Платон (427-347 до н.е.), так само як і Арістотель є, мабуть, найвпливовішим із усіх давніх філософів. Він народився в багатій аристократичній родині. У віці 20 років познайомився із Сократом, у якого навчався.
Загалом, людям зацікавленим в історії філософії, відомо, що найбільш значимими темами в філософії Платона є: теорія ідей, концепція ідеальної держави і теорія пізнання. Те нове, що привніс у філософію Платон, пов’язано насамперед із ідеєю надчуттєвого світу – певного метафізичного простору, який не був відомий натурфілософам.
Надчуттєвий план буття, за Платоном, створений зі світу ідей та ейдосів. Вони і складають справжнє буття – світ ідей, який утворюється із безлічі ідей для всіх феноменів: моральних і естетичних цінностей, фізичних тіл математичних і геометричних формул, фігур тощо. У нашій короткій статті мова піде лише про одну ідею, над якою працював Платон, а саме про ідею гармонії сфер.
Перше в історії вчення про гармонію сфер виклав Платон в десятій книзі діалогу «Держава» (616b-617d). У небесній «гармонії» (в сенсі октавного ладу) він виділив 8 ступенів: зоряне небо (вищий тон), Сатурн, Юпітер, Марс, Меркурій, Венера, Сонце, Місяць (нижчий тон). Платонівське вчення викладене у формі міфу, який встановлює своєрідну тяглість піфагорійської традиції. Тобто відкриття і опис ідеї гармонії сфер приписується людині, що змогла її побачити під час межового стану між життям і смертю. Платон описує розповідь про потойбічну подорож героя Ера, сина Арменія, родом із Памфілії. Однак, у ній не йдеться про складні математичні розрахунки, натомість філософ описує певну міфологічну картину, яка важлива для нашого дослідження. Ось цей фрагмент із трактату «Держава»:
«Вони дісталися до того місця, здійснивши одноденний перехід, і побачили там, у самій середині світляного стовпа, звисаючі згори кінці небесних зв’язок. Адже це світло – вузол небесного склепіння, немов брус трієри, пов’язує всю світову сферу, яка обертається. А на кінцях цих зв’язок височіє веретено Ананки, що надає всім сферам обертального руху; вісь і гак веретена – з твердого металу, а обертовий вал – із поєднання твердого металу з іншими матеріалами. А будова валу ось така: зовнішній вигляд його подібний до тих, що мають тутешні веретена.
Із розповіді Ера треба собі уявити його так: немовби в один великий пустотілий вал вставили такий же вал, але менший, який геть у всьому підходить до більшого, як то часом припасовують вази, які вставляються одна в одну. Так само і з третім валом, і четвертим, і ще з чотирма іншими. Разом вісім обертових валів, уміщених один в один, зверху їхні краї видаються концентричними колами, які нанизані на вісь веретена і створюють ніби суцільну поверхню єдиного обертового валу, вісь же протинає наскрізь в середину восьмого валу. Перший, зовнішній вал має найбільшу площину кола, шостий вал – другу за величиною, четвертий – третю, восьмий – четверту, сьомий – п’яту, п’ятий – шосту, третій – сьому і другий – восьму. Поверхня найбільшого обертового валу різнобарвна, поверхня сьомого – найяскравіша, поверхня восьмого бере свою барву від світла, що падає від поверхні сьомого, а кружала другого й п’ятого валів дуже подібні між собою, лишень дещо від них жовтіші, площина ж третього кола – найбільша, четвертого – червонава, а шостого за своєю білизною посідає друге місце. Вісь веретена прокручується і разом з нею здійснює один і той же оберт і вся цілість, але при цьому обертальному русі сім внутрішніх кружал повільно провертаються у напрямі, протилежному до всього обертання. А серед них найшвидше рухається восьме коло, на другому місці за швидкістю — коло сьоме, шосте і п’яте, які крутяться з однаковою швидкістю, а третя з черги швидкість обертання, як їм видалося, належить четвертому колу, на четвертому місці – третє коло і на п’ятому – друге. Обертається ж вісь веретена на колінах Ананки.
Вгорі на кожному із кружал сидить по одній Сирені, які крутяться разом з кружалами, і кожна з них видає лише один звук одного й того ж тону. Із усіх звуків, а їх є вісім, твориться єдина співзвучність. Довкола Сирен на однаковій віддалі від них сидять три жіночі постаті, кожна на своїм престолі – це Мойри, дочки Ананки: Лахесіс, Клото і Атропос – усі в білих шатах, з вінками на голові; вони співають в лад з голосами Сирен; Лахесіс оспівує минуле, Клото – теперішнє, а Атропос – майбутнє. Час від часу Клото торкається правою рукою зовнішнього кола веретена і прискорює його обертовий рух, у той час як Атропос лівою рукою так само додає швидкості внутрішнім колам, в Лахесіс почергово дотикається кожною з рук і одного, і другого»[1].
Всесвіт у вченні Платона
Платон відноситься до теорії гармонії не тільки позитивно, а ще й цікавим чином поміщає на кожній космічній сфері співаючих сирен. Як відомо з творчості Гомера (Од. XII 158-200), сирени – це страшні істоти на віддаленому острові, що видають солодкі звуки, аби закликати до себе моряків та убивати їх.
Тут цікаво те, що в поданні Платона космічні сфери не тільки налаштовані музично в певному відношенні, але і те, що вони наділені також і притягальною силою, тобто не лише діють у вигляді дискретних тонів, із яких безперервно ллється мелодія. Таку античну гармонію сфер, отже, треба розуміти не тільки дискретно, але і розглядати як щось безперервне, – тобто континуально-дискретно.
Із міфом про протилежності межі та безмежного, поданим у «Державі» Платона тісно пов’язана космологія піфагорійців. Його бачення Всесвіту корелює із поглядами, що були представленні у творчості піфагорійців. Наприклад, із ідеєю про те, що космос вдихає в себе навколишню порожнечу і таким чином у ньому виникає множинність речей. Дотримуючись космології піфагорійців, Платон дуже точно висловив постулати буття і гармонії Всесвіту у піфагорійському ключі. Єдине залишається активним принципом, який ставить межу безформності та хаосу проти Першопринципу. У якості протилежного принципу виступає невизначена і несформована Діада. Впливаючи на діаду і обмежуючи її, Творець (Деміург) творить Ідеї-числа. Тут, власне, діючий Деміург – це нововведення Платона.
Наслідуючи піфагорійців,
Платон стверджував, що Число, тобто безліч одиниць, виникає також із поєднання
межі та безмежного. Світ мислиться тут як щось завершене, замкнуте у певних
межах, а навколишня порожнеча – як щось аморфне, невизначене, позбавлене
кордонів, тобто безмежне. Тут можна стверджувати, що Платон продовжує вчення
Піфагора і розвиває його, створюючи значно більше властивостей і можливостей
для аналізу. Загалом, цим він завершує теоретичну основу буття гармонії сфер. Не
зважаючи на такий короткий зріз ідеї гармонії сфер у творчості Платона, не
варто применшувати його значимість для історії філософії, оскільки опис видіння
Ера буде зустрічатися у багатьох філософських працях елліністичного періоду. Це
сприятиме подальшій розробці теоретичного обґрунтування ідеї гармонії сфер в
історії філософії.
[1] Платон, Держава, Київ, 2000, с. 321-323
Автор: Віталій Щепанський
