Однією з найбільш загадкових та незвіданих сторінок в історії ХХ століття є діяльність відомої німецької езотеричної організації, що займалася вивченням археології, фольклору, міфології та формувала ідеологічну основу для одного досить відомого політичного ордену. А однією з найбільш цікавих сторінок в дослідженні європейської етнології є віденська школа ритуалістів. Не дивно, що ці дві історії нерозривно сплетені воєдино, формуючи простір якоїсь, на перший погляд, паралельної, міфічної реальності. Але постаті, що брали участь у цій авантюрі, існували насправді, та свої абсолютно революційні (місцями – божевільні) ідеї вони змогли, хоча б частково, втілити в життя.
На противагу шарлатанам, міфоманам, садистам та бюрократам, що мали відношення до СС-Аненербе, з її рядів можна виділити не менше геніїв, академічних вчених, що обійшли свою епоху на десятки років, надзвичайно обдарованих філософів та лицарів честі. Та про них сьогодні не згадують, аби не зіпсувати образ демонічної сатанинської секти, яку представляло собою це товариство. Однією з таких персон є, без сумніву, Ріхард Вольфрам – фольклорист, найвизначніший німецькомовний дослідник народного танцю другої половини ХХ століття, «консервативний революціонер» та очільник німецько-германської секції СС-Аненербе.
Віднайдена традиція
Ріхард Вольфрам долучився до NSDAP у далекому 1932 році. Більшість вчених та діячів культури отримали свої партквитки уже після перемоги націонал-соціалізму, так було з Мартіном Гайдеґером, Карлом Шміттом на безліччю інших яскравих фігур німецької та, ширше, європейської консервативної революції. Вольфрам – виключення тим більш знакове, бо він був австрійцем, проживав у Відні та, будучи активістом NSDAP, постійно піддавався репресіям із боку австрофашистської влади. Факт політичної прихильності до націонал-соціалістів зближував, як не дивно, цілу низку австрійських фольклористів, що сповідували ідеї пангерманізму.
Його дисертація за 1926 рік з германістики була присвячена дослідженню творчості Ернста Морітца Арндта, відомого публіциста часів Наполеонівських воєн, також пангерманіста та… антисеміта. Але доля відвела йому дещо інший шлях: приєднавшись до кола відомого філолога Рудольфа Муха, дослідника германської праісторії, Вольфрам сконцентрувався на дослідженні прадавніх культів германців та, ширше, індоєвропейців: на ритуальних танках із мечами.
Пангерманізм, язичництво, стійка впевненість у неперервності традиції від часів наскельних малюнків епохи Нордичної Бронзи – і аж до сучасності. Класичний набір для німецького «фолькіш», до яких, без сумніву, можна віднести не лише Вольфрама, але й його побратима як в академічному, так і в політичному житті – Отто Гьофлера, інших співробітників Аненербе в сфері давньої індоєвропейської культури – Яна де Фріса, Стіга Вікандера, Якоба Вільгельма Хауера, та й самих ідейних натхненників Організації: Германа Вірта, Вольфрама Зіверса й «владику вогнів», найцікавішу (як на мене) фігуру всієї епохи – Фрідріха Гільшера.
Та на відміну від класичних «фолькіш», божевільних фантазерів та конспірологів, наукова команда дослідників праісторії СС-Аненербе вирізнялася надзвичайно високим рівнем професіоналізму, проривними ідеями та методологією. Деякі з імен, згаданих вище, можна дуже часто зустріти у посиланнях як загальновизнаних метрів – Мірчі Еліаде та Жоржа Дюмезіля, так і в поодиноких спробах об’єднати та звести у стійку систему дані, накопичені за останні п’ятдесят років сучасними дослідниками. «Критика» не допомагає, і Гьофлер, як і Вольфрам, лишаються головними теоретиками соціальної та релігійної структури германських племен у доісторичну добу.
Проблема танцю з мечами остаточно зацікавила його у 1932 році. У якості гостя на Британському конгресі фольклористів Ріхарду Вольфраму повезло познайомитися з Семом Беннеттом, танцівником гільдії «Morris man» з Оксфордширу. Вольфрам відразу зрозумів, що ця традиція сягає незвіданої глибини. Аналогічні практики описував ще Ксенофонт в «Анабазисі», подібні теми досліджував на індійському ґрунті Леопольд фон Шрьодер. А тепер настав час провести паралелі по всій германській ойкумені:
«Мапа європейських танців з мечами демонструє дивний факт: майже всі танці типу “рукоятка і точка” зосереджені в германських районах: Англії, Скандинавії, Голландії, Німеччині, Австрії та Швейцарії… Оскільки іспанські танці, можливо, належать до візіготського впливу, можна говорити про германський тип танку з мечами…»
Провівши аналогії між сучасними залишками ритуальних танців, середньовічними хронічками та уривками з нетлінного трактату Тацита, на вивчення якого поклав усе своє життя вчитель Ріхарда, Рудольф Мунк, Вольфрам впевнився:
«…ці чоловічі асоціації та таємні товариства існували серед германських народів з найдавніших часів. У своїй книзі про “Танок із мечами” я зібрав додаткові матеріали по цій темі з різних куточків Європи. Цей світ досі живий… Стара релігія досі жива… Я не можу тут процитувати всі численні докази того, що ритуальні танці цих спільнот мають на меті викликати духи предків, армію мертвих… До них належать і танці меча. І, на мою думку, постанова зі вбивством у танку з мечами – це ніщо інше, як посвята в ці спільноти…»
У пошуках неперервності
Англія: десятки фахових статей на англійській мові на основі тривалих бесід з представниками живої традиції оксфордширських ініціатичних товариств, пошуки паралелей між континентальною германською традицією та англосаксонською. Виявляється, ці товариства мали відношення до міфу про Дике полювання, детально розглянутого на той момент Отто Гьофлером у «Культових таємних союзах германців»:
«Варто додати, що ці чоловічі спільноти завжди мають войовничі, а також ритуальні функції. Останні містяться головним чином у представленні своїх предків, армії мертвих. Вони з’являються з масками або чорними обличчями і танцюють вночі на ритуальних бенкетах… Очевидно, що люди, які обходили селища з будинку в будинок, ототожнювали себе з бурею, з Диким полюванням…»
Дитяча іграшка, коняча голова на палиці – Hobby Horse – символізує ніщо інше, як демонічного коня Слейпніра, а фігура Повелителя зграї простежується у народних легендах про Робіна Гуда…
Румунія: у 1935 році Вольфрам вирушає на схід Європи, щоб дослідити з перших вуст живу традицію ініціатичних чоловічих товариств, відомих як Калушари. Під певним впливом від результатів дослідження Вольфрама до цієї теми потім повертався Мірча Еліаде. У книзі 1714 року «Опис Молдови» російсько-молдавський політичний діяч Дмітрій Кантемір описує цю традицію наступним чином:
«Крім таких танців, під час святкувань існують також інші, пов’язані з забобонами, які повинні складатися з семи, дев’яти, одинадцяти та взагалі непарного числа танцюючих. Ці танцюристи називаються Калушари. Збираються вони один раз на рік, одягнувшись в жіночі сукні, на голови надягають вінки, сплетені з листя полину і прикрашені іншими квітами, і, щоб їх не можна було впізнати, говорять жіночими голосами і накривають обличчя білою хусткою. Тримають в руках оголені мечі, якими можуть пронизати будь-якого простого смертного, якщо він наважиться зняти покривало з їх особи. Це право дає їм стародавній звичай, так що ніхто не може бути звинувачений за це у вбивстві людини. Ватажок такої групи танцюристів називається Стариця, його помічник – Приміцерій. В обов’язки останнього входить питати у Стариці, який танець він збирається почати, і непомітно повідомити про це іншим танцюристам, щоб народ не дізнався назви танцю до того, як побачить його на власні очі, так як у них є більше ста музичних мотивів, за якими складено танці. Деякі з них настільки майстерно виконуються, що танцюристи ледь торкаються землі і начебто літають по повітрю. Танцюючи і стрибаючи так, вони обходять міста і села в безперервних танцях протягом десяти днів між Вознесінням Господнім і Святою Трійцею».
Слов’янські народи Балкан називали подібні братства Русаліями.
Після повернення до Відня Вольфрам взявся за теоретичне обґрунтування своєї теорії. В результаті протягом трьох років, з 1936 по 1938, він випустив три частини роботи, названої «Танок із мечами та чоловічі союзи». Перша частина була присвячена його власним польовим розвідкам, дві наступні – аналізу паралелей між отриманими матеріалами та працями Отто Гьофлера, Лілі Вайзер та інших дослідників таємних чоловічих спільнот. Вольфрам активно полемізує з популярною тоді «вегетативною теорією», яку ввів Джеймс Джордж Фрезер. Згідно з нею, будь-які релігійні вірування можна звести до культу родючості, а будь-які міфи – до міфу про смерть і воскресіння бога, що відповідає за цю функцію. Вольфрам вважав, що символізм сцен, які розігрувалися під час танків, має виключно ініціатичний характер:
«Вбивство визнано важливим етапом ритуалу і пов’язане з обрядами родючості. Старий рік з його виснаженою життєвою силою припиняється і відроджується в омолодженій формі. Той факт, що всі ці танці проводять тільки чоловіки, є певним доказом їхнього ритуального характеру. Далі, ми помічаємо своєрідний факт, що ці танцюристи не зібралися просто випадково, але завжди беруться з певної закритої спільноти людей. Вони є здебільшого молоддю. Незаміжні чоловіки формують жорстку асоціацію зі спеціальними законами… В усьому світі, де існують такі спільноти, вони також мають певні обряди для прийняття нових членів… Вбивство і воскресіння Духа родючості було змішано з вбивством в обряді посвячення; Ось чому сценки Дурня у танцях із мечами можна легко сприйняти як весняний звичай. Але первісні народи вірили, що душі померлих також володіли владою над родючістю. Таким чином представники померлих, ліга чоловіків, також здійснювали безліч ритуалів родючості… Лише одна така танцювальна форма, як танок з мечами, може відкрити величезний втрачений світ».
Після Рагнароку
Ріхард Вольфрам задумував цю роботу як першу частину більш масштабної трилогії. Польові розвідки, спроби вивідати таємні знання практиків та теоретичні горизонти дослідження явно не вкладалися в першу частину, але саме їй довелося лишитися opus magnum автора. На горизонті майоріла Світова війна. Після Аншлюсу Вольфрам став директором Інституту фольклористики Віденського університету, першої інституції, що займалася фольклором сепаровано та спеціалізовано. Пізніше – профільна діяльність в СС-Аненербе та дослідницькі експедиції в Скандинавію та Тіроль.
Не дивно, що всі посади після кінця Другої світової війни Ріхард Вольфрам втратив. Немало часу пішло на реабілітацію його вченої кар’єри, проте, подібно до Отто Гьофлера, його «головний тритомник» так і не був дописаний.
Ріхард Вольфрам забрав ключ від розуміння уламків індоєвропейської ініціатичної традиції в могилу, проте його вказівки лишаються актуальними, чекаючи на тих, хто їх почує:
«Більш детальний аналіз традиції союзів відкриває перспективи, які дозволяють поглянути на танок із мечами в абсолютно новому світлі. Більше того, слідування цій лінії веде до багатьох інших висновків. З незрозумілих фрагментів історичних доповідей, традицій і народної спадщини поступово формується картина влади, творча сила якої все ще простежується в самих незвичайних наслідках віри і звичаїв… Навряд чи існує якийсь елемент танцю з мечами і звичаїв, пов’язаних з ним, які не можна пояснити [ідеєю] чоловічих союзів. Той, хто бажає зрозуміти танок із мечами, повинен розуміти світ чоловічих союзів у всьому його різноманітті».
Автор: Сергій Заїковський
