Середина ХІХ століття. Опівнічний Париж. Молодий хлопець, якому трохи за 20, пише книгу в одному з номерів готелю в богемному кварталі міста. Сидячи за фортепіано, однією рукою він тримає перо, чи то гусяче, чи вже металеве – страшні слова, наповнені бунтом, злом і прокляттями лягають на папір; а іншою – витягає з музичного інструменту важкі, концентровані люттю й ненавистю звуки, можливо, навіть, атональні акорди. Він хоче, аби його проза була поезією, піснею, яка при прочитанні звучатиме під акомпанемент внутрішньої відрази читача. Саме тому він назве свій твір «Пісні Мальдорора». Не дивлячись на те, що за формою це проза, насправді ж – це своєрідна поезія, яка навіть в перекладі не втрачає своєї ритмічності та мелодійності.
Трохи згодом, брюссельський видавець, який вже надрукував цей твір, вирішить прочитати його перед початком продажів, ледь не втратить свідомість, і заборонить розповсюдження книги, чи то боячись санкцій від влади за поширення богохульної літератури, чи справді вважаючи, що подібне в жодному разі не можна виносити на світ божий.
Незабаром молодий автор розпочне працю над продовженням своєрідної діалогії, в другій частині якої він займеться не «феноменологічним описом зла», як це було в «Піснях Мальдорора», а питанням добра; він вже не ховається за псевдонімом, а видає перші частини нової поеми під справжнім іменем. Але закінчити її, повністю втіливши в життя свій задум, йому не судилося. Через рік Ізидор-Люсьєн Дюкасс, автор «Пісень Мальдорора», який підписав свою книгу псевдонімом Лотреамон (так звали персонажа однойменного готичного роману відомого французького письменника Ежена Сю, і який був одним з прообразів дюкассівського Мальдорора), помре в готельному номері у віці 24-ох років. Причина смерті невідома.
В свідоцтві про смерть про те, чому Дюкасс раптом помер в такому молодому віці, нічого не сказано. Ймовірно, він захворів на одну з інфекцій, які в той час ширяли Європою, і швидко згас, не звернувшись за належною медичною допомогою (цим може пояснюватись, чому його поховали в тимчасовій братській могилі на Cimitière du Nord на Монмартрі на півночі столиці Франції). Через декілька місяців його тіло перепоховають в іншому, невідомому нині місці.
Можливо, Ізидор Дюкасс покінчив життя самогубством, не витримавши занурення в дослідження глибин зла. А можливо, його розчинила в собі темрява, в яку він намагався проникнути, залишивши опісля лише фізичну оболонку.
Як би насправді не помер граф де Лотреамон, він не побачив популярність свого твору, справжню мальдорорну лихоманку, яка через півстоліття після його смерті охопила, в першу чергу, творчі кола Європи. Текст так би й залишився фактично невідомим, якби вже у ХХ столітті дивом вцілілі примірники книги не потрапили до молодих бельгійських письменників, які прочитавши їх були надзвичайно вражені, і на радощах від цього відкриття відправили «Пісні Мальдорора» своїм французьким колегам сюрреалістам.
Французький поет Франсіс Понж писав про «Пісні Мальдорора»: «відкрийте Лотреамона – і вся література постане перед вами навиворіт».
«Пісні Мальдорора» настільки вплинули на письменників сюрреалістів, що ті називали Дюкасса своїм вчителем, найвпливовішим з усіх письменників, найвідвертішим бунтарем та апологетом зла, ледь не пророком онтологічної та мистецької революції, нових часів, які вирізняються новою мораллю, чи то пак її відсутністю, новими мистецькими формами та завданнями, а його книгу – своєю Біблією.
Дадаїст Трістан Тцара писав, що Лотреамон перейшов межу, яка відділяє творчість від безумства, адже для нього творчість – це обмеження, а його роль у розвитку поезії настільки важлива, що він випереджає час, постаючи казковим створінням, для якого поезія є диктатурою духу. Поет та прозаїк Філіпп Супо в тексті під назвою «Мій милий друг Дюкасс», фактично, зізнається автору «Пісень Лотреамона» в коханні: «Ізидор Дюкасс. Цих кількох слів достатньо, аби я впродовж години знаходився в повній гармонії з самим собою. І нічого іншого мені вже не потрібно. Радість, яку раптом отримують мої сплячі відчуття, не має назви, це радість, яку я волію, радість, на яку я чекаю. Лотреамон».
Ще один французький письменник, дадаїст та сюрреаліст Рене Кревель, якого Сальвадор Далі називав «єдиним серйозним комуністом серед усіх сюрреалістів», в своїй статті, присвяченій Дюкассу, «Лотреамоне, нас береже твій світанковий перстень» писав: «Ах, як би я хотів заспівати Лотреамону гімн вдячності, достойний його генія. […] Лотреамоне, я був щасливий завдяки тобі». Поет Поль Елюар, ще одна помітна фігура в історії дадаїзму та сюрреалізму, порівнював Лотреамона з маркізом де Садом. Обох він називав письменниками-революціонерами, чия сміливість навряд колись буде перевершена.
І Лотреамон, і де Сад, в тексті Елюара «Лотреамон» постають як борці проти фальші і пасток, які розставила навколо людини дійсність.
Андре Бретон, Моріс Бланшо та Антонен Арто також писали Лотреамону надзвичайно схвальні оди. Арто, як і багато інших, ставить Лотреамона в один ряд з Шарлем Бодлером, Едгаром По і Жераром де Нервалем, відповідаючи на твердження про можливе божевілля Лотреамона, або потенційне божевілля в майбутньому, проживи він побільше – ні, вони всі не були божевільними, просто пересічний читач злякався, що їхня поезія зійде зі сторінок книг і переверне всесвіт.
Альбер Камю приділяє в своїй книзі «Бунтівна людина», дослідженні бунту, цілий розділ під назвою «Лотреамон і банальність» Лотреамону та його «Пісням Мальдорора». Він називає автора «майже геніальним школярем», а його творіння породженим «протиріччями дитячого серця, повсталого і проти творіння, і проти себе самого». Проте, досліджуючи підвалини бунту Мальдорора, героя Лотреамона й самого автора Камю бачить як самотню людину, чия самотність і підштовхнула до бунту проти світу. Банального, конформістського бунту, чий носій схильний до інтелектуального рабства, яке, за словами Камю, процвітає в сучасному світі.
Що об’єднує всі ці тексти, всі ці реакції та думки, ці і велику кількість інших схожих рефлексій з приводу «Пісень Мальдорора», не дивлячись на те, компліментарні вони, чи критичні (чимало найперших статей про «Пісні Мальдорора», які ми не згадуємо в цій статті, були далеко не компліментарними, і розглядали Лотреамона як божевільного богохульника, хоча й талановитого, але книга якого особливої мистецької та філософської цінності не несе)?
Їх об’єднує сприйняття тексту Лотреамона серйозно, по-справжньому, мовляв, все, що написав в цій книзі автор, весь бунт проти Бога, світу, людей, моралі та добра, який він там зобразив, це повстання проти всіх основ, метафізичний пафос Мальдорора як романтичного героя, його люциферіанська драма – все це щира позиція Лотреамона. Коротше кажучи, «Пісні Мальдорора» – це серйозний твір. Не важливо, був Лотреамон психічно здоровим, чи хворим, та не зважаючи на всі інші зовнішні фактори, такий підхід до твору сприймає текст всерйоз. Це стратегія прочитання перша. Читаючи «Пісні Мальдорора», ми віримо в те, що автор заклав туди певний світоглядний імпульс. Він хоче нам щось не просто розповісти, а можливо навіть в чомусь переконати. Художня форма у такому разі виступає не стільки як самоціль, а скоріше як засіб.
Писали про «Пісні Мальдорора» і «справа». Робер Бразійяк в своїй статті «Лотреамон» відмічає, що, не дивлячись на те, що сучасні йому мистецькі течії, в першу чергу, сюрреалізм, говорили про свою революційність, вони жити не могли без традиції – все, що, здавалося б, винайшли після Першої світової війни в літературі, існувало до неї. Проте, зауважує Бразійяк, відмінність між текстом Лотреамона і «блідими книжечками» сюрреалістів така, як між картиною генія й мазнею учня. Книгу Лотреамона Бразійяк називає «відмінною» і такою, яка має «неймовірний критичний заряд». Він називає автора книги людиною найвищої культури з тонким відчуттям мови. Разом з тим, саме Бразійяк, можливо, перший, хто відмічає ймовірну пародійність «Пісень Мальдорора».
І справді. Лотреамон, який чудово знався на історії літератури й читав все: від античних класиків до надзвичайного популярних в його часи авторів готичного роману, вміло скомпілював свою начитаність в творі «Пісні Мальдорора». Існують окремі літературознавчі дослідження, в яких прослідковується величезна кількість ледь не прямих цитат в тексті Лотреамона: як відомих авторів-класиків, так і таких, які знані лише фахівцям філологам, або надзвичайно обізнаним в далеко не найпопулярніших авторах читачам.
Лотреамон вміло пародіює готичний роман не тільки цитуючи його майстрів, але й доводячи форму й зміст цього жанру до апогею. Він гіпертрофує готичну реальність, зводячи її ледь не до абсурду. Це друга стратегія прочитання книги Лотреамона.
Ця друга стратегія припускає, що «Пісні Мальдорора» не більше, ніж надзвичайно вдалий літературний жарт, своєрідна стилізація під готичний роман, завданням якої, фактично, є деконструкція всього жанру.
У такому разі виходить так, що Лотреамон є одним з перших постмодерністів, а «Пісні Мальдорора» прикладом постмодерністської літературної гри, інтертекстом, який об’єднує в собі безліч попередніх творів інших авторів, своєрідним палімпсестом, змішанням високого і низького, твором, який із самого початку задумувався автором як своєрідна провокація, літературна бомба. Досконало знаючись на популярних в той час «чорних романах», Дюкасс вирішив іронічно висловитись з приводу жанру в цілому та його читачів зокрема. Таким чином, його текст є аж ніяк не мистецьким бунтом проти Бога та основ тогочасної моралі, а літературним, як то кажуть, пранком, який вийшов з-під контролю. Задля цього він і вигадує автора графа Лотреамона, навіть в своєму псевдонімі відсилаючи читача до героя готичного твору.
Повністю розклавши жанр по поличкам, гіпертрофувавши його етос і пафос, Дюкасс завершує його, закриває цей літературний напрям, який грав на полі темних, містичних, макабричних історій.
Текст Дюкасса в цій інтерпретації стає для читачів своєрідною літературною загадкою, яку можна розгадати не сприймаючи це як серйозний філософський вислів автора, його світоглядну позицію, або позицію, яку він просто висвітлює, питання, в якому він насправді воліє розібратись, глибини зла, яких він хоче дістатись, розгадавши метафізику зла як такого, а саме як надзвичайно довгу літературну цитату, майстерно зшиту з безлічі шматків цитат його попередників. Тут Дюкасс грає, лише грається, і насправді його аж ніяк не цікавить серйозність поставленої проблематики.
Філіпп Солерс у своїй статті «Наука Лотреамона» говорить, що, ймовірно, саме читач є головним персонажем «Пісень Мальдорора». Так, читач розв’язує вузол тексту, і це розв’язання є протопостмодерністською грою, яка не має під собою ніякого метафізичного підґрунтя.
Поль Леспес, який ще у 1864 році навчався разом з Дюкассом в ліцеї, пізніше буде згадувати, що майбутній граф Лотреамон був худим, високим хлопцем з блідим обличчям, мовчазним та печальним. Він часто скаржився на сильний головний біль. Навчався Дюкасс не найкращим чином, проте був схильним до літератури та мрійливого, відстороненого від світу стану. Його улюбленими творами були «Цар Едіп» Софокла та оповідання Едгара По, твори Готьє, Шеллі, Шекспіра та Байрона. Леспес згадує, що Дюкасс одного разу навіть читав йому свої вірші, які здалися слухачеві дивними. В математиці та геометрії, які Дюкасс пізніше буде оспівувати в «Піснях Мальдорора», він також не досяг особливих успіхів. Набагато більше в ліцеї його цікавив тваринний світ. Дюкасс міг годинами роздивлятись жуків та слухати історії про особливості різноманітних птахів. Не зважаючи на те, що в ліцеї його вважали дивним та трохи неврівноваженим хлопцем (сам Дюкасс вже тоді теж вважав себе особливим), Леспес згадує, що Дюкассу не бракувало моральності. Коли у 1868 році Леспес отримав поштою першу з «Пісень Мальдорора», прочитавши її, він одразу зрозумів, ким насправді є граф Лотреамон. Саме стиль та дивні думки, викладені в книзі, видали Леспесу його колишнього товариша по ліцею Ізидора Дюкасса.
Спогади однокласника Дюкасса можуть свідчити на користь того, що «Пісні Мальдорора» створювалися автором згідно з першою стратегією прочитання, яку ми запропонували вище.
Реальну мотивацію автора, як і подробиці його біографії та причини смерті, ми вже ніколи не дізнаємось. Нам залишається лише інтерпретувати його невелику, але яскраву літературну спадщину. І найцікавішим є те, що текст «Пісень Мальдорора» повністю відкритий до цієї інтерпретації, дозволяючи нам сприймати будь-яку з них як цілком робочу версію, освітлюючи загадковий твір Ізидора Дюкасса з абсолютно різних сторін, роблячи його ще більш багатогранним, а читання його варіативним. А можливо, що одразу дві ці стратегії закладені в текст самим автором свідомо – він одночасно й іронізує над жанром, і намагається провести нас темними коридорами власних метафізичних розвідок.
Автор: Валентин Дзюбенко
