Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підвести підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися з десятим розділом цієї книги.
10
Гомер: пригадуючи наші витоки
Поліна Лекомт: Коли ви говорите про джерела європейськості, ви часто посилаєтесь на Гомера. Чому слід повертатися до настільки віддаленої епохи?
Домінік Веннер: Коли мова заходить про європейську традицію, Гомер є саме тим першоджерелом. Він звертається до масштабної плутанини, в яку є вкинутою Європа. Плутанини, що прослідковується повсюди: в політиці, релігії, загальній етиці, освіті, праці та самосвідомості європейців. Ніщо, окрім, мабуть, грубого нігілізму, не здатне підтримувати апетити шукачів насолоди та хижаків, котрі прикриваються моралізаторським дискурсом. Усе є хибним та викривленим. Сама релігія просуває найбільш суперечливий та деморалізуючий дискурс з усіх. Що ж нам робити у такому випадку? Аби звільнитися від конфлікту між думкою та дією, європейцям не лишається іншого вибору, як повернутися до того, що справді належить їм, до неушкодженого, безперечного та нетлінного джерела їхньої цивілізації. Використовуючи твердження елліністки Жаклін де Ромійї, ми повинні повернутися до самої суті, до Гомера, до істинної чистоти. У пошуках наріжних категорій європейської душі, таких як дія, пізнання, краса, довершеність та трагічна мудрість, саме погляд, кинутий на «Іліаду» та «Одіссею», дозволить виявити їх, звісно, за умови того, що ми коли-небудь звільнимо їх із запилених бібліотек, в яких вони вже скам’яніли.
П.Л.: Деякий час тому я відкрила для себе давні ірландський епос, прочитавши книгу Венцесласа Крута про кельтів. Героїчний ідеал, вміщений у ньому, дуже схожий на той, що віднаходиться у Гомерових поемах. Чи свідчить така спорідненість уявлень про наявність глибших відносин між цими давніми народами?
Д.В.: Ви розмірковуєте про спорідненість між народами індоєвропейської мовної групи, яку я називаю «борейською», посилаючись на легендарних гіперборейців, яких стародавні греки вважали своїми предками. Така спорідненість була встановлена роботами з археології, лінгвістики та компаративної міфології, завдяки чому такі люди, як Еміль Бенвеніст та Жорж Дюмезіль, стали досить відомими. Існує багато яскравих прикладів цього духовного споріднення. Ви тільки що згадали одну з книг Венесласа Крути, в якій вчений розбирає персонажа кельтської міфології, що була записана на основі усної традиції у Середні віки. Його звуть Кухулін, захисник Уладу. У дуже юному віці він випадково почув друїдське пророцтво, яке гласило, що: «ім’я юнака, котрий у цей день вперше отримає зброю та обладунки, назавжди перевершить імена решти молоді Ірландії. Однак, його життя буде швидкоплинним, недовгим». Почувши це, він полишає свою гру та випрошує зброю у короля Уладу. Отримавши її, він знаходить друїда, якому належало пророцтво, Катбада, котрий намагається відмовити його, розповідаючи про страшну долю, що чатує на нього. Кухулін не виказує страху:
«Мене мало турбує це, хоч би й таке трапилось одного дня чи ночі, оскільки моя історія та історія моїх діянь переживуть мене».
Ці слова, природно, нагадують нам Ахілла з «Іліади». Він також відав свою долю та шукав її. У дуже молодому віці йому, як і Кухуліну, був даний вибір між довгим та мирним життям, що проходитиме у стороні від будь-якого роду битв, та життям напруженим, славетним та нетривалим, якому судиться згаснути у гуркоті битви. Він обрав останнє, лишивши по собі взірець трагічної величі для прийдешніх поколінь. Чим же іншим ми можемо пояснити настільки подібні теми, відкриті на обох кінцях давньої Європи, як не фундаментальною спорідненістю? Культ героя, котрий жертвує собою заради слави, рідко зустрічається у літературній традиції інших культур, в той час як пізніше, у збіднілому вигляді, він повторюватиметься у «Пісні про Роланда».
Завдяки лінгвістичним дослідженням нам відомо, що стародавні народи Європи мають спільне походження та колись говорили єдиною архаїчною індоєвропейською мовою, з якої походить більшість сучасних європейських мов. Завдяки ж компаративній міфології, не заглиблюючись у поки дуже теоретичну «трьохфункціональну гіпотезу», ми знаємо, що усі ці народи, будь то кельти чи елліни, римляни чи германці, однаково дивилися на світ.
Після того як індоєвропейський чи то борейський народ зник ще до початку третього тисячоліття, був даний початок декільком відмінним історіям та еволюціям, внаслідок впливів кліматичних умов на корінні народи. Ці умови й визначили відмінні способи життя народів. Дві тисячі років, чи навіть більше, під сухим Егейським сонцем неминуче впливали на життя та декоративний стиль зовсім по-іншому, ніж це робили туманні ліси континентальної та північної Європи. Ці відмінності дали життя грецькій, кельтській та германській культурам. На перший погляд, вони, здається, сильно відрізняються одна від одної, хоча вони є просто контрастними проявами єдиної традиції, найбільш довершене та доступне літературне вираження котрої було надане Гомером.
П.Л.: Чи можна з впевненістю стверджувати, що поеми Гомера містять перші прояви історичної думки?
Д.В.: На початку своєї книги «Пелопоннеська війна» Фукідід використовує «Іліаду» для того, щоб дати короткий виклад давньогрецької історії, приписуючи Гомеру закладення основ. Втім навіть така почесть здавалась крихітною, у порівнянні з рештою. Натхнений поезією та богами, що є одним і тим саме, Гомер із незрівнянною ясністю та у довершеній формі лишив нам забуте джерело нашої традиції, грецьке вираження усієї європейської спадщини, будь то кельтської, слов’янської чи скандинавської.
П.Л.: На вашу думку, розуміння яких речей найповніше розкривається в «Іліаді»?
Д.В.: Сили та краси. «Іліада» – не просто поема про Троянську війну, вона про долю, якою її розуміли наші борейські предки, будь то грецькі, кельтські, германські, слов’янські чи латинські. Поет оспівує шляхетність перед лицем війни, хоробрих героїв, котрі вбивають та гинуть, жертовність захисників батьківщини, печаль жінок, прощання батька із сином, котрий продовжує жити, напруження старості. Він співає й про безліч інших речей: амбіції царів, їх марнославство та свари. Співає він й про хоробрість та боягузтво, любов та ніжність. Про потребу у славі, що підносить людей до висоти богів. Ця поема, в якій панує смерть, оспівує любов до життя та честь, що є дорожчою за життя та робить людей сильнішими за богів.
П.Л.: Продемонструвавши, що надбання Гомера містить попередні основи історичної думки, чи станете ви стверджувати, що у ньому також віднаходяться перші натяки на релігійне, а може й навіть філософське мислення, включаючи надзвичайно витончене тлумачення моралі, звільненої від провини?
Д.В.: Я би хотів зробити це, але додам, що сам Гомер не осмислює цього, саме читач повинен розкривати значення, що приховуються за описуваними ним речами. Його герої не є взірцями досконалості. Противагою їх вітальності слугує схильність до помилок та непомірності, й вони сплачують за це ціну. Але Гомер неявно вчить нас, що не люди є відповідальними за нещастя, а боги. Це повна інверсія, яка є завчасною відповіддю на концепцію гріха, що спустошила європейську душу. Гомер звільняє, він не засуджує задоволення почуттів, сили чи сексуальності.
Наукові інтерпретації занадто часто нехтують, наприклад, важливістю одного з моментів у третій пісні «Іліади» (III, 162-165). Цар Пріам запрошує прекрасну Єлену піднятись на троянські вали у перерві між бойовими діями. Він просить її описати ворожі сили, що розмістились на полі внизу. Добре усвідомлюючи той факт, що вона стала мимовільною причиною війни, Єлена у розпачі заявляє, що воліла б бути мертвою. Пріам же відповідає їй із дивовижною м’якістю: «Люба дитино, підходь-но сюди і сідай біля мене. Першого мужа побачиш, і родичів близьких, і друзів. Передо мною не винна ти, винні лиш вічні богове, – то лиш вони повели на війну многослізну ахеїв». Яка чуйність і благородство старого царя, усі сини якого будуть вбиті. Яка благородна та щедра мудрість від самого Гомера! Тут люди заздалегідь звільняються від всепоглинаючої провини, яку часто накладають на них інші системи вірувань. Не люди є винними: «Винні лиш вічні богове». Проступки та зло кояться не людьми, а богами, тобто фатумом та таємницями життя.
Вкладаючи ці слова у вуста Пріама, Гомер аж ніяк не стверджує, що люди ніколи не бувають винними у нещастях, що трапляються із ними. В іншому місці він показав якою мірою марнославство, заздрощі, гнів, дурість та інші вади здатні провокувати біди. Але саме у випадку Троянської війни, як і в багатьох інших війнах, він наголошує на тому, що речі вийшли з-під впливу людської волі. Саме боги, випадковість та власне фатум завдають удари.
Благородність цієї інтерпретації є вражаючою. Інші релігії у випадку будь-якого лиха, включаючи землетрус, стали би звинувачувати самих людей та їх удавані гріхи.
Але слова Пріама є навіть більш далекосяжними. Згідно з ними, те, що ми розглядаємо як помилки, часто є просто справою випадку. Така дистанція відносно життєвих таїнств, на додачу до поваги до інших, наскрізно присутня у гомерівській поезії. Усе це наводить на думки про настільки високий рівень люб’язності у світі Гомера, що у порівнянні із ним наш світ здається варварським.
П.Л.: Чи вважаєте ви, що ці твори містять певний світогляд, придатний для дешифрування?
Д.В.: Так, і нам дійсно потрібно вміти дешифрувати його. Однак, він не може бути яскраво вираженим, адже Гомер лише вказує, а не тлумачить. Справа інтерпретації продемонстрованого ним лишається нам. Його історії приховують погляд на життя та світ, що пробуджує нашу пам’ять про втрачену мудрість. У Гомера ліси, скелі та дикі тварини, всі наділені душею. Священне пов’язується із природою, а люди, безумовно, не є відокремленими від неї. В іманентності природи люди знаходять відповіді на свої страхи, в першу чергу ті, що стосуються смерті:
«Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше – клечанням свіжим ліси укриває з новою весною. Так і людські покоління – ці родяться, ті вже зникають» (Іліада, VI, 147-149).
Так обертається колесо життя та пір року, в якому кожна людина передає частинку себе наступникам, тим самим забезпечуючи собі частку у вічності.
У відмінній формі такі настрої зайшли відображення у промові імператора Августа, переданій Діоном Кассієм, яка засвідчила, що дух Гомера лишався живим та повним сил:
«Пам’ятаючи про це, нам слід шукати втіхи для того, що є смертного в нашій природі, у вічній зміні поколінь, що подібна до факельної естафети, щоб, переходячи від одного до іншого, те єдине, чого нам бракує для божественного блаженства, принесло нам безсмертя».
П.Л.: Це дає нам великий матеріал для роздумів. Безмежні багатства цих поем поволі розкриваються. Іліада відкривається гнівом Ахілла та завершується його умиротворенням, коли він стикається із горем Пріама. Дивовижно, чи не так?
Д.В.: І набагато більше, ніж ви можете собі уявити. Гомер ніколи не прагнув підсолодити чи моралізувати власну інтерпретацію життя. Як і трагічні поети, котрі прийшли йому на зміну, він добре знав, що зло може обернутися добром, як це показав Софокл у «Едипі», коли страшні Фурії стали доброзичливими Евменідами.
У восьмій пісні «Одіссеї» Алкіной, цар феаків, гостинно приймає Одіссея. Перебуваючи при цареві, герой слухає, як поет Демодок переказує історію про троянського коня, завдяки якому ахейці проникли за стіни Трої. Одіссея переповнюють спогади про конфлікт, в якому він був свідком численних трагедій. Йому важко приховати сльози. Алкіной розуміє, що відчуває його гість, і пропонує йому власне тлумачення конфлікту, в якому прославляється доля загиблих воїнів, за якими Одіссей плаче: «Та розкажи нам, чого ти душею сумуєш і плачеш, Спів про недолю аргеїв почувши, про Трою й данаїв. Все це боги учинили і виткали людям загибель, щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх» (VIII, 577-580). Завдяки прославленню у піснях та поемах мертві долають трагедію своєї долі у формах мистецтва та краси. Так трагедія перетікає у свою протилежність.
Такий висхідний рух є постійним. Це те, що Пенелопа говорить про Телемаха, а Ахілл показує усвідомленням своєї долі. Єлена повторює це далі в «Іліаді»: «Зевс-бо обом сумовиту нам визначив долю й надалі бути в неславі в усіх прийдешніх людських поколіннях» (VI, 357-358). Трагедія є ціною слави. Кожен передає частинку себе прийдешньому поколінню, переконуючись у тому, що долучається до вічності, лишаючи слід у пам’яті майбутніх поколінь. Однак, герої Гомера ясно усвідомлюють, що з часом зникає навіть слава благородного імені. Не минає лише те, що всередині. Впевненість у тому, що, отримуючи заслужене визнання, людина прожила свій вік благородно, уникаючи ницості та лишаючись у своїх діях вірною обраному ідеалу. Та в очах Гомера все є навіть кращим, як ми невдовзі переконаємось.
П.Л.: Ви натякаєте на перетікання добра і зла, згадане раніше?
Д.В.: Це суттєво для нашого розуміння уявлень Гомера про прекрасне. «Іліада» відкривається гнівом Ахілла:
«Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв».
Цією богинею, до якої звертається Гомер, є муза поезії. Вона надихає Гомера і дає йому можливість перетворити «пагубний та лиходійний» гнів Ахілла на мистецтво. Перші строфи поеми запрошують нас до розмислів над трагічною мудрістю, що звисока дивиться на жалість та марнотратство співчуття. Завдячуючи силі мистецтва, зло («пагубний та лиходійний» гнів) перетворюється на добро, себто прекрасне. Такий поворот відіграє важливу роль в європейській літературі: «Трістан та Ізольда», «Принцеса Клевська», «Гамлет» та незліченна кількість інших прикладів. Чим жорстокішою є доля, тим величнішою та прекраснішою стає вона. Тут Гомер майстерно здійснює естетичний поворот, виконаний із допомогою тієї ж трагічної дотепності, яку пізніше освоїв Софокл у «Цареві Едипі», «Антигоні» та решті творів. Він представляє нам яскравий приклад великих творів європейського розуму у відповідь на потаємність життя. Він пробуджує у нас впливи героїзму та прекрасного.
П.Л.: Ким був Гомер? Здається, це питання є досить спірним серед науковців.
Д.В.: Попри дискусії науковців, яких мало цікавить саме розуміння поем, нам слід перейматися лише думками древніх. Для них існування божественного поета було фактом. Так само вони ніколи не сумнівалися, що саме він написав як «Іліаду», так і «Одіссею».
П.Л.: Наукові праці, втім, сприяли нашому розумінню способів передачі цих поем, чи не так?
Д.В.: Кілька неоціненних досліджень були проведені з цього питання, про що свідчить виставка, організована Національною бібліотекою Франції (BNF) у 2007 році. На ній вперше була представлена багата колекція Cabinet des médailles (неформальна назва Відділення монет, медалей та старожитностей Національної бібліотеки Франції – ред.). Патрік Морантін, член комісії виставки, писав: «Передусім нас повинен вражати той факт, що ця праця у цілісності пережила останні 3000 років. Наскільки ж великою напевно була повага до творчості шанованого поета, зважаючи на те, що за усі ці роки поеми спромоглися пережити війни, вандалізм, катастрофи, цензуру та невігластво! Незліченні античні твори є втраченими, однак, ми все ще маємо «Іліаду» та «Одіссею», що дійшли до нас у неушкодженому стані!» Та він продовжує: «Іліада й, швидше за все, Новий Заповіт є текстами, найбільша кількість джерел яких є відомою нам».
На початку це була усна традиція, яка датується восьмим століттям до нашої ери, хоча, цілком можливо, що записана вона була також невдовзі. Два століття потому три афінські правителі, Пісістрат та його сини, створили перше письмове видання, що датується шостим століттям до нашої ери. На час настання третього та другого століть до нашої ери Гомер був найбільш досліджуваним автором в Олександрійській бібліотеці, де він став предметом розгляду одних із перших наукових праць. Початки критики були закладені Зенодотом Ефеським у першій половині третього століття до нашої ери, своє ж завершення вона віднайшла у Аристарха Самофракійского у першій половині наступного століття. У другому столітті до нашої ери текст набув сталої форми. Олександрійські вчені створили норму, до якої зверталися всі майбутні дослідники Гомера. Спільним джерелом було видання, опубліковане в Афінах у шостому столітті за Пісістрата. За детальнішою ж інформацію я запрошую звертатись усіх, хто цікавиться даною проблематикою, до каталогу BNF.
П.Л.: Передача поем постраждала внаслідок падіння Західної Римської імперії?
Д.В.: Так, і з багатьох причин, серед яких була й відмова від грецької мови на користь латини після п’ятого століття. Але пам’ять про поеми ніколи не зникала, як заявляли у BNF: «Навіть якщо протягом середніх віків зв’язок із оригінальним текстом був перерваний, саме ім’я Гомера ніколи не переставало шануватись, як і пам’ять про його героїв та їхні пригоди. Поет продовжував опосередковано живити міфічну уяву середньовіччя через класичних латинських поетів, таких як Вергілій, Овідій та Стацій; латинські версії «Іліади»; апокрифічні твори Дареса Фригійського та Діктіса Критського; середньовічні романи, такі як «Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора, та їх прозові адаптації; а також героїв та зміст епосу, що були відомі культурним класам впритул до епохи Відродження, коли «Одіссея» та «Іліада» були перевідкриті у своїй оригінальній грецькій формі.
П.Л.: Чи була забезпечена передача тексту у Візантії, де грецька мова лишалась офіційною?
Д.В.: Візантійська імперія потурбувалася про передачу творів античних авторів, швидко створюючи їх копії. Тож класична традиція підтримувалась у Візантії, де з 423 по 1453 роки школи Константинополя були її стовпами. Це є однією з причин того, що було б хибним говорити про «ренесанс» у Східній Римській імперії. На заході ж перевідкриття Гомера мало великий вплив на перших італійських гуманістів. За наказом Петрарки, котрий не вмів читати грецькою, перший переклад «Іліади» латиною був зроблений у 1365–66 роках.
Падіння Константинополя у 1453 році стало визначальною подією. На щастя, декілька освічених візантійців знайшли притулок в Італії незадовго до падіння Візантії. Так у 1488 році з’явилися перші грецькі editio princeps «Іліади» та «Одіссеї». Перший же французький переклад «Іліади» був опублікований у 1577 році у Брейєрі.
П.Л.: Багато хто стверджував, що дані поеми є джерелом нашої літератури й значної частини нашої уяви.
Д.В.: Гомер лишив безліч слів у нашому словнику, образів для нашого дискурсу та персонажів для нашої галереї. Сьогоднішній європеєць не може читати, слухати чи дивитись новини, не відаючи про те, що насичена пригода може зватися Одіссеєю, дотепна омана може приховуватись за назвою троянського коня, колосальні розміри можуть описуватись як циклопічні, а нависла небезпека відсилати до Сцилли та Харибди. Ім’я Кассандри спливає у зв’язку із грізними пророцтвами, «ахілесовою п’ятою» називають слабкі місця. Коли ми думаємо про світанок, в думках спливає його «золотошатність» тощо. Боги та міфи, Афродіта, Афіна, Аполлон, Едип та амазонки продовжують населяти нашу уяву.
Працюючи над «Іліадою», Гомер створив найперший трагічний епос, а у випадку «Одіссеї» – перший роман. В обидвох випадках індивідуальність героїв знаходиться у центрі оповіді, чого не віднайти у традиціях жодної іншої цивілізації. «Іліада» зображає світ, населений незліченною кількістю персонажів, кожен з яких володіє відмінними рисами. Гомер дає їм життя не методом опису, а наділяючи їх діями та словами. Сотні воїнів гинуть, але через специфічні риси поет дарує їм життя в мить їхньої смерті: «Амарінкіда Діора тим часом приборкала доля. […] І сухожилля порвав йому камінь безстидний обидва, й кість розтрощив, і Діор похитнувся, і навзнак звалився в порох, до друзів обидві свої простягаючи руки й дух випускаючи» (IV, 517-524). Через просте протягування рук до товаришів у передсмертних муках, поетові вдається змусити нас відчути Діора, персонажа, якого ми ледве знаємо. Сучасного читача цей надзвичайно винахідливий стиль із його характерними повторами, що були допоміжними мнемонічними засобами для древніх співців, може спантеличувати, однак, як тільки він зануриться у текст, він стане немов зачарований.
П.Л.: Може здатися, що смерть та любов до життя є всюдисущими в «Іліаді».
Д.В.: У присвяченій війні, дружбі та любові поемі смерть є й справді всюдисущою. Це наводить на думку про минущість та нестабільність життя. Але герої Гомера видозмінюють жалюгідний смертний стан своїм героїзмом та волею. Таким є значення слів, якими Гомер наділяє Сарпедона, котрий звертається до свого брата по зброї Главка:
«Чому над всіма нас в Лікійському краї шанують місцем на учтах, і м’ясом найкращим, і келихом повним люди усі, і на нас, немов на богів, споглядають? […] Тим-то нам першими треба стояти тепер у лікійських лавах і сміливо в розпал гарячого кидатись бою, щоб говорив про нас кожен з лікіян у кованих латах: «Ні, не без слави у рідній країні лікійській керують наші державці» […] Любий, якби із цієї війни ми цілими вийшли, стали безсмертні навік і ніколи уже не старілись, то не хотів би я й сам між передніми лавами битись, не посилав би й тебе я в бої, що мужів прославляють. Та звідусіль незліченні уже обступили нас Кери Смерті, – ані утекти, ні сховатись од них неможливо. Отже, вперед! Чи ми комусь славу здобудем, чи нам він!» (Іліада, XII, 310-328).
Свою долю доброчесні люди вбачали не у хибних надіях на безсмертя, а у славі, хоч би вона й була ефемерною.
П.Л.: У творі старці, жінки та діти лишаються осторонь, більшість персонажів «Іліади» – воїни. Чи існують між ними якісь особистісні відмінності?
Д.В.: Більшість із них сміливі, втім неоднаково. Хоробрість Аякса, сина Теламона, найвеличнішого грека після Ахілла, в силу його надзвичайного зросту, сили та безстрашності, вражає, попри його скелеподібну впертість: «Рушив на ворога він, як виходить Арей велетенський, в бій ідучи поміж воїв, яких підбиває Кроніон до ворожнечі у злобі взаємній, що душу з’їдає. Так і Еант велетенський ішов тоді, захист ахеїв, грізним лицем усміхався, а знизу міцними ногами кроки широкі робив, довготінним стрясаючи списом, спостерігаючи це, душею раділи аргеї. Трепет троян обійняв, і дрож їм пробіг по суглобах, навіть у Гектора в грудях сильніше забилося серце […] Близько Еант підійшов, мов муром, надійно прикрившись мідним щитом семишкірним…» (VII, 208–220). Невдовзі розгоряється поєдинок між Аяксом та Гектором, котрий після кількох випадів отримує травму шиї, «…і хитнувся герой, що вперед поривався, ранений в шию, і чорна, струмуючи, кров полилася». З настанням ночі вісники богів втручаються та розбороняють бійців. Гомер демонструє як двобій підпорядковується свого роду лицарському кодексу. Супротивники вирішують припинити поєдинок до наступного ранку та розійтись, обмінявшись зброєю (VII, 261-262).
Відмінною є Діомедова хоробрість, котрий сповнений імпульсивності юності. Він є другим наймолодшим героєм «Іліади» після Ахілла. Він, здається, не підвладний втомі. Після довгої денної битви він добровільно зголошується взяти участь у небезпечній нічній вилазці до табору троянців з Одіссеєм, котрий настільки ж хоробрий, наскільки хитрий та розсудливий.
Діомед також наділений одним із найбільш характерних для лицарства темпераментів у творі. Одного дня, у самому розпалі битви із троянцями, він впізнає у своєму противнику Главка, сина близького друга його батька: «…зрадів Діомед гучномовний. Мідного списа тут же у землю встромив многоплідну і вожаєві народів слово промовив привітне:
«Отже, з батьків іще давнім мені ти доводишся гостем! Дід мій, божистий Ойней, бездоганного Беллерофонта двадцять затримував днів у господі, частуючи гойно. Щедрих дарів один одному безліч вони надавали […] Тут же, в юрмі, списів один одного ми уникаймо, є-бо навкруг і троян тут багато, й їх спільників славних, щоб убивать, коли, дасть бог, кого у бігу я настигну. Досить ахеїв для тебе є тут, – побивай, кого зможеш. Та поміняймося зброєю поміж собою, – хай знають всі тут, що дружбою ми іще від батьків своїх горді». Потім вони зістрибують із колісниць та потискають руки, затверджуючи свою дружбу (Іліада, VI, 212–231).
П.Л.: Найбільш вражаючим є те, що завдяки майстерним описам Гомера звичайні воїни дістають настільки різносторонні особистості.
Д.В.: Це дійсно так, Гомер возвеличує міцно вкорінену індивідуальність. У поєднанні з повагою до противника, незважаючи на смертельний характер бою, це і є самою основою нашої традиції. Її сліди віднаходяться й у сучасній «Іліаді», якою є «У сталевих грозах» Юнґера. Ця жива основа домінує в європейській душі, від трагедії до філософії. Індивідуальності героїв передаються не лише художніми зображувальними засобами, вона також зрошує наші політичні та правові інститути.
Не зайвим буде наголосити на тому, що Гомер не пускається у розмисли, подібно до філософів, котрі слідували за ним. Гомер розкриває та показує нам живі приклади, що навчають нас якостям, здатним зробити людину kalos kagathos, благородною та досконалою. Як Пелей наказує своєму синові Ахіллу:
«Доблесним бути в боях і тим перевищувать інших» (Іліада, XI, 784).
Чоловіки повинні бути сміливими та красивими, жінки – м’якими, турботливими та відданими. Поет залишив нам стислий варіант того, що стало спадщиною греків, природу як взірець, красу як мету та творчу силу, що завжди підштовхує до самоперевершення, й досконалість як життєвий ідеал.
П.Л.: Поговоримо про структуру та композицію «Іліади».
Д.В.: Така поема ніколи б не лишила настільки видимого сліду чи навіть не вижила б у пісках часу, якби вона не була чудовим твором мистецтва та віри. У 16000 віршах та 24 піснях поема розповідає про короткий епізод наприкінці десятирічної облоги Трої, що ймовірно відбулася в кінці тринадцятого століття до нашої ери. Троя, також відома як Іліон (звідси й назва «Іліада»), була могутнім укріпленим містом-державою, побудованим поблизу західного входу у Дарданелли, на азійському боці Геллеспонту, що був кордоном між Сходом та Заходом. Античні історики Геродот та Фукідід, можливо навіть більш, ніж їхні сучасні колеги, не піддавали сумніву, що події, з яких була вибудована «Іліада», дійсно мали місце. Троянці були тими ж борейцями (європейцями) єдиної раси, що й їх грецькі супротивники, «світловолосі ахейці», також відомі як аргів’яни (люди Аргоса), чи данайці (нащадки міфічного Даная). Та велика різниця між ними полягає у тому, що Троя асоціюється з Азією, і не лише з географічних причин. Їх армія включала кілька варварських контингентів, що було доведено археологічними відкриттями у двадцятому столітті, котрі засвідчують відносини троянців з імперією хеттів.
Відповідно до традиції, конфлікт мав божественне походження, а групи богів підтримували обидві сторони. Афродіта (Венера для римлян) мстиво дала молодому троянському принцу Парісу, сину старіючого царя Пріама, силу полонити Єлену, жінку прекрасної краси, вже одружену на «золотоволосому» Менелаї, ахейському царю Спарти. Викрадення царевої дружини незнайомцем – злочин, що торкнувся кожного ахейця. По одруженню царя, усі аристократи Греції присягнули захищати союз Менелая із завжди жаданою Єленою. Тож в Авліді було зібрано армію, з флотом швидких суден, подібних на пізніші дракари вікінгів, що відпливли до азійського узбережжя Троади. Ці чоловіки поклялись помститися Трої та повернути Єлену. Так і почалася війна. «Увесь світ, близький та далекий, сміявся понад бронзовим сяйвом…»
П.Л.: Початком сказання слугує гнів Ахілла, який триває до фінального повороту. Чи могли б ви прояснити обставини?
Д.В.: Після десятирічної облоги, що супроводжувалась численними набігами уздовж троянського узбережжя сварка вбила клин між Агамемноном, ватажком ахейської коаліції, та Ахіллом, найвідомішим героєм його свити. Зловживаючи своєю владою, Агамемнон забирає собі улюблену бранку Ахілла молоду Брісеїду. Таким був привід до початку подій поеми: «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв…» Цією богинею є муза в інтерпретації поета, чим підкреслюється зв’язок із божественним.
Сповнений праведного гніву, Ахілл вирішує покинути бій після того, як відповідає образами Агамемнону. Він віддаляється до свого намету разом зі своїми людьми (мірмідонянами).
Ахіллова лють, спрямована на його супротивника троянця Гектора, служить стрижнем поеми. Відступ його та мірмідонян має серйозні наслідки для решти ахейського воїнства. Перемога покидає їх. Біля підніжжя троянських мурів їх очікували три поразки, кожна з яких була катастрофічнішою за попередню. Атакуючі від самого початку, вони змушені швидко переходити до оборони. Їм навіть доводиться зводити укріплення довкола своїх кораблів. Та врешті-решт крізь їх позиції прориваються троянці на чолі з Гектором, найвідомішим із синів Пріама. Ворог починає палити грецькі судна та скидати їх у море.
У ході цих сутичок, які додають поемі подвигів та кривавих сцен, відсутність Ахілла підкреслює його силу та доблесть. Найсміливіші лідери ахейців, серед яких кремезний Аякс, запальний Діомед, хитрий Одіссей, марно намагаються замінити його.
Однієї темної та трагічної ночі, між двома катастрофами, коли Ахілла з’їдає бездіяльність, на яку він засудив себе, Аякс та Одіссей входять до його намету разом зі старим Феніксом, сином Амінтора. Він намагається змусити Ахілла прислухатися до слів батька. Агамемнон же, зіткнувшись із навислою небезпекою поразки, розкаюється. Він повертає Брісеїду та, окрім іншого, пропонує розкішні багатства, намагаючись виправити ситуацію. Ахілл вперто та злісно відмовляється, лишаючись стояти на своєму (IX).
Наступного ранку троянці проривають грецьку оборону. Гектор спалює човен. На іншому кінці табору Ахілл бачить полум’я. Незважаючи на свою впертість, він не в змозі протистояти вмовлянням свого друга Патрокла. Патрокл приймає командування над військами, котрі він веде у бій, та надягає власну броню Ахілла. Цей контрнаступ відштовхує троянців, але Гектор вбиває Патрокла. Горе Ахілла страшне, у ньому пробуджуються несамовита лють на Гектора та спрага помсти.
П.Л.: Це і є тим моментом, коли дія, що була заморожена відступом Ахілла, проривається у бурхливому потоці?
Д.В.: Вірно. Здичавілий від горя, ахейський герой поринає у битву як «Наче в глибоких ущелинах над лісовим сухостоєм буйний лютує пожежа, і глибоко хащі палають, вітер роздмухує полум’я й гонить його перед себе, – так же із ратищем кидався скрізь він, на бога подібний. Гнав ворогів, убиваючи, й кров’ю земля підпливала» (Книга XX). У ході запеклого поєдинку він вбиває Гектора та прив’язує його труп позаду своєї колісниці, тріумфально тягнучи його.
П.Л.: Ахілл цікавий тим, що він заздалегідь відає про свою трагічну долю, що чатує на нього. Можливо він власноруч обрав собі такий кінець?
Д.В.: Знання та певність у власному кінці посилюються болем втрати друга. Давнє пророцтво передрікало його смерть після перемоги над Гектором. Ахілл завжди це знав. На відміну від решти героїв, які помирають довкола, він завжди знав свою долю і, дійсно, власноруч обрав її для себе. Замість того, щоб страждати та знічуватись перед нею, він із готовністю дивиться їй в обличчя. У юнацькому віці йому дали вибір між довгим та мирним життям, осторонь полум’я війни, і коротким, інтенсивним життям, що обірветься у шумі бою. Саме останнє він обрав для себе, заповівши модель трагічної величі наступникам. Позбавлений ілюзій, він знає, що ніяке інше життя не очікує на нього:
«Можна здобути усе – і корів, і овечок отари, можна й триніжники куті, і коней придбать злотогривих. Тільки людської душі не вернути, її не придбати, не упіймати, якщо відлетить крізь зубів огорожу» (Книга IX, 406-409).
П.Л.: Ця думка й нині продовжує промовляти до нас. Чи існують її еквіваленти у священних текстах інших культур?
Д.В.: Свобода та суверенітет героїв Гомера є унікальними. Безумовно, боги час від часу втручаються у події «Іліади», але це ніколи не порушує людську автономність. Їх численні вручання просто прискорюють те, що вже є неминучим. Крім того, цілком очевидно, що Гомер не сприймає богів надто серйозно, за виключенням, можливо, Афіни. Такий спосіб мислення обурював Платона. Будучи відвертим, гомерівські боги не є моральними фігурами, вони є просто алегоріями життєвих та природних сил.
П.Л.: «Іліада» не лише про героїв та воїнів. У ній присутній й жінки, Єлена, Гекуба та Андромаха; діти (Астіанакт); та старці (Пріам). Може є й боягузи?
Д.В.: Брат Гектора, Паріс. Його чудернацька втеча з Єленою стала причиною війни. Слідуючи бажанням Афродіти, він став спокусником та викрадачем Єлени. Будучи мимовільним винуватцем війни, він також є тим, хто завершує її, вбиваючи Ахілла підступним пострілом. Ця подія не відображена у поемі, але про неї йдеться в пророчих останніх словах Гектора (XXII).
Паріс, агресивний та часто пихатий і боягузливий, є повною протилежністю його брата Гектора, котрий зневажає його. Гектор – справжній герой, захисник Трої, у той час як Паріс є «бичем свого народу». Єлена, жінка, яку він викрав, не відчуває до нього нічого, окрім зневаги та цурається відкрито ображати його:
«З бою вернувся? Бодай би краще там і загинув, здоланий мужем могутнім, колишнім моїм чоловіком! Чи не хваливсь ти, що над Менелаєм, Ареєві любим, Маєш велику і в силі, і в списі, й в руці перевагу? Що ж, повертайся й виходь з Менелаєм, Ареєві любим, битися знов сам на сам. Та все-таки я тобі раджу втриматись краще і більше з русявим отим Менелаєм на нерозважний не йти поєдинок, не битись двобоєм так необачно, щоб тут же він списом тебе не приборкав» (III, 428-436).
Вона ненавидить його, але, за волею Афродіти, вона безсила проти його сексуального магнетизму. І знову Гомер нічого не пояснює нам, він просто оповідає, а сказане ним є сповненим складних істин.
П.Л.: Ви згодні з тим, що Єлена – один із найбільш цінних персонажів «Іліади»? Один із тих, за допомогою яких Гомер найкраще висловлює свою концепцію світу та людської долі?
Д.В.: Єлена – протилежність Паріса. Вона лишається доброчесною навіть тоді, коли стикається з аморальним коханцем. Вона повстає проти фізичної покірності, нав’язаної їй Афродітою. За своєю природою, вона була народжена для порядку. Вона не втомлюється сумувати за днями, коли її життя було впорядкованим: «Краще б лиха мене смерть обняла того дня, коли з сином я від’їжджала твоїм, світлицю лишаючи шлюбну, донечку милу, й родину мою, і улюблених подруг. Але не сталося так, отим-то й слізьми умліваю» (III, 173–176). Ніщо не свідчило про її схильність до ролі перелюбниці, яка сприятиме падінню двох народів. Ніщо, окрім втручання богів, себто долі.
П.Л.: Цікавою особливістю «Іліади» є протиставлення кількох антагоністичних натур одна одній: Єлена та Паріс, Ахілл та Гектор.
Д.В.: Ахілл – це саме втілення молодості, йому менше 30 років. У ньому також втілюється Сила. Він є блискучою, некерованою Силою, якій все підкорюється, Силою, схильною до пристрасності. Ахілл не домінує ні над чим, навпаки, все впливає на нього: Брісеїда, Агамемнон, Гектор. Обставини розбурхують його вдачу. Все у ньому ігнорує смерть. Він ніколи не думає про неї, хоча й знає, що вона завжди поруч. Він достатньо закоханий у життя, щоб віддавати перевагу інтенсивності перед довголіттям. Яка дивовижна доля! Його любов до слави, нетерплячість та гнів утримують його осторонь подій під час перших вісімнадцяти пісень поеми, посприявши й загрозі, що нависла над співвітчизниками. Для порятунку армії усе, що вимагалося від нього – це підвестися, як говорить йому Одіссей.
Пробуджена смертю Патрокла, Сила здіймає його на ноги:
«Встав тоді Зевсові любий Ахілл. […], стоячи там, він гукнув, а здаля і Паллада Афіна крикнула, й враз сум’яття охопило троян невимовне» (XVIII).
Усе змушує його протистояти Гектору, якому Гомер приховано симпатизує. Так поема про ахейців виводить приклад їх головного ворога. Яка свобода! Якщо у хоробрості він є рівним Ахіллу, хоробрість Гектора все ж не така сліпа. У ньому відображається сама сутність стоїчної мужності. Він не ігнорує страх, він долає його. Навіть відчуваючи, що все втрачено, він продовжує боротися кожною фіброю свого єства.
Гектор також є втіленням патріотизму. Честь для нього існує у прив’язці до обов’язку. Він готовий померти не тільки заради власної слави, а й за народ, дружину та дитину. Без будь-якої надії він продовжує захищати усе це, хоча й добре розуміє, що Трою втрачено.
Є й кілька речей, більш матеріальних, ніж любов Гектора до свого народу, конкретними проявами чого є його дружина та дитина. Перш ніж повернутися до бою, він не приховує своїх побоювань від своєї дружини Андромахи:
«…бо давно вже навчився доблесним бути я завжди та битися в лавах передніх, батькові свому й собі голосну добуваючи славу. Сам-бо це добре я знаю і серцем своїм, і душею, – день той настане колись, і Троя священна загине, з нею загине й Пріам, і народ списоборця Пріама. Але не так за троян бере мене жаль і турбота, не за страждання самої Гекаби й Пріама-владики, не за братів, що стільки хоробрих і славних поляже в порох тоді під ударами збройними воїв ворожих, скільки за тебе, коли хтось із мідянозбройних ахеїв слізьми умивану десь поведе й дня свободи позбавить. […] Краще нехай я умру, хай пагорб землі мене вкриє, аніж почую твій зойк, як вестимуть тебе до полону!» (VI, 444–465).
Після цих слів він простягає руку до сина. Але той плаче, наляканий відблисками батькового шолома. Сміючись, Гектор знімає шолом та повертає хлопчика Андромасі, яка бере сина на руки, «сміючись крізь сльози». Ця сцена дозволяє відчути поетичний геній Гомера. Гектор тактовно виправляє свої похмурі передбачення: «О бідолашна! Серця свого не роз’ятрюй журбою! Всупереч долі ніхто до Аїду мене не спровадить…»
Хвилиною раніше Андромаха благає Гектора не піддавати себе небезпеці. Але раптом її занепокоєність зникає. Вона розуміє, що він прагне захищати її свободу та ніжність їх відносин. У даній розмові між подружжям ми вбачаємо дещо унікальне для античної літератури, ідеальну рівність у шлюбі. Незрівнянним та всюдисущим є багатство «Іліади», що продовжується приготуваннями поховання Гектора, оминаючи епізоди смерті Ахілла та Троянського коня, згадки про яких містить «Одіссея» (пісні XI та VIII).
П.Л.: Тепер поговорімо про «Одіссею», якщо у нас є така можливість.
Д.В.: Друга з великих поем у 12000 віршах і 24 піснях розповідає про важкий шлях Одіссея до батьківщини, подорож, на якій чатують незліченні пастки та небезпеки. «Одіссея» – це поема про повернення до домівки та помсту.
Та водночас «Одіссея» є дечим більшим. Будучи наділеною відмінними від «Іліади» передумовами оповіді, крізь неї розкривається властивий еллінам світогляд. Тут демонструється місце людини у природі та її стосунки з таємничими силами, що правлять у ній.
Гармонія між смертними та космічним порядком лежить в осерді «Одіссеї». Але кругозір Гомера виходить за рамки первісної епохи, в якій зародились космічні міфи, описані Гесіодом у «Теогонії». Від протистояння Урана та Кроноса та битви олімпійців проти титанів Гомер зберігає лише олімпійське світло, не переймаючись створенням послідовної системи.
Відпадіння та повернення до космічного порядку складають основу «Одіссеї». Одіссей ненавмисно провокує Посейдонів гнів, осліплюючи його сина, циклопа Поліфема. Така доля чоловіків. Без будь-якого наміру вони провокують лиха та гнів богів (останні представляють природні сили). Потім вони повинні боротися і терпіти муки заради відновлення гармонії. Такою буде доля Одіссея. Протистояти жахаючим випробуванням, накликаним Посейдоном, котрий кидає його у хаотичний світ монстрів (Харибда і Сцилла), владолюбних та збочених німф (Каліпсо, Цирцея, сирени), не кажучи вже й про відвідування царства мертвих. Хоробрий мореплавець невпинно бореться за право вирватись із цих пасток та наново відкрити своє місце у світовому порядку. Десять років смертельної небезпеки витратив він на повернення додому. Гомер націлений на більше, ніж просто зачарувати аудиторію своїми фантастичними історіями. Довга Одіссеєва подорож супроводжується незламним бажанням вирватися зі світу хаосу та знову відкрити впорядкований космос «хлібоїдних» людей. Його любов до Пенелопи та ностальгія по рідній Ітаці, безумовно, лежать в основі його бажання повернення. Однак, вони існують задля того, щоб проілюструвати його бажання повернутися до природного світового порядку. Повернувшись на батьківщину та відвоювавши її, Одіссей нарешті може повернути свою частку у вічності, власну ланку в ланцюжку поколінь.
П.Л.: Читача (або слухача, оскільки поеми спочатку існували в усній традиції) захоплює ритм оповіді, навіть коли він досконало знає її. Як ви вважаєте, це характерно для священних текстів?
Д.В.: Можна безустанно читати і перечитувати ці поеми. Врешті-решт, кожен епізод відвоювання Ітаки, впритул до розправи над самозванцями (узурпаторами Ітаки) відбивається у пам’яті читача, як-от спосіб, у який герой дає про себе знати своєму синові Телемаху, та як вони спільно готують свою помсту. Як Одіссей повертається до своєї садиби, перевдягнутий у жебрака, впізнаний лише своїм собакою Аргосом, котрий ледь не вмирає від радощів. Як його впізнає стара годувальниця Евріклея, котра помічає його старий шрам, отриманий у ході полювання на кабана. Та власне Пенелопа, стурбована та занепокоєна, котру переповнюють питання. Настання часу помсти приносить із собою справжню криваву оргію. Нарешті відбувається возз’єднання між Пенелопою та її чоловіком. Афіна ж допомагає, затримуючи прихід «золотошатної» зорі, аби ніч могла тривати довше…
В «Одіссеї» Гомер вже не оспівує пам’ять героїв. Він прославляє як годувальницю Евріклею, так і Одіссеєвого свинопаса Евмея. Обидва є другорядними персонажами, зображеними як неймовірно кмітливі та віддані. Їх роль у відвоюванні Ітаки є надзвичайно важливою. Завдяки Гомеру вони осіли у нашій пам’яті.
П.Л.: Що ж до ствердного образу Пенелопи в «Одіссеї», він також перетворює її на поему про поважну та незалежну жіночність?
Д.В.: Коли Пенелопа входить до кімнати палацу Ітаки, велична і гарна, блискуча, немов золота Афродіта, наречені падають на коліна і бажання вторгається в їхні серця (Одіссея, XVIII).
Кохана, дружина та мати, Пенелопа керує невеликим царством Ітаки за відсутності Одіссея, що підкреслює значущість жіночності. Гомер згадує й про багатьох інших жінок. В «Іліаді» присутні Єлена, Андромаха, Гекуба та Брісеїда. Єлена зустрічається нам і в «Одіссеї», також тут є Каліпсо та чарівна Навсікая. Та Пенелопа затьмарила їх усіх, крім, можливо, Єлени, яка стоїть осторонь. Як і на жінок сучасності, на неї тисне необхідність лишатися жіночною у світі суспільства, в якому панують чоловічі цінності. Вона страждає, але ніколи не зрікається. Вона знає, як зберегти свою красу, незважаючи на свій вік. Вона також відає важливість скромності, проживаючи в чоловічому суспільстві. Будучи надмірно змученою, вона знаходить притулок уві сні, під наглядом Афіни. Зіткнувшись із роєм зголоднілих наречених, вона бореться з ними не чоловічим мистецтвом насильства. Вона радше використовує хитрощі: всміхається, в той час як плете нескінченний саван, завдяки чому вона перетворює жадобу наречених на свою користь. Після повернення Одіссея, котрий вважався найхитрішим із людей, їй вдається обдурити його, прикидаючись, буцімто не впізнає його, навіть після того, як він вбиває самозванців із допомогою Телемаха. Йому доводиться попередньо підтверджувати свою особистість з допомогою секрету шлюбного ліжка, перш ніж вона погодиться віддатися йому. Які священні тексти інших культур можуть містити еквівалент блискучої жіночності Пенелопи?
П.Л.: Ваша інтерпретація наводить на думку про те, що Гомер залишив нам приклади для наслідування. Як же ми повинні їх тлумачити?
Д.В.: Метою таких взірців є не безвільне наслідування, а забезпечення життєвими принципами, що надихатимуть. Ми відчуваємо імпульс, проживаючи в оточенні благородних людей, звісно, якщо ми не слідуємо низькорідним схильностям. Так Гомер лишив нам життєві принципи: природу як основу, першість як мету, красу як світогляд.
Для нас, як для французів та європейців кельтського й германського походження, як і для всіх тих, чиї витоки є аналогічними чи сполученими, ці поеми передають унікальну оригінальність нашого способу існування та бутності чоловіками й жінками перед лицем життя, смерті, дітонародження та в контексті міста-держави. Через розповідь про випробування та пристрасті наших далеких предків, вони показують, що наші тривоги, наші сподівання, печалі та радощі вже були пережиті нашими попередниками, які також були молодими, часом донезмоги дурними, але водночас й мудрими та проникливими. Ахілл відступає перед запальним буйством крові, Пріам знаходить сміливість повернути труп сина, Єлена живе у відкритому повстанні проти навислого над нею закляття, Андромаха – це страждаюча молода дружина та матір, Одіссей є непоступливим і хитрим, там є й світлий Гектор, котрий жертвує собою, невтомна та вірна Пенелопа, й мудрий та рішучий Нестор. Тож те, що приховується за їх діями, й досі лишається актуальним. Їхні історії розповідають про знайомі нам почуття, які надзвичайно відрізняються від тих, про які йдеться навіть у найпрекрасніших легендах Азії чи Близького Сходу. У них викладено повагу до наших предків та зачарованої природи, пошану до жіночності та зневагу до ницості та потворності. Гомер доносить до нас, що не існує іншого життя, окрім нашого. Так, відповідно до слів, виголошених століттями пізніше Гайдеґґером, людська сутність знаходиться у її бутті. Гомер заздалегідь дає відповідь на велике питання, поставлене нігілізмом Ніцше (смерть Бога). Й відповідь полягає не в тому, аби жити заради самого життя. Життя лишається нікчемним, якщо йому не придають конкретної форми, присвячуючи його вищій цілі.
П.Л.: У деяких творах ви згадуєте «гомерівську тріаду». Що ви маєте на увазі під цим?
Д.В.: Завдяки Гомеру майбутнє вкорінюється у пам’яті про минувшину. Ця пам’ять залишає нам тріаду, що впорядковує наші душі та образ дій: природа як основа, першість як мета, краса як світогляд.
Текст переклав: Іван Калюга
