«Я прийшов занадто юним у світ занадто старий».
Він народився в Онфлері в родині англійки і шотландця, але завжди прагнув створити «найбільш французьку» у світі музику. Батьки відвели його навчатися музиці у місцевого органіста, а половину життя йому доводилося працювати в дешевих кабаре. У дитинстві в Еріка Саті аж ніяк не було видатних музичних здібностей: у школі йому дали прізвисько «крін-крін» – «поганий скрипаль». Він практично виріс в готичному храмі, де проходили його заняття. Саті вступив до консерваторії, де його назвали «найбільш ледачим студентом», за що його і виключили з навчального закладу. Мачуха Саті – Євгенія Баметше дбала про його освіту, прищеплюючи любов до класичного мистецтва, а батько Альфред Саті вплинув, відвідуючи м’юзік-холи і кабаре.
Таке дивне поєднання – кафешантан і григоріанські хорали – ймовірно, і виростило натуру Саті – фланера, фігляра, «фонометрографа». Хто знає, можливо, саме лінь та почуття гумору Саті змушували його шукати те, що приносило душі задоволення і викликало сардонічну посмішку. Все це привело його до богемного життя і столичного авангарду, хоча і зробило справжнім відлюдником. Поріг його кімнати ніхто не переступить до самої смерті композитора в 1925-му році.
«Я відчув смак до мізантропії, я став іпохондриком, я перетворився на жахливого меланхоліка, мені стало гидко дивитися навіть через пенсне з чистого золота. … І все це сталося зі мною через музику».
«Меблева» музика – як Саті винайшов саундтреки
Ви точно чули музику Еріка Саті, навіть якщо не знаєте про це. Його твори широко використовуються всюди, де тільки можна, і, в першу чергу, в кіно – від вже класичних фільмів Луї Маля до динамічних робіт Гая Річі, у Мартіна Скорсезе і у Ґаспара Ное. Дивно те, що саме Саті практично винайшов сучасне поняття музичного супроводу до кіно, написавши покадрову музику для експериментальної короткометражки Рене Клера «Антракт» – дітища французької богеми, групи «дада» і сюрреалістів.
Його «гімнопедіі» і «гноссієнни», а також «Musique d’ameublement» стали переломними в історії музики. Ерік Саті винайшов поняття фонової, «меблевої», наче обстава кімнати, на яку ніхто не звертає уваги, музики – ви уявляєте, щоб композитор був незадоволений тим, що люди слухають його музику? Невдоволення Саті було справді жахливим, адже він хотів, щоб парижани на прем’єрі «меблевої музики» займалися своїми справами, а не сиділи в кріслах і слухали музикантів, котрі виконували партитуру.
Платон – прекрасний співавтор
Про Саті кажуть, що він був одним з перших, хто зробив основою музичного твору конкретні філософські тексти. Він отримав замовлення від впливової покровительки мистецтв у столиці – княгині Едмон де Поліньяк (Віннаретти Зінгер). Саті взяв фрагменти з діалогів Платона «Бенкет», «Федр» та «Смерть Сократа» і створив симфонічний твір, після якого критики заговорили про появу неокласичної музики. Спочатку робота над замовленням давалася Саті доволі важко, але потім він знайшов вихід і відгукувався про нього з властивим композитору гумором:
«Що я роблю? Я працюю над «Життям Сократа». Я знайшов чудовий переклад Віктора Кузена. Платон – прекрасний співавтор, дуже ввічливий, і не доставляє клопоту. Просто мрія! … Я купаюся в щасті. Нарешті, я вільний, вільний як повітря, як вода, як дика вівця. Довгого життя Платону! Довгого життя Віктору Кузену! Я вільний! Вільний! Що за щастя!».
Гноссієнни та гімнопедіі
Ну що за дивні слова, які неможливо точно перекласти? Саті завжди хуліганив з назвами своїх творів, але створював власні жанри не тільки з гумористичних спонукань, а й цілком серйозно і вдумливо. Багато хто здивується, але Саті не придумав слово «гімнопедія», а, швидше за все, взяв його зі словників Жан-Жака Руссо або Домініка Мондо, де наводяться так значення: «арія, під яку танцювали юні оголені спартанські діви з особливих приводів». В інших словниках вказують на те, що гімнопедією називали в Спарті свято. Так чи інакше, гімнопедіі займають особливе місце в творчості Еріка Саті, тому що являють собою три варіації на одну й ту ж тему без викладу самої теми.
Ще цікавішою є історія написання шести «Гноссієн». Прийнято вважати, що Саті почав працювати над циклом після відвідування Всесвітньої виставки в 1889-му, де він міг почути східну музику у виконанні румунського ансамблю.
Із таємничою назвою існує кілька версій. Алан Гілмор писав, що гносієнни створені через захоплення античністю, а назва особливого для Саті жанру є алюзією на палац царя Міноса у Кноссі, де якраз велися розкопки. До того ж дослідники довели, що Саті експериментував з грецькими музичними ладами, що видно в його записах. Він придумав або запозичив «псевдоантичну» гамму, котра стала основою для багатьох його творів.
Інша версія вказує на те, що Ерік Саті, який цікавився містицизмом і езотерикою, міг захопитися і гностицизмом під впливом Жуля Дуанеля, що і дало поштовх для подібної назви.
Дуанель відродив релігійну течію в новий час і створив неогностичну церкву. З огляду на історію мучеництва катарів у Середньовіччі, зіставивши це з бажанням Саті оновити французьку музичну традицію на підставі національних особливостей, все цілком стає на свої місця.
Суб’єктивно Gnossienne No. 1 можна назвати найбільш популярним твором Саті, зокрема, через більшу впізнаваність мелодії, у порівнянні з іншими його творами. Загадкова коротка п’єса, заснована на численних повторах, моментально запам’ятовується слухачем. Цікаво і зворушливо те, що композитор під час роботи над нею поєднував образний текст з музичною тканиною, вказавши для виконавця, окрім звичайних позначок про темп, ремарки – «дуже боязко», «кінчиком ваших думок» і «ставте умови всередині себе». Надзвичайно поетично звучить, чи не так?
«Найбільш французьке мистецтво»
Ще в юності Саті разом з де Латуром бродив по Парижу і захоплювався готичною архітектурою. Композитор міг годинами медитувати в мороці Нотр-Дама і копатися в запорошених бібліотечних томах. Саме середньовічна французька культура змусила Еріка Саті звернутися до написання музики серйозно, не дарма його музичний цикл того періоду носить назву «Склепіння».
Для Саті важливою була принципова «французькість» його музики, тому він так надихався старовинними танцювальними творами і взагалі музикою французьких композиторів доромантичної епохи: Люллі, Купереном і Рамо. Все це привнесло в твори Саті просту структуру і мінімалістичну мову, наче в церковних співах, повторення і куплетні форми, немов у народних танцювальних мелодіях, прості гармонії і відмову від крайнощів тональної системи. Такі крайнощі були характерними для Ріхарда Вагнера і німецьких романтиків, котрих Саті зневажав, мріючи створювати музику «без кислої капусти», що цілком зрозуміло ще і через поразку у Французько-прусській війні. Культурною помстою для француза стало захоплення стилістичними особливостями музики ancien régime. Геть німецькі симфонії з розвитком музичного тексту – даєш вільні танцювальні форми і легкість творів!
Взагалі, якщо уявити концентрат всього французького зі сміливою іронією, кривляннями, глузливим гумором і естетизмом, то вийде, що багато з цього винайшов Ерік Саті. Він був втіленням шанувальника того, що по-французьки називають blague – властивої парижанам схильності все «святе» для обивателів перетворювати на кумедний жарт.
Експериментальний підхід до музики Саті, таким чином, не просто був частиною життя авангардистів в той період, але і його самостійних духовних поглядів і пошуків в мистецтві і французькій історії.
Кабаре та розенкрейцери
Мері Девіс у написаній нею біографії Еріка Саті розповідає досить багато про те, що точно не приходить відразу ж в голову тим, хто може бути навіть знайомим із життєписом французького композитора. Дивно, як саме робота в кабаре могла колись привести молоду, але яскраву людину до езотеричного ордену.
Якийсь час життя Саті була тісно пов’язане з легендарним кабаре Chat Noir, заснованим Рудольфом Салісом, на вході куди висіла інструкція: «Стій … Будь сучасним!». У кабаре, яке в реальності було більше схоже на естетський гурток, працювала й однойменна ілюстрована газета. «Ерік Саті – гімнопедіст», – як він представився Салісу, влаштувався в Chat Noir піаністом. Саме тут Саті звільнив свою екстравагантність і став виглядати, як столичний денді. Втім, ну дуже особливий – пошарпаний, з бородою та довгим волоссям. Після Chat Noir Саті влаштувався в Auberge du Clou.
Цей період відзначений знайомством Саті з художником Пюві де Шаванном. Митець аналогічно прагнув зробити світ стрімко «новим» за допомогою звернення до невичерпного світу «старого» мистецтва. Також у 1891-му композитор познайомився в кабаре з художником і окультистом Жозефом Пеладаном.
Як відомо, Пеладан разом з поетом Станісласом де Гуайта заснували орден Троянди і Хреста – неоверсію таємної езотеричної спільноти. Але саме в 1891-му Пеладан розірвав із де Гуайта всі зв’язки і створив власний орден Троянди і Хреста та естетів Вежі Грааля. Там було і власне естетичне мистецьке товариство, яке мало «вдихнути в сучасне мистецтво теократичну сутність». Спільнота проводила музичні вечори, де виконувалася і музика Еріка Саті. Композитор написав для розенкрейцерів кілька творів і став їх «придворним» автором. Його прихильність середньовічному минулому з містиками і лицарями відповідала духовним ідеалам ордена і стандартам у галузі мистецтві у Пеладана.
Музикознавці посилаються на те, що Саті міг застосовувати в написанні математичні формули і нумерологічні матриці, що підтверджує його захоплення окультизмом під час співпраці з розенкрейцерами.
Однак, у композитора виявилося більше амбіцій і марнославства, ніж його друзі-містики могли вважати. Коли серед розенкрейцерів почалися запеклі суперечки і розбіжності, Саті прийняв сторону відлученого від ордена Антуана де Ларошфуко, котрий матеріально підтримував журнал «Серце» з головним редактором в особі Жуля Буа (його пізніше вважали доволі контроверсійною особистістю – Буа був учасник не одного магічного ордену). На сторінках видання Саті оголосив про створення «Метрополійської церкви мистецтва» і склав «Месу жебраків», де не без фірмової іронії зазначив, що виконувати її слід «в дуже християнській манері» і «з відчуттям забуття до дійсності».
До кінця невідомо, чи було захоплення містикою для Саті естетською позою і псевдорелігійністю, або ж за своїм сарказмом він ховав справжні погляди. Так чи інакше, цей період його життя, крім невдалого роману з Сюзанною Валадон, після якого композитор став вважати любов «нервовим захворюванням», відзначений не тільки написанням музики, а й виданням брошур із пародійним готичним шрифтом й езотеричними емблемами.
Мінімалізм, імпресіонізм, ембієнт – на що вплинув Саті
«Знайте, що робота … це свобода …
свобода інших …
Поки ви працюєте, ви нікому не докучаєте …
Не забувайте про це …».
«Меблева» музика Саті вплинула не тільки на «шістку» його послідовників – Дюрея, Мійо, Пуленка, Онеггера, Тайфера, Оріка, але і на Дебюссі, Равеля, Стравінського (останній цілий рік випрошував у Саті партитуру «Параду»). Ерік Саті навіть підштовхнув Дебюссі до його імпресіоністської естетики, сказавши йому наступне:
«Чому б не скористатися репрезентативними методами Клода Моне, Сезанна, Тулуз-Лотрека? Чому б не перекласти їх на музику? Немає нічого простішого. Це була б вихідна точка для експериментів».
Але якщо вийти за рамки епохи, в якій жив Ерік Саті, потрібно говорити і про те, що його музика стала фундаментом для народження мінімалізму, а також для менш серйозних напрямків, таких як лаунж. Повторення у Саті стали основою для репетативності Стівена Райха, фоновий стиль з образним текстом – для ембієнту Браяна Іно.
Препароване піаніно – це звук підготовленого фортепіано, який змінюється за допомогою розміщення під струнами або в молоточках різних предметів. Цей прийом використовувався в творах Джона Кейджа. Іншим шанувальником Еріка Саті був Дмитро Шостакович. На нього значно вплинули балети «Парад» і «Прекрасна істеричка» – так був народжений балет Шостаковича «Болт».
Сюрреалізм і балети «Парад», «Ексцентрична красуня»
У 1917-му відбулася прем’єра скандального балету «Парад» – результату співпраці Саті, Пікассо і Дягілєва, який тоді був «королем балетної сцени». Пабло Пікассо в той час ще не був настільки відомим, він створив для «Параду» дуже незвичайні декорації і костюми – з тривимірними конструкціями і незграбною перспективою. У той період заговорили про «сюрреалістичне» мистецтво, тому і тут Саті доклав свою руку.
Назва балету відсилає до карнавальних процесій і народних ярмарків. Сценарій був написаний Жаном Кокто, з яким Саті пов’язували дружні стосунки. У балеті присутні такі персонажі, як зірка американських фільмів, акробати і східний фокусник. Мясін відтворив циркову хореографію, а Саті написав музику, яка більше підійшла би для кабаре або м’юзік-холу, ніж для звичайного концертного залу.
Все це вражало аудиторію, яка звикла до традиційних балетних спектаклів. У 1918-му в Vanity Fair було надруковано кілька статей, де Кокто і Саті постали майстрами модернізму, а композитора назвали «французьким екстремістом у сучасній музиці».
Ще одним скандальним балетом із музикою Саті є «Прекрасна істеричка» («Ексцентрична красуня»), прем’єра якого відбулася в 1921-му. Тут було ще більше глузування і буфонади, ніж у «Параді», лібрето написано разом із Жаном Кокто. Замовницею і виконавицею єдиної ролі в спектаклі з дуже вільною хореографією була паризька куртизанка і власниця будинку розпусти, знайома Мати Харі – Елізабет Тулемон на прізвисько Каріатіс.
Скандальний «антиденді»
Саті прославився своїм почуттям гумору. Мало хто знає про те, що він присвятив багато часу своїй освіті і навіть викладанню дітям, колись брав участь у благодійності, а не тільки зависав цілодобово в кабаре і ресторанах разом зі своїми артистичними друзями. Але все-таки, говорячи про Еріка Саті, потрібно не просто слухати його музику. Необхідно читати його листи, аби уявити цілісний образ композитора – «антиденді», найбільш працездатного неробу, фланера, але за нинішніми мірками водночас справжнього «гіка».
Колись Клод Дебюссі, з яким Саті пов’язувала багаторічна дружба і співпраця, розкритикував його музику. Точніше, Дебюссі назвав музику Саті «безформною». Незабаром після цього Ерік Саті написав «Три п’єси у формі груші» (хоча насправді п’єс у циклі цілих сім) і відповів Дебюссі, що тепер його музика має форму. Кумедно ще й те, що слово poire у назві звучить як жарт, адже для знавців французького сленгу перекладається – дурень або тупиця.
Широкий кругозір Еріка Саті завжди проявлявся в його любові до гротеску і пародії. Одна з його п’єс, наприклад, називається «Подразнення» – в ній всього одна сторінка нотного тексту, який необхідно повторити … 840 разів.
Він називав свої твори самими неймовірними і смішними словосполученнями: «Бюрократична сонатина», «Мрійлива риба», «Сушені ембріони», «Мляві прелюдії для собаки». І це не спроба композитора розсмішити свою публіку – це його позиція, близька до авангардних поетів, котрі пропагували принцип «одночасності» в мистецтві і взаємозв’язку різних його видів, до дадаїстів і сюрреалістів, в чому ми могли вже переконатися вище. Адже музика Саті не така вже й легка для сприйняття при уважному прослуховуванні і зовсім не носить гумористичного характеру. При цьому він жартував і не любив себе називати композитором:
«Будь-хто скаже вам, що я не музикант. Це абсолютно вірно. З самого початку своєї кар’єри я визначав себе як фонометрографа. Моя робота повністю фонометрична. Візьміть мого «Сина зірок» або «П’єси в формі груші», «В кінській шкурі» або «Сарабанди» – абсолютно очевидно, що музичні ідеї не грали ніякої ролі в їх написанні. Визначальним фактором була наука. Крім того, набагато більше, ніж чути звук, мені подобається вимірювати його. З фонометром в руці я працюю щасливо і впевнено. Чого тільки я не зважив і не виміряв! Всього Бетховена, всього Верді і так далі. Це воістину захоплююче! Коли я вперше скористався фоноскопією, об’єктом мого дослідження був середніх розмірів сі бемоль. Запевняю вас, я ніколи не бачив нічого настільки відразливого. Я навіть покликав свого слугу, щоб той подивився на нього. На моїх фоновагах звичайний садовий фа дієз потягнув на 93 кілограми. Він вирвався з дуже товстого тенора, якого я також зважив».
Саті сприймається вічним незрозумілим поетом – це слово проситься більше, ніж обмежувальне «композитор». Він мав грандіозний вплив на європейську культуру і залишається людиною, чию біографію цікаво читати і розгадувати, хоча подій там не настільки й багато.
Автор: Анастасія Капралова
