Сіджизмондо Малатеста: володар Ріміні, неоязичник та шанувальник Плетона

I. Життя Сіджизмондо Пандольфо Малатести

Пандольфо Малатеста (1370 – 1427), який жив у Брешії, на півночі Італії, мав трьох синів, які не були народжені від однієї матері, але всі вони були «натуральними», тобто незаконними синами. Найстарший із трьох, Галеотто Роберто Малатеста, народився 3 лютого 1411 року. Сіджизмондо Пандольфо і Доменіко, відомий як Малатеста Новелло, були іншими двома синами.

Галеотто, був вихований у Ріміні своїм дядьком по батькові, Карло, та його дружиною Елізабеттою да Ґонзаґа. У 1427 році, коли йому було всього 16 років, його дядько одружив його з Маргаритою, однією з багатьох дочок маркграфа Нікколо III з Феррари — з яким ми ще зустрінемося кілька разів. Але цей шлюб, безумовно, не був укладений через кохання, його було укладено виключно з династичних, меркантильних міркувань. Це мало болісні наслідки, оскільки, як казали, Галеотто ніколи не торкався своєї дружини, а жив у небесній чистоті. Він був членом Третього ордену святого Франциска та з кожним днем усе більш прагнув до аскетично-споглядального способу життя. Він помер у віці менше 21 року, 10 жовтня 1432 року. Невдовзі після його смерті поширилися чутки про його святенницький спосіб життя. Легенда про благочестивого Галеотто Роберто Малатесту була написана францисканським ченцем з Ріміні. Марґарита, його дружина, стала монахинею в монастирі свого рідного міста після його передчасної смерті.

Як ми бачимо, за святого загальноприйнято вважали Галеотто Роберто. Чого не можна сказати про двох його молодших братів. Доменіко Малатеста Новелло також народився в Брешії 6 квітня 1418 року. Він був від однієї матері з Сіджизмондо, а не від матері Галеотто Роберто. Незаконність трьох братів була швидко скасована указом папи Мартіна V, що, як видається, було дуже поширеним явищем у XV столітті. Таким чином батько Пандольфо міг бути впевнений, що його сини законно успадкують його майно. У 1443 році ми спостерігаємо не рідкісний для свого часу випадок, коли Новелло опинився у війні на боці противників, серед яких був його рідний брат Сіджизмондо. Однак, окрім як військовим, Новелло також знаний як меценат. У 1452 – 1454 роках разом зі своїм родичем Антоніо Малатестою він заснував бібліотеку в Чезені, яка згодом стала відомою як Бібліотека Малатестіана. Це було фундаментом для створення однієї з найбільш відомих бібліотек світу. Новелло помер у цьому ж місті 20 листопада 1465 року.

Мимоволі згадуються «Брати Карамазови» Достоєвського, коли мова йде про трьох братів Малатеста: тут також є святий, мислитель-інтелектуал, а також той, хто переповнений усілякими пристрастями. Звичайно, це порівняння не стосується всіх аспектів, але те, що Сіджизмондо є «представником стану пристрастей», не можна заперечувати. Сіджизмондо Пандольфо Малатеста народився 19 червня 1417 року в Брешії. Увесь його життєвий шлях був пов’язаний із кондотьєрством, в якості лідера армії найманців. Він був володарем Ріміні та мав за честь бути удостоєним звання лицаря королем Сигізмундом Люксембурзьким, останній був коронований імператором 3 травня 1433 року після візиту до Папи Євгенія IV до свого рідного міста. Ми не будемо перераховувати всі його воєнні кампанії, адже він займався ними тільки для тих володарів, які платили йому, і платили краще, ніж іншим (слово «солдато» означає «той, хто бере гроші на збройну службу»). Таким чином, ми бачимо, як він воює то на боці Ватикану, то проти військ Папи, переважно воюючи з Монтефельтро Урбінським, майже завжди воюючи проти іспанців, яких Неаполітанське королівство завербувало як своїх солдатів. Позаяк, після його перемоги над іспанцями біля Пйомбіно у 1447 році, він здобув загальне визнання як видатний ватажок найманців. Але його занепад був також передбачуваним: по-перше, його роботодавці платили все менш регулярно, за одним винятком — Республікою Венеція; по-друге, він зустрів непримиренного ворога в обличчі Енеа Сільвіо Пікколоміні (1405 – 1464), котрий ставши Папою Пієм II 19 серпня 1458 року, зміг дискредитувати його перед усім світом, зробити його жертвою насмішок та зобразити в очах громадськості як невиправного злочинця. Папа Пій II на Різдво 1460 року відлучив від церкви Сіджизмондо та Новелло, тобто обох братів Малатеста, звільнивши їхніх підданих від присяги вірності. Це відлучення було повторно проголошене в квітні 1461 року. В жовтні 1461 року відбувся показовий процес у Римі, за яким стояв відомий кардинал Нікола Кузанський (1401 – 1464), чия заслужена репутація як філософа не підлягає сумніву, але його політична діяльність, починаючи з сану єпископа в тірольському Бріксені, була дискусійною. Його могила знаходиться в титульній церкві Сан-П’єтро-ін-Вінколі в Римі. Результатом цього показового процесу стало те, що Нікола у 1462 році виголосив публічний вирок, за яким Сіджизмондо був повністю проклятим.

Також у Римі відбулося кілька «спалень опудала», під час яких на опудало вішали плакат із написом: «Сіджизмондо Малатеста, син Пандольфо, король зрадників, ворог Бога та людей, під санкцією святого сенату засуджений до вогню».

Однак, для Сіджизмондо була ще більш болісною втрата його папського вікаріату та відведення його найманців, у нього залишилася лише влада над містом Ріміні. Тому, оскільки він перебував у складному фінансовому становищі, йому довелося знову шукати роботу й у скрутній ситуації розглядалися лише Мілан або Венеція. Таким чином, Сіджизмондо брався за роботу, яку не наважився брати жоден інший кондотьєр в Італії. Від 1464 до 1466 року він був на службі у Венеційській Республіці з величним титулом Капітано Генерале, і воював на Пелопоннеському півострові (який тоді також називався Мореа) проти турків. Про особливі воєнні успіхи Сіджизмондо ми нічого не знаємо, інколи навіть кажуть, що сам він перебував у рідному місті протягом цього завдання. Однак, у якості трофею з Пелопоннесу він привіз до Італії тіло Плетона та поховав його у зовнішній стіні Темпіо Малатестіано в рідному місті Ріміні.

Після свого остаточного повернення в квітні 1466 року Сіджизмондо знову вдалося стати очільником найманого війська Папи, на цей раз Павла II, племінника Євгенія IV, і воювати в Центральній Італії. Але 9 жовтня 1468 року він помер у своїй резиденції, а його вдова Ізотта надалі вміло захищала інтереси свого міста Ріміні та самого Сіджизмондо в світі.

II. Одкровення про характер Сіджизмондо

Старовинний принцип «шукай жінку» дає більше розуміння про характер Сіджизмондо. Нам не потрібно тут говорити про разючу кількість його незаконних дітей, але ми трохи детальніше розглянемо його чотирьох дружин. 

Перша шлюбна церемонія з дочкою Карманьйоли, як повідомляється, не відбулася через смерть нареченої, але 7 лютого 1434 року відбулося урочисте весілля Сіджизмондо з Джиневрою д’Есте з Феррари. Джиневра була народжена весною 1419 року в сім’ї Лаури Малатести.

Лаура прославилась в історії та літературі під іменем Парізіна. Її доля була сумнозвісною та вона була відома вона як «Федра Феррари». Народилася у 1404 році в Чезені в родині Малатеста і виховувалася в Ріміні Карло Малатесто і його дружиною Елізабеттою да Гонзага, починаючи з 1416 року (так само як і Галеотто Роберто). Але вже в 1418 році її видали заміж за овдовілого герцога Феррари Нікколо III. Ця чотирнадцятирічна дівчина стала дружиною 34-річного чоловіка, але його фавориткою була Стелла дей Толомеї, яка народила йому трьох синів: Уго, Леонелло та Борсо.

Лаура Парізіна отримала своє місце серед багатьох незаконно народжених дітей Нікколо — про нього часто казали злісно: «Di qua o di là del Po sono tutti figli di Niccolò!» («На обох берегах По всі діти належать Нікколо!»). Та після народження близнюків, Джиневри та Лючії, 25 березня 1419 року, вона залишилася тут. Але щастя (в шлюбі) не було до неї прихильним: улюблений син Нікколо, Уго, та Парізіна, які щойно досягли повноліття, закохалися одне в одного, і Нікколо мимохіть став свідком їхніх заборонених нічних втіх. Після побаченого він не зміг із цим змиритися, й після дуже короткого процесу його дружина Парізіна Малатеста і улюблений син Уго були обезголовлені. 

Саме дочка цієї Парізіни, Джиневра, одружилася з Сіджизмондо. Вона народила йому сина, але він помер відразу після народження, а сама Джиневра померла вже 3 вересня 1440 року, коли їй був усього 21 рік.

Сіджизмондо, який став вдівцем вже вдруге, одружився 25 жовтня 1441 року в Кремоні з незаконною дочкою Франческо Сфорца — Поліссеною Сфорца.

Весілля відбулося 22 вересня 1441 року, нареченій було лише 13 років, а нареченому — 24 роки. Однак, після того, як народила йому двох дітей (один із них помер одразу), вона померла у віці 21 року 1 червня 1449 року.

Тепер на сцену виступає Ізотта деллі Атті, народжена у 1432/1433 році — жінка, яка змогла так полонити Сіджизмондо, що після більш як шести років спільного життя він все ж вирішив одружитися з нею офіційно. Уже в 13-річному віці вона привернула увагу Сіджизмондо: 22 травня 1447 року вона народила сина, який, на жаль, помер ще до досягнення ним шостого місяця життя, але його батьком вже тоді без вагань вважали Сіджизмондо.

Ізотта й надалі перебувала в найближчому колі Сіджизмондо і незабаром стала тією, кого у Франції називали «maitresse du lit» (фр. володаркою ліжка): свідченням цього є те, що її брат Антоніо деллі Атті у лютому 1448 року був урочисто призначений лицарем (cavaliere) при дворі Малатеста. Але ще більшим промовистим доказом є те, що відбудова францисканської церкви в Ріміні розпочалася на честь Ізотти навіть попри те, що ця церква офіційно називається «Tempio Malatestiano». У 1453 році Сіджизмондо зробив Ізотті дорогий подарунок, який був засвідчений нотаріусом. А в 1456 році відбулось весілля, оскільки ще 1455 року її ім’я фігурує як «Ізотта деллі Атті», а 16 травня 1457 року вже як «Ізотта делі Малатесті».

Про наступні роки ми нічого точно не можемо стверджувати, але одне відомо напевне: під час відсутності Сіджизмондо в Ріміні, тобто під час його перебування на Пелопоннесі, Ізотта збільшує свій вплив і політичну вагу. Разом зі своїм сином Саллюстіо вона керує Ріміні, вирішуючи політичні питання. На знак подяки, а також як вираз своїх щирих почуттів, Сіджизмондо призначив її та Саллюстіо єдиними спадкоємцями свого майна.

Після смерті чоловіка в 1468 році, Ізотта найкращим чином дбала про свої справи як спадкоємиці роду Малатеста, а також про інтереси своїх родичів з роду дель Атті. Дата її смерті — 9 липня 1474 року, а поховання відбулося в Темпіо Малатестіано в Ріміні, як вона і Сіджизмондо завжди бажали.

Ми не можемо створити дійсно об’єктивний портрет характеру Сіджизмондо Пандольфо Малатеста, але ми можемо назвати декілька характерних рис. По-перше, варто зазначити його інтерес, не обізнаність, а саме інтерес до гуманітарної освіти: хоча його спроби писати італійські сонети були більш або менш невдалими, він оточував себе в рідному Ріміні значною кількістю представників різних дисциплін, особливо поетами, вчителями та літераторами. По-перше, хоча він сам і не розумів грецької мови, але запросив до свого двору Базініо, найкращого знавця Гомера того часу. По-друге, ми повинні чесно визнати, що він мав позитивний ентузіазм і постійність характеру, яка достатньо підтверджується його тривалими та довірливими стосунками з Ізоттою, попри всю критику, яка була спрямована на нього. 

Навіть його абсолютний ворог, Папа Пій II, визнавав його рішучий характер, великий воєнний досвід та разючу фізичну та розумову спритність. Але серед його негативних якостей особливо варто відзначити дві: його неоязичництво та безмежну жагу до слави. Напевно, з плином часу Сіджизмондо все менше відчував себе католиком, віддалявся від Церкви і взагалі вважав, що його порятунок залежить лише від земного світу, тобто він не мав найменшої надії на будь-яке загробне життя. Існує безліч доказів цієї його позиції. Ми згадуємо, що він все більше і більше перетворював церкву святого Франциска на язичницький храм, а також те, що епос «Гесперис» його придворного поета Базініо да Парми виключно ґрунтується на язичницько-античній вірі в богів, що безперечно заохочувалося самим Сіджизмондо.

Як другий доказ, ми наводимо, крім слів Папи Пія II, які будуть детально розглянуті в наступному розділі, два висловлювання Георга з Трапезунду. Георг народився на Криті в 1395 році — його прізвисько «Трапезундський» походить від його батьків: близько 1415 року він прибув до Італії, після його навернення до католицизму в 1426 він спершу працював учителем, а потім у 1441 році перейшов на службу до папської курії в якості секретаря і помер у 1472 або 1473 році.

Він (Георг з Трапезунди) образив новоязичного філософа Плетона, називаючи його «якимось Гемістом, найбільш безбожним серед усіх людей», він наполегливо попереджав Сіджизмондо не ховати тіло Плетона в Ріміні; натомість він порадив йому — абсолютно серйозно! — викинути тіло Плетона в море. Однак більш огидною рисою характеру Сіджизмондо була його жага до слави, внутрішня позиція, якій він підпорядковував усе і що, в принципі, було його мотивом для будь-яких дій або бездіяльності. Антоніо Піромаллі вважав, що «слава для Сіджизмондо є прикрасою його влади та естетико-політичним інструментом». Він говорить, що співці повинні співати про його славу, будівельники будувати його палаци, а поети — писати поеми. Для нього впродовж усього життя була характерною неймовірно ненаситна жага до того, щоб увіковічнити своє ім’я та свої власні звершення, безперервна залежність від «здійснення подвигів, які здавалися йому тим величнішими, чим віддаленішими вони були від реальності».

Це можна перекласти на німецьку (у цьому випадку українською — прим.ред.) наступним чином: «Ця людина хоче радикально змінити гасло Ігнатія, засновника єзуїтського ордену — Omnia ad maiorem Dei gloriam (для більшої слави божої) — замінивши лише одне слово, щоб воно відповідало Сіджизмондо: Omnia ad maiorem sui gloriam» (до більшої слави моєї).

Це висновок про Сіджизмондо, в якому настільки поєднуються язичництво та жадібність до слави, що вони все більше приглушють усі хороші якості його серця. Цей висновок дійсно виправданий.

III. Образ Сіджизмондо у Папи Пія ІІ

«Відомий і сумнозвісний своїми злочинами» — так називає його великий гуманіст Енеа Сільвіо Пікколоміні у своїй праці «De Europa». Ненависть і безмірну огиду до Сіджизмондо він випускає на волю лише після обрання себе Папою Пієм ІІ, у своїй автобіографії (донині єдина автобіографія, написана Папою).

Найважливішими аспектами оцінки Сіджизмондо з боку Пія ІІ є наступні:

1. «Він володів знанням усієї історії та мав неабияку обізнаність у філософії».
2. «Він володів надзвичайною фізичною міццю, а також був наділений видатними розумовими здібностями, неабияким даром слова, а у військовій справі був дуже обізнаний».
3. Факт незаконного народження Сіджизмондо справді згадується Папою, але він не надає йому великого значення. Таким чином, він підсумовує портрет Сіджизмондо в наступному реченні: «Що б він не робив і за що б не брався, він, здавалося, був народжений для цього».

Але далі йде велике «але»: «Але його злий характер переважив усе і вся». Після цього загального твердження Пій ІІ перераховує його великі проступки.

Проступки, які ми зараз перерахуємо.

• Його жадібність настільки велика, що його можна назвати лише розбійником. Його сексуальна жадібність настільки ненаситна, що «він вчиняв насильство навіть над власними дочками і невістками», що пропонував себе як партнера в гомосексуальних стосунках, що «він зношав не тільки християнських дівчат, а й навіть єврейських», а одного разу, в святому 1450 році, він після зґвалтування залишив німецьку дворянку лежати у власній крові неподалік від Верони.

• Політично він «невірний і клятвопорушник» щодо всіх тих, хто взяв його на службу: Він зраджує всіх і кожного — наприклад, короля Неаполя Альфонсо І (король з 1442 по 1458 рік) Козімо Медічі: одного разу він зібрав громадян Ріміні і повідомив, що вони не будуть жити в спокої, доки він сам житиме. І Папа це підтверджує, говорячи що «і за правління Сіджизмондо ніхто не міг жити в мирі та безпеці».

• На думку Пія, ставлення Сіджизмондо до релігії є особливо гідним осуду, тобто не лише в стосунку до Католицької Церкви, але й до феномену віри загалом. 

Цю рису характеру Папа вважає неприйнятною і неправильною. Та виступає з глибоким докором, який резонує з серцевиною всього богослов’я так само, як і серцем вірянина: «Він зовсім не вірив у життя після смерті і дотримувався переконання, що душа помирає разом із тілом».

Папа Пій ІІ описує свого заклятого ворога як типового представника сутнісно світської доктрини, позбавленої будь-якої метафізичної орієнтації;

Водночас подібне ставлення до релігії не є рідкістю серед італійських гуманістів свого часу.

• Так, хоча Сіджизмондо позбавлений будь-якої віри, «він, тим не менш, побудував у Ріміні прекрасну церкву на честь св. Франциска», але будівництво цієї церкви, а точніше її оновлення Сіджизмондо, було аж ніяк не во славу Божу. Ні: «Він настільки наповнив цю церкву язичницькими творами мистецтва, що довелося прийти до висновку, що це вже не церква для християн, а скоріше храм для тих, хто поклоняється богам язичників». Серед цих «язичницьких витворів мистецтва» зараховують різні гробниці на зовнішній стіні Темпіо Малатестіано (Папа ще не міг знати про захоронення Плетона).

• Але тепер, ніби цього було недостатньо, з’являється найстрашніше звинувачення в очах Папи, а саме звинувачення в богохульстві. Церкви повинні бути місцями поклоніння, де моляться віруючі люди, а не показними палацами, на кшталт палаців вельмож.

І ще: «Сіджизмондо спорудив у цій францисканській церкві гробницю для своєї наложниці, прикрашену грандіозними мистецькими витворами і прекрасну своїм мармуром», та центральний аспект: «і він зробив на ній напис на язичницкий лад, який читається так: «Присвячується божественній Ізотті».

Таким чином Сіджизмондо вже представляє свою Ізотту обожествленою, проголошеною богинею, як Цезар, Август і багато інших імператорів свого часу. Звинувачення Папи, однак, спрямоване не стільки проти Ізотти, скільки проти неоязичника Сіджизмондо Малатести, як заперечувача істинної божественності, богохульника.

• У підсумковому уривку Папа виносить свій загальний вердикт. Сіджизмондо Пандольфо Малатеста не здатний до спокою і миру, він керується виключно своїми пристрастями і бажаннями. Таким чином, «з усіх людей, які коли-небудь жили або будуть жити, він був найгіршим: він — ганьба Італії і ганьба нашого часу». В одному зі своїх численних листів той же Папа називає його «покидьком Італії». Подібні судження справді не потребують додаткових тлумачень.

• Однак ми повинні читати це надзвичайне судження дуже уважно і з обережністю, оскільки особиста ненависть автора проглядається в кожному з рядків. Папа Пій ІІ у своєму судженні про Малатесту (і Малатестів) аж ніяк не дотримувався вимоги Тацита писати sine ira et studio (лат. без гніву та пристрасті). Його судження, безумовно, не об’єктивні, а дуже суб’єктивні й позначені глибокою особистою відразою. Ми можемо найкраще довести це, взявши для порівняння кілька прикладів оцінок інших особистостей свого часу.

Одна з них — очевидна прихильність Папи до Франческо I Сфорца (1401 — 1466) та його сина Галеаццо (1444 — 1468), володаря Павії і майбутнього (п’ятого) герцога Мілана. Саме останнього, який навіть не досягнув 16-річного віку, Пій ІІ вихваляє найвищими словами: він описується як людина найблагороднішого характеру, як справжній принц, у якого немає будь-якої дитячої чи навіть інфантильної поведінки; він набагато більше нагадує Папі мудрого старця з життєвим досвідом, який, попри свою молодість, вже володіє даром вільного слова. 

Другий приклад: порівняймо його з портретом, яким Папа короткими штрихами змальовує Нікколо III, герцога Феррари: і в цьому випадку йдеться про його великий талант, а також про ненаситну жадібність, але тепер Папа посилається на вищезгадане обезголовлення його дружини і улюбленого сина Уго в 1425 році. Ось як Пій висловився про Нікколо д’Есте, якого деякий час тому назвав «найбільш прихильним долі з усіх у наш час»: «Люди назвали б його блаженним, якби він не відрубав на місці голову своїй дружині й синові, про незаконний зв’язок яких він дізнався».

До цього історично достовірного факту він тепер додає зовсім іншу оцінку, ніж як ми звикли з його висловлювань про Сіджизмондо Малатеста, майже об’єктивну, а саме: «Це справедлива помста, гідна Бога: той, хто безмірно часто оскверняв шлюби інших, тепер сам повинен був страждати від того, що його власний син осквернив його шлюбне ложе». 

Третій приклад, а саме буцімто зґвалтування німкені (герцогині з Баварії) біля Верони, в травні 1450 року взагалі не доведений, Малатеста вважає це вигадкою і наклепом венеціанців, оскільки він «ніколи не бачив цієї німкені».

І, нарешті, четвертий приклад явної упередженості або ненависті Енеа Сільвіо до родини Малатеста, цього разу з листа: неприємна вуаєристична розповідь про сексуальні пристрасті Пандольфо, батька трьох братів Малатеста, не містить нічого, крім загальних положень відповідного жанру, і наштовхує на висновки радше про самого автора, ніж про Пандольфо. З огляду на ці чотири приклади, ми робимо висновок, що образ Сіджизмондо у Папи Пія ІІ, безумовно, негативно перебільшений і позначений ненавистю та огидою. І це давало чималий простір для нападок.

IV. Двір муз Сіджизмондо Малатести у Ріміні

Сіджизмондо Пандольфо Малатеста оточив себе безліччю професіоналів у найрізноманітніших мистецтвах: майстри-будівельники та архітектори, музиканти та поети, політики та військові, а також письменники різних жанрів. Його метою було утримувати двір Муз, як це було прийнято в його часи в інших синьйоріях Італії, наприклад, у Феррарі за часів Есте, в Мантуї за часів Гонзага або за часів Медічі у Флоренції. Однак через те, що в Ріміні часто бракувало грошей, а також через те, що не всі хотіли працювати і жити при Сіджизмондо, він не зміг зібрати довкола себе найкращих людей свого століття. Можна було би назвати багато імен, але далі ми згадаємо лише кількох, але по-своєму репрезентативних інтелектуалів при дворі Ріміні за часів Сіджизмондо.

• Тобіа дель Борго (або Боргі) народився у Вероні та був рекомендований Гуаріно як один із його магістрантів. Отримавши ступінь доктора права, він почав працювати оратором і поетом при дворі Нікколо ІІІ у Феррарі, а потім близько 1445 року приїхав до Ріміні, де дуже швидко завоював довіру Сіджизмондо. Він був призначений свого роду домашнім та придворним істориком, старанно писав вірші, звісно ж, латиною, а також виступав як оратор, іноді навіть як посланець свого міста. За це Сіджизмондо багато разів нагороджував його, наприклад, подарував йому маєток.

• Роберто (дельї) Орсі також перебував у Ріміні як поет, але в насправді він був не більш як підлабузник, який чесно зізнається: «Догоджати такому великому герцогу — це справді неабияка слава».

• Томмазо Сенека да Камеріно мандрував Італією від спонсора до спонсора і врешті-решт був прийнятий на посаду вчителя латинської мови в Ріміні. Він давав уроки і писав вірші на честь Сіджизмондо, але більше про нього нічого не відомо.

• Порчелліо Пандоні також провів час у багатьох місцях Італії, і його діяльність у Ріміні справляє таке ж враження, як і діяльність Томмазо Сенеки. Слід згадати про відмінність від останнього, з одного боку, для характеристики поета, а з іншого — як черговий доказ величезного прагнення до слави державця Малатести, який протягом усього свого життя дбав про те, щоб освятити своє ім’я для безсмертя:

«Якщо слава давніх царів велика і могутня,
то їхня слава вічна, коли її творить поет».

• Роберто Вальтуріо (1405 — 1475) є дядьком Карло Вальтуріо, який працював канцлером та секретарем у Сіджизмондо в Ріміні з 1442 по 1450 рік. Цей Роберто Вальтуріо став відомим завдяки своїй головній праці «De re militari», що складається з 12 книг, і яку Альдо Франческо Массера охарактеризував як «типовий вираз вченого Ренесансу». Але навіть ця обширна праця насправді не заслуговує на свій високопарний заголовок, оскільки насправді це «дуже ретельна та інформативна енциклопедія новин про воєнне мистецтво стародавніх, нічого більше». Вальтуріо був філологом, а не військовим або військовим істориком, і все ж таки: нотаріус називає Вальтуріо в 1463 році «omnium scientiarum doctor et monarcha».

• Найвидатнішим поетом при дворі в Ріміні був, безперечно, Базініо Базіні з Парми (1425 — 1457). Він вперше вивчив вишукану латину в Каса Джокоза Вітторіно да Фельтре в Мантуї та розвинув свою любов до мови та літератури греків під керівництвом грека Теодороса Газеса (бл. 1400 — бл.1475/1476), особливо епосу Гомера, він вважається найкращим знавцем Гомера в Італії 15 століття. Після смерті Вітторіно він пішов за своїм учителем Газесом до Феррари, який, хоч і був греком, став ректором тамтешнього університету в 1447 році, а в той же час, звичайно, він був послідовником Гуаріно з Верони, якого також хвалив папа Пій ІІ. Упродовж близько чотирьох років свого перебування у Феррарі він старанно писав вірші, серед іншого написав «Мелеагр» у трьох книгах, які подарував тодішньому герцогу Верони. З 1449 року він жив у Ріміні й користувався прихильністю місцевого градоначальника Сіджизмондо Пандольфо.

У 1451 році він отримав не лише маєток, але й дружину, вдову юриста, а з 1453 року офіційно став «громадянином», тобто вже не просто мешканцем, цього міста. Він помер у Ріміні 24 травня 1457 року, тобто прожив лише 32 роки. Окрім невеликих віршів та листів, ми можемо перерахувати п’ять великих творів, що належать його перу: Вищезгаданий «Мелеагр», який він записав як епос у трьох книгах у Феррарі; «Діасимпозіс» (лат. бенкет богів); «Астрономіку» 1455 року, яку він написав услід за «Аратосом із Солої». «Liber Isottaeus», значна частина якого, як можна довести, написана ним; і, нарешті, його головний твір, епос «Гесперіс» у 13 книгах. «Астрономіка» Базініо мала дивовижний ефект, адже вона, разом із елементами з Античності, є безпосередньою моделлю для художнього оздоблення «Каплиці планет» в Tempio Malatestiano. 

«Liber Isottaeus» — це, як вже випливає з назви, поетичний твір. «Liber Isottaeus» — як випливає з назви, поетичне вшанування Ізотти дельї Атті та її чоловіка. Кілька віршів, зібраних у цій книзі, мають інших авторів, але більшість кармін, безумовно, належать перу самого Базініо. Кілька віршів з Карміни 6 Книги 3 можуть вказати на основний характер усіх цих віршів; однак, слід заздалегідь зазначити, що Карміна 6 являє собою передсмертне послання Ізотти її чоловікові:

19 Et rear esse deos, cum sic miseranda puella mortua sim, maritum labar et ante diem. At mihi sperabam tranquilla tempora vitae 
22 longa, ducis quondam numine tuta mei.
33 Ah, quotiens lacrymas fundet Pandulphius heros 34 dicar et o tantae causa ego tristitiae. 
39 Te, Pandulphe, canent populi regesque superbi, 
40 flebis at Isottae funera maesta tuae. 
99 Barbara gens omnis, nos Itala terra probabit, 100 quod fuerim tanto digna puella viro

Це стиль, в якому написана вся поема, що складається з 104 віршів. Уся поема «Liber Isottaeus» написана в абсолютно однаковому стилі. Епос «Гесперіс» або «Hesperidos Libri XIII», без сумніву, є головним твором Басініо, що характеризується неабияким мистецтвом співпереживання Гомеру та наслідуванням його творінь. Зміст можна підсумувати в двох словах: Hesperis, що в перекладі з латинської означає «Пісня Заходу».

Hesperis, що означає «Пісня Заходу», є нічим іншим, як описом боротьби Італії та італійців проти варварів, які аж ніяк не про війська короля Альфонса I Неаполітанського. Переможець і, відповідно, рятівником Італії в цьому епосі є, звісно, ніхто інший, як Кондотьєр із Ріміні, кавалер Сіджизмондо Пандольфо Малатеста. За зразком Гомера і (значно менше) Вергілія, Базініо також змальовує візит Сіджизмондо на Острови Блаженних, для чого, щоправда, йому знадобилося цілих три книги. Може здивувати, що в одному місці з’являється посилання на християнський погляд на потойбічне життя; це дивовижно, оскільки «в Гесперідах панує язичництво» — факт, який поширюється на все оточення Малатести, а також і на нього самого.

• Слід також згадати дві особливі події з культурного середовища Сіджизмондо:

a) 8 травня 1458 року значна кількість інтелектуалів залишила Ріміні під проводом Паоло Рамузіо. Їхнє рішення покинути місто можна пояснити тим, що їхнє комфортне життя більше не було гарантоване, з одного боку, через загальновідому хронічну нестачу грошей у державі, а з іншого боку, через нестриманість міського володаря.

б) Друга подія, однак, набагато важливіша, оскільки це офіційна дискусія про значення грецької мови.

27 жовтня 1455 року в присутності Сіджизмондо Малатести Базініо, Порчелло і Томмазо Сенека зустрілися в палаці, щоб обговорити значення грецької мови. Двоє останніх стверджували, що грецька мова є абсолютно зайвою і непотрібною для розуміння латинських текстів.

Натомість Сенека вважав за необхідне вивчати мову і культуру давніх греків, саме для для кращого розуміння римських письменників і поетів. Втішно, що в цій полеміці Базініо переміг; дискусія такого змісту напевно ніколи б не виникла і не велася в іншому місці, наприклад, у Феррарі, Римі чи Флоренції, оскільки всі знали про необхідність грецької мови, навіть та особливо відразу після захоплення столиці візантійських греків турками.

• Останнє слово про культуру при дворі Сіджизмондо Пандольфо Малатести в Ріміні надавалося сучаснику-гуманісту з-за кордону. Ніхто не побачив і не описав відносність усіх похвал Сіджизмондо чи Ізотти краще, ніж сучасник з Угорщини Януш Панноній (1434 — 1472), який називає всі вихваляння різних придворних поетів тим, чим вони є насправді: суто кон’юнктурною поезією, представники якої говорять вустами того, хто їм платить, власне, хто платить їм саме для цього. Два вірші про Малатесту читаються в німецькому (тут українською — прим.ред.) перекладі: 

Коли ти, прийдешній час, будеш читати про перемоги пана Малатести,
коли читатимеш про славні діяння Сіджизмондо,
ти будеш читати лише марну брехню нікчемних поетів.
...нікчемних поетів: Музою для них, зрештою, був лише голод.

та

Міський володар Ріміні — дрібний тиран Малатеста,
але в світі його слава лунає більше, ніж слава імператорів.
Тож поети перетворюють мураху на слона.
а мух змушують приносити Зевсу блискавки.

Але Янус Панноній також насміхається безпосередньо з Базініо чи Томмазо Сенеки. Останнього він називає «мутнооким» або навіть «повністю сліпим», а над Базініо, який на дев’ять років старший за нього і якого він знає відтоді, як той вступив до школи Гуаріно в 1447 році, він насміхається особливо. Він прямо називає його віслюком і насміхається з нього за те, що великий епос «Гесперіс» досі не завершений і, ймовірно, ніколи не буде завершений, що насправді так і є: У своєму заповіті Басініо залишає свій примірник «Гесперид» Сіджизмондо, визнаючи , що цей його епос є «opera non ancora sottoposta all’ ultima lima» (лат. опера не закінчена, останні аркуші не дописані).

V. Шанувальник Георгія Гемістоса Плетона

Ми бачили, що гуманістична освіта Сіджизмондо Пандольфо Малатести була в кращому випадку посередньою; в основному, він компенсував ґрунтовні знання більш-менш удаваним ентузіазмом. І тим не менше, може викликати подив те, з якою шаною він ставився до останнього філософа Візантійської імперії, що існувала понад тисячу років, Георгія Геміста, з яким пієтетом він вшановував його пам’ять. Георгій Геміст Плетон (бл. 1355 — 26 червня 1452), якого називали «Останній з еллінів». 

Серед зовнішніх мотивів викрадення тіла Плетона, ми поки що можемо назвати три. Внутрішні причини будуть перераховані наприкінці цієї статті.

• Клеопа Малатеста, яка виросла в Ріміні як близька родичка Сіджизмондо, 19 січня 1421 року вийшла заміж за Теодора II Палеолога. Останній був другим сином імператора Мануїла II і жив з 1407 по 1443 рік як деспот (тоді це слово не мало принизливого відтінку) в Мореї, тобто був володарем Пелопоннесу (він помер у 1448 році). Клеопатра прибула до Греції на венеціанському кораблі, на тому ж кораблі була Софія Монферратська, яка мала вийти заміж за старшого брата Теодора, імператора Іоанна VIII Палеолога.

Клеопа, мабуть, дізналася про Плетона досить скоро, оскільки він, безумовно, був найвідомішим громадянином Містри після деспота Феодора та його сім’ї і вона безперечно розмовляла особисто з Плетоном (для чого при дворі неодмінно були перекладачі). Шлюб Клеопи був вкрай нещасливим, і тому нам зрозуміло, чому вона померла, не доживши до свого 50-річчя, на початку літа 1435 року. З нагоди Великодня 1433 року вона все ж таки прийняла православ’я, хоча Папа Мартин V рішуче застерігав її від такого переходу ще до одруження. Про це навернення ми дізнаємося з надгробної промови Плетона на честь померлої Клеопи. Її братові вже довелося покинути Пелопоннес у 1430 році, оскільки греки відвоювали його єпископське місто Патри того року, і він повернувся до Італії. З 1433 року разом зі своїми двома братами Карло і Галеаццо він був градоначальником Пезаро, приблизно за 30 км на південь від Ріміні, а з квітня 1435 року між Малатестами з Пезаро та їхнім родичем Сіджизмондо з Ріміні було укладено мирний договір. Можна з упевненістю припустити, що перші звістки про Плетона молодий Сіджизмондо отримав не пізніше 1435 року, саме через свого родича, архієпископа Патри.

• Сіджизмондо не брав участі в Соборі в Феррарі та Флоренції. Але щодо двох людей, які мають найбільше значення для нашої теми, ми точно знаємо, що вони були присутні на всіх більших заходах 1438/1439 років у Феррарі та Флоренці: це, зокрема, Пандольфо Малатеста з Пезаро, який все ще називає себе «Архиєпископом Патракензьким», і Плетон, язичницький філософ з Містри. Якщо Сіджизмондо справді ще не чув про Плетона, то його єпископський родич і голова Пезаро напевно розповів йому про величезний риторичний успіх, якого Плетон досяг навесні 1439 року своєю промовою «про відмінності між Платоном і Арістотелем»; це тим більш ймовірно, що відносини Пандольфо з Козімо Медічі, головою Флоренції, постійно покращувалися аж до його смерті 21 квітня 1441 року. Цілком певним і достовірним фактом, однак, є запрошення, яке єдиний 22-річний Сіджизмондо надіслав більш як 80-річному старцеві: Він запросив Плетона, якого ніколи не бачив, але про якого вже багато чув, з офіційним візитом до Ріміні. Але Плетон не захотів прийняти це запрошення; він вже покинув Італію в 1440 році, щоб знову побачити свою улюблену Містру.

• Якщо згадані вище зв’язки все ще не здаються цілком переконливими як мотиви для Сіджизмондо, ми можемо навести третю вирішальну зустріч, яка припадає на 1447-1449 роки. Третя ланка — купець Чіріако деї Піцціколлі, якого ми знаємо сьогодні як «Кіріак з Анкони». Він жив приблизно з 1391 по 1455 рік, був палким філологом і шанувальником класичної античності, тому знову і знову подорожував регіонами Греції, копіюючи велику кількість написів і таким чином зберігаючи їх для нащадків. Кіріак мав кілька особистих зустрічей з імператором Іоанном VIII, з двома деспотами Теодором II і його братом Костянтином та з багатьма іншими високопоставленими греками, зокрема з мислителем Містри, з Плетоном.

Кіріак два роки провів на батьківщині 1438 і 1439 як учасник переговорів Собору, він, безумовно, також особисто бачив Плетона навесні 1439 року, і тепер він знову їде на Пелопоннес в 1447 році. «Місто Містра було дзеркалом і бронзою кожної благородної чесноти». У цій тодішній столиці та резиденції Пелопоннесу він був гостем у палаці деспота Костянтина Палеолога, тут він вдруге зустрівся з Плетоном 30 липня 1447 року, якого він шанував і поважав як «наймудрішого з усіх греків»: Це судження повторить один з учнів Плетона, Бессаріон (бл. 1400 — 1472), майбутній кардинал Римської Церкви, який вихвалятиме Плетона як «наймудрішого грека після Платона». Кіріак кілька разів сидів із Плетоном, одного разу пропонуючи йому географію Страбона, а іншого разу — римський календар як тему для розмови. Впродовж зими 1447 — 1448 рр. Кіріак провів усю зиму 1447/1448 року в Містрі, цілковито «заради палко шанованого платоніка Геміста».

Якщо додати до цього той факт, що Кіріак очевидно був у Ріміні в червні 1449 року, то це справді неспростовно: остаточний ентузіазм щодо Плетона Сіджизмондо подарував його співвітчизник Кіріак. 

• Однак Плетон помер у Містрі 26 червня 1452 року, і Сіджизмондо, мабуть, отримав звістку про смерть Плетона відносно скоро. З роками сфера влади Сіджизмондо Пандольфо Малатести ставала все меншою і меншою; по суті, міський правитель Ріміні був знищений як політично, так і військово. Тому зрозуміло, що він знову відчув потяг до абсолютно нових звершень.

З березня 1464 по квітень 1466 року він, з кількома перервами, як генерал-капітан Венеціанської республіки брав активну участь у боротьбі проти турків на Пелопоннесі. Ми не знаємо про значні чи навіть незначні воєнні успіхи, але він дійсно взяв під контроль нижнє місто Містра (не Франкенбург) на короткий час: З цього нижнього міста він викрадає тіло Плетона, філософа, якого він так шанував, і привозить його до рідного міста. Таким чином, язичницький мислитель Містри донині спочиває в гробниці на зовнішній стіні Темпіо Малатестіано в Ріміні, поряд із кількома гуманістами, такими як Базініо Базіні або Роберто Вальтуріо. Єдиним пам’ятником на честь Плетона ми завдячуємо Сіджизмондо Пандольфо Малатесті, адже він не лише поховав тіло Плетона, але й упорядкував або навіть сам написав напис, який читається в перекладі так:

Останній пристанок Геміста з Візантії, видатного філософа свого часу, перенесений сюди Сіджизмондо Пандольфо Малатестою, сином Пандольфо, командувачем Пелопоннеської війни проти турецького володаря, через свою величезну палку любов до освіченості, та зведений за його наказом тут у 1465 році.

(Des Gemistus aus Byzanz Überreste, zu seiner Zeit des Ersten der Philosophen, hat Sigismondo Pandolfo Malatesta, der Sohn des Pandolfo, Befehlshaber des Peloponnesischen Krieges gegen den König der Türken, wegen seiner ungeheuren glühenden Liebe zu gebildeten Männern hierher übertragen und hier aufstellen lassen, im Jahre 1465.)

• Розібравшись як з особистостями, так і з зовнішніми обставинами, які привернули увагу Малатести до Плетона, ми повинні нарешті запитати, які могли бути причини для того, щоб Сіджизмондо з такою надзвичайною пошаною ставився до Плетона. Важливо відповісти на це запитання, тому що вся «творчість» Сіджизмондо зовсім не схожа на Плетона, філософа, інтелектуала та ерудита. Перш за все, слід підкреслити три факти:

1. Сіджизмондо не розумів грецької мови, тому не міг прочитати, обдумати чи навіть насолодитися жодним словом із творів Плетона. Якби Плетон прийняв його запрошення до Ріміні, він зміг би розмовляти з ним лише за допомогою перекладача.
2. Сіджизмондо, безумовно, відкинув би для себе деякі вчення Плетона, наприклад, його незаперечне переконання в безсмерті людської душі, тобто її життя після смерті тіла, або скрупульозно точні, майже монастирські приписи Плетона щодо щоденної молитви та урочистих великих літургій для поклоніння богам.
3. Як останній, і, мабуть, найважливіший фактор, ми повинні ще раз згадати про прагнення Сіджизмондо до слави. Зрештою, він міг сподіватися, що хоч трохи слави Плетона повернеться до нього.

• Сіджизмондо справді не мав багато спільного з Плетоном. Тому, окрім його жадоби до слави та визнання, ми можемо назвати лише дві вагомі причини його плетономанії:

a) Труп Плетона є грандіозним символом боротьби греків і всього латинського Заходу проти мусульманських турків. Греків, а також усього латинського Заходу проти турків-мусульман. Ця боротьба мала тривати навіть після 1453 року, як знали всі на Заході: це був, мабуть, єдиний пункт, на якому Папа Пій ІІ і Сіджизмондо беззастережно сходилися в думках.

б) Для неоязичника Сіджизмондо Пандольфо Малатеста Плетон був прикладом для наслідування. Хоча він нічого не знав про вчення Плетона, він добре знав, що сам Плетон завжди вважав себе язичником і що він був загальновизнаним язичником. Саме з цієї причини він хотів перевезти тіло Плетона до Італії, і саме тому він наказав поховати його у своєму храмі Tempio Malatestiano, тому що він очевидно прагнув, аби цей храм напозір сприймався як оплот язичництва.

Автор: Вільгельм Блюм

Переклад з німецької