілюзію та проголошує «смерть людини», тобто смерть суб’єкта. Якби це було так, «історія» людських спільнот принципово не відрізнялася б від історії тварин. В кінцевому підсумку вона стала б передбачуваною. Тим не менш, це не так, не дивлячись на всі зусилля «футурологів», саме тому, що історія включає в себе ту непередбачуваність, що, з-поміж іншого, пов’язана з людським вибором. Про це свідчить так звана школа «філософської антропології» (Гелен, Плесснер, Портман та інші). Звісно, біологізм не обов’язково веде до расизму. Але расизм обов’язково передбачає біологізм. Тому необхідно враховувати важливість заданої, вродженої частини особистості, оскільки вона включає в себе етнічну приналежність. Біологічний «вимір» людської особистості має велике значення. Всі недавні відкриття підтверджують це. Ось причина, чому, знову таки, на противагу домінуючій ідеології (та задля відновлення рівноваги), я вважаю за необхідність рішуче підкреслювати цей факт. Але цей «вимір» є лише частиною цілого. Людина – це тварина, і біологія визначає все, що є тваринним в ній. Але людина – це не просто тварина. Вона має певний «вимір», виключно людський, що накладається на біологічний «вимір», котрий становить лише базис. Цей людський «вимір» характеризується, зокрема, історичною свідомістю та культурою, яка є продуктом цієї свідомості. Людина – єдина тварина, яка сприймає час як майбутнє, єдина тварина, яка не тільки має історію, але й існує в історії. Як природа є середовищем існування для тварини, середовищем існування людини є культура. Природа визначає рамки, в яких виражається культура, але вона не визначає її форму. Крім того, природна заданість є однозначною, тоді як форми культурного самовираження піддаються нескінченній мінливості.
Це причина того, чому одна і та ж «природа» може породити найкраще і найгірше. Це також причина того, чому освіта, «дресирування» відіграє таку важливу роль: вона створює звички і схеми, вона вводить в мозок більш-менш незворотні закономірності. Якби все визначалося генами, освіта була б марною.
Éléments: Але яким є зв’язок між расою та культурою?
Ален де Бенуа: Це потенційний зв’язок. Я повністю дотримуюся думки пана Франсуа Жакоба, професора Collège de France, який наприкінці 1973 року заявив паризькому тижневику: «Спадковість не визначає культуру, всупереч твердженням расистів. Спадковість визначає здатність перейняти культуру».
Éléments: Ви говорили про другий рівень критики…
Ален де Бенуа: Так, це набагато простіший рівень. Я хочу поговорити про ксенофобію. Вона дуже розвинена в нашій країні, де практикується не тільки щодо чорношкірого або араба, але й до англійця, німця, до парижанина з боку провінціалів або до провінціала, коли він знаходиться в Парижі. Давайте не будемо забувати, що місьє Шовен був французом. У цьому простежується дуже давнє рефлекторне почуття, яке, можливо, мало певний сенс в доісторичні часи. Коли людині загрожують великі небезпеки, недовіра a priori або навіть ворожість можуть бути корисними та сприяти виживанню. Це почуття надихало народну мудрість: «Чого селянин не знає, того не їсть», – говорить фризьке прислів’я. Однак у випадку «сучасної» ксенофобії ми маємо справу з чимось зовсім іншим. По суті, це відмова визнати іншого відмінним від себе, відмова від відмінностей, прийнятих як стимулюючий «виклик». Ця відмова може бути вираженою в безлічі областей. Економічна форма ксенофобії називається класовою боротьбою. Щоб позначити її «расову» форму, я пропоную термін «альтерорасофобія». В цьому відношенні антиарабський та антинімецький расизм мають абсолютно однакову природу: було б неправильно вбачати в цьому спогади про облогу Парижа (1870 року) або битву при Пуатьє (732 року). Цікаво, що ця альтерорасофобія поєднується з таким собі «расофобним антирасизмом»: в обох випадках спостерігається відмова від відмінностей або бажання їх усунути. Особисто мені ксенофобія є чужою. Досить подивитися, як іноземцю «відповідають», коли він запитує дорогу на вулиці, або коли він намагається пояснити в магазині, чого хоче, аби зрозуміти, наскільки закритим є французьке суспільство. Ми повинні боротися з ксенофобією, що породжує забобони, дискримінацію, ненависть та зневагу до всіх, кого досягає.
Éléments: Чи не є ксенофобія незграбним, можливо, бажанням залишитися самим собою?
Ален де Бенуа: Можливо. Проте, як правило, ксенофоб ніколи не виступає «за», він завжди «проти». Він нападає на тих, хто не схожий на нього тільки тому, що вони на нього не схожі. Політично це переходить в ультиматизм. В основі ксенофобії лежить поняття закритості. Навпаки, в основі того, що можна було б назвати расофілією, лежить прийняття та навіть інтерес до відмінностей, звідси й поняття відкритості.
Ксенофобу рідко доводиться мати справу з позитивними причинами, чому він має пишатися своїм походженням. Але ця гордість – законна річ. Навіть нормально, що він усвідомлює цю перевагу. Син вважає свого батька кращим за всіх інших. Чому? Тому що це його батько, от і все. Це неможливо пояснити. Але ж син нікого не ненавидить. В цілому, цей принцип переважав в той час, коли люди й речі не оцінювались як щось безтілесне: Right or wrong, my country! Так само я вважаю, що добре і потрібно для кожної людини пишатися своїми предками, пишатися своєю країною, пишатися досягненнями своєї раси. Я навіть думаю, що для кожної людини нормально надавати перевагу культурі, до якої вона належить лише тому, що вона є прямим спадкоємцем цієї культури. Але я також вважаю, що ми всі можемо присвятити себе захисту та розвитку культури, якій належимо, без того, щоб ненавидіти чужі культури.
Éléments: Чи не буде дуже важко примирити самовихваляння з повагою до інших на практиці?
Ален де Бенуа: Я наведу приклад єврейського народу. Місіс Енні Кригель сказала про нього, що це «народ священиків» (Jewish Tribune, 18 жовтня 1974 року). Хіба ні? У будь-якому випадку це дивно у багатьох відношеннях. Цей народ уважний до всіх новинок, всіх революцій, і поруч з тим усвідомлює важливість свого найвіддаленішого минулого. Жодна людина в своєму існуванні не є повністю закритою для чогось універсального. Однак кожен підсвідомо прагне зберегти свою специфіку, свою культуру, свою індивідуальність. Сам по собі цей факт надає докази того, що, здавалося б, суперечливі почуття можна примирити й подолати. Поруч із тим, він показує нам, що культивування колективного я є, мабуть, найкращим способом зробити внесок в універсальне.
Éléments: Чи приводить таке ставлення до нового підходу в людських оцінках та судженні?
Ален де Бенуа: Однаково нерозумно говорити, що етнічна приналежність нічого не означає для особистості, та думати, що вона все пояснює. Тією ж мірою, якою ми покликані виносити судження, неминучою є відзнака приналежності людей до спільнот, в які вони інтегруються та які, відтак, сприяють їх становленню. Але я не розумію, як це заважає людині оцінювати її якості або особисті недоліки. Також було б неправильно вважати, що нерівноцінний підхід до людського фактору автоматично призводить до догматичних суджень. Саме тому, що ми знаємо, за словами професора Жана Бернара на симпозіумі «Біологія і майбутнє людини», що «кожна людина відрізняється від інших», саме тому, що вона унікальна, незамінна, не «рівноцінна» нікому, саме тому ми зобов’язані цінувати її у всій складності людської індивідуальності. Навпаки, саме егалітарні, універсалістські течії мислення судять про людей відповідно до їх власної приналежності. Приклад: для марксистських ідеологів приналежність до певного класу a priori викликає ціннісне судження.
Éléments: Чи можна на таких засадах домогтися гармонійного співіснування культур та рас?
Ален де Бенуа: Давайте не будемо впадати в ангелізм. Конфлікти існуватимуть завжди. Вони є частиною життя. Таким воно є. Але співіснування потрібно забезпечити тут і зараз. Ніщо не здається більш катастрофічним, аніж оцінка расової проблеми в її абстрактному вигляді. До неї майже завжди вдаються расисти. Раса здається їм якоюсь ідеальною сутністю, і саме відповідно до цієї ідеальної, неактуальної сутності вони визначають свої позиції. Навіть в найкращому випадку це призводить до тотального інтелектуального збідніння. Жодна теорія не може бути відділена від практики. В основі будь-якої практики лежить реальність, актуальна на сьогоднішній момент. Так само як і з політикою: це мистецтво можливого. Так, наприклад, майже напевно відомо, що долі цих трьох «білих» груп – у Європі, США та країнах радянського блоку – в кінцевому підсумку жодним чином не перетинаються. Ми можемо шкодувати про це, але це так: факт геополітики. Якщо припустити, що Європа захоче зруйнувати біполярність, породжену Ялтою та ворожу до об’єднання Європи, то не до двох супердержав нам доведеться звернутися в найближчі роки, але до арабів та китайців, єдиних сил опору, здатних впливати на світову гру завдяки чисельності населення. Симпатії не мають нічого спільного з цим питанням. Просто погляньте на карту, аби все зрозуміти.
Éléments: Давайте перейдемо до іншого аспекту питання. Що ви думаєте про психометричні дані, особливо про расові відмінності показника IQ (коефіцієнт інтелекту)?
Ален де Бенуа: Оскільки ці відмінності не зводяться до пояснення соціальними факторами (а вони, вірогідно, також тут присутні), їх неможливо ігнорувати. Це фактичні дані, які слід розглядати як такі. За умови, звичайно, усталеної термінології. У Сполучених Штатах Артур Р. Дженсен розрізняє рівень інтелекту I (конкретний інтелект) та рівень II (абстрактний інтелект). Він виявив, що в середньому чорні працюють гірше, аніж білі на рівні II. З іншого боку, вони отримують чудові результати щодо пам’яті, моторної поведінки тощо. Оскільки у кожної породи є свої сильні та слабкі сторони, ці відмінності не повинні нікого дивувати. В цілому, Дженсен демонструє в науковому сенсі доречність зауважень Леопольда Сенгора, які характеризують нехтування «глибокою чутливістю, супроводжуваною негайною реактивністю» та протистояння «інтуїтивної свідомості» чорних африканців «дискурсивній свідомості» білого європейця.
З іншого боку, засновувати абсолютну перевагу тільки на інтелекті – значить абсолютизувати інтелект. Очевидно, що це неправильно. Попри те, що більшість переконана у цьому, інтелект не охоплює всі розумові здібності. Ми також повинні враховувати характер. Він надає інтелектові форми та часом доповнює його. Згідно з наявними у нас даними, можна вважати, що японці та китайці – найрозумніші люди в світі, бо їх показник IQ за статистикою знаходиться на найвищому рівні. Проте, в історії людства європейська цивілізація злетіла набагато вище, ніж цивілізації Далекого Сходу. Це тому, що інтелект не обов’язково відіграє провідну роль. Європейська експансія перш за все рухалася авантюризмом, жагою до відкриттів, тенденцією приймати на себе виклики навколишнього світу, що є однією з особливостей європейського характеру: чи то «прометеївського», чи то «фаустівського».
Éléments: Ви декілька разів згадували про «справу Дженсена» в Nouvelle École. Якою була реакція?
Ален де Бенуа: Ми згадували про це, і говоритимемо ще, бо це є частиною нашої роботи в якості інформаторів. Для команди Nouvelle École в області наукових досліджень не може бути жодних заборон або табу. Без галілейщини, без лисенківщини. Що примітно з приводу цієї «справи Дженсена», так це те, що у Франції не було нікого, окрім Nouvelle École, хто давав би огляди цієї проблеми. У США, Англії, Німеччині дебати відкриті. У Франції це не так. Це мовчання саме по собі є показовим. З боку домінуючих ідеологій це вказує на дуже чіткі тенденції щодо інтелектуального тероризму. Роботи Дженсена, Хермштейна, Айзенка, Шоклі та інших представляють собою дослідження, які мають велику наукову цінність. Це не завадило засудити цих авторів за їх наміри. Щоб розібратися, у чому справа, достатньо було б прочитати книги і статті, про які йде мова. Та на жаль, критикуючи ці праці, ми намагаємося не дозволити широкому загалу виносити оцінку щодо окремих аспектів, ігноруючи цілісність. Це нездорова ситуація. У мене є кілька причин думати, що вона розвиватиметься й надалі.
Éléments: Що ви думаєте про метисацію?
Ален де Бенуа: По-перше, це делікатне питання, і дискусія щодо нього далека від завершення. Для політиків ця проблема, загалом, присутня. Але все не так просто в науковому середовищі. Деякі дослідники висловили позитивну думку щодо цього феномену або тому, що на них вплинула інтелігенція (наука нейтральна, але вчені не завжди!), або оскільки вважають, що можуть зробити такий висновок зі своїх досліджень. Є й науковці, що висловлюють несприятливу думку. Оскільки це дуже серйозна проблема, розбіжності в поглядах вимагають щонайменше обережності. До підходу біолога додається думка соціолога та історика. На нашій планеті є ряд країн, в яких метиси складають більшість. Треба сказати, що це явно не ті країни, чия стабільність або рівень розвитку можуть слугувати для когось прикладами. Знову ж таки, не варто робити остаточного висновку, необхідна обережність. Це також питання вибору. Чи краще мати планету, де співіснують людські типи та різні культури, або планету з єдиною культурою і, в кінцевому рахунку, з одним антропологічним типом? Ми могли б виділити тут два підходи: расофобію та расофілію. Перший підхід бажає зникнення рас, тим самим – стандартизації способу життя. Другий полягає у вірі в те, що саме різноманітність людства робить його багатим, і що світ, в якому можна в обох півкулях знайти однакові міста, однакові будівлі, однакові магазини, однакові продукти, однаковий спосіб життя, був би явно збіднілим. Мені не потрібно повідомляти вам свою позицію, але я визнаю, що відповідь a priori питання не вирішить. Тим більше я не бачу, як це можна нав’язати людській совісті. І в будь-якому випадку я згоден з паном Аленом Пейрефітом у засудженні конформізму, згідно з яким «визнати множинність людських рас означає схвалити Голокост».
Éléments: А як щодо імміграції?
Ален де Бенуа: Всі соціологи знають, що коли дві популяції, які помітно відрізняються з етнокультурної точки зору, живуть поруч, то як тільки перевищується певний поріг, миттєво виникають всі види труднощів: дискримінація, сегрегація, декультурація, злочинність тощо. Саме з такими труднощами зіткнулися Сполучені Штати. Ясна річ, що це завдає глибокої шкоди усім учасникам спільноти, починаючи з меншин, які досить виправдано висловлюють своє обурення. У проблемі імміграції я виділю два аспекти. По-перше, і це принципове питання, зазвичай кажуть, що імміграція має важливе значення для економіки. Можливо так і є, хоча я не певен, що при цьому враховуються різноманітні другорядні витрати. У будь-якому разі це твердження рівносильне твердженню про те, що економічні імперативи повинні розглядатися як пріоритетні перед усіма іншими. Не думаю, що це так. Отже, ми ще раз стикаємося з питанням вибору. З іншого боку, сьогодні формула «незамінний для економіки» означає буквально «необхідний для підтримки рівня прибутку великих компаній». Тому дивно бачити, що цей аргумент використовують організації, які стверджують, що є «антикапіталістичними». Звіт Масне фокусується на одному дуже важливому моменті. Хіба використання іммігрантів не витісняє собою економічні інновації? В кінцевому рахунку, саме інновації визначають конкурентоспроможність. Існує ризик впровадження протекціонізму. При Римській імперії рабство уповільнювало інновації, тому що завжди було простіше звернутися до безплатної рабської робочої сили. Повернення до такої ситуації було б неприйнятним. Але фактично так і є. У Франції налічується близько чотирьох мільйонів робітників-іммігрантів, або 6% від загальної чисельності населення. Вони становлять 56 % щодо показника зростання населення. Занадто часто з цими працівниками поводяться як з вигнанцями. Зневажені, експлуатовані, іноді небезпечні, вони живуть в умовах, які здаються нам шокуючими. Ця ситуація є одіозною. Присутність іммігрантів має на увазі взаємні обов’язки. Є ті, хто хоче «вивезти арабів», і ті, хто, подібно до лівих, говорить про абстрактних «однакових людей», і, відтак, відмовляється від будь-якого контролю. Ми не повинні впадати в ксенофобію чи революційну онтологію. І здається, що влада вперше зрозуміла це. Зрештою, існує проблема сумнівних елементів, які завдають значної шкоди реальним працівникам. Ця проблема дуже суворого застосування закону. Згідно Національному інституту демографічних досліджень (INED), тиск на кордони через нелегальну міграцію буде розвиватися (в країнах Західної Європи, оскільки в соціалістичних країнах міжнародна міграція заборонена). Ця перспектива викликає занепокоєння, оскільки може призвести до незворотних подій. Давайте подумаємо над цією стислою вказівкою INED: «Зникнення так званої “дикої імміграції” є однією з перших вимог для поліпшення умов життя та праці іноземців у Франції» (Population, липень-жовтень 1974 р.)
Éléments: Але як боротися з дискримінацією?
Ален де Бенуа: Я беру Ларусса (прим. перекладача – популярна французька енциклопедія-словник) і читаю: «Дискримінація: здатність розрізняти, розподіляти». Не думаю, що ви маєте на увазі цю дискримінацію: в строгому сенсі все, що існує, є дискримінацією, тільки смерть нею не є. Швидше за все, ви хочете говорити про дискримінацію щодо порядку надання основних прав, гарантованих кожному громадянину. Це дійсно проблема, гідна осуду, і ми повинні боротися з забобонами, які її супроводжують. Облік відмінностей, вочевидь, повинен стати першою умовою його усунення. В іншому випадку результат буде протилежним бажаному. Ось що сталося в Сполучених Штатах. Проголошуючи абстрактну абсолютну рівність, вони відрізали себе від фактів, з якими було практично неможливо що-небудь зробити. І дуже часто існує ризик дискримінації в зворотному напрямку…
Éléments: Що ви маєте на увазі?
Ален де Бенуа: Те й маю. Логічність є однією з форм щирості. Я за недискримінацію, за деколонізацію, за право народів на самовизначення. Але за однієї умови: це правило не мусить страждати на винятки. Якщо хтось проти колонізації, то потрібно виступати за взаємну деколонізацію, тобто проти всіх форм колонізації: стратегічної, економічної, культурної, художньої тощо. Ми маємо право виступати за Black Power, але за умови, що ми одночасно підтримуватимемо White Power, Yellow Power та Red Power. Перш за все, я насторожено ставлюся до однобічності: це перша ознака партизанського духу в найгіршому сенсі цього слова. Сьогодні ми спостерігаємо певні парадокси. Ми бачимо ідеологів, які виступають за повагу до всіх рас. Крім однієї: нашої (їхньої, до речі, також). Раніше я говорив про альтерорасофобію. А тепер слід поговорити про альтерорасоманію: ще одне патологічне відхилення, по суті навіть мазохістське. Ці ж самі товариші нещодавно ламали ментальні звички, соціальні та традиційні структури країн третього світу, колонізували їх, стерилізували їх, тепер стають у Європі послідовниками ще гіршої віри, жертвуючи усіма нами заради міфу про «прогрес» та закликаючи наших сучасників порвати із «застарілими» звичками. З одного боку нам розказують, що індійці та ескімоси не можуть протистояти агресивному контакту із західною цивілізацією. З іншого – що поєднання народів та культур для європейців є необхідністю й фактором прогресу. Добре було б розібратися у тому, що то за критерії, за якими, наче по Оруеллу, всі народи рівні, окрім тих, які є більш рівними за інших! Зі свого боку, я не розумію, чому те, що добре для бороро або гауякіль (прим. перекладача – індіанські племена Болівії) для нас, як стверджується, не підходить. Або слід визнати, що деякі раси більш обдаровані з точки зору їх пристосованості, ніж інші. О, точно, це було б дискримінацією.
«Якщо хтось справедливо засуджує етноцид примітивних народів з боку європейців, – пише Раймонд Рюєр, – вони не повинні забороняти європейцям зберігати власні етнічні групи». Зі свого боку, лідери єврейських громад продовжують повторювати, що впродовж їхньої тривалої історії їх переслідували лише дві загрози: погроми та асиміляція. Варто дослухатися до цього попередження. Воно надходить з віковічної мудрості. Давайте знову підтвердимо право народів бути самими собою, право всіх народів на досягнення своєї повноти проти універсалізму та будь-яких форм расизму.
Переклад: Сергій Заїковський
