Українська публіка, цілком природно, оминула увагою «дебати століття» між канадським професором психології, клінічним психологом Джорданом Пітерсоном, що уславився своєю критикою постмодерної «політики ідентичності», та Славоєм Жижеком, словенським новим лівим філософом, співзасновником Люблянської школи психоаналізу, відомого своєю комічно-евристичною аналітикою сучасних культурно-політичних явищ у рамках марксистського, гегельянського та психоаналітичного дискурсів.
Увага нашого суспільства була прикута до дебатів між Порошенком та Зеленським – на думку багатьох, вирішальних для долі України. Водночас дуже символічно, що обидві дискусії відбулися 19 квітня, одна у Києві, інша в Торонто, а реалії української політики могли би бути повчальною ілюстрацією для обговорюваних Жижеком і Пітерсоном тем.
Формально темою дебатів було щастя і шляхи його досягнення з марксистської та капіталістичної позицій («Щастя: капіталізм проти марксизму»). Але уже з початком виступу Пітерсона стало ясно, що диспутанти мають більше спільного, ніж відмінного, і доволі поверхове обговорення Пітерсоном Маніфесту комуністичної партії Маркса та Енгельса, вочевидь менш важливого для становлення марксистської теорії, ніж «Капітал» Маркса і навіть «11 тез Маркса про Фоєрбаха», було недоречним.
Точніше, відмінне є, але воно є приводом для солідаризації в питаннях, що справді об’єднують Жижека й Пітерсона. Головна відмінність у тому, що Пітерсон закликає розпочати з етики відповідальності, укоріненої в іудео-християнській культурі, що, на відміну від консервативної ідеї обов’язку, весь час розширює горизонти власного незнання, тоді як Жижек пов’язує щастя з трансформацією суспільства (паралельно з особистою реалізацією та досягненням добробуту), визначаючи його як побічний продукт самого процесу боротьби.
У чому ж спільне? Отже, Славой Жижек vs. Джордан Пітерсон: один – нео- чи постмарксист, новий лівий, у чомусь навіть неосталініст і критик неоконсерватизму та правопопулізму, інший – ліберал і критик неомарксизму, але обидва академічно маргіналізовані і зазнають нападок не з боку правих або лівих відповідно, а з боку ліволібералів. Цікаво, що Славой Жижек, який критикує поняття культурного марксизму за відсутність власне марксистської складової («ці люди не марксисти») вживає поняття «лівих лібералів», хоча ці люди, вочевидь, також не є лівими в класичному сенсі слова, але до цього ми ще повернемось. Обидва – філософи-іконоборці, що передусім кинули виклик священній корові політкоректності.
Коронна ідея Пітерсона полягає в тому, що марксистський мотив класової боротьби між експлуататорами й експлуатованими, репресивним апаратом і жертвами репресій, буржуазією-капіталістами і пролетаріатом, що має моральну перевагу, а отже, право і навіть обов’язок «експропріації експропріаторів», в 60-70-х, після того, як економічна поразка соціалістичного табору стала очевидною, зусиллями постмодерністських філософів і академічної лівиці в цілому трансформувався в «політику ідентичності»: боротьбу всіх можливих меншин та пригнічених проти негласної та репресивної «білої привілейованості», передусім білого гетеросексуального чоловіка, яку він вважає міфом.
Недивно, що Аль-Райт зробили Пітерсона своїм кумиром, хоча він критикує як ліву, так і праву політику ідентичності, зосереджуючись на лівій тільки тому, що вона «гіпердомінантна в університетах». Сам Пітерсон вочевидь поділяє деякі засновки комунікативної практичної філософії, що закликає до діалогізму, інтерсуб’єктивності та чутливості до вагомих аргументів замість ідентифікації з певною груповою спільнотою та її інтересами.
Жижек, безумовно, згоден із небезпеками ідеологізованого протистояння ідентичностей і відверто говорив під час дебатів, що політкоректність є породженням і водночас примноженням ресентименту – несвідомого реактивного комплексу, що складається із заздрості й бажання помсти, реалізуючись у формі остракізації «супрематистів». Більше того, Жижек відкрив свій виступ зізнанням у тому, що атаки ліволібералів розпочалися саме після його критики LGBTQ як ідеології. Нарешті, Жижек ще раз озвучив свою тезу про те, що прихід Трампа до влади є справою рук самих ліволібералів, які пожали плоди репресивної політкоректності. Водночас Жижек вважає Трампа не «захисником традиції», а постмодерним виконавцем неоконсервативного «перформансу», не більше. Суто структурно, як тут не згадати віртуальний реванш Зе як «породження» протилежного політичного табору, що, втім, створює загрозу і більш серйозного реваншу на самому дусі протиріччя.
Відмінність полягає в тому, що Жижек, як «лівий шміттеанець», услід за «крон’юристом Третього Райху» Карлом Шміттом вважає протистояння групових ідентичностей самою суттю політичного, що справджується і для постідеологічного сьогодення. Схожі інтуїції поділяє бельгійський лівий філософ Шанталь Муфф, що вивчає думку Шмітта й не так давно виступала в Будинку Кіно в Києві. Тому, погоджуючись із небезпеками колективного ресентименту, Жижек водночас полемізує з «приватним» рецептом щастя Пітерсона, пропонуючи соціальні трансформації на основі регулювання глобального ринку в певному напрямку.
Тому й позиції диспутантів, маючи очевидну точку дотику, критику нової лівої та ліволібральної політкоректності, різняться за своїм ставленням до ідеології (Славой Жижек: «Якщо ви лівий, не відчувайте себе зобов’язаним до політичної коректності, майте сміливість думати»; Джордан Пітерсон: «Не будьте лівим – не будьте прибічником політики ідентичності, передусім політкоректної»), а отже, й перспектив використання ідеології як інструменту соціальних зрушень.
Так, якщо Джордан Пітерсон закликає до подолання групового плюралізму-ізоляціонізму, Славой Жижек, у шміттеанському дусі, навпаки критикує сучасні західні суспільства за дефіцит відмінності, за штучний егалітаризм, і навіть приписує Марксу прагнення альтернативної ієрархії. В деяких тезах Жижек заходить так далеко, що його можна би було вважати філософом Третього Шляху, а не марксистом.
Власне, тому Жижеку й вдається ловити сучасний неолібералізм на суперечностях і розриві між деклараціями та реальністю, з якими погоджується Пітерсон. Так, Жижек зазначає, що китайська капіталістична економіка успішно співіснує з жорстким бюрократичним тоталітаризмом і в цілому спостерігає руйнування спайки демократії й капіталізму. Неолібералізм, в його інтерпретації, є політичним лицемірством. Так, західний неолібералізм вважає примусові шлюби й гомофобію прийнятними, якщо ці практики лишаються у рамках певного суспільства, але охоче включає це саме суспільство в глобальний економічний обмін, наприклад, Конго.
Далі, самі хвилі масової міграції, на думку Жижека, не тільки породжені капіталізмом (вторгнення в Сирію та Ірак, закривання очей на інтервенцію Саудівської Аравії у Ємен), а й не мають нічого спільного з покращенням життя народів третього світу. Критикуючи корпоративний капіталізм «з людським обличчям» а-ля Цукерберг і Сорос, Жижек порівнює його з симптоматичним лікуванням у медицині, що лікує прояви хвороби, а не її причини, адже справа не в тому, щоб багаті західні суспільства вмістили всіх іммігрантів, а в ліквідації умов, що змушують тих полишати батьківщину. Нарешті, Жижек визнає, що нинішній уряд ПАР, не справляючись з економікою, свідомо розігрує расову й расистську карту, створюючи зворотний апартеїд.
У цьому сенсі, звучить цілком закономірно висновок Жижека про те, що Alt-Right, незважаючи на свою часткову правоту (мігранти, Жижек визнає, справді часто вчиняють жахливі речі), проектують внутрішні протиріччя капіталізму на зовнішнього ворога, а отже, не здатні запропонувати альтернативу.
Хоча дебати Пітерсона й Жижека чимало критиків визнали поверховими, вони явно резонують з актуальними темами для рефлексій українського суспільства. Згадаймо, як провідний український фахівець з філософії Ніцше Тарас Лютий запитував у соцмережах, іронізуючи над випадом Турчинова проти «неомарксизму» гендерної політики: кого саме мав на увазі пан Олександр? Агамбена, Франкфуртську школу, Лукача? В устах академічного професора таке питання, звісно, риторичне, але цікава відповідь, яку дає на нього Жижек, відмовляючи філософам-постмодерністам у званні неомарксистів.
Навівши приклад Мішеля Фуко, Пітерсон почув у відповідь, що Жижек вважає його мало не антимарксистом, адже саме Фуко спрямував визначальну для марксизму критику капіталізму й настанову на революційні зміни в русло «мікроспротиву» настільки же усюдисущій та дифузній владі і само-маргіналізації як механізму такого спротиву.
Погодившись у тому, що відмова від революційної теорії (метанаративу) не дозволяє вважати постмодерністів повноцінними марксистами, Пітерсон водночас підкреслив продовження маркистського «базового антагонізму» в суспільстві у вигляді морально-політичного терору «мікрореволюціонерів» проти уявних носіїв «білого привілею». Також диспутанти зійшлися в «радикальному песимізмі» й готовності до апокаліптичних сценаріїв, хоча Жижек і тут не міг не прорекламувати контрсистемну революційність, сказавши, що не настанова на радикальні зміни є утопією; утопією є віра в те, що без цих змін можливо обійтися. «Страждання саме по собі не є доказом автентичності», парує Жижек переваги християнської етики особистої відповідальності Пітерсона, порівнюючи її з кшатрійським децизіонізмом (прийняттям вольового рішення як останньої інстанції) Битви на Курукшетрі в дусі критиків етичного інтенціоналізму (етики намірів суб’єкта, що протиставляється прагматичній та суспільно-орієнтованій етиці наслідків) і явно «тролячи» гуманістичного Пітерсона:
31. Кинь сумніви пріч, хай обов’язок править тобою,
Бо ж кшатрій народжений для справедливого бою.
32. Як праведні йдуть у відкриті ворота до раю,
Так радісно кшатрій до правого бою ступає.
«Бгаґавад-ґіта»
У своїй ставці на «пробуждувальну» силу майбутніх катастроф Жижек нагадує французького автора концепції археофутуризму та «конвергенції катастроф» Гійома Фая, що покинув цей світ у березні цього року. Ніцшеанець Фай, думка якого вивищується над стереотипними ідеями правих та лівих, водночас був досить симптоматичним критиком явища «етномазохізму» та процесу «контрколонізації з Півдня», – терміни Фая, що означали різні аспекти масової міграції в країни Заходу. Так само він не поділяв ненависть французьких нових правих до «капіталістичної Америки» та передбачив усе більшу політичну роль релігійного фактора в житті західних суспільств.
Власне, іще одним важливим висновком з дискусії, на мою думку, є наступний: чимало нових правих також є досить умовними «правими» у тому сенсі, що їх цілком задовольняє відверто постмодерне явище правопопулізму, а десекуляризація, навіть таким страшним коштом, як сьогоднішній теракт у церквах та готелях Шрі-Ланки, є самоцінністю і приводом для поверхового торжества над «марксистами» в стилі «Ніцше помер». – підпис «Бог»».
З цих міркувань, по той бік уже доволі тривіального спостереження про злиття ідеологічних полюсів, маю визнати, що тільки пошук над- або альтер-модерних метанаративів, у тому числі зміна глобальної економічної системи, є вартим обговорення підходом як справа, так і зліва. Можна вважати це найціннішим меседжем Жижека в цих дебатах. Найважливішим же посилом Пітерсона, на мою думку, є неприйнятність ірраціонального неототалітаризму певної групової ідентичності, що прагне знищення своєї демонізованої протилежності. У цьому сенсі Пітерсон також є «шміттеанцем»; лишилося тільки зробити крок до вимоги прозорості й нормалізації політичної конфронтації вслід за Шміттом та Жижеком. Звідси правий популізм як постмодерне породження ліволібералізму, що об’єктивно набирає обертів, необхідно якомога швидше переосмислити як тимчасове та перехідне явище на шляху до альтернативного світового ладу й справді революційного «макроспротиву».
Автор: Олена Семеняка
