І от, завершилась головна метаполітична та музична подія зими – відгриміло чергове Дике Полювання, лишивши по собі, окрім вражень, фото та матеріалів для інтерв’ю, два повноформатні альбоми флагманів «войовничого блек металу» – M8l8th та Peste Noire.
Нікого не здивує твердження про те, що в сучасному світі саме музика виступає в якості головного пропагандистського ресурсу радикальних політичних ідей. Якщо раніше засобом осмислити світ і буття в ньому була поезія (про неминучість процесу забуття цінності чистого слова говорив ще Штефан Ґеорге), яку потім замінила проза, як наукова, так і художня, – то зараз концептуалізувати яку-небудь нову вагому емоційну ідею, якщо вона не буде втіленою в музиці, майже неможливо.
Особливо, якщо мова йде про радикальні політичні угрупування: в переважній більшості що праві, що ліві перестали сприймати фундаментальні філософські трактати щонайменше півстоліття тому, їм навіть не вистачає сухих лозунгів – подавай сплетіння політики та актуального музичного напрямку, чи то панк-року, чи індастріалу, чи блек металу. Останній, завдяки епопеї з Burzum та постаттю Варга, захопив найбільш «прогресивні» верстви націоналістичного середовища з перших же днів свого зародження, особливо в Україні та Росії. Важко уявити, якими були б наші праві без «метаполітичного» внеску Nokturnal Mortum, Dub Buk, Kroda та інших політизованих класиків українського чорного мистецтва. Але в їх творчості політика відігравала далеко не провідну роль, хоча сприймалася і сприймається творцями цих проектів як щось серйозне, а не черговий епатажний закид публіці. Можливо, саме тому навіть ті гурти, які досі лишилися на плаву, вже давно втратили безпосередній зв’язок із «духом часу» та важелі впливу на нього. Вони – минуле, до якого дехто колись можливо й захоче повернутися, але не надовго.
Натомість ми стали свідками утвердження нової генерації спайки між радикальною політикою та радикальною ідеологією тут, в Україні, і головними провісниками цього процесу є, звісно ж, гурт M8l8th. Епоха «Коловороту» назавжди минула, ми живемо в епоху «Asgardsrei» – епоху більш політизовану, епоху інтернаціональну та глобальну. І четвертий повноформатний альбом лицарського ансамблю «Молот самі знаєте кого», презентований на останньому (уже минулорічному) Асгардсреї стане для неї ідеальним гімном.
Відтак, «Reconquista». З часів того самого легендарного січневого відео про Правий Сектор саме Реконкіста, а не незалежність, УССД, Україна від Сяну по Кавказ має стати фундаментальним вмістилищем усіх життєвих та історичних потуг нації. Повернення священного Порядку, відвоювання Заходу, утвердження кровного братерства раси, відновлення героїчної доби Київської Русі – ось орієнтири нашої консервативної революції. І Олексій Льовкін, лідер гурту M8l8th, здійняв ці ідеї на власні стяги задовго до тієї гарячої зими.
Якщо в якості прозового втілення духу 14-го ніщо не підходило краще, ніж «Сталеві грози» Юнгера, то в музиці та поезії це була, без сумніву, «Сага про Чорний Марш»: «Сльози осені», «Мужність веде на небеса» і так далі. Успіх та поширеність цих бойових гімнів логічно увінчалася «Штормом над Азовом» – переїздом в Україну, долученням до лав полку «Азов» та випуском однойменного синглу.
«Reconquista» – перший повноформатний твір з часів «Саги про Чорний Марш» 2012 року. І чим більше часу та подій сплило, тим більшого очікували від нового альбому.
Перше прослухування лишає по собі дивне почуття. З одного боку – розчарування, адже, по суті, альбом містить лише один новий трек – «Знаю, день прийде». Вступ було презентовано на Asgardsrei-2017, «Ран і крові полум’я» – перезаписаний трек зі спліту М8Л8ТХ-Нежеголь 2011 року, fundamenta даного альбому формує недавнє ЕР «Удар милосердя», а завершується він новою версією «Шторму над Азовом». З іншого – відчуття недомовки та бажання повернутися до нього ще раз. А потім ще раз, і ще, і ще. Зрештою, усвідомлюєш, що попри свою хронологічно «ламану» структуру (текст до «Знаю, день прийде» взагалі було написано на початку 2009 року) «Reconquista» є надзвичайно цільним та довершеним скарбом трубадурів Залізного Віку. Його головну ідею можна було б висловити своєрідним неологізмом: плебсіцид.
Інтро, що має назву «Reconquista», з відгомоном маршових барабанів, поступу штурмових колон та передзвоном мечів вводить нас в основне полотно, що розкривається першими нотами «Знаю, день прийде». Гімн Рагнароку – індогерманському уявленню про кінець світу, гімн оновленню раси через героїзм. Планомірний відхід звучання гурту від класичних рамок NSBM, привнесення мелодизму та чистого вокалу не применшує лютості та натиску, що доводить наступний трек – «Ран і крові полум’я». Змістовно він перегукується з попереднім, оповідаючи про містерію самопожертви героя.
Далі перед нами відкривається оммаж Бертрану де Борну, кривавому трубадуру ХІІ століття, легендарному рубаці та співцю війни. Цілком природно, що «залізні трубадури ХХІ століття» – Олексій та Фамін (що зробив свій внесок у два наступні треки – «Удар милосердя» та «Шляхетність зобов’язує») звертаються до спадку Бертрана де Борна, що в «Божественній комедії» Данте блукає з власною головою на руках у восьмому колі пекла – колі заколотників – як до свого прямого попередника.
Тут ми й наблизились до розкриття змісту нашого нового поняття. Плебсіцид – нищення низів, війна шляхетності та честі проти ницості й убогості мас: «Тут би не лишилось місця для могили, / І всі були б переповнені канави / Щоб світ без покидьків став істинно красивим / Щоб ваш кінець був до п’янкості кривавим». І якщо в добу Бертрана де Борна честь і шляхетність все ще відігравали провідну роль феодальної моралі, то сьогодні ми змушені щодня зіштовхуватися з суспільством, де від лицарської етики не лишилося й сліду. Панування розкоші, комфорту, розваг перетворило зграю вовків на стадо брудних овець.
Середньовічний песимізм двох попередніх пісень закриває, наче кришка домовину, наступний трек – «Епітафія». «От і закінчено повість, для науки потомкам, / Про безсмертне, що згинуло в вас / Про велике, що покинуло світ», декламує Олексій. Завіса.
Але як із хуртовин Рагнароку раса Ярла постає ще сильнішою, ще могутнішою, так і з пекла суспільства споживання ми мусимо вийти загартованішими. «Серед пустощів всесвіту глас, / Аристократії минулого клич: / Відроди в собі світ що погас, / розтрощи підлий виклик низів!» Розтрощити підлий виклик лібералізму, демократії, панування меншовартісних – завдання нової знаті, нового рицарства, що постане з героїчних діянь, а не древніх родоводів чи банківських рахунків. Про цю нову аристократію – завершальний трек альбому, «Шторм над Азовом». Точка, де сходяться минуле й теперішнє, міфічне й реальне, те, що було здійснено і те, що ще варто буде здійснити.
Автор: Сергій Заїковський
