Переклад однойменного уривку з книги «Колабораціоніст: суд і страта Робера Бразіяка» Еліс Каплан привідкриває цікаві факти посмертної «політичної біографії» французького письменника. Як Франція хотіла стративши Бразіяка вбити французький фашизм, а натомість породила міф про мученика та, можливо, провісника нових правих.
Бразіяк був похований у тій самій могилі, що і його мати, на кладовищі Шарон, одному з небагатьох старих сільських кладовищ у Парижі, на кількох зелених гектарах поблизу церкви в ХХ окрузі. Його б не потішило його оточення. Височіє над похованнями посеред кладовища статуя Бега, відомого як «Малуар», котрий вважав себе особистим секретарем Робесп’єра. Вздовж внутрішньої стіни знаходяться безіменні могили членів паризької комуни, розстріляних вздовж «Муру Федералів» на кладовищі Пер-Лашез, і десятиліттями потому перенесених у Шарон. Найближче до Бразіяка розташовується могила Жерарда Бауера, оглядача Le Figaro, якому подобалося нагадувати друзям про своє прізвисько, дане йому в Je Suis Partout – «наполовину негр, наполовину єврей». Довічна компанія Бразіяка також включає в себе членів родини Андре Мальро, який будучи одним із революційних письменників 1930-их, писав оди іспанському республіканізму, в той час як Бразіяк завзято писав на підтримку Франко. Мальро став усім, що Бразіяк ненавидів і всім, чим не став він сам: всесвітньо-відомим публіцистом, державником, міністром культури в часи Де Голля. Мальро тепер у Пантеоні.
Де місце спадщини Бразіяка нині, який зв’язок між підйомом Національного Фронту в 1980-их і 1990-их? Чи є він направду провісником нових правих? Чи воскресили його пам’ять?
Стаття від травня 1998 у головному французькому журналі Le Nouvel Observateur під назвою «Ле Пен і його хрещені батьки» супроводжується фотографією Бразіяка, який виступав на мітингу під час Окупації. В підписі читаємо:
В 1944, він [Бразіяк] передбачив повернення крайніх правих у Франції в 1960-их.
Бразіяк ніколи не «передбачав» повернення крайніх правих. У в’язниці він написав есе «Лист солдату класу’60», написаний для виправдання свого расизму та фашизму, він мріяв про віддалене майбутнє, в якому молоді люди читатимуть його політичні тексти з симпатією. В 1960, маніфест крайніх правих віддав шану Бразіяку, наслідуючи назву того есе в маніфесті під назвою «Маніфест класу’60».
Бразіяк не був провісником, але став інструментом, яким користувалися праві для проголошення нової інтелектуальної генеалогії в повоєнний період. Ця генеалогія була все більш затребуваною через той факт, що з 1945 поважні праві мислителі були переважно голлістами чи республіканцями. Крайні праві, коріння яких пролягає з Action française, були розорені та дискредитовані Віші. Їх ключова фігура, Шарль Моррас, пішов з історії як старезний глухий дід, який вигукнув: «Це помста Дрейфуса», після свого засудження Ліонським судом у 1945. Він мав власні переконання щодо минулого, а не майбутнього, до самісінького кінця. Бразіяк, на противагу, крайніми правими розглядався як фігура для свого майбутнього: уявний герой, навічно молодий, убитий ненависною йому республікою. Суд над Бразіяком надає крайнім правим історію витоків, можливість знайти себе на високому естетичному ґрунті.
Жан-Марі Ле Пен, засновник партії Національний Фронт, колишній французький депутат і член Європарламенту, демонструє послідовну відданість пам’яті Бразіяку, дуже сентиментальну, майже фамільну. В кінці 1960-их та на початку 1970-их Ле Пен зробив серію тривалих записів, що описували його ревізіоністське бачення історії Другої світової війни. На одному з цих записів ми чуємо рідкісний запис Бразіяка з «Voice of the Reich», який засуджує розстріли в Катині. В той самий час Ле Пен, який був у розквіті як мислитель крайніх правих, зробив запис віршів Бразіяка з в’язниці Френес, які продекламував П’єр Френе, улюблена зірка «Великої ілюзії» Ренуара.
Інший зв’язок Ле Пена та Бразіяка пролягає через тривалу політичну співпрацю з Франсуа Бріньо (ім’я при народженні Велл Алло), котрий перебував у Френес разом із Бразіяком, а з 1945 року був одним із головних творців міфу Бразіяка. В 1993, Бріньо опублікував серію портретів під назвою «La Mort en face», в якій протиставляв мучеників колаборації з мучениками Опору. Саме Алжир, пояснює Бріньо в передмові до книги, навчив його, що опір та колаборація – єдині, адже в Алжирі колишнім бійцям Вільної Франції було доручено боротьбу за французький Алжир. Це дивне спотворення історичної трагедії. Французькі військові в Алжирі, серед яких були колишні учасники антинацистського опору, отримали повні поліцейські повноваження для придушення алжирської революції та застосовували тортури, які до них самих раніше застосовували нацисти, щоб катувати членів руху за незалежність Алжиру. Бріньо перетворив скандал із конфлікту в Алжирі на привід для святкування.
Післямову до «La Mort en face» написав Ле Пен. Засновник Національного Фронту зосередився на двох портретах із книги, а саме – Бразіяка і Естьєна Д’Орве, офіцера військово-морських сил, який був вихідцем із Action française, та став першим голлістом, убитим Вермахтом у 1941. Обидва, пише Ле Пен, померли в «мученицькому віці» в свої ранні 30, як Христос:
Я провів зв’язок між Робером Бразіяком і Естьєном Д’Орве з нагоди іншої промови в Mutualite, минувшого 6 лютого [на роковини смерті Бразіяка]. Я звернувся до молоді зі словами, що їм слід вийти за межі сварок за їхнє історичне минуле, багате на конфронтації та розриви, ніколи не відмовлятися від об’єднання у своїх думках і серцях імен, розлучених історією, їх благочестя мусить возз’єднатися. Я процитував Робера Бразіяка та Естьєна Д’Орве, адже, як писав Робер Бразіяк в одному зі своїх віршів, «кров, яка проливалася, це завжди чиста кров», а ідеал, якому служили – це ідеал, вартий нашої уваги, разом із принесеними жертвами.
Ле Пен таким чином пропонує молодим людям переписати історію, охопивши в рамках того ж благородного погляду людей, що колись були ворогами: адже ці люди пролили кров за те, в що вірили, вони однаково гідні поваги. Бразіяк дорівнює Естьєну Д’Орве; колабораціонізм дорівнює опору; вся пролита французька кров однаково чиста.
Ця зміна міфу Бразіяка була зроблена рухом крайніх правих, який уже був не стільки анти-республіканським та фашистським, як католицьким, патріотичним, анахронічним, та готовим вдаватися до будь-якої доступної традиції – від фашистського популізму до медієвістського рівайвелізму – задля досягнення своїх цілей, які були радше електоральними, аніж революційними. В поглядах Ле Пен, від фашистської ідеології лишилося лише прагнення вихолостити політичний зміст опонентів, лишивши лише символи примирення. Це спадщина від Бразіякового поняття про братство супротивників.
У 1965 було опубліковане повне зібрання творів Бразіяка в 12 томах у Éditions du Club de l’honnête homme, укладене та редаговане Морісом Бардешем. Як ми можемо бачити, багато найбільш осудних тверджень були відредаговані у виданнях. Рекламна брошура до публікації заявляє про бажання видавців вийти за межі політичних поглядів письменника: «Справу закрито, вирок винесено, марно благати вибачень або переслідувати. Ми можемо нині забути в Бразіяка все, що не стосується суто літератури». Видання Club de l’honnête homme було можливістю поставити Бразіяка поза контекстом його фашистського середовища, поставивши в ряд із Колетт, Камю і Сартром, поміж іншими письменниками, опублікованими в серії.
Попри амбіції, що проект повного зібрання творів зробить Бразіяка суто письменником, попри зусилля Товариства друзів Робера Бразіяка проголосити свою роботу як виключно заняття історією літератури, Бразіяк став іще більше політизованою фігурою, аніж у будь-який час після окупації. Його регулярно хвалять у Présent, щотижневій газеті католицького крила Національного Фронту, де Анна Брассі, його найбільш віддана біограф, веде постійну літературну колонку. Політична програма Présent заснована на протидії тому, що газета називає «фальшивою офіційною історією» та «моральним, інтелектуальним і фізичним геноцидом». В ідеологічному словнику Présent аборт є фізичним геноцидом; «Закон Гайсо», французька законодавча заборона письмових заперечень Голокосту є еквівалентом морального та інтелектуального геноциду. Закон Гайсо критикувався інтелектуалами з Ліги прав людини, між іншим, на ґрунті свободи слова. Нападки Présent на Закон Гайсо, однак, зовсім не ґрунтуються на прихильності до свободи слова. Називати Закон Гайсо «інтелектуальним геноцидом» – це расово вмотивоване риторичне нахабство, типове для Ле Пена й дуже подібне до власне манери Бразіяка.
(Фото: STF / AFP)
Щоб зрозуміти політичний контекст персони Бразіяка сьогодні, нічого не могло би бути більш корисним за перегляд відеозапису під назвою «Il s’appelait Robert». «Його звали Робер», який часто рекламується в Présent, бувспродюсований групою, що має назву «Християнство та Солідарність», чиїм гаслом є «Проти расизму та за повагу до французької та християнської ідентичності». Тут розгорнуто кожну зміну та поворот у сучасному міфі про Бразіяка в серії м’яких зображень, швидких порівнянь, релігійної музики та виразних цитат. Ми чуємо як П’єр Фресне декламує поезію Бразіяка «Суд над суддями», який багатьма словами промовляє до нас, що судді над Бразіяком винні, а він – ні. Настрій задають зображення з церковними свічками, зображеннями неба та пляжу неподалік місця народження Бразіяка в Перпіньяні. Ми бачимо документальні фотографії юних колабораціоністів, оточених під час звільнення, у мить ока зіставлених із фотографіями розстріляних героїв опору, наступним кадром – що міг бачити Бразіяк перед самою стратою. Тут не потрібні слова. Послідовність цих зображень робить усіх цих людей: безіменних колабораціоністів, членів опору, і Бразіяка – рівнозначно героїчними в момент їх екзекуції. Це прекрасний переклад захисту Жака Ізорні[1] мовою кіно. Що ми отримуємо через зображення – це туманний погляд Бразіяка, який перемежовується з обличчями людей із руху опору… За умов належного монтажу, людина, яка в 1942 закликала до арешту своїх колег-письменників, може в 1998 стати мучеником-християнином, братом тих, кого нацисти стратили за участь в опорі.
А його література? В 1970, твори Бразіяка досі містили відбиток його видавця з 1930-их, консервативного, широковідомого видавництва Éditions Plon – видавця Шарля Де Голля, до слова. Це також зазнало змін. З 1995 книги Робера Бразіяка перевидаються невеликим видавництвом Éditions Godefroy de Bouillon, названим на честь анти-сарацинського хрестоносця ХІ століття. Політична торгова марка цього націоналістичного, католицького видавця присутня вже в імені. Поряд із Бразіяком, Éditions Godefroy de Bouillon друкує книги під назвами як: Хрещення Хлодвіга: Чи слід нам палити арабів у Франції? Або ж Обов’язок Пам’яті: Справедливість для Маршала Петена. Бразіяк знайшов притулок у своїх нащадків.
Він займає своє місце в політичній родині, в якій лишається частиною системи поглядів: так звана «свобода слова» підтримує ревізіонізм Голокосту; чистий французький етнос виступає за «культурне різноманіття»; вороже ставлення до імміграції з Північної Африки; двома словами – «Франція для французів». Для культурного крила Національного Фронту Бразіяк лишається культовою фігурою, яку створив своїм красномовством Жак Ізорні: поет невинних прозрінь, несправедливо засуджений, але готовий померти за свої принципи – Джеймс Дін французького фашизму. Розумний нахаба; амбітний, противний і агресивний письменник; донощик, що ховав своїх власних демонів у сентиментальності та ностальгії – цю реальність персони Бразіяка слід було переглянути, щоб міф Бразіяка ожив.
Суд і страта Бразіяка, як і будь-яка подія його політичного життя після смерті, спонукає нас до припущення переглянути факти, хоча це й не науково, так вчиняти. Чи був Бразіяк винним? Так. Чи слід було його страчувати? Ні. В 1945, Франція сподівалася знищити фашистські візії разом із Бразіяком. Сьогодні, міф про мученика, невинного Бразіяка дає засоби для існування крайніх правих. Ми можемо сказати з точки зору ретроспективи, що цього міфу не існувало би, якби Бразіяка не засудили до страти; саме така ціна стягується за зразковий жест Де Голля 6 лютого 1945 року.
Перекладено за виданням: Kaplan A. The collaborator: the trial and execution of Robert Brasillach / Alice Kaplan. – Chicago and London: The University of Chicago Press, 2000. – 308 с.
З англійської переклала Анна Врядник
[1] Захисник Робера Бразіяка в суді.
В назві «Лист солдату класу’60» мається на увазі покоління призову 1960 року, згідно з французькою традицією.
