Такі явища як віра в духів, магія, шаманізм тощо, викликають досить неоднозначне ставлення у сучасному суспільстві. Якщо звузити межі цього питання лише до християнської оптики пострадянських країн, такі релігійні явища вважаються однозначно чимось поганим. Вони завжди будуть нести на собі клеймо неприйняття. Наукове середовище також має неоднозначну позицію щодо таких вірувань. Дехто вважає це проявом примітивної свідомості дикунів, а віра в існування духів і магічних проявів є характерними симптомами психічних розладів. На щастя, західні колеги мають значно ширші напрацювання з означеної нами тематики.
Серед звичайного споживача магічних процедур подібні явища оповиті забобонним трепетом. Хоча такі люди позбавлені бажання заглиблюватися в «езотеричний світ», тому обмежуються прочитанням гороскопів та популярної літератури про магію. Так чи інакше, навіть на початку ХХІ ст. цікавість до цієї таємничої сфери тільки зростає. Проблемам магії, окультизму, езотеризму або шаманізму присвячена велика кількість сайтів в Інтернеті, виникають окремі видавництва, котрі спеціалізуються на означеній тематиці. Також у світовому, включно з пострадянським науковим середовищем, з’являються асоціації, тематичні журнали, видавництва, захищають наукові роботи тощо.
Власне у цьому контексті виникає питання, якою є мотивація людей, котрі схиляються до подібних практик? Вчені дають майже однозначну відповідь, котра стала настільки поширеною, що на сьогодні складно відслідкувати, хто був її зачинателем. У всьому винна криза традиційних релігійних вірувань, що розпочалася у XIX столітті. Також сюди відносять діяльність науковців, котрі досліджували архаїчні суспільства і Далекий Схід. Відбулося нове відкриття іншого горизонту Сходу – духовне. Квінтесенцією реакції на зазначену кризу трансцендентного виміру життя західної людини став рух відомий як Нью-Ейдж. Однак на початку означена криза породила нові окультні рухи, такі як теософію Блаватської, антропософію Штайнера, спіритуалізм тощо. У той час Захід потягнувся до Сходу і до архаїчних культур, щоб знайти в тибетських, індійських і китайських релігіях щось нове та свіже. Розчарування в традиційних суспільних цінностях, питаннях, що залишилися без відповіді, почуття невпевненості та незахищеності перед механізацією і урбанізацією життя – все це постало серед причин інтересу до медіумічних сеансів, магічних кристалів, відродження ворожіння й астрології. В епоху пізньої античності, коли відома ойкумена для цивілізованої людини разом з Римською Імперією почала руйнуватися, зникали старі уявлення про світ. Як відзначав Іоанн Куляну, це спричинило сплеск зацікавленості в окультизмі, коли на базі елліністичного релігійного синкретизму була створена велика езотерична література, кодифіковані тексти «герметичні науки» (алхімія і астрологія), були сформовані заповіді на «Смарагдовій скрижалі». Пізніше епоха, котру назвали Ренесансом, також повторила цей шлях. Мислителі Відродження зробили перевідкриття і переосмислення пізньоантичної спадщини і надали нового звучання забутим окультним істинам. Однак поступово переміг раціоналізм і позитивізм, що призвів до чергової кризи.
Такий рух ідей можна окреслити тезою про «Вічне повернення» і бажанням віднайти витоки, що циркулює у нашій Європейській історії. Воно наповнюються новими смислами і звучанням, однак у своїй суті це прагнення залишається майже незмінним. Тому можна зазначити, що інтерес до містико-магічної сфери не зникав і не зникне ніколи. На мою думку, стійкість подібного явища полягає у тому що «осьовий час» змінив спосіб мислення лише окремих людей, котрих помістила на свої сторінки історія світової філософії. Більшість людей, що проживали різні історичні епохи, залишалися носіями архаїчної свідомості, яка нікуди не зникала з приходом «осьового часу», а також не втратила потребу у своєму існуванні. Такий тип свідомості, який прийнято називати архаїчним, живе і в наші дні, втілюючись в сучасних різних окультних, езотеричних і магічних рухах. Загалом немає особливого значення, якої форми набуває архаїчна сакральність. Вона може бути східною або готично-романтичною, цей дух має спільний корінь, котрий криється у конкретній онтології, яка не позбавлена сакрального.
Відчуття взаємозв’язку всього сущого і всіх суб’єктів буття. Також у ХІХ-ХХ ст. завдяки діяльності антропологів, художників-ім(пост)пресіоністів та багатьох інших діячів європейська культура збагачується архаїчною і анімістичною спадщиною «диких» народів. Образний світогляд, почуття ритму Всесвіту, постійна динаміка життя, здатність чути «музику сфер», віра в у впорядкованість Всесвіту. У нової релігійної еліти починають домінувати екстатичні практики. Сприйняття добра і зла з точки зору космічності, порядку світу. На цій підставі розділяться і представники «сакрального світу». Тут варто лише згадати діячів, котрі були пов’язані з діяльністю «Ордену Золотої Зорі» або «О.Т.О.» – Вільям Батлер Єйтс, Алістер Кроулі, Джеральд Гарднер та інші. Всі вони були носіями подібного світогляду. Це досить легко віднайти у їхній творчій спадщині. Також сюди можна віднести Олену Петрівну Блаватську, Папюса, Рудольфа Штайнера, Миколу Реріха, Георгія Гурджиєва, Рене Генона та всіх їхніх послідовників. Зароджується рух неоязичників у культурах всіх європейських народів. Відновлюється, а інколи повністю наново створені, інститути друїдів, волхвів, античних жерців (римлян, греків) тощо.
В цілому можна сказати, що архаїчна свідомість була життєствердною. Вона не вчила, яким чином врятуватися від цього світу, а навпаки навчала перетворювати його за допомогою різноманітних екстатичних практик. Тому вміння живих шаманів, індійських жерців, буддійських монахів стають у нагоді для такого відновлення. Спроба потрапити живим до Золотого Віку, створити його на Землі постає головною ціллю серед багатьох рухів Нью-Ейджу. Звісно, більшість з них не спромоглися втілити бодай щось. Деяким вдалося побудувати комуни, міста-утопії, де і сьогодні можна зустріти багато цікавих людей. Це лише одна сторона. Багато діячів цієї епохи говорили про цілковитий занепад людської цивілізації, котра втратила абсолютно все, що було зв’язано в архаїчною, тобто істиною, духовністю. Профанний обиватель світу переміг і встановив свої порядки. Однак у справжніх шукачів істини завжди залишаються можливості. До них можна потрапити виключно через архаїчні екстатичні практики. Хтось обирав шаманське камлання, хтось – суфійські зікри, хтось – Ісусову молитву, хтось – медитативні техніки, а хтось – сексуальну магію або людські жертвопринесення.
Усі вище вказані архаїчні техніки екстазу дозволяють вийти за певні межі площини нашого «Я». Вони надають можливість нам піднятися над нудьгою і гнітючої порожнечею профанної реальності й органічно влитися в релігію чистого досвіду. Екстатичні техніки – це особливий психотехнічні інструменти, які при правильному використанні відкривають двері до сакрального виміру. Їхнє завдання сформувати цілісне відтворення космогонічної схеми, віднайти дзеркало уявлень «первісних» людей і їхньої поведінки в зв’язку з цими уявленнями. Звісно, це не повинно бути самоціллю. У цьому профанному і плоскому світі, світі «пилу і бруду», трансцендентні явища присутні як архетипи і символи, що знаходять своє відображення у найрізноманітніших явищах, предметах або живих істотах. До архаїчному свідомості не можна підходити з наперед приготованою раціональною парадигмою (науковою, філософською, психологічною). Це загрожує спрощенню архаїчної свідомості та обрізанню зайвого і незрозумілого.
У архаїчну свідомість треба занурюватися, проникати по той бік міфу і ритуалу, переступати поріг сакрального, використовуючи особливу мову ритуалу – мову сакрального. Відповідно рухи, що виникають в кінці ХХ ст. або в межах Нью-Ейджу, починають творити власні міфи, ритуали і мову, котра дійсно тяжіє до архаїчної, однак, у більшості випадків, позбавлена прив’язки до конкретних місцевих традицій. Ця мова також дозволяє нам зазирнути в сакральну реальність. Адепти неоархаїки стверджують, що світ, в якому ми тоді жили, був іншим, ми відчували натхненність речей, ми самозабутньо занурювалися в фантазії, які були для нас не менш справжніми, ніж кімната або двір, де ми гралися дітьми. Тут можна згадати автобіографічні спогади або інтерв’ю Мірча Еліаде, котрий описував подібну динаміку минулого і свого дитинства, його зв’язку з відчуттям сакральності.
Відродження неоархаїки у ХІХ-ХХІ ст. – це своєрідний вихід за межі ригідних, омертвілих схем і форм нашої епохи. Комфорт, який надала нам науково-технічна революція, не зменшив цікавості до таємного знання, яке ми звикли називати езотеричним. Так само з’являються нові рухи міських шаманів або закриті екопоселення, де немає благ цивілізації. Також про це свідчать, наприклад, масові езотеричні паломництва до Індії, Непал, Китаю, Мексики і Африки, де західна людина намагається долучитися до таємниць сакрального життя. Активізується попит на нетрадиційну медицину (тибетська медицина, акупунктура, знахарство тощо), сюди також варто долучити рух людей, котрі повстали проти вакцинації. Вони шукають альтернативні підтвердження, що це непотрібно для сучасної людини, оскільки було непотрібним для архаїчної людини.
Найхарактернішою рисою такої свідомості є синтез різних архаїчних і модерних психопрактик, злиття культурних цінностей різних народів, акцент на особистому духовному досвіді та екстатичному переживанні. У нових соціокультурних умовах носії неорахаїчної свідомості намагаються осмислити і застосувати на практиці містичні напрямки йоги, християнства, дзен-буддизму, суфійських зікрів, рейки і шаманських технік екстазу. Відкриваються університети і фонди, організовуються холістичні центри, центри розвитку філософського і релігійного діалогу між Заходом і Сходом. Нові здобутки польових дослідження антропологів древніх культур Південно-Східної Азії, Африки і Центральної Америки, аналіз їх ритуалів, космогонічних концепцій, цілительських практик і взаємин з природою продовжують трансформувати уявлення і потреби неоархаїки.
Людина, яка культивує подібні практики, прагне вирватися за межі навколишнього світу або спустошує своє серце через повсякденність. Щоб звільнитися від кайданів затхлого і однотонного існування, схожого більше не на життя, а на вічне вмирання, людина вдається до мови, символам архаїки, які дають йому можливість здійснити прорив до сакрального. Також, можна припустити, що архаїчна свідомість також прагне знайти собі дорогу в наш модерний світ. Прагнення сакрального змушує нас повертатися у світ міфів, в якому все було цілісно. Навіть якщо вони і створенні в ХІХ-ХХ ст. У наш час стає цілком очевидно, що вже не потрібно говорити про укладення союзу між сучасним і архаїчним світоглядом, оскільки цей союз вже відбувся і дає свої плоди.
Автор: Віталій Щепанський
