Уявіть собі, як одного похмурого дня американський письменник Томас Ліготті публікує свій літературно-філософський трактат «Змова проти людської раси» (2010 р.). Цю книгу він присвятив пам’яті маловідомого для світу філософа – Петера Веселля Цапффе. Деякі з фанатів автора стверджують, що цей текст можна вважати першим маніфестом антропологічного нігілізму ХХІ ст. Ймовірно, таке твердження можна вважати справедливим, хоч тут не все так однозначно…
Томас Ліготті у своїй філософській книзі послідовно розвиває традицію філософії песимізму, базуючись на ідеях Артура Шопенгауера і Петера Веселля Цапффе. Він не розглядає людські страждання як конкретні страждання окремої людини і пошуки їхнього полегшення. Американський письменник розглядає страждання в цілому, тобто страждання цілого світу і самого феномену життя, що не обмежується плоттю. Людські страждання залишаться невідворотними, до тих пір, доки існують люди. На думку Томаса Ліготті єдиний і дійсно ефективний рецепт, який може допомогти позбутися страждань, описаний у творі Петера Веселля Цапфе «Останній Месія». Саме тому, автор вирішує докладно проаналізувати його у своєму тексті.
У свою чергу Томас Ліготті наполягає, що життя взагалі не має цінності як такої – воно просто нікчемне. Він також наполягає на тому, що будь-яке наше уявлення про природні людські права – така ж сама фікція, як право на владу. Єдине на що людина може претендувати – це право на смерть. Таким чином Томас Ліготті стверджує, що життя – це просто позбавлене будь-якого сенсу існування.
Трактат Томаса Ліготті схожий на реконструкцію історії ідеї песимізму XIX-XX ст. От тільки цей аналіз виявився не надто глибоким і змістовним. Він помістив у нього фрагменти історії філософії, психології, літератури та кінематографу. Також він фрагментарно звертається до буддійського вчення та інших релігійних традицій, але робить це досить поверхово, без глибокого знання предмету.
Автор починає своє історичне дослідження з аналізу історико-філософського трактату «Протиріччя у знанні і сутності світу», написаного Юліусом Банзеном. На думку Томаса Ліготті, у цьому тексті реальність є виразною і наділена незмінною силою космічного руху. Філософи називають її по-різному. Ця сила за своєю природою жахлива і може активувати темні сторони нашої психіки. На його думку, Всесвіт не містить натяку на будь-який план або спрямованість. Споконвіку весь світ – це гра без сенсу і без гравців, безцільне взаємознищення.
Далі Томас Ліготті переходить до тексту «Світ як воля і уявлення» Артура Шопенгауера. На його думку, цей твір постає мудрим інтелектуальним лабіринтом. І, хоча його концепція «волі до життя» могла б бути доведена до логічного завершення, його праці приречені на обмежене вивчення в академічному середовищі, на відміну від концепції Петера Весселя Цапффе – більш ясного і прямолінійного на думку американського письменника.
Однак Томас Ліготті долає вульгарну академічну критику песимізму. На його думку, якщо хтось знаходить існування трагічним, з цього аж ніяк не випливає, що він повинен накласти на себе руки. Слідом за такими песимістами, як Блез Паскаль, Артур Шопенгауер і Юліус Банзен, естафету цієї філософської традиції підхопили всі, хто писав про надприродне жаху – Едгар По, Артур Мейчен і, звичайно ж, Говард Лавкрафт. Їхні твори, на думку Томаса Ліготті, висловлюють і описують ту ж саму силу, що стоїть і за життям Всесвіту.
Також у своїй книзі Томас Ліготті посилається на професора і керівника філософського факультету Кейптаунського університету Девіда Бенатара. Його етична теорія викриває аморальність народження дітей на тій підставі, що кожна жива істота неминуче відчуває певну частку страждань. На думку південноафриканського професора, ідеальна популяція людей повинна мати нульовий розмір, а народження дітей – шкідливе. Ніяке тимчасове щастя не здатне його компенсувати. Девід Бенатар вважає, що у всіх батьків «руки в крові». По-своєму така позиція перегукується з ідеями про антинаталізм Артура Шопенгауера і Петера Весселя Цапффе.
Підсумовуючи, Томас Ліготті стверджує, що люди – маріонетки, керовані плоттю і соціально-індукованим сміттям, здатні лише захаращувати своє несвідоме при ілюзії свободи.
Можливо, був правий філософ Томас Метцінгер, який окреслив «трагедію его». Ми всі – просто системи інформаційної обробки, а наше Я – ілюзія, модель. Ми не можемо виявити це, оскільки самі дивимося через призму такої моделі. Томас Ліготті називає це «парадоксом Метцінгера»: неможливо дізнатися, хто ми, оскільки дізнаватися нічого і немає кому. Томас Метцінгер також говорить про те, що «еволюція не заслуговує звеличування», що вона відповідальна за «океан страждання». І у час, коли про квалію і свідомість написані тисячі сторінок, теорія випускає з уваги феномени страждання, повсякденної печалі (субклінічної депресії), паніки, меланхолії і відчаю. Тут відчувається критика американської аналітичної філософії, яка досить докладно займається вивченням людської свідомості.
Одним із можливих варіантів смерті нашого его є клінічна смерть. Наприклад, Томас Ліготті аналізує досвід кількох діячів: Крішнамурті, Сюзан Сігал і Джона Рена-Льюїса. Всі вони після клінічної смерті досягли якогось стану, в якому, за їхніми словами, повністю втратили своє Я. Тут Томас Ліготті розвиває ідеї Петера Весселя Цапффе про депресію і приходить до висновку, що головне, чого вона повинна нас навчити – це тому, що ми вкрай залежні від емоцій. І щойно емоційний механізм дає збій – це приводить нас до ступору. Людина, яка перебуває в депресії не хоче нікуди йти, не може нічого бажати і не хоче бути. Це те безпосереднє зіткнення із реальністю, від якого нас зазвичай захищають ілюзії.
Також Томас Ліготті звертається і до спадщини Фрідріха Ніцше. Для американського письменника німецький філософ перш за все – опонент «нормальному» песимізму Артура Шопенгауера. Він матеріаліст-містик, «песиміст-перевертень», який любить життя із присмаком садомазохізму через прив’язаність до речей. Розуміючи, що «цінності не ростуть на деревах», він зробив спробу створити їх, протиставивши християнським антижиттєвим цінностям образ Заратустри, чиї цінності виступали на підтримку життя. Наприклад, ніцшеанське «вічне повернення» Томас Ліготті називає «найбільш моторошною ідеєю у Всесвіті». Також він відкидає трансгуманізм і постгуманізм як химери, що допускають можливість перевтілення самого себе.
У своєму аналізі песимізму Томас Ліготті дуже багато звертається до літератури. Все ж, в першу чергу, він – письменник. Особливо виділяє спадщину Шекспіра, Джозефа Конрада, Хораса Маккоя, Ернста Хемінгуея та Говарда Лавкрафта. На його думку, надприродний жах в мистецтві – прекрасний спосіб сублімації, про який писав Петер Вессель Цапффе. Вампіри символізують одночасно страх життя і смерті, зомбі – хворобливу плоть, імпульсивність примітивних потреб і маріонетковість людського існування.
Суть надприродного жаху полягає у зіткненні того, якими речі повинні бути на наше переконання, і того, якими вони є насправді.
На його думку, реальніть полягає у тому, що тварини – природні маріонетки, а люди – антиприродні, бо люди усвідомлюють своє буття і намагаються заперечувати його. Отже, наше життя – це жах. Як і у «Останньому месії» Петера Весселя Цапффе, трагедія тут виступає як відчайдушна спроба символічно відгородитися від смерті.
Висновок Томаса Ліготті полягає навіть не в тому, якою є відповідь про кращий вихід із такої ситуації. На його думку, це добровільне самознищення через відмову продовження роду. Трагедія «Останнього Месії» Петера Весселя Цапффе у тому, що його просто розірвуть на частини. Людство не прислухається до нього. Усі навколо будуть продовжувати страждати, покоління за поколінням, і їхні страждання будуть лише зростати. Ось такий невтішний вирок людству робить автор книги «Змова проти людської раси», з яким, насправді, складно не погодитися.
Автор: Віталій Щепанський
