Поразка червня 1940 року
У нещодавно опублікованій книзі, присвяченій націоналістам у Франції (Les Nationalistes en France, том I, La traversée du désert, Roland Gaucher éditeur, 1995), Ролан Гоше, як один з найактивніших учасників націоналістичних осередків, розповідає про свій досвід участі у святкуванні Літнього Сонцестояння 1949 року. Це відбувалося у лісі при замку, розташованому в північно-західному передмісті. Церемонія була в самому розпалі. І отут Гоше згадує:
«Священна тиша. А потім хтось — здається, це був Мабір, якому на той час було близько шістнадцяти — спіткнувся об камінь чи то колоду й завалився разом зі своїм смолоскипом.
І тоді ми з Бернардом вибухнули гучним реготом. Досі бачу перед собою, як здригалися плечі мого товариша від сміху. Це було жахливо, справжнє святотатство! О, богохульники! Так-так, саме ми зірвали священну язичницьку церемонію. Тоді я боявся, що нас справді лінчують. Та нам усе зійшло з рук, ми тільки весь час стримували сміх».
От тільки, за моїми підрахунками, Ролан Гоше дещо помиляється: вам мало би бути приблизно двадцять два роки, а не шістнадцять. І, вочевидь, уже 1949 року, в період, що припадає на найтемніші часи європейської ідентичності, на тріумф комунізму на Сході та панування марксистських теорій серед наших інтелектуалів, ви вже були у статусі місцевого бунтівника своєї епохи.
Жан Мабір «Померти в Берліні»
Що означає залишитися вірним, коли звичний світ безповоротно зруйновано?
Ця книга — не лише реконструкція останньої битви французьких добровольців у складі 33-ї гренадерської дивізії СС «Шарлемань», а й спроба прочитати цей бій як символічну подію європейської свідомості.
Через погляд Жана Мабіра — письменника, солдата й історика — ми бачимо не просто епізод Другої світової війни, а граничну ситуацію, в якій особистий вибір стає формою спротиву занепаду, де поразка — не завершення, а стан буття: місце, де виявляється здатність людини залишатися собою в цивілізації, що більше не обіцяє нічого.
Спираючись на спогади, документи, фронтову мемуаристику й елементи літературної стилізації, ця праця досліджує останню оборону Берліна як історичний і моральний вузол — простір, у якому ще звучить відгомін давніх уявлень про честь і вірність.
Переклала з французької Дар’я-Марія Чайкіна
З ілюстраціями Вадима Чорного
Тож перше питання, яке я хотів би вам поставити, таке: чи могли б ви розповісти нам про витоки вашої відданості рідному краю та політичного активізму, а також про ті вкрай нонконформістські зацікавлення, які супроводжували вас упродовж усього життя? Звідки вони беруть початок? З вашої родини? Дружнього кола спілкування? Юнацьких захоплень? Вплив скаутського руху? Що заклало фундамент вашого інтелектуального становлення?
Походження моєї відданості та початок активного долучення до малих справ цілком природні для хлопця мого покоління. Це джерело всього, або принаймні багатьох речей. Та слід розпочати з поразки 1940 року. Мені тоді було тринадцять, і я став свідком абсолютно незабутнього видовища, яке й досі болить. Я бачив, як моя країна кидається у масову втечу, тоді як усі ми ще вчора були переконані, що стратегічний «залізний коридор» ворога знищено, наш лінія оборони витримає, і ми ось-ось виграємо цю війну. Та раптом усе було втрачено.
Я походив зі звичайної родини. Коли я кажу «звичайна», то маю на увазі таку, де з п’яти синів у родині мого батька троє були призовного віку — й усі загинули в Першу світову. У дитинстві французька армія здавалася мені непереможною: я вірив у це абсолютно щиро. І от світ руйнується на моїх очах. Звісно, та жахлива подія залишила слід на все життя. Ніщо й ніколи не змогло стерти враження, яке залишила по собі ця поразка.
Поразка або зламала, або залишила вічний шрам на кожному з нас. Добре розумію хлопців — моїх ровесників або трохи старших — яких ця капітуляція поранила настільки глибоко, що вони зреагували геть по-різному, обираючи протилежні шляхи: хтось поїхав до Англії, хтось на Східний фронт. І дуже часто їх вела одна й та сама реакція:
Наша країна зазнала поразки. Ми маємо стати тими, хто зможе боротися й помститися за цю ганьбу.
Ці події справили на мене колосальний вплив, та й досі справляють. Тим паче, що згодом мені «пощастило» стати свідком ще одного карколомного розгрому — поразки Франції в Алжирі.
Але до цього ми ще повернемося. Так у своєму житті я був свідком двох капітуляцій моєї країни. Одна поразка, відверто кажучи, вже занадто, а дві — нестерпно. Усі мої подальші зобов’язання виросли саме з цього. Ось так поразка 1940 року назавжди залишила слід, стала фундаментом усього, чим я є.
Та і моя юність була цілком звичайною. Наша родина тоді жила в Парижі. Я навчався в коледжі Станісласа, разом з тими, хто згодом став помітними діячами французької інтелектуальної сцени. Там учився, наприклад, Філіп Тессон. Ще до війни я мав не те щоб близького друга, радше хорошого знайомого на ім’я Жорж Сюффер, з яким ми навчалися разом. Сюффер, виходець із християнських лівих, згодом працював у Le Figaro і L’Express, а пізніше заснував Le Point. Пізніше його книжка Les intellectuels en chaise longue (1974) зарахувала його до тієї ще нечисленної на той час когорти правих інтелектуалів.
Досі зберігаю світлину з мого першого причастя, де я стою за кілька метрів від Жоржа Сюффера, одного з найколоритніших учнів у нашому невеликому шкільному колі, тобто в тій нашій маленькій банді з коледжу Станіслас.
Практично всю війну я провів у коледжі, хоча навчання було нерегулярним і з хаотично укладеною програмою, як у багатьох інших у ті роки через бомбардування. Та молодь могла брати участь у різноманітних ініціативах, і я належу до тих, чия юність минула цілком звичайно, з конкретними обов’язками перед спільнотою, як це тоді розумілося. Сьогодні це може здаватися чимось незвичним, у часи, коли про служіння громаді, своїй спільноті, воліють говорити як про «соціальне», часто з пафосом і додаючи до цього надмірну урочистість оцьому своєму «служінню». А тоді про це майже не говорили, а просто діяли, допомагали, служили, брали участь у церковному житті, підтримували інших, долучалися до спільних справ.
Мої найперші спогади пов’язані з юнацькою залученістю до молодіжних рухів. Пройшов скаутський вишкіл, був «вовченям». У таборово-вишкільній формації я пробув недовго, бо війна швидко поклала край моєму скаутському покликанню. Та мене назавжди сформував дух серії Signes de piste, образ Принца Еріка, ілюстрації П’єра Жубера й уся та епоха, яку я назвав би героїчною добою скаутингу.
Коли війна закінчилася, мені було близько вісімнадцяти. У цей час у родині почалися труднощі: мої батьки розлучилися, й кожен з них після цього пішов своїм, зовсім іншим шляхом. Обоє згодом одружилися вдруге.
Мій батько залишився в Парижі. Він був армійським товаришем чи то пак побратимом (якщо це взагалі можна назвати війною!) Люсьєна Ребате. Вони обидва брали участь у так званій «Дивній війні», про яку Ребате згодом написав у своїх Les Décombres.
І хоча життя розвело їх по-різному, вони ще підтримували зв’язок. Можна сказати, що мій батько пішов у тому самому напрямку, хоча й не зайшов так далеко. Ребате зробив дуже радикальний вибір, тоді як батько був куди стриманішим і обережнішим, але політично тяжів радше до того ж табору.
Натомість моя мати обрала цілком протилежний шлях і вирушила до Північної Африки, де долучилася до Руху Опору проти режиму Віші й була серед тих, хто готував висадку союзників 8 листопада 1942 року.
Тож завдяки своїй родині я з самого початку побачив, чим є відома французька різноманітність, цю конфліктність між сім’ями з різними поглядами, які, з обох боків, мали переконливі й гідні мотиви для спротиву. Це і було, зрештою, справжньою громадянською війною.
Я виріс як дитина після розлучення і водночас як дитина після громадянської війни. Внутрішня війна, цей конфлікт інтересів, почався майже відразу після завершення зовнішньої. З Визволенням вона не скінчилася, лише набула іншої форми: жила в мовчанні, у поглядах, присутності або відсутності людей поруч. Навіть у школі я відчував цей поділ, ці невидимі межі, які проходили між однокласниками, між родинами, між вчителями.
І хоч я був тоді дитиною, добре пам’ятаю, як вона відчувалася: я був серед людей, які ніби жили разом, але не мали однієї спільної країни. І тому, хоч ніхто вже не стріляв, війна тривала. Я це бачив, перебував у самому її осередді.
Авжеж, у кожного з нас були якісь уявлення про світ, більш чи менш оформлені, і головне — своє ставлення до того, що відбувалося. Але мене вразило та неприємним тягарем притискало інше. Серед молоді лише одиниці справді щось відстоювали, мали переконання, які щось важили, за які варто було боротися.
Переважна більшість просто підлаштовувалася під вигідний політичний клімат: повторювали те, що звучало від учителів або з дому, або що було просто «в моді». Справжніх, свідомих було зовсім небагато.
Я, як і все моє покоління, справді відчув на своїй шкурі цю відому французьку байку. Ту, в якій Франція мала, мовляв, вісімдесят мільйонів французів. Анекдот відомий: сорок мільйонів були петеністами, але ще сорок мільйонів — голлістами. Тобто Франція налічувала вісімдесят мільйонів!* [Цей анекдот з’явився у післявоєнній Франції як іронічна формула колективної амнезії: він натякає на те, що під час Другої світової війни частина населення підтримувала режим Віші, але після визволення всі почали вважати себе прихильниками Руху Опору, тож «у Франції було не сорок, а вісімдесят мільйонів французів» — Прим. перекладача.]
Мушу зізнатись, що на початку я не був цілковитим петеністом, а згодом переконаним голлістом теж не став. Обидві ці позиції — петеністська і голлістська — які я б назвав крайніми, не здавалися мені задовільним варіантами.
Найбільше на мене вплинув сам настрій того часу, атмосфера громадянського розколу, що дедалі більше відчувалася від 1943 року, а 1944-го стала справжнім потрясінням. У той момент я щиро подумав, що потрібно будь-що зупинити цю ворожнечу й навчитися жити разом. Можливо, така думка була надто простою або навіть наївною, та вона здавалася єдиною правильною.
Юнацькі ініціативи
Моя післявоєнна активність почалася 1947 роком, коли мені було двадцять. Щойно я склав іспити на ступінь бакалавра з філософії та літератури. Хотів був сказати «як усі», але було б неправдою, бо у ті часи далеко не всі мали змогу отримати ступінь бакалавра.
Уявлення про подальший фах та кар’єрні перспективи були доволі туманні. Батьки хотіли, щоб я вивчав право, але я вирішив йти іншим шляхом. Один приятель розповів, що навчається у школі прикладного мистецтва і готується до вступу на відділення декоративного та промислового дизайну. Я, не довго думаючи, вирішив, що теж хотів би займатись чимось подібним. Так я і вступив до École des Métiers d’art, де п’ять років навчався графічному мистецтву.
Мене часто сприймають як людину пера, філологічного вихованця, хоч я насправді здобув художню освіту. Та знаєш, можливо, мій спосіб письма має щось особливе саме через те, що спершу я був ілюстратором і графіком. Писати я почав значно пізніше: ця потреба, щиро кажучи, ніколи не була для мене внутрішнім покликом. Я точно не з тих поетів, служивих рими, яких опівночі будить осяяння і тягне до аркуша. Уночі я волів спати або гуляти з друзями.
Покликання прийшло до мене пізно. У французькій я був посереднім учнем, як і в більшості предметів, окрім історії. Саме історія була моїм винятком. Деякі з моїх учителів вважали, що саме в ній я міг би колись досягти чогось справжнього, дійсно визначного.
Але повернемось до хронології. Тож 1947 рік, я щойно вступив до École des Métiers d’art. Мені двадцять. Саме в цей час я познайомився з великою кількістю молоді з найрізноманітніших середовищ, з різними політичними поглядами та соціальним походженням. Ми всі однозначно відчували спільну потребу створити щось на кшталт молодіжного руху, бо самі були молодими й потребували простору, який би нас єднав… Ішлося про створення, скажімо так, простору, де могли б зустрічатися юнаки й дівчата з різних життєвих орбіт.
Так виникла організація, яку ми назвали просто «Молодіжна спільність». Найстаршому серед нас було тридцять, і він здавався нам ледь не дідом з іншої епохи. Можливо, йому було навіть менше, але ми знали (і цього було достатньо), що в 1940 році йому було вже двадцять. Це в наших очах робило його майже ветераном. І він, до речі, пройшов Дюнкерк.
Під час війни він був у «Компаньйонах Франції» [Compagnons de France — молодіжна організація, створена у 1940 році під егідою режиму Віші для морального і національного виховання молоді в дусі традиціоналізму та патріотизму. Хоча діяла в рамках офіційної політики, деякі її учасники згодом долучилися до Руху Опору або стали поміркованими республіканцями. — Прим. перекладача] (цілком шанованому русі, членом якого, до речі, був і Жак Делор). Деякі з нас під час окупації перебували в одному таборі політичних сил, інші — в протилежному. Одні воювали у Першій французькій армії, другі носили уніформу іншого кольору.
Матеріали організації «Compagnons de France». Перший випуск журналу «Compagnons» за 19 жовтня 1940 року
Та всі ми одностайно притримувались думки, що потрібно подолати розбіжності у майбутньому. Однією з перших подій, у якій і я взяв участь, була зустріч присвячена розстрілу Бассомп’єра [1]. Його захисницею виступала Одетт Моро, учасниця Руху Опору, яку під час окупації депортували до Равенсбрюка. Моро підтримувала тісні зв’язки з адвокатом Жаком Ізорні, а згодом вони разом домагалися амністії для переслідуваних після 1944 року.
Так ось, вона розповідала нам про життя і смерть Бассомп’єра. Зібралися ми тоді десь у гаражі, без зайвого розголосу. З присутніх було зо сорок людей. Церемонія вшанування пам’яті: тиша, і двоє хлопців із смолоскипами в глибині приміщення. Ось воно, справжнє примирення: ті, хто стояв по різні боки барикад, сьогодні прийшли на вечір Бассомп’єра. Пригадую, що тоді ж був і адвокат Жан-Батист Б’яджі, колишній учасник Опору, пізніше член OAS і Національного фронту.
І тоді я — інстинктивно! — обрав той бік, що приведе нас до цього примирення. Мабуть, це була наївність… але я справді вірив, що ми зможемо дійти компромісу.
Жан Бассомп’єр
Політично я цілком підтримував ідею Європи, навіть Європу соціалістичну. Головне, щоб це була Європа. Залишаюся на цій позиції і досі, й не бачу причин змінювати її за пів століття. Я навіть був, скажімо так, прибічником соціалістичного руху за Сполучені Штати Європи. Ще належав до La Fédération Андре Вуазена (створеного 1944 року разом із Максом Рішаром) [2]. Зараз цей рух очолює Жоель Броке.
Якби мене просили політично себе означити в сучасних термінах, хоча це здається мені вкрай застарілим визначенням, я б сказав, що тоді був швидше лівим, соціалістом, та передусім — європейцем. На той час ми всі вірили в ідею Європи, яка здавалася живою, сильною, значно реальнішою, ніж тепер, коли її тримають у руках технократи. Європа як політична і духовна мета була справою молодих і справді ревно віруючих ідеалістів. Уже тоді я знайомився з ровесниками з інших країн і відчував справжню єдність, подібність світоглядів, духовну спорідненість. Здавалося, що по всій Європі постає братерство молоді.
Так, мої переконання були наївні, але я досі вважаю їх сильними й справжніми. Саме з цього всього і народилася наша «Молодіжна спільність», зовсім не формальна, але цілком політично жива організація.
У нас навіть було маленьке видання, газета під назвою Flamme, яка вийшла кількома номерами. Спільність підтримувала різні активності, зокрема й спортивні. Ми навіть мали «Спортивну асоціацію Сонцестояння». Заснували колектив народного танцю, бо нас передовсім цікавили культура і способи її збереження. Була й група Mai, місце зустрічі молоді з різних країн. Особливо ми потоваришували з фламандцями.
На одному з обговорень ми дійшли спільної думки, що молоді потрібні свята, але з певною «родзинкою», з оригінальною подачею. Так народилася ідея святкувань Сонцестояння, що було для нас цілком незвіданим досвідом. Звісно, існували вогнища на Івана, але не було нічого подібного до тих святкувань за духом і масштабом спільноти, які ми тоді взялись започаткувати.
Хоч як це розчарує тих, хто вважає, що ми взялись за «відродження» припалих пилом традицій, немов бавились реконструкцією минувшини, та ми, без перебільшень, фактично створили ці свята з нуля. Так, у давнину справді існували важливі обряди, пов’язані з цими порами року, але те, що ми започаткували, було суто нашим. Усі важливі події Спільності відбувалася у зруйнованій церкві що у Вексені, селищі Маркемоні. Вона збереглася лише частково, та залишилось найважливіше — вівтар. Ось поруч із цим збереженим вівтарем, просто неба, адже даху вже давно не було, ми розпалювали вогнище, у трансепті. Як чемні виховані юнаки, ми заздалегідь надіслали листа єпископу з проханням про дозвіл наших дійств на території церкви. Наш неймовірно поетичний лист справив очікуване враження, і він справді дозволив нам влаштувати «вогонь святого Івана» (ми навмисне використали цю назву, обережно приховавши під нею обрядове вогнище Сонцестояння, бо припускали, що він, можливо, зовсім не знайомий із його значенням!). І от, у найдовший день року, нас зібралось на місці близько сотні. Більшість — з Парижу та околиць, але й прибули фламандці з Антверпена та бретонці, зокрема скаутська група Glenmor [3], що проклала шлях до формування альтернативного скаутингу європейського спрямування. Ці ідейні мандрівники вже тоді стояли в опозиції до поміркованого офіційного скаутського руху Франції.
І ось — вогонь Сонцестояння запалав! Приємно, навіть зворушливо було спостерігати весь цей фольклор, що народився з нашої уяви та став реальністю. Ми започаткували традицію. А щоб традиція жила, її потрібно творити й безнастанно збагачувати. Лунали пісні французькою, бретонською, фламандською мовами. Незвичне дійство для червня 1948 року, еге ж? Хоч ми вже проводили Зимове Сонцестояння 1947-го, літнє 1948-го стало справжньою великою подією.
Це було справді гідно відсвятковане наше перше Сонцестояння, але мушу сказати, що в певному сенсі і останнім. Літнє Сонцестояння, про яке згадує Ролан Гогійо (справжнє ім’я Ролана Гоше — прим. Ф.Б.) у своїй книзі, яку ви цитували на початку нашої розмови, відбулося наступного року, тобто у 1949-му.
Під час того другого Сонцестояння ми допустили фатальну помилку: не обмежилися запрошенням лише знайомих, «своїх». Вирішили влаштувати надто… відкритий набір для охочих. Тоді до нас приєднався журналіст — і виконав свою роботу. В одній із популярних газет — France-Dimanche чи Samedi-Soir, точно не згадаю — з’явилася відверто ворожа й упереджена стаття. Це було те, що англійці називають «народною пресою». От там ми виявились абсолютними антигероями, а ще журналіст виклав брехливу вигадану історію, позбавлену будь-якого зв’язку з реальністю.
І ще одне важливе: саме на першому Сонцестоянні в Маркемоні 1948 року я побачив фламандців, побачив бретонців — і збагнув, що вони мають те, чого бракує французам.
Вони мають глибоку прив’язаність до своєї спільноти, відчуття тривалості. Коріння, що міцно тримає.
Що ви читали в той час? Які книги, письменники та які мислителі на вас вплинули?
Перелічити всі мою юнацьку бібліотеку було б довго й нудно. Скажімо так, є три автори, які стояли для мене вище за всіх інших.
Монтерлан — безумовно, бо тоді він був центральною постаттю. Усі читали La Vie en forme de proue — твір, що безпосередньо звертався до молоді. Його читали як у загонах Опору, так і на полігонах Ваффен-СС.
Мальро так само був читаним по обидва боки. Знаєте, навіть гадаю, що в колах фашистської молоді його цінували більше, ніж серед учасників Опору.
Та й, врешті-решт, усі ми багато читали Жіоно. Ці троє справили на мене дуже глибоке враження і, як тепер бачу, Жіоно вплинув на мене найбільше.
О, звісно, я ще зачитувався — це не таємниця — книжкою Les Copains de la belle étoile Марка Ож’є, яка вийшла 1942 або 1943 року. Цей автор згодом, вже у післявоєнний період, провадив свою письменницьку кар’єру під псевдонімом Сен-Лу. Я був у захваті від цієї книжки: вона розповідала не про пригоди мого покоління, а про попереднє, покоління наших батьків. Як і завжди, у житті ми завжди шукаємо собі приклади для наслідування. От і для мене таким прикладом стала молодь епохи Народного фронту: хто з ентузіазмом відкривав для себе природу, ночівлю під відкритим небом, багаття, гори, мотоцикли — і водночас збирав у своїй спільноті, в Les Copains de la belle étoile, людей і з лівого, і з правого флангів, які виходили за межі політичних ярликів і знаходили спільну мову.
Les Copains de la belle étoile надзвичайно популярне чтиво серед молодіжних рухів на кшталт Wandervogel та скаутських об’єднань, що плекали ідеали життя поруч природи та братерства
Тут я хочу сказати: під час війни я не чув, щоб хто-небудь розкидався клеймами «правого» чи «лівого». Мій батько, скажімо, був симпатиком PPF Доріо. Але чи можна назвати PPF правим чи лівим рухом? Навряд чи. Вони радше прагнули єдності заради єдиного. Та я тут не для того, щоб розповідати історію PPF. Якщо повернутися до вашого запитання, то найбільше на мене вплинув саме Жіоно — його любов до землі, той особливий різновид язичництва, який він проповідував. Це й сформувало мене таким, яким ви мене знаєте.
Я навчався в католицькій школі, але дуже швидко, приблизно у віці п’ятнадцяти-шістнадцяти років, порвав із Церквою. І цей розрив був радше політичний, ніж релігійний. З тією імпульсивністю, яка притаманна підліткам, я не міг прийняти різку зміну курсу наших священиків-викладачів: у 1940 році не було ревніших петеністів, ніж наші священики, а в 1944-му не було палкіших голлістів, ніж ті самі отці. Поголовно, оця порода людей типового представника тієї Франції з «вісімдесятьма мільйонами жителів», про яку я згадував, за винятком окремих гідних постатей з обох таборів.
Отже, я пережив розрив, який був радше не релігійним, а світоглядним, а отже майже політичним. І хоч тоді я мало цікавився політикою, мене глибоко займало те, що я назвав би поглядом на світ, тобто світоглядний вимір.
Тут слід згадати п’ятого важливого для мене автора — Альфонса де Шатобріана. Його тексти дуже глибоко відгукнулися в мені не лише, як у багатьох моїх ровесників, через La Gerbe des forces, а й завдяки La Brière і особливо Réponse du Seigneur — справді неперевершеній містичній книжці.
Цей роман, на моє переконання, перебуває на межі між язичництвом і християнством. Тією самою межею, яку ми намагалися віднайти у наших обрядах на Сонцестояння в Маркемоні, які, безперечно, стали одним із вирішальних моментів у моєму житті.
Того вечора, під час першого святкування, ми запалили вогнище. А наступного дня, коли вогонь згас, на попелищі спорудили імпровізований вівтар. Освячував його чудовий священик фламандського походження, який говорив французькою доволі незграбно, проте приїхав спеціально на це свято. Він відправив месу, зокрема для бретонських скаутів Glenmor, які були ревними католиками. Фламандці, натомість, були менш побожні, а щодо нас… загалом ми, французи, відчували себе досить далекими від католицької ідентичності. Складно дати визначення наскільки та, мабуть, приблизно половину з нас можна було б вважати язичниками, якщо мати на увазі світогляд. Але нумо повертатись до того вечора. Саме тоді я відчув, що нам бракує чогось важливого, як сказали б ельзасці, бракує «внутрішнього француза». Я сам родом із Нормандії, і от хіба Нормандія не була тим простором, де можна було відродитися, пустити коріння? Пропагуючи міцну прив’язаність до рідного краю, хіба я не обстоюю власні ідеали, цінності, віру, все те, що відчуваю? Тоді ці речі були ще дуже абстрактними, але я намагався надати їм форму, тими самими піснями, народними танцями. Чітко відчував: французам, яким не випало щастя мати коріння, бракуватиме чогось важливого. Завжди. Велика порожнеча. Відчуття нестачі.
Ще до того вогнища Святого Івана в Маркемоні я бував у скаутській групі Glenmor і товаришував із П’єром Жеро, який обрав собі ім’я Періг Кераод, або знаного як «PGK» [4]. Завдяки йому я відкрив для себе Бретань — край, про який майже нічого не знав. Залишились лише туманні спогади про бретонських активістів ще з часів навчання в коледжі Станіслас, поблизу вокзалу Монпарнас. Тоді вони продавали бретонську пресу й іноді вступали у вуличні сутички з французами, особливо з тими, хто надто ревно обстоював ідею національної єдності, як-от франкісти Марселя Букара. Відносини між франкістами та прибічниками Бретонської національної партії (PNB) були вкрай напруженими. І я, зізнаюся, теж спершу вважав бретонців мало не зрадниками Франції. Та згодом, завдяки Glenmor, я ближче познайомився з бретонським рухом.
Випуск журналу «Scout d’Europe»
Просунувся ще глибше у дослідженні, відкрив журнал Stur, прочитав твори Олієра Мордреля — бретонського націоналіста, засудженого до страти у 1946 році. І хоча ми особисто не були знайомі, на мене справили вплив як Мордрель, так і абат Жан-Марі Гантуа, відомий фламандський патріот і засновник руху південних фламандців (тобто фламандців Франції). Та навіть попри те, що я не вважав, зовсім не відчував себе християнином, ми довго листувалися, кілька разів зустрічалися і стали справжніми добрими друзями.
Це той життєвий період, коли я поступово усвідомлював, що з погляду «народності», або, як ми її тоді називали, північної спільноти (як і редакція Stur), нормандці та бретонці мали дуже подібне бачення. Саме завдяки Stur я довідався, що бретонці теж ототожнювали себе з «нордичним» світом. А ще вони визначають, що питання релігії — це особиста справа та взагалі не відіграє якоїсь ролі. Це стало для мене справжнім відкриттям, бо в Парижі усе навпаки: розмови точились тільки про хто ким є, «наш» чи «не наш». У столиці політичні суперечності, особливо між «лівими» і «правими», загострюються саме на національному рівні, тоді як у регіональному вимірі вони втрачали усякий сенс. Саме тоді я став затятим регіоналістом. І, відповідаючи на ваше попереднє запитання, вже у 1948 році я був тим, ким залишаюся досі: європейцем, нормандцем, носієм французької мови. І хоча писати французькою дедалі складніше, я все ще намагаюся — хоч, правду кажучи, це заняття, що стає дедалі більш рідкісним.
Тож, вважаю, я щойно відповів на ваше перше запитання — про витоки моєї життєвої позиції. А далі для мене було лише одне завдання: поступово втілювати у життя те переконання, що я виніс із двадцятиріччя і яке, по суті, відтоді залишилося незмінним.
Уривок з інтерв’ю Франсіса Бержерона, 1995
З французької переклала Вікторія Парфьонова
Примітки:
[1] Мова про Жана Бассомп’єра (Jean Bassempierre), французького офіцера, який під час Другої світової війни воював на боці Віші, долучився до Легіону французьких добровольців (LVF), пізніше комбатант у дивізії СС «Шарлемань». Його розстріл у 1948 році викликав суперечливу реакцію: для представників Руху Опору це було відплатою за зраду, для націоналістичних і правих середовищ — акт політичної помсти, символічна розправа з «іншим табором». Його смерть стала точкою відліку для тривалої суспільної дискусії про історичну справедливість, амністію і можливість національного примирення у післявоєнній Франції. — прим. пер.
[2] La Fédération — французький федералістський рух, заснований 1944 року Андре Вуазеном, Жаком Бассо та Максом Рішаром, що виступав за децентралізовану Францію й інтеграцію Європи як співдружності національних спільнот. У післявоєнні десятиліття Федерація стала осередком антикорпоративістського активізму з тісними зв’язками до середовищ молодої правиці, проголошуючи курс на відновлення «природного порядку» через принцип субсидіарності. — прим. пер.
[3] Glenmor перекладається з бретонської як «земля-море» — прим. пер.
[4] PGK (Périg Géraud-Keraod) в уявленні Мабіра виступав взірцем «внутрішнього європейця», тобто людини глибоко вкоріненої у свою традицію (Бретань), християнську віру (католицизм), і водночас спрямованої до наднаціонального європейського братства через спільноти на кшталт UIGSE-FSE (Union internationale des guides et scouts d’Europe). — прим. пер.
