Які книги треба читати, щоб зрозуміти тактику та стратегію нашого ворога? Практика показує, що для того, аби його зрозуміти, книги читати не треба. Краще подивитися кілька ток-шоу, погортати інстаграм Кадирова, глянути кліп Тіматі: це сформує картину більш наближену до реальності, аніж товстелезні фоліанти чергового «директора аналітичного центру стратегічних досліджень» про те, що і як переможна російська армія буде ділити десь у Південно-Східній Азії або в районі басейну Амазонки. У нас дуже люблять глузувати з росіян, і, в переважній більшості випадків, це абсолютно справедливо. «Реальних» та дійсно впливових «інтелектуалів» там майже немає, державний «ідеолог» – лише один, і це далеко не та персона, про яку ми сьогодні збираємося поговорити. Під ідеологом ми маємо на увазі Суркова, а під персоною, що дуже хотіла б бути на його місці, проте зорі вирішили інакше – Олександра Дугіна. І сьогодні ми хочемо розповісти вам про досвід прочитання та «деконструкції» однієї з найрадикальніших книг Дугіна – «Філософія війни».
* * *
Західні ЗМІ не перестають зображати Дугіна в ролі нового Распутіна, таємничого монаха та диявольського радника, ледь не сірого кардинала, від волі якого залежить уся зовнішня політика РФ за останні два десятиліття (особливо зверніть увагу на книгу «Черный ветер, белый снег» Кловера, яка є на сьогодні найбільш повною, проте не позбавленою міфотворчості, політичною біографією Дугіна). На практиці ми бачимо розбиту й позбавлену будь-яких керівних постів людину, яку за останні 5 років почергово звільнили звідусіль, де вона, здавалося б, наміцно закріпилася: МГУ, «Цареград», «День-ТВ». Сьогодні він бавиться тим, що читає лекції в театрі.
Проте, позиція особи в суспільстві далеко не завжди співпадає з впливовістю та рівнем репрезентації її ідей. Так сталося з «Основами геополітики» Дугіна: «відкриття» цієї крипто-науки на російський істеблішмент зійшло як манна небесна, відтепер все почали міряти критеріями «геополітики», а підручники для кадетів різноманітні аналітики постійно переписували з дугінського опусу. Звідси, до речі, феномен такого частого цитування, наприклад, Жана Тіріара без будь-якої реальної репрезентації цього автора в російському інтелектуальному середовищі (як і багатьох інших «геополітиків»).
Але «Основи геополітики» вірогідно були єдиною стрілою, пущеною точнісінько в ціль старої радянської номенклатури, яка шукала нового «теоритичного» обґрунтування своєї влади, що й знайшла в синтезі «суверенної демократії» (Сурков) та «геополітики (першим в Росії цей термін почав пропагувати саме Дугін). Але, що важливо, не кожен зміг осилити ці 700 сторінок маніякального тексту: сил людського розуму може вистачити на теорію, там весело переспівуються думки основних адептів геополітики як науки про співвідношення ландшафту та політичної історії держав; може вистачити на завершальну частину книги – там про те, кого, де і як будуть ділити, коли переможуть. Але основна частина книги – про сакральну географію та про «атлантистів» – великого ажіотажу не викликала і в сивих головах єдиноросів відклалася дуже відносно. Внесок цієї книги в становлення «нової вертикалі влади» в 90-их – справа окремих статей та навіть книг, що активно пишуться тими, хто намагається розгледіти у бородатому самопроголошеному філософі, як говорилося вище, «сірого кардинала» РФ.
Але нас зацікавив інший «трактат», більш «мілітаризований». І от, ми беремо цю книгу в руки…
Структура
Хоча книга була віддрукована в далекому 2004 році тиражем всього в 5000, але на момент 2011-2012 років була досить широко представлена в книжкових магазинах. «Філософія війни» лежала десь поруч з «Метафізикою війни» Юліуса Еволи, а в Інтернеті відсканована версія книги поширювалася в одних добірках із «Війна як внутрішнє переживання» Юнґера (до неї ми ще повернемося).
За фасадом надзвичайно пафосних фраз на задній частині обкладинки, за претенціозною анотацією, де нам говорять про те, що книга подає «проекти ультрасучасної модернізації Збройних Сил Євразії […] нарис нової воєнної доктрини Збройних Сил Євразії» (така пафосна назва, що автор анотації вирішив продублювати її двічі) ми бачимо лише збірку статей різних років. Від 1992 року до 2003. Тематично майже не об’єднаних, ба навіть не вичитаних нормально (навіщо в книзі вказується ім’я літературного редактора, якщо ледь не єдина на всю книгу примітка подана з помилкою? Навіщо, якщо навіть імена окремих діячів, на праці яких Дугін посилається, не уніфіковано? («Хэл Линдсей» та «Хал Линдси»; між згадками всього декілька сторінок). Чи вплинула вона тоді на світогляд майбутніх бойовиків ДНР/ЛНР? Можливо, хоча частіше за все вона потрапляла в руки лише попередньо «ідеологізованих» осіб.
Окремі частини книги уже публікувалися в інших виданнях Дугіна або публікуватимуться пізніше (нагадаю, це видання датоване 2004 роком). Найвідомішою є стаття «Карл Шмітт: п’ять уроків для Росії», опублікована в 1992 році. Дуже жаль, що пан Дугін вирішив не морочитись та не вказувати, що саме за тексти ми перед собою маємо… Щось входило в дугінські «Елементи», щось – в газету «Завтра» або «День», і загалом ми отримали дуже неоднорідний та хаотичний текст. І на превеликий жаль, обіцяного «проекту ультрасучасної модернізації» чи то пак «нарису воєнної доктрини» тут нема. Найцікавішою частиною книги видався «додаток» у вигляді стенограми круглого столу в газеті «Красная звезда».
Відтак, з 12 розділів можна виокремити 4 блоки тексту: «парадигма кінця» (найбільш програмний текст в книзі); окремі уривки фраз, які Дугін підслухав в розмовах європейських нових правих про Карла Шмітта, доки вони вечеряли в ресторані з Робером Стьокерсом чи Аленом де Бенуа, та скомпілював у кілька власних статей; хаотичний опис воїнського етосу, притаманного червоним кшатріям радянської Євразії; тотальне протистояння не на життя, а на смерть із Америкою, рухомою протестантським фундаменталізмом. І «додаток», який варто розглянути окремо.
Дугін-редукціоніст
Різні пройдисвіти (включаючи самого Дугіна) подейкують, що він – представник того ідеологічного синтезу, котрий на Заході (перш за все у Франції) набув назви «нова правиця». Доля склалася так, що протягом досить тривалого проміжку часу автору цього огляду довелося працювати з першоджерелами цієї самої «нової правиці», включаючи книги Домініка Веннера, Алена де Бенуа, Гійома Фая, Жана Мабіра та Жана Одрі, котрі ані російською, ані англійською мовою не перекладались. Мінімальне зіставлення висловлюваних цими авторами тез з тим, що стверджує Дугін, говорить явно не на користь останнього. Так, вони були особисто знайомі. Так, від європейців пан Дугін дізнався про величезну кількість письменників та мислителів, на вивчення спадку яких у нього не було часу, хоча він любить рясно закидати назвами книг, наче світошумовими гранатами, розгубленого опонента.
Але що ми бачимо, коли переходимо до програмних текстів самого Дугіна? «Абсолютний ступінь узагальнення», «парадигма кінця». Згідно з його тезами, драма світової історії розгортається в протистоянні двох месіанських доктрин, що боролися від початку віків та чий остаточний двобій ознаменує Армагеддон, кінець світу; гучним голосом Дугін декламує: Євразія проти Атлантики. Росія проти США. Дарма, що глобальними силами обидві стали лише в ХХ столітті, а двополярний геополітичний порядок сформувався лише в другій половині ХХ століття. Для Дугіна Європа як полюс ніколи не існувала; для нього двотисячолітнє протистояння Афін та Єрусалиму, «арійського» та «семітського» духу, котре намагалися виразити, зокрема, Шпенґлер та Гайдеґер, не має жодного історичного значення.
«Сенс історії, – стверджує він, – полягає у протистоянні Росії з Америкою».
Обидві є для нього носіями універсальних ідей, виражених в чотирьох послідовних антитезах: Праця і Капітал; Земля і Море; росіяни і англосакси; православ’я і протестантизм. Об’єднавши їх в «абсолютному ступені узагальнення» ми отримуємо дугінську парадигму кінця: дистильований, очищений сенс «історичного процесу» та, ба більше, сенс прийдешнього кінця історії.
Цікаво, що у понад п’ятдесятирічній війні на «культурному фронті» Ален де Бенуа чітко розглядає всіх супротивників, будь то ліберали чи комуністи, як представників єдиного табору: це ідеології універсалізму та рівності. Для Бенуа немає нічого більш схибленого, маніякального та шизоїдного, аніж універсалізм та тотальне бажання звести все до чогось одного. У програмній статті Засади номіналістичного ставлення до життя з 33 номера часопису Nouvelle École Бенуа говорить наступне, вбачаючи в корінні будь-якої ідеології рівності монотеїстичні доктрини та, як наслідок, тягу до спрощення й узагальнення, що шкодить багатству життя:
«Завдяки своєму тоталітарному характеру монотеїзм породжує тенденційний редукціонізм (всі знання в кінцевому підсумку зводяться до одного знаменника), егалітаризм (люди рівні перед Богом: люди користуються “розумом”, звільненим від непередбачених обставин, щоб розгледіти унікальну “істину” та врятуватися) та їх наслідок, універсалізм».
Дугін, навпаки, нормально себе почуває в редукціонізмі та узагальненні:
«виникає бажання звести різні напрямки цивілізаційного аналізу до єдиної, універсальної парадигми. Звичайно, ступінь спрощення, огрубіння і редукції буде тут ще більшою, аніж в чотирьох названих редукованих моделях, [марксизм, геополітика, «етнічний підхід», релігійний підхід – прим.] але навряд чи це можна вважати непереборною перешкодою. Будь-яке узагальнення (вдале чи ні, виправдане або не дуже) завжди наштовхується на бурхливу критику, яка може виходити як з боку “вузьких фахівців”, які давно забули про первинні принципах у вирі деталей, так і з боку свідомих (чи несвідомих) прихильників іншого узагальнення, які суто прагматично використовують протиріччя в дрібницях для дискредитації цілого».
Як бачимо, «інші форми редукції» заздалегідь визнаються хибними та такими, що не мають підстав критикувати дугінську схему. На виході отримуємо наступне:
«Ми з’ясували, що на всіх рівнях найбільш узагальнених редукованих моделей історичної телеології існує конгруентність траєкторії розвитку історичного процесу. Тепер залишається лише ввести всі виділені компоненти в узагальнюючу формулу».
У цій формулі – Євразія проти Атлантики – простежується лейтмотив «другого етапу» творчості Дугіна, що зводився до тотального протиставлення Росії та Сполучених Штатів. Дугін прикладав максимум зусиль, аби зобразити РФ не регіональною силою, на яку вона логічно перетворилася після 1991 року, але світовою, глобальною державою, головним актором історичного процесу та, що важливіше, головним опонентом господарів однополярного ладу на «світовій шахівниці». Штучно подовжуючи логіку холодної війни, Дугін заявляє: погляньте на нас, саме Росія є вашим головним ворогом, а не, наприклад, ісламський світ чи Китай. Активізація ісламізму, терор, війни на Близькому Сході? Економічна експансія Китаю? Ні, це все – другорядні фактори. Америка має звернути свою увагу на щойно зібрану докупи федерацію, що ледь не потонула в етнічних війнах на периферії, без змоги навіть опротестувати черговий геополітичний крок США.
Коротка ремарка: асиметрія
Наступний короткий розділ присвячено проблемі геополітичної асиметрії як риси, притаманної монополярному світопорядку. Єдина в світі гіпердержава тероризує всіх без винятку, і саме Росія має стати «ядром альтернативи» для економічної, політичної, стратегічної та ідейної інтеграції «незгодних» з диктатом США. Чому? Завдяки «парадигмі кінця», ясна річ!
Незвичними також, з огляду на сьогоднішній стан речей, є зауваги автора щодо «інтересів США, які тримаються на армійських штиках» та «капіталістичної ідеології». Натомість, космополітична та універсалістська модель давно вийшла за рамки якоїсь геополітичної одиниці, а синтетичний кольоровий «неосоціалізм» важко назвати капіталістичною ідеологією.
Дугін-шміттіанець
Дугін вважає себе корифеєм шміттіанства на пострадянському просторі. Дійсно, він є першим, хто спробував використати Шмітта політично, як і багатьох інших авторів з кола «консервативної революції»: в Елементах виходило кілька перекладів статей Шмітта, в «Основах геополітики» у розділі «Додатків» подано переклад есе «Земля і море», яке Шмітт написав для своєї дочки. Така собі геополітика для дітей. Проте, рецепція Шмітта в російськомовному середовищі з’явилася паралельно цим потугам та дозріла уже на початку нульових з перекладами Ю. Корінца та передмовами О. Філіппова.
У Дугіна Шмітт дуже войовничий та жорстокий. Це дуже контрастує з відкриттям більш «реального» Шмітта, для якого сфера осмислення змін у веденні війни була лише однією в широкому науковому кругозорі. У «Філософії війни» шміттіада займає два розділи: «Карл Шмітт: 5 уроків для Росії» та «Стихії, ракети і партизани».
«Карл Шмітт: 5 уроків для Росії» – одна з найперших статей Дугіна взагалі (опублікована у 1992 році) та одна з найбільш відомих. Цікаво, що структурно, за назвою та навіть за цитуванням вона чомусь дуже нагадує статтю Стьокерса «Уроки Карла Шмітта»: у цьому тексті Дугін часто цитує відомого політичного філософа, близького до нових правих, – Жюльєна Фройнда, про якого у нас абсолютно не знають, – але потім забуває про нього і сам. Жодного рефрену в бік Фройнда за наступні ось уже майже 30 років Дугін не робив. В одному з посилань на Фройнда подано з помилкою назви журналу Nouvelle École, 44 номер якого був повністю присвячений Карлу Шмітту. Вірогідно, що Дугін дійсно читав цей номер, оскільки він був випущений у 1987 році, незадовго до перших вояжів нашого персонажа за кордон, і спричинив своєрідний «шміттіанський переворот» в середовищі правих інтелектуалів Європи.
Наступний розділ книги – «Стихії, ракети і партизани» – також сповнено антиамериканізмом, проте будь-якої конкретики, окрім того, що Шмітт написав книгу про фігуру партизана як бойову одиницю майбутнього, з цього розділу дістати неможливо. В Дугіна ця згадка про «партизан» відразу переростає в дифірамби планетарному євразійському Сидору Ковпаку, котрий буде боротися з космічною навалою американської аерократії.
Дугін Грозний
Повільно ми переходимо до поезії насильства. Розділ «Війна – наша мати» складається з кількох сторінок досить істеричного опису лицарських традицій в православ’ї (дивовижно!) та заклику до тотальної мобілізації в лави збройних сил РФ. Дивно, але сам Дугін в армії ніколи не служив. Але основну частину розділу складають цитати з… Ернста Юнґера! Це перший і останній раз, коли Дугін цитує Юнґера. Річ у тім, що у французькому виданні згадана вище праця «Війна як внутрішнє переживання» має назву «Війна – наша мати». Декілька уривків, перекладених із, вірогідно, французької мови, формують основу розділу.
«Відродження кшатріїв» починається зі згадки про Дюмезіля та досліджувану ним трипартитність індоєвропейського суспільства. Потім автор невідомо навіщо пише про те, що вайнахи, тобто чеченці – головні «внутрішні» вороги Євразії на той момент, від індоєвропейської трипартитності відмовилися на користь поклоніння богові-тріктеру. Дивно, бо вайнахи ніякого відношення до індоєвропейців не мають (окрім хіба що аланських культурних впливів). Але так Дугін мабуть легітимує переможну священну війну на периферії колишньої імперії.
Немало місця віддається опису мілітарних традицій індоєвропейців: кшатрії, Кухулін, Магабгарата. Непомітно індоєвропейські традиції перетікають у християнство, і виявляється, неочікувано для всіх, що вони там прекрасно себе почували, аж поки не прийшов Хрущов…
…ця частина розділу отримала назву «Метаморфози радянської армії». Проклятий брєжнєвський генералітет продав батьківщину, перетворив армію на господарський орган, тобто з кшатріїв опустився до вайш’їв. Дугін кляне російську армію за те, що вона не піднялася проти розпаду СРСР; кляне генералів за те, що вони не зробили, подібно японським військовим керманичам у 1945-му, хвилі самогубств; закликає всіх взяти на себе тяжку ношу «відродження руських кшатріїв». Дугін пропонує висунути як імператив світогляду армії «агресивну експансію» та «розкуркулити, якщо буде необхідно, всі інші соціальні групи на користь армії». Все це – заради обороноздатності країни у війні зі США за світове панування.
У розділі «Червона мати земля» Дугін знову повертається до «парадигми кінця»: земля, соціалізм, росіяни, кшатрії… Якщо російський офіцер не соціаліст, то він або агент атлантизму, або ідіот. А ще прихильність до євразійства автоматично робить тебе кшатрієм, не потрібна ні ієрархія, ні вміння користуватися зброєю, ні відповідність соціальному статусу. Особливо цікавим є момент, що пан Дугін, закликаючи кшатріїв боротися за Континентальну Спарту, апелює до грецької міфології: за Землю, уособлену дружиною Зевса Герою! Щоб сплутати Гею з Герою майбутньому автору понад двадцяти «Ноомахій» треба було добряче постаратися.
Дугін викриває протестантських фундаменталістів
Далі ми переходимо до антиамериканського корпусу текстів: «Хрестовий похід проти нас», «Дорога до Армагеддону», «Тероризм: геополітичні, політичні та психологічні аспекти», «Карфаген необхідно знищити. Антиамериканська більшість». Разом ці тексти формують близько 50 сторінок, що по об’єму майже дорівнює «парадигмі кінця» та додатку. Незважаючи на різницю у часі написання статей (а все це насправді – газета «Завтра»), різницю в пікантностях передачі аглосаксонських імен на російську (про Хала чи Хела ми писали вище) всюди йдеться про одне й те ж, тому нас особисто ця частина дуже стомила.
Америка виявляється глобальним злом не тому, що пропонує глобальну уніфікаційну ідеологію, що має на меті стерти культурні відмінності, але тому, що перед нами – новий старозаповітний месіанізм. Ультраправі протестантські ВАСПи захопили владу в Штатах (цікаво, як би вони самі зараз це сприйняли), фанатики по типу уже згаданого Хала Ліндсі ходили в Білий Дім до Рейгана як до себе додому, пропонуючи сценарії ядерного голокосту «країни Гога». Саме в цій релігійній домінанті протестантського фундаменталізму, що зійшовся в інтересах з релігійним сіонізмом, Дугін вбачає причину міцної геополітичної солідарності між США та Ізраїлем. В протестантському фундаменталізмі, а не в тому, що ледь не четверть Конгресу – етнічні космополіти. І не знаходиться чомусь у Дугіна як православного релігійної відповіді на ці теорії: він воліє гордо визнати, мовляв, «так, Гоги це ми! Хутчіш же зійдемось в ядерному танці, панове атлантисти!»
За кількістю гнітючих тез та посилань на неперевірені джерела, які прекрасно заходили пересічному читачеві прохановської «Завтра» на початку нульових (до появи Інтернету в кожній оселі), Дугін наблизився до борців з електронними паспортами. Диспенсаціалізм як домінанта світогляду верхівки США, Біллі Грем та Лінсі планують ядерну війну проти Росії – майже вам «число антихриста 666, чіп на лбу».
Зі статті про тероризм ми несподівано дізнаємося, що Брем Стокер був членом ІРА, а активісти європейських «Червоних бригад» – практикуючі окультисти. Якщо коротко, то Штати придумали Бен Ладена, аби відволікти увагу світової спільноти від Росії – авангарду боротьби з однополярністю й надією планети на євразійський добробут під червоними стягами.
«Карфаген необхідно знищити. Антиамериканська більшість» синтезує (скільки ще неочікуваних редукцій нам судилося зустріти на сторінках цієї книги!) все вищесказане про протестантів з базовим текстом книги – «Парадигмою кінця». Дуже йому подобалась тоді ця стаття, хоча в 2015 році в «доповненій» мережевими війнами версії, що отримала назву «Русская война», «Парадигмі кінця» місця не знайшлося… Так от. Ми очікували, що «антиамериканська більшість» – це Китай, Індія, ісламський світ, Латинська Америка. Виявилося, що це ті самі читачі газети «Завтра», до яких звертається Дугін:
«Ніщо не є таким популярним сьогодні в Росії, як нелюбов до Америки. Антиамериканізм – це тотальне захоплення. Це пошесть. Це символ віри. Антиамериканізм – це серйозно. Антиамериканізм є надійною платформою для міцної консолідації всього російського суспільства. На ньому зійдуться і правий, і лівий, і простолюдин, і інтелігент, і банкір, і художник, і кремлівський чиновник, і вуличний бомж. Тих, хто «проти», жалюгідно мало. Тих, хто «за», – більшість; і це антиамериканська більшість».
Епілог: Дугін не любить сперечатися
А тепер – круглий стіл. Нам ця частина здалася найцікавішою. Мабуть, за рахунок того, що Дугіна там було найменше. Серед присутніх: Сергій Марков – депутат від «ЄдРа», особистий друг Путіна, член Ради по зовнішній та оборонній політиці Росії, співголова Ради по національній стратегії; Гліб Павловський – колись їздив агітувати за Януковича, тепер опозиціонер; відомий українофоб Михайло Леонтьєв – колишній член політради дугінської партії-одноденки «Євразія», сьогодні – «топ-менеджер». Обговорювали вони роль російської армії в суспільстві.
На відміну від дугінських, тези цих осіб є досить прагматичними. Приміром, про маргіналізацію армії:
«Призов сьогодні – це ловля найбільш непристосованих до ухилення елементів суспільства. Непристосованих з різних причин. За принципом фізичної нездатності швидко бігати. За принципом розумової нездатності уникнути цього питання. За принципом: все одно, де жити. Ми маємо не просто робітничо-селянську, але маргінальну армію, куди відбір проходить найбільш низькопробний людський матеріал. За винятком частин, які вважаються елітними, армія схожа на державну психлікарню. Страшно дивитися на цих “бійці”. Таке враження, що це якісь психи з лікарні для бідних. Тому їх б’ють, не годують. Даний принцип відбору розкладає також і офіцерство. Офіцер, керуючи командою з цих “солдатів”, не по своїй волі перетворюється в наглядача. Або в санітара, якщо це молодші офіцери» (теза «правого дисидента і консерватора» Лєонтьєва).
Не менш цікавою є позиція Маркова, набагато більш наближеної до Путіна особи, аніж Дугін. Наприклад, він виступає за однополярний світ та глобальний уряд, в якому Росія буде формувати міцну фракцію. Лібералізм? Чудово! Реакція традицій? До біса! Все, чого хочуть мусульмани – щоб з ними «поділилися благами». І слава Богу, що радянська армія не піднялася на серйозний бунт у 1991 році, хоча мала б. За сто сторінок до того Дугін кляв брєжнєвський генералітет за пасивність, зараз чомусь вирішив заявити лише про те, що молодіжній культурі за межами «світових столиць» начхати на глобальну маскультуру. За околицями Мадриду танцюють під електронне фламенко, стверджує Дугін. Що ж, думаю, що нам достатньо добре відомо про те, наскільки маскультура «доходить» чи «не доходить» до провінції. Якщо в 2003 році, коли проводився цей круглий стіл, був популярним Нейромонах Феофан, то чи вважав би Дугін його творчість та образ виразом євразійської традиціоналістичної реакції на клятий атлантизм?..
І остання теза, яку активно відстоював Дугін протягом всієї розмови – необхідно змінити образ Збройних Сил. Змінити його ззовні, вольовим зусиллям ідеологізованої групи, що мало б, на його думку, змінити розстановку сил та призвести до реалізації першого кроку у «відродженні кшатріїв». Проте, на противагу дугінському вектору, в тому ж 2004 році починає виходити серіал, що виконав завдання зі зміни образу армії – «Солдати»…
* * *
Книга «Філософія війни» Олександра Дугіна лишає по собі дуже неприємний присмак дешевизни, псевдоінтелектуалізму та даремного викиду стилізованих під лозунги крикливих фраз. Складається враження, що під час написання всіх цих статей Дугін ні на мить не задумувався над тим, що саме вивергає на папір, чи має все це якесь реальне підґрунтя, чи витримає критику ідеологічних опонентів. Надзвичайно низький рівень рефлексії поєднується з непропорційно високим рівнем пафосу, абсолютно неприйнятним навіть для збірки політичних гасел, не говорячи вже про таку тонку грань, як плагіат…
А як щодо практики? Чи могло це чтиво вплинути на офіційну ідеологію молодого путінського режиму? Що ж, відповідь на це питання ми побачили в диспуті між Марковим і Дугіним. Марков, на відміну від останнього, був і є реальним представником політичного істеблішменту РФ. Його ідеї не містять у собі нічого, що нагадувало б п’янкий антилібералізм та антиамериканізм Дугіна. Його «антиамериканізм» хоча й входить до категорії «тих, хто “за”», але є набагато більш раціональним: боротьба за свою частку в глобальних фінансових потоках, ось що є головною метою та raison d’être путінського «суверенізму».
Ну і last but not least: якщо ви хочете побільше дізнатися про філософські аспекти феномену війни, то книгу Дугіна можете не відкривати. Нічого корисного там, на жаль (чи на щастя?), не знайдеться.
Автор: Сергій Заїковський
