Моріс Метерлінк: Похвала боксу

Моріс Метерлінк: Похвала боксу

Поза нашими інтелектуальними проблемами, інколи треба турбуватися про здібності нашого тіла й особливо про вправи, які найбільше підвищують його силу, спритність та його якості, як прекрасної здорової сутності, грізної та готової відповідати на всі виклики життя. Я пригадую, що коли раніше говорив про меч, розкриваючи свою думку, я був абсолютно несправедливий щодо єдиної конкретної зброї, яку нам дала природа: кулак. Я хочу виправити цю несправедливість.

Меч і кулак доповнюють один одного і становлять, якщо точніше висловитися, дуже хорошу пару. Проте меч мусить бути лише винятковою зброєю, своєрідним останнім аргументом. Його варто застосовувати лише з серйозними запобіжними засобами й рівнозначно до священних випробувань, які можуть призвести до смертного вироку.

На противагу, кулак — це повсякденна зброя, питомо людська, єдина органічно пристосована до чутливості, опору, наступальних та оборонних можливостей нашого тіла.


Щоби справді об’єктивно себе оцінити, ми маємо без марнославства віднести себе до числа найменш захищених, найбільш оголених, вразливих, тендітних і м’якотілих істот. Порівняймо, наприклад, із комахами, настільки грізно пристосованими для нападу й такими фантастично броньованими! Серед іншого, пригляньтеся до мурашки, який здатен переносити масу більшу за масу його власного тіла в десять-двадцять тисяч разів, не відчуваючи дискомфорту. Погляньте на хруща, найменш міцного з усіх жуків, і зважте, скільки він здатен переносити перш як тріснуть кільця його тіла, перш як зігнуться його пластини. Що стосується опору равлика, то він майже не має меж. Тому порівнюючи з ними, ми та більшість ссавців, не твердих істот, усе ще желеподібні й дуже скидаємося на примітивну протоплазму. Лише наш скелет, який нагадує контур нашої остаточної форми, пропонує певну послідовність. Але до чого жалюгідний цей скелет, буцім його сконструювала дитина! Розглянемо наш хребет, основу всієї системи, у якого погано підігнані хребці тримаються радше дивом; наша грудна клітка, яка має лише серію виступів, яких страшно навіть торкатися кінчиками пальців. І тепер, протиставимо цю м’яку та недоладну машину, яка видається невдалим експериментом природи, бідний організм, з якого життя так і прагне втекти з усіх щілин, уявимо собі зброю, що здатна була би знищити нас, якби ми володіли нагрудною бронею, фантастичною силою й неймовірною боєздатністю незнищенних комах. Треба визнати, що існує дуже цікаве та водночас неприємне відхилення, початкове безумство, характерне для людського виду, яке, не тільки не покращується, але погіршується з кожним днем. Щоби повернутися до природної логіки, якої дотримуються всі інші живі істоти, нам варто дозволити застосовувати надзвичайну зброю суто проти наших ворогів іншого порядку, тоді як між собою, людьми, ми мусимо використовувати лише засоби нападу та оборони, які властиві нашим власним тілам. У людства, яке дотримувалося природного закону, кулак був би для людини тим самим, що й ріг для бика, кігті чи зуби для лева, себто достатнім для задоволення потреб захисту, справедливості та помсти. Під страхом здійснення злочину проти основних законів власного виду, більш мудра раса вже заборонила би будь-які інші методи боротьби.

Через кілька поколінь нам вдасться поширити та втілити своєрідну повагу до людського життя. І який стрімкий добір і, у прямому сенсі слова, волевиявлення природи спричинила б інтенсивна практика кулачного бою, у якому були б сконцентровані всі сподівання на військову славу! Зараз добір, зрештою, єдина важлива річ, про яку ми маємо турбуватися; це наш перший, найбільший і відвічний обов’язок щодо виду.


Між іншим, заняття боксом дарує нам чудовий урок смирення й кидає на деякі наші найцінніші інстинктів досить тривожне світло. Незабаром ми усвідомлюємо, що в усьому, що стосується використання наших кінцівок, спритності, майстерності, м’язової сили, стійкості до болю, ми потрапили до останньої ланки ссавців або земноводних. З цієї точки зору, в об’єктивній ієрархії ми мали би претендувати заледве на скромне місце між жабою та вівцею. Удар коня, рога бика або зуби собаки також механічно й анатомічно недосконалі. Неможливо було би лише на основі засвоєних уроків покращити інстинктивне застосування їхньої природної зброї. Але ми, «гомініди», найбільш горді з приматів, ми не знаємо, як вдарити! Ми навіть не знаємо, що таке зброя нашого виду! Перш як учитель наполегливо й методично почне вчити нас цьому, ми повністю ігноруємо як зосереджувати та реалізувати в нашій руці дійсно величезну силу, котра міститься в нашому передпліччі й тазі. Погляньте на двох перевізників, двох селюків, що б’ються: годі уявити щось більш жалюгідне. Після осипання одне одного рясними образами й погрозами, вони хапаються за горло й волосся, навмання дригають ногами й колінами в сторону іншого, кусаються, дряпаються, заплутуються у своїй люті, якщо комусь із них вдасться зловити іншого за руку — він сліпо й безрезультатно завдає слабкі, квапливі, безболісні удари; і така сутичка могла би ніколи не закінчитись, якби не злісний ніж, який раптово дістали з якоїсь із кишень від сорому свого безглуздого становища.

З іншого боку, погляньте на двох боксерів: жодних зайвих слів, жодних проб і помилок, ніякого гніву; спокій двох впевненостей, які знають, що робити. Його підтримує спортивний інтерес, одне з найкрасивішого в чоловікові, логічно підсилюючи всі м’язи тіла.

Жодна сила не здатна загубитися в його тілі. Кожен із них зосереджує свій полюс енергії в одному з двох масивних кулаків. І яка благородна простота їхньої атаки! Три удари — нічого більше, плід багатовікового досвіду, зосереджують тисячі марних можливостей, у яких починають губитися профани. Три синтетичні, непереборні, досконалі удари. Як тільки один із них прямо дістається до суперника, бій закінчується на користь переможця, який безсумнівно тріумфує, не маючи бажання зловживати чи зазнаватися щодо своєї перемоги, та без життєво несумісної шкоди для здоров’я переможеного, для якого поразка зводиться до безпорадності та неусвідомленості на певний час, необхідний для випаровування всієї гіркоти. Незабаром цей переможений підніметься без серйозних ушкоджень, оскільки опір його кісток і органів суворо і природно пропорційний силі людської зброї, яка вразила, вдаривши його.


Це може здатися парадоксальним, але легко помітити, що мистецтво боксу, де воно зазвичай практикується й культивується, стає запорукою миру і злагоди. Наша агресивна нервозність, наша чутливість і тривожність, така собі вічна підозрілість, що збуджує наше сумнівне марнославство, здебільшого випливає з почуття безпорадності та нашої фізичної неповноцінності, яка з усіх сил прагне довести, напнувши маску гордості й роздратування, щось грубим, несправедливим і зловмисним людям довкола. Що більш безпорадно ми відчуваємо себе перед образою, тим більше мучить нас бажання довести іншим та переконати себе самого, що ніхто не може ображати нас безкарно. Сміливість стає все більш чутливою, а також непереборною, як інстинкт страху, що ховається в нижній частині тіла, яке отримує удари, з великим очікуванням, коли закінчиться напад. Що робитиме бідолашний інстинкт самозбереження, якщо все обернеться на гірше? Саме на нього розраховують у годину небезпеки. На нього покладені турбота про напад і оборону. Проте дуже часто в повсякденні він лишається осторонь справ і суду, і коли його викликають, він повертається з відставки, як старий в’язень раптово засліплений денним світлом.

Яку сторону він займе? Куди слід вдарити: очі, живіт, ніс, скроні, горло? І яку зброю вибрати: стопу, зуб, руку, лікоть або нігті? Він більше не знає; він заблукав у своїй бідній зіпсутій темниці, і поки він панікує, божевільно тягнучи за рукав мужність, гордість, марнославство, пиху, самоповагу — усі великі, проте безвідповідальні, чесноти, войовнича сварка підходить до кінця, після безрезультатного обміну незграбними й пустими криками, плачами, дитячими, жалюгідними й безкінечно кволими намаганнями.

Навпаки, тому, хто знає джерело справедливості, яке він зосереджує у своїх двох стиснутих кулаках, нема чого переконувати. Раз і назавжди він знає. Смирення, як квітка злагоди, випливає з його ідеальної, повної перемоги. Найжахливіша образа вже не може стерти його поблажливу посмішку. Він мирно чекає перших актів насильства й здатен спокійно сказати всім, хто його образить: «Ти сходиш дуже далеко». Один магічний жест за необхідності зупиняє нахабство. Який сенс робити цей жест? Ми навіть не замислюємося щодо цього більше, оскільки переконані в його ефективності. Соромно лише вдарити безпорадну дитину, тож зрештою ми вирішуємо повстати проти наймогутнішого грубого чудовиська, підіймаючи суверенну руку, наперед шкодуючи про свою, надто легку, перемогу.

Переклала з французької Анна Клокун

поділитись