Братів Чапеків знає найширше коло читачів, мабуть, передовсім за слово «робот», яким уперше в 1920 році позначили людиноподібних механізмів у науково-фантастичній драмі «Р.У.Р.» Карела Чапека. Тоді Йозеф підказав брату, що можна назвати істот «роботами», від чеського «robota» – важка праця, каторга. Книга «Россумові універсальні роботи» також цікава як приклад технологічного песимізму та дистопії. Саме цей страх втрати свого обличчя, ідентичності пролягатиме крізь усю творчість братів у багатьох іпостасях. Це можна вважати «переконаним гуманізмом», але ця позиція глибша та фундаментальніша за ідеологічну позу пацифізму.
Найперше, що дивує, коли читаєш про Йозефа Чапека – це його багатогранність. За своє порівняно недовге життя він встиг бути живописцем, мистецтвознавцем, ілюстратором, письменником, журналістом, сценографом. І в кожному з цих напрямків лишив вагомий спадок. Як він узагалі це все встиг?
Ліси й дитячі мрії
Він народився 23 березня 1887 року. Дитинство Йозефа пройшло в Гронові та Упіце, в гірській місцевості поблизу лісів. Мати, Божена Чапкова, займалася дітьми, а у вільний час збирала народний фольклор, ужиткове мистецтво та пісні, батько сім’ї, Антонін Чапек, був лікарем, мав приватну хірургічну практику, в родині було троє дітей – старша на рік сестра, Гелена, яка згодом стала успішною піаністкою та письменницею, написала мемуари про своїх братів (опубліковані посмертно «Мої любі брати», 1962). Звісно ж, був іще молодший брат Карел.
Йозеф був старшим від Карела на три роки. Всі його творчі експерименти оцінювалися та повторювалися братом. Тоді ще школяр Йозеф мріяв бути мандрівником, моряком і всіляко опирався занудству дорослих. Цими поривами нехтував батько, вважаючи це несерйозною поведінкою і поганим прикладом для Карела. Батько вважав, що його дітям слід отримати «серйозну» освіту, професію та гарне місце в суспільстві. Старша сестра потім писатиме в мемуарах, що на дорослішання братів сильно вплинуло читання Оскара Вайлда і Жоріса-Карла Гюїсманса, у яких вони навчилися образу денді.
Хоча художній талант Йозефа був очевидним для родини, через наполягання батьків він закінчив професійну школу ткацтва та навіть устиг попрацювати на фабриці Оберландера. Тут він опановує німецьку мову, що неодноразово стане йому в нагоді.
Празькі знайомства
В 1904 році Йозеф бере долю в свої руки та їде до Праги вчитися у Вищій школі прикладного мистецтва. В університеті панують академізм і суворі порядки, які гнітять і знуджують студента. Тож більшість творчої енергії він спрямовує в позаакадемічну діяльність. Так він потрапляє до літературно-мистецької кав’ярні «Unionka» на Národní třída, де продаються модні журнали з Парижа та Лондона, де проводяться дискусії про теорію мистецтва, нові стилі та сучасне чеське мистецтво. Йозеф знайомиться з діяльністю товариства красних мистецтв «Манес», які видають культурологічний часопис «Volné směry» (укр. «Вільні течії»), що наслідував і навіть конкурував із віденським «Ver Sacrum», привозять до Праги виставки відомих тогочасних художників і скульпторів: 1902 – Огюста Родена, 1905 – Едварда Мунка, 1906 – Ніколая Реріха, Франсиско Гойї, 1907 – французьких імпресіоністів тощо. Студент знайомиться з майбутніми кубістами Емілем Філлою та Богумілом Кубіштою на зустрічах товариства. Літературний дебют Йозефа відбувається в 1905 році, він готує огляд виставки Едварда Мунка для «Moravskoslezská revue». Для художника це можливість проявити свій критичний погляд на сучасність, «шокувати» читача та гучно заявити про себе.
Возз’єднання братів
В 1907 родина Чапеків переїжджає до Праги, Йозеф і Карл возз’єднуються і молодший брат приєднується до культурологічних розвідок старшого. Карел вступає на філософський факультет до Карлового університету. В тому ж році з’являються «Брати Чапеки», вони починають писати разом. Їхній манері письма притаманний афористичний, сатиричний, критичний стиль, часто вони вдаються до фельєтонів.
Вперше разом вони пишуть спільний огляд виставки імпресіоністів, організованої митцями з Mánes у 1907, і відтоді починають писати відразу для кількох празьких журналів про історію та теорію мистецтва, огляди подій і літературні рецензії. Спершу мистецтвознавці не розуміють, хто автор, думаючи, що це якийсь старий любитель мистецтва, потім на подив дізнаються, що це двоє молодих студентів.
Сучасники пригадують, що ця парочка виділялася на тлі решти празьких митців та мистецтвознавців, адже вони незмінно були дуже серйозними: докопуватися до суті, осмислювали та систематизували все побачене, були такими собі зацикленими на «пошуках глибинного смислу». А також, досить манірними й закритими. Тут також слід пам’ятати, що родина засуджувала рід занять братів Чапеків, вважаючи мистецтво «несерйозним» заняттям. Скромний і замкнений Йозеф ставав усе більш похмурим на тлі морального дискомфорту.
В 1908-1909 роках брати здійснили кілька поїздок до Відня та Мюнхена, де познайомилися вживу з сецесією та юґендштилем, зокрема на виставках із творчістю Василя Кандинського і Пауля Клее.
Велика подорож
Не закінчивши університет (а Йозефу лишалося лише півроку до випуску), молодий художник рішуче планує грандіозну подорож – до Франції, Італії, Іспанії. Він переконав адміністрацію Академії, що це мало поглибити його пізнання в мистецтві. Запланована подорож мала тривати три роки. Якраз напередодні від’їзду в університеті Йозеф знайомиться з дівчиною на ім’я Ярміла Поспішилова. Через дев’ять років вона його дружиною. В розлуці вони ведуть активне листування. Головним містом його подорожі стає Париж, столиця мистецького життя того часу. Тож на початку 1910 роки брати знову розділяються: Карел рушає до Берліна вчити філософію в університеті Фрідріха Вільгельма, Йозеф – до Парижа, займатися в Академії Колароссі.
Академія Колароссі – приватна художня школа, заснована італійським скульптором Філіппо Колароссі в 1870 році. Вона існувала як альтернатива Школі образотворчих мистецтв, котра вважалася занадто «консервативною» з погляду юного покоління митців. Зокрема в Колароссі приймали на навчання жінок, а також допускали їх до викладання. В Академії були курси живопису та скульптури. У числі відомих учнів школи – Альфонс Муха, Сесіль Даль, Поль Гоген, Каміла Клодель, Амедео Модільяні.
В Парижі молодий художник винаймає кімнату в Латинському кварталі. На той момент чимало чеських митців та інтелектуалів жили або часто приїжджали до Парижа (приміром, Богуміл Кубішта), проте Чапек не поспішає до їх компанії. Йозефа відштовхували «офранцужені» чехи, котрі позбулися власної, у тому числі національної, ідентичності заради моди, цих пустих чарів. Тоді ж він твердо переконується, що слід триматися власної ідентичності. Натомість він надає перевагу самотнім прогулянкам по Лувру, Люксембурзькому саду, набережній Сени, а також ряду галерей, де експонувалися митці найновіших художніх течій. А також, звичайно, знаменитим букіністам із набережної Сени, котрі продавали рідкісні видання, твори мистецтва та репродукції.
Проте його самотність не тривала надто довго, тому що через півроку з Берліна переїжджає Карел, аби навчатися у Сорбонні.
Місто, яке раніше здавалося Йозефу столицею мистецтва, виявляється для нього надто виснажливим. Він дійсно бачить процеси в мистецьких колах і багато знакових подій, але не має достатньо часу та концентрації для того, щоб творити самому.
Після Парижа вони мандрують на південь Франції до Марселя, де лишаються на два тижні в дешевому готелі. Водночас фінансове становище Карела погіршується, він починає хворіти, тому він вирішує не продовжувати мандрівку та негайно повернутися додому. Натомість Йозеф не покидає ідеї побачити іспанське авангардне мистецтво, тож рушає далі. Він побуває у Мадриді, Сарагосі, Толедо та Барселоні, де знайомиться ближче з роботами Пікассо, Ель Греко, Франсиско Гойї та інших.
Паризькі (та іспанські) відкриття
За свого перебування в Парижі художник виявляє, що фовізм, популярний і передовий у чеських митців, уже давно не на передовій мистецьких напрямів.
Він відвідав кілька виставок в Осінньому салоні в 1910-1911, зокрема братів Дюшан, які засновують групу Пюто, а також виставку Салону Незалежних, у якій експонуються Робер Делоне, Фернан Леже та Альбер Глез. Тож на його очах з’являються орфізм і кубізм.
Ще одним відкриттям і захопленням Йозефа завдяки виставкам у Парижі стає «примітивне» мистецтво корінних народів – Африки, Океанії та Північної Америки. «Наївна» стилістика штовхає незабаром його до експериментів із геометричними узорами, колажами та орнаментами, які найкраще відображаються в його книжковій ілюстрації. Ці геометрично чіткі мистецькі форми стають для нього виявом художньої зрілості та виявом справжньої «магії» художника. Якщо «периферійне» мистецтво цікавить західних європейців, то можна спробувати розповісти про свою культуру, не розігруючи з себе «молодших» європейців. Також це відкриває для нього нову перспективу критики чеського мистецтва свого часу.
Йозеф постановляє необхідність відходити від наративів fin de siècle та сецесії, а також стилізації та вишуканості. Навіть на персональному рівні він відходить від репрезентації себе як денді, звертаючись до відкритості та щирості.
В Парижі брати Чапеки також спостерігають на розвиток і популярність театрального мистецтва. Тож приймається доленосне рішення: більше звертатися до мови театру, яка здатна точніше передавати авторський задум. Тож окрім занять, прогулянок і відвідин барів із кав’ярнями, у Парижі Йозеф із Карелом вдаються в літературні експерименти – так народжується комедійна п’єса «Розбійник» (яка вийде друком під іменем Карела лише в 1919 році, а на сцені Національного театру в Празі вийде в театральному сезоні – 1925/26).
Попри місце навчання та активне відвідування культурних місць, Йозеф не заводить впливових знайомств, лишаючись радше уважним спостерігачем.
В кінці 1911 брати Чапеки окремо пишуть розповіді, які свого роду підсумують «велику подорож»: Карел – «Острів», Йозеф – «Живий пломінь». В основі обох творів лежить сюжет далекої заморської подорожі, зіткнення з екзотичними культурами, перебування на межі зі смертю, а головне – жага до незвіданого. Але якщо Карел показує її як марну, то Йозеф – нагадує про amor fati. В цьому формується різниця авторського бачення призначення мистецтва та образ людини сучасної.
Від критики до дії
Під час перебування закордоном Йозеф не перериває листування. Зокрема наприкінці своєї мандрівки, котра тривала рік замість запланованих трьох, Йозеф у листі погоджується стати редактором журналу «Umělecký měsíčník», групи художників-кубістів, які відходять від «Манес». По повернення в компанії художників він уперше експонує свої художні роботи в стилі кубізму на виставці. Роботи отримують низьку оцінку критиків. Незабаром у 1912 через теоретичні розбіжності він розходиться в думках із «ортодоксальними» кубістами (переконаними, що кубізм – найвища ланка розвитку сучасного мистецтва). Крізь їх теоретичні напрацювання та прихильність до мистецького спрощення дуже видніється звичайна ідеологічна поза – прихильність до комунізму. В одній зі своїх статей Чапек пише: «Lidovost není populárnost» (укр. «Народне – не означає популярне»).
А незабаром знову повертається в «Манес» і погоджується бути редактором журналу «Volné směry». Відбувається мистецтвознавча дуель між Франтішеком Шалдою (письменником, також членом «Манес») та Йозефом Чапеком, умовно старим і новим поколінням, щодо питання різниці сприйняття мистецьких форм сучасного мистецтва. Йозеф наголошував, що пошук нових форм та орієнтування на актуальне життя є важливим у сучасному мистецтві, адже це водночас надання відповідей на виклики та проблеми, тоді як Шалда наголошував на важливості минулого історичного досвіду та відомих мистецьких форм. Інакше кажучи, багато хто опирався «хаосу» мистецьких течій, стверджуючи, що вони є взаємовиключними. Чапек натомість захищав позицію того, що вони є взаємодоповнюючими. І краще нехай існуватимуть недолугі мистецькі експерименти, ніж штамповане наслідування відомих художніх робіт визнаних майстрів. Через два роки за причин конфлікту зі старшим поколінням у «Манес» Йозеф покидає журнал і спілку.
Експерименти зі стилем
Побачивши інтенсивну динаміку розвитку мистецьких напрямів закордоном, Йозеф впевнюється, що долучатися до якогось із них чи лишатися в лоні мистецьких протоптаних стежок – це бути на крок позаду, не розуміти дух часу та лишатися непочутим для сучасників. Проте як же творити?
Поки не створено нового напряму, зрозумілого та питомого для чехів, слід вдаватися до новаторства, використовуючи художні прийоми інших напрямів. Таким чином він поступово включає елементи кубізму, експресіонізму та примітивізму до авторського стилю рисування.
Тут слід більше сказати про експресіонізм у його творчості. Ми зустрічаємо характерні мотиви самотності, холоду людини в новому світі та крику, як крайнього виразу страждання та безвиході. Йозефу близький також скепсис щодо дегуманізованої цивілізації, притаманний експресіонізмові. Елементи експресіонізму в його прозі можна виразно помітити в період Першої світової війни.
Йозеф також експериментує з… кубістичною літературою. Оповідання, що ввійшли до збірки «Сяючі глибини» (1916), вважаються літературознавцями проявом кубізму в літературі, хоча саме перекладання кубізму з образотворчого мистецтва на літературу й лишається дискусійним питанням. Серед важливих атрибутів: обернена логіка часу й простору, геометричний опис простору, передача візуального досвіду оповідача, динаміка руху в оповіді, а також деякі характерні мотиви – приміром, музика (як вершина досконалого поєднання фізичного та духовного вимірів).
Як Йозеф Чапек всюди встигає (і шкодує про це)
Покидаючи «Манес», брати Чапеки знаходять собі нових однодумців. Так у їхньому колі з’являється письменник Станіслав Костка Нойман. А також із їх кола проростає цілий напрям, який згодом назвуть «цивілізм». В його основі лежить орієнтація на те, щоби змінити світ словом, а також сильна симпатія до таких фігур як Гійом Аполлінер і Волт Вітмен.
Перша світова війна обрушила творчі плани та кинула Йозефа у скрутне фінансове становище. Багато років поспіль він займатиметься журналістикою, а наприкінці життя шкодуватиме про згаяний час на осмислення та коментування злободенних речей. У той період у його творчість приходить іще більше розмислів та образів смерті.
В 1917 році він дебютує зі збіркою розповідей «Леліо». Видання допомогла надрукувати Камілла Нейманова, дружина Станіслава Костки Ноймана.
В 1918-1919 він працює редактором гумористичного журналу «Nebojsa», а також членом редколегії «Národní listy», головного друкованого органу націоналістичної партії «Національне об’єднання». Коли його звільнять, Карел також пішов із редакції.
«Пароплав», 1921 
«Провінція», 1921
В 1921 (аж до 1939) він починає працювати редактором розділу культури та ілюстратором однієї з найбільш авторитетних чеських газет того періоду – «Lidové noviny». Знову ж, зі своїм братом вони працювали в одному кабінеті. В тій же газеті публікуються частини його творів, а також новели та фельєтони.
Йозеф Чапек активно працює над ілюстраціями та обкладинками книг, зокрема до видань перекладів Гюстава Флобера, Трістана Корб’єра, Вільяма Батлера Єйтса, Герберта Уеллса, Ґеорґ Тракля, Томаса де Квінсі тощо. Також він незмінно ілюстрував більшість книг свого брата.
Ярміла Поспішилова 
«Наречена з конваліями», 1917
Між тим, лише в 1919 році мати Ярміли Поспішилової дає згоду на шлюб доньки з Йозефом. До цього вона вважала його негідною парою через те, що він був художником і не мав достатніх статків для забезпечення сім’ї. Адже він був родом із провінції, а їхня родина була досить заможною. Всі ці роки закохані бачилися лише епізодично, здебільшого в театрах і на концертах, або ж на таємних прогулянках. Проте після здобуття освіти, влаштування на роботу та першого визнання в суспільстві родина Ярміли дала згоду. Відтак, дев’ять років потому за своє сумлінне терпіння вони отримали винагороду. В 1923 році в родини народжується донька.
Ще одна важлива іпостась Йозефа – це його робота художником-постановником і художником по костюмах у Національному театрі, Театрі Брно та в Театрі на Виноградах (Прага) в 1920-1938 роках. Усе розпочалося з постановки «Р.У.Р.» Карела Чапека. Загалом він поставив на сцені театру понад 60 п’єс.
Також він постійно слідкує за розвитком кіномистецтва та фотографії, пишучи про популярних акторів, картини та есе про природу нових видів мистецтва.
Варто уваги (та перекладу)
Чеські (та й українські!) діти найкраще знають Йозефа Чапека як автора дитячих книг. «Оповідання про песика й кицю» (1929), «Добре вийшло або Товстий прадідусь, розбійники та детективи» (1932).
Твори, в яких Йозеф Чапек викладає свої філософські та естетичні погляди:
- «Леліо» (1917)
- «Найскромніше мистецтво» (1920)
- «Земля багатьох імен» (1923)
- «Тінь папороті» (1930)
- «Кульгавий паломник» (1936)
- «Мистецтво природних націй» (1938)
Посмертно з чернеток його записів були опубліковані «Вірші з концтабору» (1946), «Написано до хмар» (1947).
Слід звернути особливу увагу на «Тінь папороті». Сюжет був натхненний реальною історією, яка особливо зачепила автора. В книзі йдеться про жорстоке вбивство браконьєрами мисливця в лісі, що веде за собою ряд інших злочинів. Але їх наздоганяє кара – вони вмирають. Поряд із цим можна знайти його публіцистику, яка стосувалася обурення щодо заборони смертної кари за тяжкі злочини. В якості аргументу він наводить досить просте твердження: чому щодня мають ризикувати своїм життям лікарі, пожежники чи солдати, проте помилування мають заслужити саме вбивці?
В 1930-их у творчості Йозефа з’являється опозиція: людина – персона. Персона виявляється бездуховною, штучною, марнославною істотою, породженою сучасною цивілізацією. Відголоски цих розмислів ми також зустрічаємо в прозі Карела Чапека, його повстання саламандр («Війна з саламандрами») чи роботів («Р.У.Р.») проти людей. Масові ідеології, фашизм і комунізм, стають для нього інструментом знеособлення людини, втрати власного «Я».
«Таким чином я не комуніст, тому що я люблю людей, тому що я маю більше поваги та любові до праці, ніж до будь-якої влади».
Карел Чапек. «Чому я не комуніст»
У співавторстві брати Чапеки публікують наступні книги:
- «Сяючі глибини та інша проза» (1910 – 1912)
- Сад Краконоша (1908 – 1912)
- «З життя комахи» (1922)
- «Адам Творець» (1927)
Більшість книг Йозефа знаходяться у вільному доступі: https://karelcapek.cz
Дослідники сходяться на думці, що твори Йозефа Чапека зіграли вагому роль для чеської поезії, тоді як Карела – для прози. У випадку Йозефа – радше посмертно.
Чапеків знаходить слава
В 1920-их творчістю братів Чапеків починає захоплюватися молодь. Приміром, група митців-авангардистів соціалістичних переконань «Деветсил», які вважали ледь не підручником видання перекладу Аполлінера (переклад Карела Чапека, ілюстрації – Йозефа Чапека).
Перша персональна виставка Йозефа Чапека відбувається в Будинку художника в Празі в 1924 році. В експозиції представлені 106 картин маслом, 116 акварелей, графіки, креслень і книжкових обкладинок. У тому ж році виставку везуть до Брно. А також друком виходить перша монографія про Йозефа Чапека зі вступним текстом Карела Чапека та Вацлава Шпали.
Написано до хмар
В 1938 році з чеськими письменниками Марією Маєровою та Йозефом Коптою Йозеф мандрує до СРСР, де споглядає потьомкінські села, якими зазвичай возили західних інтелектуалів. Ми не знаємо що саме він там бачив і які висновки зробив. Проте пізніше, коли над Чехословаччиною нависла загроза окупації Німеччиною, він відмовився тікати. Можливо, тому що відчував, що тікати нікуди – раю на Землі немає.
В 1938 році 25 грудня його брат Карел помирає від запалення легень. Незабаром 9 вересня 1939 року його самого ув’язнюють і доставляють до концтабору.
В Бухенвальді перші півтора роки він працює нарівні з іншими, поки не створюється група художників, до якої серед іншого входить Еміль Філла. Вони мають обслуговувати замовлення бійців СС із художнього оформлення їх родоводів. У червні 1942 року Йозеф починає хворіти і в таборі просять у керівництва його звільнення. Натомість його переводять у Заксенхаузен в одиночну камеру. Весь час свого ув’язнення, вільний від роботи, він проводить за написанням поезії та малювання. На початку 1945 разом із відступом німецьких військ концтабір евакуюють та Йозефа було перенаправляють у Берген-Бельзен. Незабаром там спалахує епідемія тифу. В квітні живописець гине від хвороби, точний день і час лишаються невідомими. Проте достеменної інформації про це немає досі, як і місця перебування його останків. Його дружина, Ярміла, їздила до лікарень поблизу Берген-Бельзеня з надією, що він врятувався і перебував на лікуванні. Лише через два роки, в 1947 було визнано факт його смерті. Його символічна могила знаходиться на Вишеградському кладовищі, поряд із могилою брата.
Роботи Йозефа в концтаборі через інших ув’язнених були передані його близьким та опубліковані посмертно. Чапеку малюють образ полум’яного антифашиста, ледь не роблячи з нього комуніста. Проте від комунізму він відмовився ще на початку 1920-их. У своїй публіцистиці та образотворчій діяльності висміював намагання механізувати людину, перетворюючи її на «принципово нову» згідно з масовими ідеологіями.
Карела Чапека все частіше згадують останнім часом, проводячи паралелі між деякими його фантастичними сюжетами та сучасністю – зокрема у «Війні з саламандрами» вбачають сучасну боротьбу з ісламським тероризмом, а в «Білій хворобі», де описують смертельну епідемію, що поширилася з Китаю, пророцтво щодо коронавірусу.
Але Йозефа незмінно обходять увагою.
Автор: Анна Врядник
