Жан Мабір (8 лютого 1927 – 29 березня 2006) був відомий своїм оспівуванням язичництва, регіоналістськими та євро-націоналістичними ідеями, які він розвивав в Europe-Action (з 1965 року він працював головним редактором журналу Europe-Action) й GRECE, а також своїми книгами про Ваффен-СС. Пропонуємо для ознайомлення уривок з книги «les solstices, histoire et actualité», написаної у співавторстві з П’єром Віалем, присвячений Різдву.
***
Різдво — давнє свято зимового сонцестояння. У найдовшу ніч у році, коли зима, холод, сніг та мороз, здається, ніколи не закінчаться, у цю неповторну й моторошну ніч наші пращури відмовлялися вірити в те, що сонце померло. Вони несли у своїх серцях передчуття весни. Вони знали, що життя продовжується, що крізь сніг пробиватимуться квіти, під льодом проростатиме насіння, що діти візьмуть свою частку спадщини та що їхні роди й племена завоюють всю необхідну для життя землю, всі моря зроблять своїми безмежними володіннями.
Народжується наш світ.
Невидимий, як квіти та пшениця прийдешнього дня, він прокладає собі шлях під землею.
Ми вже маємо свої корені, котрі глибоко вкорінені в тумані часу, закріплені в ґрунті наших народів, напоєні кров’ю наших предків, збагачені стількома сторіччями впевненості й мужності, які тільки ми не заперечуємо. Ми вступили в суцільну зиму, в якій сини змушені соромитися вчинків своїх батьків, у якій іноземець вважається кращим за брата, волоцюга — за селянина, ренегат — за воїна. Ми увійшли в зиму, в якій будинки будуються без димарів, села без садів, нації без минулого. Ми перейшли в зиму.
Нас небагато, але ми працюємо задля повернення весни.
Читайте також: П’єр Віаль: Істинна релігія Європи
***
Полум’я.
Цей вогонь підсумовує живу традицію. Не суперечливий образ, а реальність. Реальність настільки ж відчутна, як твердість цього каменю або цей подих вітру. Символом сонцестояння є те, що життя не може померти. Наші предки вірили, що сонце не залишає людей і що воно щороку повертається на весняну зустріч.
Разом із ними ми віримо, що життя не вмирає і що за межами смерті окремих людей продовжується колективне життя. Неважливо, що принесе завтрашній день. Саме вистоявши сьогодні, підтвердивши, що ми хочемо залишатися тими, ким ми є, може настати завтрашній день.
Ми несемо полум’я в собі. Чисте полум’я цього вогню віри. Не вогонь пам’яті. Не вогонь синівської побожності. Але вогонь радості й суво́рості, який має бути запалений на нашій землі. Там ми хочемо жити й виконувати свій чоловічий обов’язок, не заперечуючи жодної з особливостей нашої крові, нашої історії, нашої віри, які вплетені в нашу пам’ять і в наші вени…
Це не воскресіння скасованого обряду. Це продовження великої традиції. Традиція, яка сягає своїми коренями в глиб віків і не бажає зникати. Традиція, символічне значення якої посилюється з кожною трансформацією. Традиція, яка поступово відроджується.
Переклад з французької: Античний
