«Якщо світ переходить в стан безумства, то нам потрібна його безумна оцінка», – ця цитата Жана Бодрійяра, наведена у книзі «Критична теорія інтернету» Герата Ловінка, кинула мені виклик. Тому наступні рядки – це моя безумна оцінка подій.
Сьогодні в Україні ми стикаємося з проблемою того, як захистити мистецькі твори від наслідків війни. Ми читаємо в новинах про те, як російські окупанти вивозять картини та скульптури українських художників, поцілюють у музеї та університети ракетами, пошкоджують пам’ятки архітектури дронами тощо. Як і посягання на життя людини, так і на цінність кожної пам’ятки викликає в нас обурення. Вважаю, що стосовно об’єктів та місць, це пов’язане з атмосферою, пам’яттю та символічним капіталом. Важливість останнього чинника я особливо поясню наприкінці нарису. Націю можна знищити як буквально, через винищення кожної окремої особи, що ідентифікує себе з певною групою, так і знищивши її символічний, культурний, капітал. Тобто те підґрунтя, на якому нація базується, те завдяки чому може відрізнити себе від інших та самоідентифікуватися. Окреслю тут ще одну важливу деталь. Для мене нація – це швидше культурно-ціннісне об’єднання, ніж етнічне.
Можливо, проживаючи саме цю травму, що стосується утрати культурних артефактів, ми так бурхливо реагуємо і на ряд нещодавніх акцій еко-активістів у музеях. Облиття супом, закидання пюре, приклеювання волосся до рам шедеврів робить боляче. Моя мета зараз тут, розібратися, а в чому власне полягають ці акції та відрефлексувати для себе те, що відбувається. Для цього я розгляну їх виходячи з двох ракурсів: екології та арт-критики.
Почнімо з невеликого знайомства, адже в інтернеті багато різних статей, які укласти в якийсь логічний ряд доволі складно. У мене на це пішло два повноцінних дні.
Власне, хто ці люди?
Скажімо так, відбувається «еко-активістський джихад», проголошений англійською організацією Just Stop Oil, яку очолює відомий в Британії борець за екологію та «зелений» політик Роджер Халлам. Однак, деякі ЗМІ одним з очільників руху називають і Луї Маккекні, який роздавав інтерв’ю від імені активістів, координував мітинги, а в липні приковував себе до футбольних воріт під час матчу англійських команд Евертона та Ньюкасла та поніс за це шеститижневе покарання. Швидше за все, Халлам виступає ідеологом руху та патроном, у той час як Маккекні виконує опцію одіозного медіатора між групами молоді, зачарованої протестами, та суспільством, він і виглядає як косплей на Джокера, і поводиться так само. Група Just Stop Oil, організована у лютому (камон, подумайте про «руку кремля», ви ж цього хочете, але ні), почала свою активну діяльність із гучних заяв проти нафтових станцій, АЗС, корпорацій та британської влади, зафіксованих на валентинці, переданій Борісу Джонсонюку.
Першопочатково активісти збирали мітинги. Їхня мета пояснюється просто. Зважаючи на повномасштабну війну рф в Україні, Урсула фон дер Ляєн, президентка Єврокомісії, презентувала план під назвою REPowerEU, націлений на зменшення імпорту ресурсів з РФ, упровадження альтернативних джерел електроенергії та опалення в ЄС, купівлю нафти у країн-партнерів. Британія, яка після Брексіту не є частиною ЄС, за заявами Боріса Джонсона, ще прем’єра на той час, вбачає вихід із ситуації у тому числі й у стимулюванні нафтогазових проєктів у Північному морі. Таким чином, карт-бланш отримують нафтогазові гіганти, наприклад, Shell. Протестувальники з Just Stop Oil обурені саме цим кроком та пропонують британській владі так само орієнтуватися на альтернативні засоби, наприклад, утеплення житлових будинків. До того ж, ціни на електроенергію, їх м’яко кажучи не тішать. Звичайно, смішно це читати в країні, де йде війна, електроенергію вимикають через російські бомбардування, а ціни зростають відповідно зростанню долара до 36-40 грн. Але продовжимо.
Як активісти Just Stop Oil досягають своєї мети?
Перші активні помітні дії організації відбулися в Альберт-холлі, під час премії BAFTA. Проте в Британії вони уже до цього стали відомими через масові протести біля нафторозподільних станцій та перекривання доріг. Такі дії, притаманні радше протестувальникам «старої закалки», ніж максималістській молоді. Тому студенти, які шарять за гайп, вирішили діяти інакше. До того ж, незадовго до цього, Роджер Халлам закликав їх до «спражньої революції». Активісти, напевно надихнувшись серіалами Нетфлікса, типу «Паперового будинку», вирішили діяти гучно і з музикою. Проте, на мій погляд, їм не вистачило особливої сміливості. Все це виглядає сором’язливо та надто голослівно. Вибирають вони картини з захисними рамками, наприклад.
Так, вибудуємо хронологію
16 лютого активістки облили себе нафтою під час ланчу в їдальні Триніті-коледжу, Кембридж.
2 березня, почалися масові обливання фарбою трьох лондонських університетів.
13 березня, BAFTA.
16 березня, один з активістів прикував себе до воріт під час матчу Арсенал-Ліверпуль.
17 березня, Маккекні прикував себе до воріт під час матчу.
(Наступні 4 дні такі ж самі дії під час футбольних матчів).
1 квітня, Кемерон Форд прикував себе до танкера з нафтою. Невеликий протест біля нафтового терміналу Кінгсбері.
13-16 квітня, протест у Лондоні.
2 червня, протести в Единбурзі, залитий фарбою офіс уряду.
13 червня, у прямому ефірі активісти залили фарбою будівлю Казначейства Його Величності.
29 червня, Емма Браун, Ханна Торренс Брайт та Кармен Лін приклеїли себе до рами картини Гораціо Маккалоха.
30 Червня, Луї Маккекні та Емілі Броклбек приклеїли себе до картини Вінсента Ван Гога «Квітучі персикові дерева» у галереї Лондонського Інституту Курко.
1 липня, «протести, натхненні клеєм» продовжилися. Двоє активістів приклеїли себе до рами картини Вільяма Тернера «Еолова арфа Томсона» у галереї Манчестера. У липні жертвою «активізму» стала ще й Формула-1, де активісти JSO ледь не скоїли колективний суїцид під колесами дорогих автівок.
4 липня, активісти пішли в Національну галерею, заклеїли картину Джона Констебля плакатом про екологічну кризу та виклали відео під назвою ‘What use is Art?’ (Яка користь мистецтва?)
5 липня, учасники JSO приклеїли себе до рами картини-копії «Тайної вечері» у Лондонській Королівській академії мистецтв.
2 жовтня, був заблокований міст Ватерлоо з плакатами та гаслами «occupy westminster».
9 жовтня, блокували Пікаділі.
14 жовтня, двоє послідовників руху приклеїли себе до рами картини Вінсента Ван Гога «Соняхи» та облили її супом. Також, у цей день забризкали фарбою нову будівлю Скотленд Ярду.
Наприкінці жовтня багато будівель та магазинів у Лондоні були облиті фарбою.
І от, на початку листопада (7 числа), вони вже блокують частину дороги М25.
До речі, біля картини Моне «Стіжки сіна» 23 жовтня приклеїли себе до підлоги не JSO, а німецькі Letzte Generation.
Почавши розбиратися в усіх цих діях, я аналізувала їх з боку ставлення до мистецтва, проте поодинокі мітинги не вкладалися у єдину картину, а розібрати де який рух було складно через схожість.
До чого ж я прийшла, виходячи з екологічної проблематики акцій?
Почнемо з того, що взаємостосунки цивілізації та природи цікавили не тільки людей сучасності. Якщо згадати старий шумерський, що дійшов до нас у вавилонській версії, «Епос про Гільгамеша», то ми побачимо спочатку протистояння, а потім і поєднання тваринного (Енкіду) та урбаністичного, культурного (Гільгамеш) начала. Після смерті Енкіду Гільгамеш замислюється і над своєю смертністю. Усе живе відмирає, аби дати нове життя. Що ж культурне, цивілізаційне? Своє бажання претендувати на безсмертя воно сублімує у символічний капітал. Важливість природнього полягає в збереженні здатності екосистеми відтворюватися фактично, а не потенційно, у той час як культурне важливе виходячи не з матеріяльного (холст, масло, фарба), а з точки зору додаткової символічної вартості об‘єкту. Це зазіхання не на об‘єкт, а на символічну цінність його, на підґрунтя європейської культури, маніпуляція емоцією та розширення простору скандалу. Тому суть не в тому, чи дійсно еко-активісти здатні були знищити ті картини, а в тому, що вони здатні ставити запитання логічно хибне: чи важлива нам символічна значимість певного об‘єкту, яка є складовою ширшого феномену, чи екологічна сфера. Вони здатні принести в жертву перше. Але питання: чи може цивілізація існувати без символічного капіталу? Ні, не може. Нівелювання його зчинить рівноцінні проблеми. Тому, важливим є і те, і те. На маніпулятивне питання активістів відповіді немає, адже воно не дає вибрати всі варіанти.
Проаналізувавши майже усі гасла активістів, інтерв’ю на їхньому сайті тощо, я зрозуміла, що вони прагнуть не так захисту оточуючого середовища, як перерозподілу ресурсів. JSO цікавить лише проблема виживання окремого виду, людини, кількість харчів, вартість опалення тощо. Так, вони протестують проти гігантів-нафтовидобувачів і влади, проте так само ставляться до природи як до певної суми ресурсів. Проблема для них полягає не в ставленні чи процесі, а в тому кому належать фабрики та поля, капіталістам чи «робочім і крєстьянам», хто саме виснажує надра землі, нафтовики чи прості споживачі. Така цікава, здавалося б благородна мета, скочується до звичайного капіталістичного комунізму та об’єктивізації середовища, антропоцентричного погляду, ба навіть колоніального. Зверну увагу ще й на те, що концепція deep ecology, або глибинної екології, засуджує такі дії, адже задача борця в цьому випадку має полягати у відновленні, а не в застої та, ще раз повторюся, перерозподілі засобів для існування.
Читайте також: Норвезька філософія і альпінізм
Корінь проблеми я бачу в тому, що іудео-християнська цивілізація, починаючи з пізнього середньовіччя стала розглядати людину як створіння наділене правом керувати земними ресурсами та надрами планети, тваринним світом, у той час як рання античність фокусувалася на тому, що сили природи рівні, чи навіть вищі за людину, звідси і зародилося прагнення до пізнання космосу, фюзису (природи). Філософи Нового Часу прагнули препарувати навколишній світ, знайти в ньому бога чи доказову базу для своїх теорій. Епоха Просвітництва принесла ідею прогресу та зверхності розуму. Відкриття ХХ-ХХІ століття у сфері біології, розробки гіпотези Геї Джеймса Лавлока (коротко: полягає в саморегуляції компонентів землі), теорії аутопоезису Варели і Матурани (самовідтворення системи без поділу на виробника і продукт, приклад «курка-яйце») та симбіогенезу Лінн Маргуліс, показали, що не все так просто і вирахувати майбутнє екосистеми, виходячи лише з наших потреб чи сьогоденного стану неможливо, так само як і спиратися лише на лінійну теорію еволюції Дарвіна.
Так, зміни в природокористуванні необхідні, але вони мають полягати, на мій погляд, в розгляді систем самовідтворення, взаємодії мікро та макроорганізмів на клімат тощо. Я вважаю, що слід пам’ятати, що ми лише рівноцінна частина екосистеми (не найнеобхідніша), а не мета її існування. Тому, в моєму розумінні використання фарби в протестах, виготовлення футболок та плакатів, порожні заклики без варіантів дій і науково обґрунтованих принципів лише збільшують вуглецевий слід. Більше того, такі дії знецінюють можливість залучення більшої кількості людей на захист середовища. Випуск пари лише задля деструкції зменшує вірогідність конкретної дії. Заклики, наче планета дісталася нам у спадок якоюсь не такою, свідчить швидше про боротьбу з капіталізмом, а есхатологічні погляди на кінець світу за сценарієм фільму «Не дивися вгору» демонструють прагнення суспільства до утворення нових, квазірелігійних поглядів на можливість конструювання конкретного майбутнього. Людей лякає невідомість: від ковіду, екокризи і до війни, проте розуміння того, що Беньямінівський «янгол історії», дивиться назад у минуле, і, проти волі, просувається вперед, у невідоме, де кожна точка теперішнього важлива, рятує від апокаліптичних настроїв. Обурення викликає ресентимент до минулого та жертовне бажання боротися з його відлунням. Все це нагадує мені фільм Пола Томаса Андерсона «Нафта», де свята мета сутички з капіталістом-нафтомагнатом нівелюється продажем віри та земельної ділянки за декілька доларів задля власних потреб.
Так само бажання активістів опікуватися «Глобальним Півднем» попахує зверхнім ставленням до нього, хіба ні? А називати екологічну кризу та дії крупних корпорацій геноцидом – це знецінення самого цього слова, в той самий час, поки десь у Європі одна країна цілеспрямовано знищує іншу.
Що ж із мистецтвом?
Постає питання, навіщо активісти заливають їжею саме мистецькі шедеври? Для відповіді на це, мені довелося звернутися до книги сучасного соціолога культури Паскаля Гілена «Бурмотіння художнього смислу», в якій автор у коротких есе підходить до критики постфордизму, неолібералізму та чимось подібних на наш випадок дій. Посилаючись на своїх колег у вступі, автор маніфестує: «мистецтво розчинилося в суспільстві, як таблетка в склянці води». Усе, що відбувається в політичному та соціальному плані, на мою думку, уже давно перейшло в естетичне поле. Саме тому, JSO вирішили звернутися до музеїв, адже там ховається те, що для нас, як європейців таке цінне. Вони зазіхнули на останнє безпечне місце – галереї. Критикуючи неоліберальні рухи, Гілен зазначає, що «число [як кількість] стає єдиним засновком суспільства». Тут я бачу синтез з тим, що писала вище, тобто кваліфікацією природи, як кількості ресурсу, з боку як і власників капіталу, так і представників еко-активізму. По-друге, це дає нам можливість зрозуміти, чому подібні рухи, схожі до фундаменталізму, який базується на вірі в єдине та страху втрати цього (єдине в даному випадку – виживання та споживання). Навряд, цих активістів турбує юнґерівський «відхід у ліс» чи самозабезпечення на фермі, а скоріше можливість випити лате на мигдалевому чи з’їсти авокадо-тост у найближчій кав’ярні третьої хвилі.
«мистецтво розчинилося в суспільстві, як таблетка в склянці води»
Гілен зазначає, і це ні для кого не секрет, що сучасну «культурну діяльність слід оцінювати з точки зору статистичних показників та відвідуваності», в цьому випадку JSO цікавить не заклик та ідея, а привернення уваги, новина. Проте, завдяки постмодерністам, ми знаємо, що в сучасному світі новина короткочасна, вона інтерпретується хибно. Навряд, хтось побачивши короткий текст «активісти облили картину супом» буде розбиратися в тому, хто це і читати мільйон статей у Гардіан чи Нью-Йорк Таймс. Швидше за все реакція перейде на обурення дією і гортання стрічки далі. Думаю я про це, виходячи зі своєї мікроскопічної вибірки. Так, люди, в спілкуванні зі мною, швидше питають, чим активістам не догодив Ван Гог чи зазначають, що бачили новину, але не звернули на неї уваги. До речі, на YouTube організації не так багато переглядів, більше їх якраз на статтях журналістів, тож інтерпретуємо ми уже виходячи з інтерпретації. Коментар на коментар і породжує смисл, але питання у тому: ЯКИМ буде цей коментар? Зазвичай: статті негативні, а люди в музеях просто проходили повз чи викликали поліцію: водії на мосту відштовхували протестувальників і їхали далі. Подібні дії еко-активістів не є чимось новим, відрізнити JSO від інших подібних організацій складно, тому я наводжу вище хронологію. Зверну увагу, що багато хто з учасників руху навчався/навчається на спеціальностях пов’язаних із мистецтвом, проте, напевно вони не чули про критичну теорію Теодора Адорно і те, що потрібно шукати нові засоби та мови вираження, а не використовувати ті, які народилися в системі, проти якої ти повстаєш. Коротше кажучи, життя цьому всьому надає те, що це картина Ван Гога, увагу до якої вони збільшили, а не епатаж, ідея чи заклик. Тому ми взагалі й дізналися про всю ці історію. Тенденції моди та нестійкість віянь закликали їх діяти, бо увага до фемінізму, наприклад, уже не така, тому – екологія, в проблемах якої вони, напевно, і не дуже розбиралися. Знову ж таки, зазначу, я виходжу саме з їхніх закликів та сенсової наповненості, якби вони були інакшими, можливо, мої висновки були б відрізнялися. Моя порада, парафраз щоденникового запису Дюшана: «Перестаньте займати мистецтво і знайдіть роботу».
«Чи може бути місце шедеврам, де немає їжі?», – запитують еко-активісти. Це проблематика споживацтва. Люди, що живуть за принципами так званої піраміди Маслоу та задоволення власних потреб – приречені.
Якщо ж розглядати ці вчинки як випадки акціонізму, то слід звернути увагу, що в даному випадку важлива не реалізація як така, а сама ідея. Якщо розглядати смисл, то він виглядає лише як: помітьте нас! У цьому випадку на місці картини може бути будь-який мистецький об‘єкт, або захоплена в Луцьку маршрутка. Символічне значення цих дій однакове. Зазіхання на соціально-культурне тіло рівноцінне наразі зазіханню на тіло біологічне. Так, учасники руху скаржаться на ненависть до себе та погрози. Можливо проблема ховається в їхніх діях і відсутності пояснення та логіки. Хіба боротьба за екологію має викликати таку емоцію? Це ж не Віденський акціонізм.
Більше того, у мене виникла ще й етична дилема. Одним зі спонсорів JSO, що виділив 100000 доларів на їхні потреби, є Climate Emergency Fund, засновницею якого є Ейлін Гетті, онука нафтового магната. Сама вона причетною до цього бізнесу не є, проте капітал успадкований саме з нього. Але чи можна брати гроші з нафтовидобування на те, щоби з ним боротися? Самі активісти зазначають, що таким чином Гетті виправляє шкоду, колись нанесену її родиною, щось на кшталт репарацій. Але з іншого боку, це підкреслює принциповість позиції самого JSO. Для себе я ще не вирішила.
Підсумовуючи усе вищесказане та рефлексуючи на цю тему, я думаю, що подібні дії не мають жодного змісту, як з точки зору екології, так і з боку активізму. Питання грошей та нещодавнє влучання тортом у статую монарха Чарльза ІІІ з воску, зв’язок із партією Халлама, назви типу «occupy westminster» та символічність «монарших» споруд спонукають мене до думки щодо намагання лобіювання інтересів конкретних осіб у британській політиці, а не відстоювання прав середовища. Розмінною монетою тут є гроші платників податків та наївна молодь. Кількість фарби (купленої, напевно, в тих самих нафтовидобувачів) закрінжовує, підняття теми голоду і при цьому кидання їжею викликають питання: «навіщо?», особливо після новин про смерті від недоїдання. Абсолютна пофігістичність відвідувачів музею під час акції викликає сардонічну посмішку.
Чи стануть активісти JSO поважними буржуа, як і їхні попередники в 1968, примирившись з усією меланхолією постфордизму, побачимо далі.
Автор: Анна Мельниченко
