Румунський філософ та історик релігії Мірча Еліаде – один із найбільш впливових науковців у своїй сфері в ХХ столітті. Він створив концепції, якими послуговуються дослідники релігії до сьогодні, його твори вважаються хрестоматійними для всіх студентів-гуманітаріїв. Проте не так часто згадується політична сторона його життя, а ще менше – згадуються віхи біографії без зовнішніх оцінок. Його рання біографія важлива тим, що через осмислення деталей його життя можна чітко прослідкувати подальшу концептуалізацію ранніх ідей у науковій творчості.
Більшість дослідників погоджуються із твердженням, що життя дослідника релігії поділилося на дві частини: життя в рідній йому Румунії та життя в екзилі після 1940.
Попри поширену думку, що Еліаде «порвав з ідеями юності», заглибившись в академічну роботу, чому сприяли власне публічні заяви самого історика релігії, є ряд незаперечних фактів, що можуть доводити його роль «троянського коня» в науці.
Багато концепцій і теорій, над якими працював філософ, можуть мати політичні конотації та застосування. Наприклад, міф про «вічне повернення» можна розуміти як постійну тягу сучасної людини до міфу, ностальгію за «справжнім» буттям та зневіру в актуальну історичну даність, чи концепцію «жаху історії», яку часто інтерпретують як антиглобалістську. Антологія творів філософа включає багато художньої прози, яка надавала ще більшої популярності автору, а згодом була відрефлексована у візуальній культурі. Як зазначав сам Еліаде, часто художні твори містили відсилки на міфологічні сюжети та концепції, над якими він працював, і часто це було неусвідомлено. Власне, в Еліаде можна знайти оповідання про румунський фольклор, релігійні вірування, вампірів, концепцію «вічного повернення», змінені психологічні стани тощо.
Головна заслуга підходу Еліаде – це підхід «автономного» вивчення релігії, в площині їх власних референцій.
У своїх академічних працях Еліаде вказує на міфотворення різних народів та феномен колективної пам’яті, де справді «живими» історичні постаті чи події стають лише внаслідок «запечатування» їх образу в архетип та міф. Тож будь-який історичний персонаж завжди асоційований із міфологічним героєм. Таким чином історик релігії постулює, що розподіл між «історичним» та «міфологічним» є чимось штучним. Так само з «архаїчним» та «сучасним», де не існує антагонізму. Це розділення витікає з прогресистського міфу, що парадоксально заперечує науковість міфу як такого. За Еліаде, міф прогресу є одним із найбільш агресивних і тоталітарних, що надає деяке політичне забарвлення студіям історика філософії.
Наскрізні «політичні» теми в біографії Еліаде: жах історії (у «Міфі про вічне повернення»), лабіринт (у щоденниках, романі «Заборонений ліс»), новий гуманізм (преображення людини та її вихід у космічні ритми; звернення до людини «архаїчної» – як спосіб виходу зі світової кризи).
Відтак, Мірча Еліаде мав достатній досвід у політичній роботі ще в 1930-их, що вплинуло на все його подальше життя. Після довгих років академічної роботи, він не втратив репутацію «правого» інтелектуала, за що не був удостоєний Нобелівської премії.
Лабіринт
Мірча Еліаде народився 9 березня 1907 року в Бухаресті. В подальшому пишався своїм походженням від «вільних селян» Молдови (історичний регіон у Румунії), досі відчував «землю своїх предків на підошвах взуття».
Вже в 15 років він почав виявляти інтерес до суспільного життя, зробив нотатку про подорож у Чернівці, де засвідчив необхідність політики «румунізації», адже місцеві «абсолютно не усвідомлюють себе румунами». Розмовляючи німецькою чи івритом.
Перші проби пера Мірча Еліаде були вже в «Газеті популярних наук» (1920-21), де він публікує фантастичні твори – «Як я знайшов філософський камінь», «Думки з усамітнення». Від початку своєї літературної кар’єри Еліаде звертався до фантастичних сюжетів, фольклору, народних вірувань і легенд.
В 1925 Мірча Еліаде вступив на філософський факультет Бухарестського університету. Майже відразу Еліаде став прибічником ідей професора метафізики Нає Іонеску, а згодом прийняв запрошення на посаду асистента професора. Нає Іонеску був головним редактором румунського популярного культурного журналу «Чувінтул» (з рум. – «Юність»), а відтак Мірча Еліаде починає писати матеріали до цього видання вже в 20 років.
В університеті Еліаде захоплювався італійським ренесансом, на тлі інтересу багато подорожував до Італії. Італійську він вчить прямо в дорозі до пункту прихначення. В 1927 році в одній із мандрівок він познайомився з Джованні Джентіле (ідеологом фашизму, міністром освіти у владі Муссоліні 1922-24 рр.), Артуром Регіні, Юліусом Еволою, Джованні Папіні. З нагоди знайомства Еліаде бере інтерв’ю в інтелектуалів, які потім виходять на сторінках «Чувінтул».
В цей же період Еліаде знайомиться з творчістю Юліуса Еволи, та захоплюється його концепцією «духовної мужності», інспірований цією ідеєю він напише відомий памфлет «Апологія мужності».
Вже в свої ранні студентські роки Еліаде здобуває широку популярність серед молоді та студентства: як публіцист, як літератор і як лідер суспільної думки.
Разом зі своїми однодумцями, Еліаде засновує неформальне об’єднання «Критеріон», або ж «Молоде покоління». До кіл «покоління Критеріону» входили: Ежен Йонеско, Еміль Чоран, Міхеїл Себастьян, Міхаїл Поліхроніад, Арсавір Актерян, Костянтин Нойка та інші. Протест проти «старого покоління» «молодого покоління» був у ключі критики нездатності старого покоління на конструктивні рішення та виклики нової модернізації. Серед цих «старих» були очільники революції 1848 року, такі як Ніколає Балческу.
Потім ідеї «Критеріону» будуть сприйматися як студентський виступ та уособлюватимуть «дух 1927».
Публічні заходи «Критеріону» збирали широкі кола студентів і румунської молоді. Заклади, де збиралися інтелектуали в центрі міста на віа Віктореа: пивна «Корсо» та кав’ярня «Капса», що цікаво обидві – найкращі в місті кондитерські. Також усі прибічники Еліаде більш тісним колом збиралися на мансарді в двокімнатній квартирі Еліаде, де все було заставлено книжками.
Перший крок до становлення власної системи поглядів Мірча Еліаде робить уже в 1927, у праці «Духовний шлях», де формулює власне бачення феномену культури:
«Культура – це живий духовний світ. Вона народжується з внутрішнього життя, але це життя завжди синтетичне. Одна з її складових – етнічний фактор. Тому культура завжди носить відпечаток етносу та особистості».
Наступним кроком до власної системи були публікації «Листів до провінціала» (видавалися в 1927-28 та 1932). Наскрізний зміст творів – повстання проти покоління батьків, критика матеріалізму та позитивізму, критика міфу про безкінечний прогрес, а також прославляння волюнтаризму та ідеалізму. Принциповим для Еліаде стає активна участь інтелектуала в Історії. Тим самим пояснюється захоплення Ернстом Юнґером, учасником Першої світової та відомим літератором і публіцистом.
В той час Іонеско відгукувався у власних мемуарах про Еліаде як про «генія», завдячуючи саме йому в знайомстві з обширним колом авторів, таких як Шпенґлер, Марітен, Бердяєв, де Унамуно, Чемберлен тощо.
Незабаром улюбленець румунської молоді відправляється на стажування до Індії – з грудня 1929 до листопада 1931. Його проводжають десятки прихильників «Критеріону» зі сльозами на очах, адже «залишаються без лідера». Спершу під керівництвом Суредраната Дасгупти румун вивчав санскрит і філософію в університеті Калькутти, потім провів півроку в ашрамі в Гімалаях. Причиною розриву з Дасгуптою став роман із донькою професора, внаслідок якого він виганяє Еліаде зі свого дому.
В Індії румунський історик уперше відчув сильний потяг до політики, адже був під враженням від Ганді, його аскетизму, жертовності, а також від розуміння свободи як виключно метафізичної проблеми.
В 1933 Еліаде пише автобіографічний роман «Майтрейі» про почуття з донькою Дасгупти, який здобуває широку славу серед співвітчизників. В 1976 році дівчина, донька Дасгупти, напише роман у відповідь – «Любов не вмирає», де опише їх історію взаємин зі свого боку.
В 1934 році Еліаде одружується з Ніною Мареш, яка стає його янголом-охоронцем до кінця її життя. Абсолютно оберігаючи його від матеріальних турбот, покриваючи його і витягаючи з неприємностей.
В 1935 Мірча Еліаде захищає дисертацію з йоги та починає займатися викладанням в університеті.
В 1936 пише «Дівиця Крістіна», роман про дівчину-вампіра, що викликав скандал на факультеті та навіть судове розбирання за вульгарність та відвертість.
У тому ж 1936 році Еліаде почав публікуватися в друкованих органах «Залізної Ґвардії» – журналах «Buna Vestire» та «Vremea».
Варто відзначити, що значно раніше симпатії на рідному філософському факультеті до «Залізної Ґвардії» виявляли старші колеги Еліаде, а саме: неокантіанець Радулеску-Мотру, професор метафізики Нає Іонеску, філософ і теолог Нікіфор Крайнік.
Тим часом розвивається й проект «Крітеріон», що починає привносити з перших уст передові ідеї та напрацювання, саме завдяки «молодому поколінню» студенти дізнаються про французький екзистенціалізм, Гайдеґера, Фрейда, А. Жида, Леніна, Чарлі Чапліна тощо.
В 1937 виявляється єдина згадка про причетність Еліаде до структури «Залізної Ґвардії»: Себастьян дізнається, що Еліаде допомагав у діяльності та перебував у «гнізді» друга дитинства, колеги по «Критеріону» Поліхроніада.
За оцінкою дослідника біографії Александри Ленель-Левастін, Мірча Еліаде вплинув на Залізну Ґвардію своєю розробкою теми жертовності, культу смерті. Варто згадати, що девіз Легіону: «До смерті готові!»
Впродовж своєї політичної діяльності Еліаде не переставав контактувати зі своїми друзями-євреями, лишаючись осторонь від безпосередніх політичних маніфестацій, ніколи так і не ставши «активістом».
В 1938 році Еліаде був обраний депутатом парламенту Румунії, але парламент розпустив Кароль ІІ, побоюючись націоналістів при владі.
Після цього Ґвардію вчергове забороняють, і цього разу Еліаде такод опиняється в числі репресованих. В липні 1938 року Еліаде арештовують та інтернують до табору Меркуря-Чук. Там він проводить 4 місяці, пишучи книгу, читаючи лекції ув’язненим легіонерам. Потім його переводять у санаторій через хворобу та завдяки тому, що рідний дядько дружини Еліаде Ніни Мареш був генералом Кондеєску, який допросився аудієнції короля та випросив помилування відомому інтелектуалу.
В 1939 році йому забороняють викладати через зв’язки з легіонерами, відтак історик релігії потрапляє у скрутне матеріальне становище – заробляє перекладами, коректорством.
В молодості провідні теми його статей та памфлетів: очікування глобальної кризи, волюнтаризм, аскетична мужність, духовне відродження Румунії, космічне християнство.
В грудні 1939 року Еліаде пише п’єсу «Іфігенія», піднімає теми жертовності, готовності віддати життя за батьківщину.
В 1939 починає роботу над журналом «Залмоксіс», на що отримує критику з боку Рене Ґенона за надмірний академізм.
На тлі політичної кризи в країні румун помітно усувається від політичної діяльності. В квітні 1940 Еліаде покинув Румунію в складі дипломатичної місії, за клопотанням нового міністра пропаганди К. К. Джуреску, та посів крісло культурного аташе в Лондоні. На цьому пості від пробув 10 місяців, потім Румунія розірвала дипломатичні взаємини з Великобританією, і Еліаде висилають у Португалію в лютому 1941, де він займає пост аташе з печаті (секретар у посольстві). На цьому пості він лишався до листопада 1944. Під час відрядження працює над своїми науковими працями.
В 1942 він пише знаковий «Міф реінтеграції», де вперше формулює фундаментальні характеристики «homo religious».
Жах історії
В листопаді 1944 року дружина – Ніна Мареш – помирає від раку. Свою хворобу вона тривалий час ретельно приховувала від чоловіка, про що, втім, знали його друзі, як Карл Шмітт. Оберігаючи його від правди, вона намагалася не затьмарювати його академічні дослідження. Проте новина про її хворобу збиває його з ніг, адже він розуміє, що поза власними інтересами не помічав погіршення самопочуття Ніни. В Португальських щоденниках він скупо пише про розпач від цієї втрати.
В тому ж місяці його розбавляють роботи як «неблагонадійного». Еліаде лишається без єдиної рідної людини на чужині та засобів на існування. Відтак, Еліаде потрапляє у чергову кризу – і вирішує податися до іншої близької людини – в Париж, до Еміля Чорана.
Найголовніше, що на думку Ленель Левастін, відбувається з Еліаде в Португалії – це формування концепції «троянського коня в академічному світі», про що Еліаде згадує в своїх мемуарах.
В 1945 Еліаде отримує візу та переїжджає до Франції. До Румунії, додому, йому шляху більше немає – там проводять чистки.
В 1946 його давній друг Жорж Дюмезіль влаштовує Еліаде читати лекції у Вищу школу практичних досліджень. А згодом сприяє друку «Трактату з історії релігії» у видавництві «Галлімар», що згодом визнається opus magnum історика релігії.
В Парижі Еліаде читає лекції в Сорбонні.
Саме «Міф про вічне повернення» зробить Еліаде всесвітню славу, переверне уми французьких інтелектуалів, зокрема привабить антрополога Клода Леві-Строса.
В 1947 році Еліаде двічі подає заяву на вступ до Національного центру наукових досліджень Франції, але йому відмовляють, мотивуючи це його політичними поглядами в 1930-40-их. Намагаючись апелювати, Еліаде заручається підтримкою відомих постатей – Люсьєн Февр, Габріель Ле Бра. Виявляється, що донесення на Еліаде зробив новий посол Румунії у Франції – соціаліст, і саме тому Еліаде не допустили до інституції. Ця публічна дискусія коштувала йому посади у Вищій школі практичних досліджень.
.До 1948 року Еліаде ледве зводить кінці з кінцями – пише літературні рецензії та статті в видавництва «Галлімар» і «Пайо». Проте в 1948 він отримує оплачувану роботу в ЮНЕСКО, потім – американську стипендію для власних досліджень на три роки в 1951. Це дозволяє йому зосередитися на науковій роботі.
Але це дозволяє йому повернутися й до суспільно-політичної діяльності: в 1948 Еліаде долучається до зібрань румунських емігрантів-антикомуністів. Як результат спільних зусиль – починається видання журналів «Союз румунів», «Луча фарул» (з рум. Втрачена зірка), формують румунський Центр наукових досліджень (1949). Також вони відкривають румунський емігрантський університет. Створюють літературне об’єднання і зібрання проводять у кав’ярні «Корона» на березі Сени.
В кінці 1940-их Еліаде долучається до зустрічей «Еранос», а вже з 1950 – стає одним із його організаторів.
В 1955 у Римі на VI міжнародному конгресі з історії релігії Еліаде знайомиться з Йоахімом Вахом, який пропонує Мірча Еліаде проводити та читати престижні Хаскелівські читання в університеті Чикаго в 1956-1957 рр. Незабаром за кілька місяців Вах помирає, а вже в 1958 Еліаде пропонують зайняти його вакантне місце у штаті лекторів.
Вплив Еліаде важко переоцінити, адже ще прижиттєво 75 засідання Американської академії релігій було присвячене йому. Також прижиттєво в 1985 році кафедра Чиказького університету, яку він очолював, була названа в його честь. Список його наукових робіт – книг і статей – займає 3 томи.
Відлига і гласність
Мірча Еліаде мріяв про Нобелівську премію, але постійно побоювався наслідування прикладу Ернста Юнґера (про можливість світового скандалу в разі ухвалення такого рішення).
Разом із перебудовою у країнах соціалістичного блоку, дещо послаблюється залізна завіса, з’являється доступ до архівів – і на Заході з’являється все більше інформації про співвітчизників-емігрантів. Водночас для румунських соціалістів це був шанс применшити статус емігрантів закордоном, особливо знаних антикомуністів, викриваючи їх у симпатіях до недемократичних ідей. Тож успіхи Еліаде невдовзі затьмарює власне минуле з рідної міжвоєнної Румунії. Найгучніші викриття Еліаде стосувалися антисемітизму:
- Переклади уривків «Щоденника» Міхаїла Себастьяна в журналі «Toladot» (1972, Єрусалим, Ізраїль),
- Альфонсо ді Нола «Мірча Еліаде та антисемітизм» (1977),
- Фуріо Джезі «Права культура та релігія смерті» (1978),
- Есей «В наш час: про Мірча Еліаде» Цві Вербловскі, професора Єрусалимського єврейського університету.
Реакція була блискавичною, вже в 1973 академічна поїздка Еліаде в Ізраїль анулюється за причини виходу копрометуючих матеріалів у журналі «Toladot». Це спричинило також прохолоду в попередніх дружніх стосунках із Гершомом Шолемом. Еліаде також став прототипом героя Раду Грилеску з останнього роману Сола Беллоу «Равельштайн», у якому автор висловлює неприхований докір симпатіям юності релігієзнавця.
Помирає Мірча Еліаде в 1986 році, визнаний, прославлений і осуджений. Його ідеї та справи живуть хоча б тому, що в академічних колах досі намагаються долати його велетенський енциклопедичний спадок навіть запеклі критики. Університетська еліадоманія в Україні поки ж лишень процвітає.
Список використаної літератури:
- Eliade M. The forbidden forest [Електронний ресурс] / Mircea Eliade // University of Notre Dame Press. – 1978. – Режим доступу до ресурсу: https://archive.org/details/forbiddenforest00mirc.
- Mircea Eliade and the Fall into History [Електронний ресурс] / M.Gligor, H. Pernet, L. Ricketts, L. Bordas // Presa Universitara Clujeana. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://www.editura.ubbcluj.ro/bd/ebooks/pdf/1232.pdf.
- Ленель-Лавастин А. Забытый фашизм: Ионеско, Элиаде, Чоран / А. Ленель-Лавастин; пер. с французского Е. П. Островской. – М.: Унверситетская книга, 2012. – 528 с.
