Юліус Евола. «Шлях самурая»

Фігура самурая (представника японського знатного військового стану) добре відома на Заході. Нещодавно, самогубство Юкіо Місіми, яке він здійснив для заклику свого народу повертатися до древніх традицій і національної гордості, ознаменувало новий сплеск інтересу до самураїв. Небагато відомо про внутрішні традиції самураїв. Це можна пояснити тим фактом, що японці досить неохоче спілкуються про своє духовне життя. Вони вважають, що такі питання є виявом нестачі тактовності та вихованості. Японці лишаються експертами в мистецтві уникати цієї теми і роблять вони це з неабиякою ввічливістю. Повзуча модернізація та навіть американізація Японії лише згубно вплинула на розуміння цих традицій.

Тут я хотів би зробити декілька зауважень щодо релігії та способу життя самураїв. Найбільш повне академічне дослідження на цю тему – книга Каітена Нукарії, що має назву Релігія самураїв (London/Tokio, 1913). Японська офіційна релігія – це синтоїзм, термін, що складається з shin (дух) і do (шлях чи доктрина). Синтоїзм таким чином означає «Доктрина чи шлях Богів». Його основою є віра в божественне походження та місію Японії та її народу. Вважається, що японська традиція виникла «з неба». Кажуть, це цілком правдиво щодо японської імператорської династії, яка має божественну роль[1], оскільки вона безпосередньо пов’язана з божеством сонця, Аматерасу-о-мікамі. Враховуючи ці обставини, вірність Імператору та нації вважається релігійним актом: країна та династія стали конкретними орієнтирами кожного трансцендентного вчинку, кожного окремого імпульсу заради того, що лежить за межами простого смертного та кінцевого існування.

Термін matsurigoto означає як уряд, а саме земну владу, так і культ, а саме практику релігійних відносин. За визначенням, кожен злочин і безчесна дія, вчинені в Японії, набували значення святотатства. Таким чином, злочин виходить за межі юридичного та соціального вимірів, набуваючи релігійного значення.

У Японії вірність і відданість не були якостями обмеженими лише елітою війська чи аристократії, а радше були розширені до поваги до батьків; солідарність між родичами чи друзями; практика доброчесності; повага до законів; гармонія в подружжі у контексті правильної ієрархії взаємин між статями; продуктивність в економічному секторі; робота та навчання; гартування свого характеру; охорона крові та раси. Все зводиться до «вірності» і, зрештою, до вірності імператорській родині. В цьому контексті будь-яка антисоціальна, аморальна, злочинна чи девіантна поведінка не є порушенням абстрактного правила чи більш-менш значного чи загальноприйнятого соціального «закону»; це радше уособлює зраду, невірність або ганьбу, порівняну з тією, яку зазнавав воїн, який дезертирував, або не виконав своїх обов’язків перед командуванням. Не існує «винних осіб», радше «зрадники» або люди без честі; звідси і значення відомого східного виразу «втратити обличчя», що сприймається як нестерпний досвід.

Це стосується загальної атмосфери в традиційній Японії. Тепер я розгляну доктрину, яка конкретно була внутрішньою душею всієї варни самураїв, знатної феодально-воїнської аристократії; я звертаюся до дзен-шу, або простіше кажучи, дзен. Формувальна сила такої доктрини є загальновизнаною.

Витоки дзен сягають буддизму. Буддизм став поділятися на школи так званої «Малої колісниці» (Хінаяна) та «Великої колісниці» (Махаяна). Перша мала більш емпіричний та аскетичний характер; друга – більш метафізичний ухил. Дзен можна розглядати як особливий прояв Махаяни. Він виник у північних районах Індії, а пізніше потрапив спочатку до Китаю, а потім до Японії, де він міцно вкорінився з 1190 року н. е. Відтоді дзен не перестає впливати на японську душу загалом, а особливо – на верству воїнів. Такий вплив посилився з часів російсько-японського конфлікту. Він зріс настільки, що ще кілька років тому було би важко знайти людину шляхетного походження, котра не була би під впливом поглядів дзен. Також добре відомо, що аскетична підготовка, щільно пронизана поглядами дзен, вважалася природною підготовкою для тих, що прагне стати офіцером Імператорської армії.

Згадавши про зв’язок дзен та буддизму, хтось може збентежитися, оскільки на Заході буддизм вважається синонімом відчуження від життя. На Заході люди також вважають, що буддійська нірвана – це найвищий спосіб ухилитися або втекти від світу, який асоціюється в буддизмі зі стражданням, і сховатися в якійсь безформній трансцендентності. Немає необхідності на цьому етапі докладно описувати суть буддизму. Досить буде лише сказати, що ранній буддизм, відкидаючи абстрактні спекуляції та ритуалізм, якими одержима варна індуїстських брахманів, зосереджувався просто на питанні «звільнення». Істина, що була відома навіть у стародавньому римському світі через слова Саллюстія: «omnia orta occidunt et aucta senescunt», є відправною точкою оригінальної буддійської доктрини. Згідно з цією істиною, світом править вразливість і непостійність. Однак можна втекти з цього світу і взяти участь у вищому існуванні, яке знаходиться поза життям і смертю. Будда завжди уникав розмов і «філософування». Він позначив це вище існування терміном нірвана, що не є позитивним описом, а радше апофатичним виразом. Термін нірвана означає conditio sine qua non – для досягнення конкретного стану слід знищити прив’язаність, жагу, бажання та нетерпимість, які зумовлюють людський «неспокій». Термін vana охоплює всі ці значення, тоді як префікс nir позначає відсутність цієї умови. Таким чином, сказати, що ця умова відсутня, не означає, що людина розчинилася в «ніщо». Це хибна думка, характерна для людей, які звикли ототожнювати життя з цими якостями, які натомість ті, хто знає і володіє вищим розумінням, вважають лихоманкою та одержимістю.

Доктрина дзен по суті знову бере цю орієнтацію і застосовує її в належному контексті. Дзен не спонукає до спекуляції довкола священних писань або канонічних текстів. Цим пояснюється його короткий і надзвичайно лаконічний стиль. Згідно з відомим виразом, кожна теорія справедлива лише тією мірою, якою вона вказує на шлях, яким треба йти, спираючись лише власні сили. Самодисципліна, майже в аскетичному, але активному аспекті (хоча і не самовбивча), являє собою основний елемент дзен, який був визнаний особливо привабливим самураями. Ця самодисципліна, однак, дуже тонка і переважно спрямована всередину. В цій дисципліні можна виділити такі ступені.

По-перше, слід опанувати зовнішні об’єкти, а саме враження та стимули, що випливають із них, і замінити пасивне ставлення до них – активним, динамічним ставленням. Учню пропонують усвідомити: щоразу, коли тяга веде його до чогось, він не керує зовнішнім об’єктом, а навпаки, об’єкт контролює його. «Той, хто любить алкоголь, обманює себе, думаючи, що він п’є алкоголь; правда в тому, що алкоголь п’є його». Отже, мета полягає в тому, щоб відсторонитися, знайти в собі єдиного Вчителя. Західна етика стоїків не різниться від цього. Однак, дзен додає до цього відсторонене ставлення, – це вчення Махаяни про «порожнечу», згідно з якою всі зовнішні прояви з метафізичної точки зору (під виглядом вічності) є нічим іншим, як ілюзорними проекціями. Цим проявам надається видимість реальності та могутності лише через наші власні пристрасті.

На другому етапі слід опанувати тіло і ствердити владу над своїм фізичним організмом. Було сказано: «Уявіть своє власне тіло як щось інше, ніж ви самі. Якщо воно плаче, негайно замовкніть, як це робить сувора мати зі своєю дитиною. Якщо воно примхливе, керуйте ним так, як вершник керує своїм конем через вуздечку. Якщо воно хворе, дайте йому ліки, так само, як лікар робить із пацієнтом. Якщо воно не слухається вас, покарайте його, як вчитель учня». Це має стати дисципліною, підтвердженою звичкою, а не лишатися просто теорією. Це має стати практикою. Досить часто на цьому рівні духовні вправи доповнюються військової підготовкою. В давні часи існували «змагання рішучості», які визначали, хто з учнів знає, як найдовше витримати найзапеклішу спеку влітку і найсуворіший льодяний холод узимку.

Загалом для дзен характерно розглядати різні «бойові мистецтва» разом із іншими мистецтвами як певні аспекти духовності та навіть невід’ємну частину ініціації. Дзен навіть розглядає майстерність опанування мистецтвом як зовнішню ознаку відповідної внутрішньої реалізації.

Третій етап полягає у контролі над пристрастями та емоціями та в досягненні внутрішньої рівноваги. Потрібно усвідомити ірраціональність і марність усіх страхів, сподівань і хвилювань, і врешті-решт – «узяти серце під контроль». З цього приводу є цікава історія про О-йо-мея, головнокомандувача армії, який завзято боровся проти спроб узурпації. Під час військової кампанії він не нехтував практикувати дзен у власній штаб-квартирі. Коли йому повідомили, що його солдати розгромлені, його штаб впав у паніку, але О-йо-мей не засмутився, а дав кілька коротких вказівок. Трохи пізніше надійшла звістка, що в подальшому розвитку битви здобута перемога. О-йо-мей залишався спокійним, як і раніше, не перериваючи своєї практики дзену. Слід підкреслити, що дзен не сприяє жорсткій нечутливості, а радше намагається усунути будь-яке непотрібне почуття та марні страждання. Інший приклад показують камікадзе, пілоти, які брали участь у самогубних місіях під час Другої світової війни. Ці люди, майже всі з яких практикували дзен, були здатні виконувати свої обов’язки і навіть розважатися, знаючи, що за будь-якої миті їм могли доручити місію без надії на повернення.

Четвертий етап передбачає «відкидання Его». Слід не тільки перестати відчувати себе «важливим», але й перестати вірити в реальність індивідуального існування людини. Прив’язаність до Его – це найскладніший зв’язок, який треба розщепити; тільки тоді можна досягнути порогу «просвітленої свідомості», що є синонімом стану надіндивідуальності та активної безособовості. Насправді цей вищий вимір, який у певному сенсі також можна охарактеризувати як «споглядання», не асоціюється із замкнутим і усамітненим життям, а радше розуміється як стан свідомості, який має бути постійним і відтак пронизувати всякий досвід або діяльність. Існує вислів:

«Не бути прив’язаним до жодної речі – це споглядання; якщо ти це розумієш, ти ніколи не перестанеш споглядати, навіть коли йдеш, стоїш, сидиш або лежиш».

З іншої точки зору, розрізняють п’ять ступенів дисципліни, так званих Kokungoi, а саме «п’ять ступенів гідності». Перший ступінь – це «рівень огиди», який відповідає послідовнику, який звертається до дисципліни – з зовнішнього до внутрішнього світу, тікаючи від панування першого. Використовується особлива алегорія: це вище Я, до якого прагне людина, представлене як суверен, якому служить суб’єкт. Другий – це «рівень служби», що характеризується вірністю до цього внутрішнього Вчителя і постійним «служінням», що проявляється як послух, прихильність, страх нашкодити, так само, як це очікується від особистого слуги короля. Далі йде «рівень доблесті», що має проявлятися у боротьбі, розгромі та підкоренні повстанської армії пристрастей та інстинктів, що повстала проти свого короля. На цьому рівні послідовник просувається від особистого слуги до генерала. Четвертий рівень – це «рівень співпраці». Суб’єкт не просто бореться і «захищає Центр», але поповнює ряди тих, хто консультує «суверена» з питань державних справ та соціального порядку. Останній рівень називається «рівнем надгідності» (Ко-ко), і це помешкання самого суверена, з яким людина ідентифікує себе. На цьому рівні всі діяння завершуються, а духовний суверенітет і стан свідомості, що характеризується вищою свободою, нарешті реалізуються.

Символічна або алегорична репрезентація різних стадій духовної дисципліни, як це практикується в дзен, є дуже важливою, оскільки вона може виступати як зв’язок між внутрішніми володіннями та зовнішнім світом; іншими словами, це показує, як дзен вдалося інтегрувати до офіційної синтоїстської релігії Японії, яка, як я вже сказав, має за наріжний камінь культ імператора. Можна сказати, що самурай проектував на імператора свій власний духовний ідеал; в імператорі самурай побачив символічного «суверена», якого я щойно описав в алегорії п’яти ступенів гідності. Таким чином, встановився паралелізм між духовною та політичною дисципліною еліти. Цей паралелізм зміг надати вищий сенс активній відданості, служінню, боротьбі, жертовності, знанням та мудрості – заради добробуту та сили суспільства, на вершині якої стояв імператор (Тенно).

Все це набуло «ритуального» значення для самураїв, а також для ціннісного внутрішнього шляху реалізації. Таким чином, навіть вища жертва, життя одного заради нації, розглядалася самураями як жертва ефемерної та обмеженої частини себе на користь «Вищого Я», що бере участь у так званому «Великому Визволенні».

Ці приклади мають, сподіваюся, пролити світло на сенс шляху самурая. Уважний читач помітить деяку відповідність принципам, які колись знав навіть Захід, хоча в різних формах. Тут буде достатньо згадати про аскетично-бойовий ідеал середньовічних лицарських орденів; цінність, яку в середні віки надавали «вірності», настільки, що вона стала своєрідним таїнством, а також критерієм онтологічної дискримінації між людьми. З цього імперського ідеалу випливали трансцендентні та священні виправдання, які виголошували гібеліни, посилаючись на таємничу «королівську релігію Мелхіседека».

Кілька років тому Японія виникла в сучасному світі як унікальний і чудовий приклад цивілізації, в якій ревне збереження традиційних вікових ідей співіснувало з високим ступенем модернізації зовнішніх структур. На жаль, після розпаду Японії у Другій світовій війні ця рівновага була порушена, і енергія раси Ямато, тобто японців, була вкладена у відновлення зовнішнього добробуту. Результатом стало «економічне диво», яке поставило Японію серед основних промислових та економічних наддержав; тим часом, особливо у великих містах, життя та звичаї були забруднені в значній мірі західними впливами, без особливого жалю Заходу, особливо з боку американців. Це забруднення можна легко прогледіти у художніх фільмах та у численних документальних.

Кривавий вчинок Юкіо Місіми, його харакірі, мав би загострити значення «Прокинься, Японіє!», аналогічного «Німеччино, вставай!», що став гучним закликом у Центральній Європі після Першої світової. На жаль, жест Місіми нині розцінили як дивацтво, а деякі навіть назвали його «театралізованим». Якщо сучасні події розгортатимуться за цим курсом, смерть Місіми буде лише далеким спогадом про минуле і ніколи не розглядатиметься в належному світлі, а саме як зразковий приклад гідності. Але знову ж, це ще одна ознака загального процесу нестримного настання епохи, яку передбачали навіть у давнину та описували в термінах «темного віку»: Калі-юга.


[1] Ця віковічна віра, глибоко вкорінена в японському народі, була похитнута лише після поразки, якої Японія зазнала у Другій світовій війні.

Переклала з англійської Анна Врядник