У 2020-х наука вбила більше людей, ніж Гітлер
5 грудня 2021
Лихі[1] часи зловісного Омікрону – назва звучить так, як наче це щось із 70-х – ніколи не завадить сформулювати заново найпростішу теорію походження ковіду.
Ось як вона виглядає: ковід було створено Наукою. Не наукою як систематичним прагненням до знань, але Наукою як планетарною метаорганізацією ХХ століття, що захопила й монополізувала це прагнення. Я гадаю, що сталося ось що: у 2003 році було виявлено, що тяжкий гострий респіраторний синдром, спричинений кажановим коронавірусом, є дуже небезпечним. Важливо захищати людей від небезпечних речей, тому дослідження кажанового коронавірусу теж стало важливим. Складова частина роботи уряду полягає у фінансуванні важливих наукових досліджень. Чим небезпечніші кажанові коронавіруси, тим важливіші ці дослідження, і тим більше вчених зможуть влаштуватися на цій роботі. Ясна річ, що їхні дослідження будуть спрямовані переважно на те, щоби зробити ці віруси навмисно небезпечнішими аби довести, що вони в теорії можуть стати ще небезпечнішими. Жодне з цих досліджень не принесло жодної користі у боротьбі з пандемією – і будь-яка розсудлива людина могла би передбачити такі наслідки.
Тож у 2020-х наука вбила більше людей, ніж Гітлер.
Нам, людям, слід пам’ятати про це, коли ми приймаємо рішення й надалі коритися Науці. Адже ця покора є не постійним зобов’язанням, але постійним вибором. Гітлер навмисно і систематично вбивав людей; Наука вбиває людей через систематичну недбалість. Але тут немає жодної різниці, якщо ти врешті помер.
Але ж Наука також створила вакцини, скажете ви! Ні, вакцини були створені не метаорганізацією під назвою Наука, але вченими з метаорганізації під назвою Капіталізм. Наука знехотя, через півтора роки «розробок», призначених нею самою, дозволила їх використовувати. Наука також настільки добре впоралася зі своєю монополією на прагнення до знань, що винахідник РНК був змушений відмовитися від своєї кар’єри (і тепер працює на Капіталізм). І Наука настільки міцно тримає цикл виробництва продукції, що наразі ми досі маємо лише дуже сирі та дещо небезпечні вакцини першого покоління. (хоча я все одно рекомендую ними прищепитися).
Загрозу ковіду не варто перебільшувати – це помилка, яку я зробив у минулому (можливо тому, що сподівався на цю епідемію і робив на неї ставку, лол). Це страшна хвороба, але не апокаліптична. Вона, звісно, вартує значно менше QALY, аніж Друга світова війна. Але все ще є суттєвим лихом. Рівень смертності від ковіду серед молодого населення не виправдовує надзвичайних заходів уряду; а от рівень захворюваності серед населення середнього віку – цілком виправдовує.
І хоча бумери дійсно можуть вважатися тягарем, схоже що значний відсоток людей середнього віку все-таки отримують тяжкий удар по здоров’ю. Навіть такі країни, як Швеція, яка є настільки прогресивною, що твердо дотримувалася партійної лінії січня 2020 року – лизати дверні ручки[2], аби заспокоїти азіатів – і настільки міцно дотримувалася стратегії ігнорування вірусу, що їхня партійна лінія не змінилася навіть тоді, коли лизання дверних ручок стало трампі-трампістською стратегією, відчувши на собі всі труднощі від підтримки цієї «флумерської»[3] політики.
І все ж ігнорування вірусу, безумовно, є найкращою політикою для режимів, які не можуть його контролювати – навіть для таких добре зорганізованих режимів, як Сінгапур. Сінгапур – це місто-держава, яке надзвичайно сильно залежить від подорожей, і, ймовірно, у світі що повністю складався би з багатьох сінгапурів можна було б забезпечити повний контроль над вірусом. Але здається, що новий «флумерський» підхід Сінгапуру також чудово працює. Ну, це ж Сінгапур.
Світ сінгапурів може виглядати як сукупність країн, чий графік захворюваності ковідом виглядає ось так:
Як не дивно, існує лише одна країна з аналогічними результатами. Здоровенна країна. Яка доводить можливість реального контролю над цим вірусом. А для тих, хто цінує свої свободи™, скажу лишень, що китайські піддані живуть сьогодні зі значно меншою кількістю обмежень, аніж громадяни найчервонішого американського штату.
Дивно, але майже все, чим ми користуємося, робиться у цій же країні. Можливо замість питати у себе про те, що Китай робить правильно, нам слід запитати, що Захід робить неправильно?
Театр управління
Те, що Захід робить неправильно, зветься театром управління.
Поняття «театру безпеки» знайоме кожному, хто стояв у черзі в TSA[4]. Безпека – одна з основних компетенцій уряду, але навряд чи єдина. Насправді ж більшість із того, що робить більшість урядів, є театральною постановою.
У світі олігархічних демократій, «керованих пресою держав», де влада надходить з інституційного керівництва суспільною думкою, що перетікає від Науки до Четвертої влади і далі до аудиторії трансляційної журналістики, екзистенційне завдання будь-якого режиму полягає у переконанні цієї аудиторії в тому, що режим добре справляється зі своєю роботою – так само, як екзистенційне завдання будь-якого контрольно-пропускного пункту TSA – переконати авіапасажирів, що попри всюдисущість зловмисних ісламських терористів, користуватися небом, як і раніше, цілком безпечно.
Театр, ясна річ, є технологією переконання. Тому одним із результатів ковіду стало значне збільшення фінансування вірусологів для збирання та вивчення даних про коронавірус. Зрештою, якщо 2003 рік довів, що це важливо, то 2020 довів, що це справді важливо.
Мета театральних декорацій полягає у тому, щоби виглядати реальними – лише з одного ракурсу, зовні. Зовні виглядає, що боротьба з кажановими коронавірусами – це цілком розумна відповідь на спалах тяжкого гострого респіраторного синдрому. Будь-який паралакс виявляє картонну природу цих виправданнь. Але коли Наука – суверенна й верховна, цей паралакс є відсутнім.
Театр керування ковідом
Омікронівська «заборона на подорожі» до Західної Африки – що охоплює лише американських громадян, як ніби вірусам не все одно, якого кольору ваш паспорт – є чудовим прикладом. Такою ж була «заборона на подорожі» Трампа в лютому 2020 року.
Як сказав Енох Павелл, мета уряду полягає у забезпеченні захисту від того зла, якому можна запобігти. Кордон, ідеально закритий ще до того, як вірус буде посіяний з іншої сторони, чудово захищає від такого зла. Але будь-яке недосконале закриття внаслідок експоненційного зростання не захищає взагалі – максимум затримує хвилю на контрінтуїтивні лічені дні.
Ця логічна властивість біологічної безпеки є контрінтуїтивною. Тому ніхто її, зазвичай, не помічає. І саме тому повністю неефективні заходи починають сприйматися як продуктивні.
Химерний вплив пандемії на американську суспільну думку спричинив породження не однієї, але двох шкіл театру управління ковідом. Одна з цих шкіл фокусується на постійних примусових втручаннях, які є вкрай неефективними для «вирівнювання кривої» і дуже ефективними для створення відчуття постійного примусу. Інша школа, схоже, відчуває юнацький потяг до опозиційних гіпотез будь-якого роду.
На щастя чи ні, перша школа перемагає – переважно. Оцінити її здатність до управління можна поглянувши на ці дивні, безглузді напівзаходи: діряві заборони на подорожі, маски зі щільної тканини, вальс із закритим маскою обличчям у ресторані. Це не контролювання ковіду. Це театр контролю ковіду. Це не примус заради мети; це примус заради мети примусу.
А щодо опозиційного театру, який є протилежною школою театру управління, то він ще гірший. Цей театр не має сенсу і навіть не може бути реалізований на практиці, принаймні в якості генеральної лінії партії. Таке становище призвело би до скандинавської політики керування ковідом, що цілком прийнятно. Але лише ситуаційно прийнятно. З набагато гіршим вірусом – чи з набагато гіршим варіантом ковіду, можливо таким же смертоносним, як SARS-1 – це було би геть неприйнятно.
Немає жодної серйозної школи політичної філософії, що заперечувала би абсолютний характер державного суверенітету. Чи порушували Вашингтон, Лінкольн та Рузвельт права людини, коли примушували молодих людей служити в армії? Фуко назвав ці речі біовладою: владою над тілами. Навіть не законом, а владою.
Сучасна політична філософія визнає абсолютний та беззаконний характер влади, але обмежує цю перспективу до арбітрарних дій у разі винятків чи надзвичайних ситуацій. Навіть у нашій Конституції є процедура для узаконення авторитарних дій держави, включаючи адміністративне затримання будь-якої людини будь-де і без якихось підстав – конгрес може призупинити дію habeas corpus. Тут ми знову бачимо зведення державної влади до рівня людського тіла.
Людське стадо багате на віруси. Деякі з них вимагають надзвичайних заходів, проте більшість – ні. Надзвичайні повноваження держави призначені для воєн та катастроф, природних еквівалентів війни. Якщо вірус спричиняє надзвичайну ситуацію, то він стає морально еквівалентним війні.
Пандемія – це війна проти вірусу. У війні проти вірусу, що загрожує всім людям, кожен стає солдатом. Щоби перемогти вірус, кожен має прийняти військову дисципліну.
Чи гідний вірус SARS-CoV-2 статусу війни? Безумовно, кількість вбитих ним людей можно порівняти з будь-якою війною, хоча зовсім небагато хто з його потенційних жертв були молодими та здоровими. Шкода, як явна так і непомітна, завдана людській будові може поширюватися навіть серед здорових жертв. Жодній державі не вдалося повністю проігнорувати ковід; він досить сильний, аби бути непомітним і занадто слабкий, аби ставати причиною дискусій.
Не занурюючись у медико-біологічне болото – у 2020-х роках, як бачимо, навіть фармакологія буде політизованою – давайте-но просто припустимо, що існує вірус, який розповсюджується подібно до ковіду, і проти нього варто розпочати війну. Як сучасна держава мала би вести війну проти пандемії – ґрунтуючись не на театрі, але на фактах?
Як м’яко протистояти будь-якому респіраторному вірусу
Очевидно, що ми повні дурні, раз не винесимо уроки з китайського успіху в придушенні нового коронавірусу – незважаючи на їхню явну співучасть у приховуванні витоку вірусу. Насправді ж придушення респіраторного вірусу є найважливішим випробуванням державної дієздатності, і не дивно, що найбільш економічно успішний режим у світі виявився найуспішнішим в епідеміологічному плані.
На жаль, успіх китайської політики «локдауну» породив цілу низку загалом неефективних західних «театрів локдауну». Важко відслідкувати, чи мало взагалі якесь із західних «немедикаментозних втручань» істотний вплив на проходження хвиль ковіду. У будь-якому разі, нові хвилі та їхні варіанти продовжують насуватися.
Китайська стратегія боротьби з ковідом працює – у Китаї. Але для Заходу винахід стратегії з нуля, ймовірно, спрацює ліпше, ніж копіювання Китаю. Ось кілька простих варіантів, якщо кому цікаво.
Закрити міжнародні кордони
Якщо 2020-ті роки і навчили нас якимось речам, так це тому, що людство цілком може вижити без подорожей. Взагалі це просто міська легенда, що торгівля потребує подорожей – шмат театру управління, що відсилає нас у часи реальних мандрівних «комівояжерів».
Торгівля у ХХІ столітті не вимагає подорожей – лише транспортування. У реальному управлінні легко підтримувати судноплавні шляхи (повітряні та морські), не вдаючись до обміну повітрям між ссавцями. Дихання іноземця треба вважати підозрілим, токсичним, радіоактивним, хворим. Туристичній індустрії можна виплачувати кошти за порожні номери та рейси, доки криза не скінчиться. Усі потрясіння, які це може спричинити, є нікчемними порівняно з реальними потрясіннями, спричиненими пандемією.
Немає жодних причин для того, щоб кожна країна ділилася вірусами з кожною іншою країною. Світу не потрібна епідемія Дельта; вона потрібна лише Індії. Світу не потрібна епідемія Омікрон; вона потрібна лише Південній Африці. Покарання інших країн не допоможе жодній країні, яка переживає таке нещастя у себе вдома – хіба що в театральному сенсі.
Чи є Омікрон м’яким, застудним ковідом, майже природною вакциною, на яку ми так довго чекали? Можливо. А може й ні. Можливо ковід, який вбиває 20% своїх жертв, як тяжкий гострий распіраторний синдром чи близькосхідний коронавірусний респіраторний синдром, прямо зараз розвивається в якійсь хворій на СНІД хатині в Совето. Чому ми мусимо дати цьому вірусові, який не вміє плавати, квиток у Південну Дакоту – мені не зрозуміло.
Весь зміст міжнародних кордонів полягає у тому, що через них практично не здійснюються економічні подорожі (наприклад, подорожі на роботу). Тому якщо проводити якусь жирну лінію через усе людство, то найкраще провести її саме тут. Більшість стратегій з вирішення децентралізованих проблем, від терористичних актів до пандемій, які передаються повітряно-крапельним шляхом, передбачають поділ субстрату на клітини, межі яких є відокремленими, і паралельне вирішення проблеми в кожній клітині – об’єднання клітин можливе лише після того, як вони вилікуються.
Іноді дійсно може відбуватися міграція – люди, які дійсно переїжджають із країни до країни. Міграція вимагає карантину – а не театру карантину. Нова Зеландія була вільною від ковідів, але потім дозволила своєму карантину охолонути й перетворитися на карантинний театр.
У карантинному театрі – як у типовому «карантинному готелі» – мандрівники, які щойно прибули, можуть заразити мандрівників, які збираються звідти виїжджати. У карантині ніхто не має дихати спільним повітрям. Мабуть це має бути так само немислимо – щоб вірус міг випадково проскочити через карантин, – як пінта киплячого плутонію могла би випадково витекти з корпусу атомного реактора.
Бачити як держава
Для того, щоб бачити як держава, треба бачити свою суверенну власність – людей і землю – настільки чітко, наскільки це взагалі можливо. «Наскільки це взагалі можливо» – функція технології, яка щомиті покращується.
Якщо ваш уряд насправді не є гніздом збоченців, клоунів, злодіїв і негідників, то ви не повинні турбуватися, що вас примусять воювати в болотах Меконга встановити на ваш iPhone обов’язковий додаток з covid-сертифікатом більше, аніж турбуватися за те, що ваш проктолог побачить вашу голу дупу. І, можливо, навіть помацає її. І сфотографує. Якщо ваш проктолог – збоченець, клоун, злодій чи негідник, то вам потрібен новий проктолог, а не принцип цноти, який би захищав вашу священну анальну честь від зловісних людей у білих халатах.
Бачити як держава означає, що режим має чітко знати, хто перебуває в рамках її кордонів. Для кожної двоногої істоти, окрім птиці чи кенгуру, держава мусить мати біометричний запис та загальне, низькоякісне уявлення про місцезнаходження тварини. У разі пандемії державі необхідне точне, високоякісне уявлення про місцезнаходження кожної людини, оскільки вона має знати, хто саме заражає інших. Держава завжди визначалася як пастух. Сучасний пастух отримує сигнал тривоги та фотопідтвердження щоразу, коли одна з його овець відбивається від стада.
Одним із міських міфів політичної науки, поширених у західній свідомості, як раніше так і зараз є міф про те, що повноваження уряду можуть бути механічно обмежені, або що такі обмеження можуть призвести до кращого, більш справедливого чи менш нав’язливого управління. Саме цей міф переважає у свідомості громадянина, коли він відмовляє командному центру боротьби з пандемією у передачі інформації про своє місцезнаходження, навіть якщо місцезнаходження в даний момент здається в оренду якомусь спамеру з Албанії.
Хороше управління буде настільки нав’язливим, наскільки це необхідно, і не більше. Режим, що є надмірно нав’язливим з вигаданих або мерзенних причин, робитиме й інші погані речі з вигаданих або мерзенних причин. Si monumentum requiris, circumspice[5]. Знову ж таки, для вирішення цієї проблеми знадобиться не гарантія обмеження уряду (у ліпшому разі – обіцянка одного органу стримувати інший), але гарантія відсутності збоченого чи поганого уряду.
Сплющення великих хвиль короткими локдаунами
За справжньго локдауну – не театрального – ніхто не покидає домівки. Продовольство доставляється. Оскільки уряд добре знає, хто ви і де живете, він знає і те, що вам потрібно. Якщо у вас є машина, то вас теж можуть залучити до доставки.
При справжньому локдауні ви щодня перевіряєтеся, а потім показуєте фотографію тесту в додатку для боротьби з пандемією. Якщо тест позитивний, то вас відвезуть до пандемічного готелю, де ви отримаєте противірусні препарати, антитіла та курячий бульйон. У готелі немає потреби запобігати зараженню – персонал носить високоефективні респіратори.
Два тижні справжнього локдауну – це дуже довго. Він закінчиться на тому, що багато кому доведеться залишитися в домашній ізоляції, адже вони вступали в контакт з хворими. Коли у кожному будинку пройде інкубаційний період, будь-який вид масової, стійкої інфекції зникне – залишаться лише наслідки нещасного випадку та недотримання правил.
Виявляйте спорадичні випадки з пильністю детектива
Як тільки нижня точка хвилі досягнута – природним шляхом чи в результаті локдауну – звичайна реакція театру управління полягатиме в тому, щоб оголосити проблему більш-менш вирішеною і дозволити наступній хвилі почати зростати. Правильна реакція реального управління полягатиме в тому, щоб знайти спосіб перейти від низького рівня захворювання ковідом до нульового.
Нова Зеландія, схоже, не змогла проконтролювати витік ковіду, оскільки вірус, як це зазвичай буває при пандеміях, попрямував до міського нижчого класу (вихідців із тихоокеанських островів). Будь-який вид люмпенпролетаріату – це природний резервуар для хвороби, стійкий до заходів громадської охорони здоров’я, оскільки такий клас є відносно непомітним для держави.
Ця невидимість породжує купу проблем. Пандемія – прекрасний привід для будь-якої держави побачити цих людей. У них є телефони – держава може їх ідентифікувати та відслідковувати. Вони мають адреси – держава може надіслати їм обов’язкові тести на ковід.
Кожна людина чистить зуби щодня – чи принаймні повинна чистити зуби. Це не буде гігантським порушенням прав людини, якщо ранкова рутина кожного включатиме до себе простий мазок на ковід – тим більше, що це не є перманентним нав’язуванням, але військовим обов’язком у переможній війні.
ПЛР-ампліфікація – це епічна технологія, що дозволяє виявити найменшу цятку РНК. Якщо у великих громадських місцях, літаках тощо будуть встановлені детектори на ковід, які кожні декілька хвилин запускатимуть ПЛР-цикл для кожної гидоти, яку вони щойно витягли з повітря, такі місця зупинятимуть випадки суперпоширення до того, як вони встигнуть відбуватися. Усі будуть дуже раді покинути будівлю, а потім пройти тест, якщо спрацює сигнал тривоги. І як тільки суспільство досягне нульового рівня ковіду, спостереження за стічними водами стане корисним.
Ковід – це вірус широкого спектру дії, і резервуари цієї хвороби у вигляді поокремих тварин залишаться. Іноді навіть мисливець на оленів може заразитися ковідом від оленя. Ці невеликі спалахи повинні викликати швидкі, ефективні та обов’язкові відповідні заходи для відстеження і тестування контактів.
Висновок
Цей простий і очевидний план дій очевидно спрацює для ковіду чи будь-якої іншої подібної хвороби. Чому Китай – це єдина країна, що впроваджує схожі механізми? Бо театр управління витісняє реальне управління.
На Заході, де влада залежить або від дотримання, або від керування суспільною думкою, ідея реального управління майже незнайома. Мудрі експерти, які керують суспільною думкою, належать до однієї школи театру управління; цинічні підлабузники, що підгодовують популістський натовп, до іншої. Обидві ці школи пристосовані лише для залучення аудиторії, тому вони є не політичними школами, а театральними.
Якщо наші важелі влади перебувають у руках керівників суспільної думки, тобто професорів та журналістів, то в нас олігархія («ліберальна демократія»). Якщо вони знаходяться в руках слуг суспільної думки, тобто політиків, то в нас демократія («авторитарний популізм»).
Коли цей вибір між олігархією та демократією стає вибором між дивним, нерозумним театром управління та дивним, нерозумним театром управління, ми справді починаємо шкодувати, що існують лише ці дві форми правління. Приреченість стає очевидною.
Переклав з англійської Анатолій В’ятрович
Джерело: https://graymirror.substack.com/p/omicron-and-governance-theater
[1] Англ. Ominous – лихий, перегукується з назвою нового штаму ковіда.
[2]«doorknob-licking» – вислів, який виражає дуже не гігієнічну практику.
[3]«floomer» – неологізм, який покликаний визначати людей, що скептично відносяться до карантинних заходів. Від «flu», тобто грип, та жартівливого «loo», тобто туалет.
[4] https://en.wikipedia.org/wiki/Transportation_Security_Administration
[5] З лат. «Якщо ти шукаєш монумент – поглянь довкола».
