Був осяйний липневий вечір. Таке враження, що вся Йокогама вийшла на вулицю. Купці, клерки, рикші та ремісники сиділи перед своїми будинками з бамбука, паперу та лаку і сяючими, захопленими очима дивилися в одному напрямку. Вони всі були чимось поглинуті.
– Що приваблює погляди цих людей у білих та різнобарвних кімоно, дерев’яних ґета на заході? – думав, прогулюючись вулицями Йокогами, Олаф Ларсен, секретар шведської дипломатичної місії.
Уважно вдивляючись, він помітив у тумані протиборчих золотих і червоних променів білий мерехтливий трикутник, підвішений високо над землею.
Він усміхнувся, відчуваючи якесь піднесення. Впізнавши цей трикутник, який сотні разів бачив на японських картинах, на вазах, чашках і шпильках. Це була конічна, дивна і незвичайна вершина гори Фудзі. Він не бачив її раніше, бо прибув до Японії лише позавчора. Вкрита снігом, священна гора була схожа на трикутник, вирізаний з тонкого білого шовку, підвішений у повітрі, бо підніжжя гори, поросле лісом і травою, ховалося у світловому серпанку і лише вершина, немов великий вічний маяк, немов невідома емблема, що гордо височіла над землею Ніппон.
Ларсен зупинився, його погляд затримався на таємничій вершині, а в душі вже вирували поетичні думки та образи.
Японці помітили зацікавлений погляд іноземця і зі співчуттям подивилися на високу, кремезну постать шведа з пасмом світлого волосся, що вислизнуло з-під країв його м’якого капелюха.
– Що то за чоловік? – запитав літній службовець, який сидів на сходинках ґанку, свого сусіда – молодого купця.
– Я не знаю! – відповів той, розводячи руками.
Ці слова, однак, долетіли до внутрішніх приміщень маленьких будиночків, що виблискували чистотою і лаком. Одна за одною, зітхаючи, вибігали жінки. Вони зупинялися барвистими групами, наче букети квітів, біля порога і дивилися на іноземця чорними блискучими очима. Вони милувалися його широкими плечима і грудьми, сильними ногами атлета і спокійним, благородним обличчям мрійника.
– Англієць? – прошепотіла одна з дівчат у рожевому кімоно з блакитними квітами і фіолетовою камелією у воронячому волоссі.
– Ні! – також пошепки відповіла інша, і чомусь зітхнула.
Тим часом Ларсен дістав з кишені маленький записник і занотував:
Небо, прошите льодяним лезом.
Породжує лихо і зачарування.
Ясла героїв і співців роду.
Фудзі, що викликає страх і трепет.
Бачити іноземця, який дивиться на священну гору і щось пише, було просто занадто! Дівчата та молоді жінки оточили шведа барвистою гірляндою і, посміхаючись та перемовляючись, зазирали в його блакитні, замріяні очі.
Старий службовець підвівся і підійшов до Ларсена, докірливо дивлячись на жінок.
– Вітаємо вас! – сказав він, простягаючи йому руку.
Ларсен потиснув маленьку темну руку японця і посміхнувся.
– Я не володію японською! – сказав він англійською.
Службовець зрозумів, кивнув і рухом руки показав шведові на терасу перед своїм будинком, запрошуючи його зайти. Ларсен, з посмішкою на устах, пішов за ним до будинку.
Незабаром вони вже сиділи на підлозі, на м’яких подушках, і мовчки дивилися один на одного. Нарешті японець заплескав у долоні та щось вигукнув, обернувшись, щоб зазирнути всередину будинку. За мить звідти вийшла молода жінка з тацею, заставленою чайниками, чашками і блюдцями з цукерками та цукром. Вона опустилася перед гостем на коліна, вклонилася до землі й почала розливати чай, а потім з таким же низьким поклоном вийшла. Господар тим часом дістав з шафи мапу Європи і, щось сказавши, передав її Ларсену. Той зрозумів, що має на увазі японець, постукав себе пальцем у груди, а потім показав на Скандинавію.
– О, – швед! – вигукнув службовець.
– Еге ж! – відповів, задоволений вдалим початком розмови Ларсен.
– Еге ж! – повторив японець серйозним голосом.
Розмова припинилася. Вони пили чай і думали кожен про своє. Ларсен дивився на вулицю. Різнокольорові вивіски, барвисті тканини, фрукти, риба лежали на чистих тотамі – бамбукових циновках або рисовій соломі – і радували око прекрасною гармонією відтінків; з терас, з вікон визирали квіти, барвисті літні дерева піднімали крони над дахами.
З сухим цокотом ґета по тротуарах ковзали стрункі силуети в кімоно. Ларсену здалося, що він в Афінах і бачить натовп у грецьких хітонах і сандалях, і знову в його серці здійнялася хвиля неспокою. Кінець вулиці зникав за пагорбом, а над ним, відрізавши себе від уже згасаючого неба темно-синьою лінією, застиг у непроникній силі океан. Тишу порушував лише гомін ґета, але й він нарешті припинився, коли люди після важкого робочого дня розійшлися по лазнях перед вечірньою трапезою. Вечірні цикади затріскотіли в гущавині квітучих магнолій; небо різко потемніло, і на горизонті сяяла лише багряна вершина Фудзі. Океан зник у сутінках. Людські голоси стали тихішими, повільнішими і глибшими, сповненими таємничого сенсу.
Ларсен попрощався з гостинними японцями і пішов далі.
Він крокував вулицею за вулицею, зустрічаючи все менше і менше людей, поки не вийшов на широкий проспект, заставлений освітленими трамвайними вагонами, де на тротуарах стояли натовпи людей, бо всі крамниці були ще відчинені. Праворуч і ліворуч, одразу за будинками, здіймалися гори, виблискуючи вогнями, а там, серед дерев, стояли вілли і невеличкі будиночки району Саґіяма.
Ларсен пройшов повз кілька театрів, де вже горіли ліхтарі, і нарешті, йдучи вздовж трамвайної колії, вийшов на просторе поле. На протилежному кінці світилися маленькі будиночки з рухомими стінами, що стояли в шаховому порядку. З усіх боків поле було оточене високими деревами, а посеред них сяяли електричними вогнями маленькі й великі маєтки, що потопали в зелені. Ларсен підійшов до поліцейського і, показуючи на протилежний кінець поля, запитав англійською: «Що там?»
Поліцейський надовго замислився, але згадав потрібні слова, вивчені в токійській поліцейській школі.
– Село Гоммоку… Гарний парк… рибалки… ставки з лотосами та золотими рибками…. Дуже красиво!
Ларсен подякував і пішов далі через поле. Незабаром він був уже в парку. Темрява огортала його з усіх боків. Здавалося, ніби чорні потоки повітря витікали з кущів і гаїв, заливаючи побілені, посипані гравієм і ракушняком доріжки і стрімко піднімалися все вище і вище. Разом з темрявою прийшов теплий і приємний вітерець, а поміж кущів і клумб пливли туманні пасма, падаючи на водойми, оточені високим очеретом і папірусом.
Ларсен зупинився на березі ставка, побачив величезне листя лотосів і папороті, почув плескіт риби і тонке жалібне скиглення кулика, що причаївся серед каміння, яке обсипалося на берег.
Просуваючись углиб парку, швед вийшов на алеї, освітлені електричними ліхтарями, які кидали світло на маленькі храми, збудовані на пагорбах, на химерні кущі та розкішні клумби, схожі на барвисті, прекрасні килими з казкової країни. Він зустрічав тут дедалі більше людей. Вони йшли, розмовляли тихими голосами або тихо сміялися. Зупинялися на задвірках кривих, горбатих мостів і дивилися на ставки та струмки. Дзвеніли невеликі штучні водоспади і бриніли фуріни, що звисали з кутів капличок, розпорошених по всьому парку.
Витончені, легкі, прозорі будівлі чайних, ресторанчиків і крамниць кишіли людьми в різнокольорових або білих кімоно, звідти долинали звуки розмов і сміху, дзенькіт порцеляни і далекий звук ґонґу, що запрошував до якогось театру чи храму.
Ларсен пройшовся парком і зупинився біля воріт, збираючи всі свої враження. Прибувши до Токіо, він вперше досліджував Йокогаму наодинці. Розуміючи, що потрапив в іншу країну, сповнену чарівності, невловимих відгомонів давніх часів і традицій, які наклали свій відбиток на людей і їхнє життя. Враження було сильним, але воно заспокоювало меланхолійного Ларсена.
Скандинавська душа, що звикла до одноманітності голих скель, темних, майже чорних лісів і сірих хвиль похмурих фіордів, не відчувала себе чужою і загубленою перед лицем цієї буйної, мерехтливої, лагідної, пестливої природи, бо від неї віяло невловимою ніжністю і спокоєм, схожим на обличчя Будди, мудреця, який все розумів і все прощав.
Так думав Ларсен, продовжуючи йти вулицями рибальського селища Гоммоку, передмістя Йокогами. Маленькі будиночки мешканців і навіть крамнички тут потопали в гущавині кущів і дерев. Вулиця, якою просувався Ларсен, вивела його на берег океану. Висока скеля самотньо стояла біля берега. Осторонь стояла довга легка платформа з брезентовим дахом і маленькими кабінами для купання. Кілька європейців зі своїми дамами купалися, незважаючи на пізню годину. Один плавець відійшовши далеко від берега, щось прокричав. Його голос, немов важка куля, котився по поверхні лагідно журливого океану, а відлуння, відбиваючись від скелі, разюче чітко повторювало кожне слово, немов здивоване звучанням незнайомих, чужих слів.
Приблизно за триста кроків від нього кілька, абсолютно голих японок, весело сміючись, одна за одною вибігали на довгий місток, що височів над водою, і стрибали в океан. Вони випливали, вибігали назад на берег і знову, як легенькі, біло-рум’яні фантоми здіймалися над землею, ковзаючи в цій процесії…
Було щось буйне і прекрасне в цих іграх оголених тендітних тіл, що плескалися біля містка, а потім зникали в піні океану. Ларсену здавалося, що чиясь невидима рука заштовхує ці крихітні білі тіла, наче людські жертви, до пащі чудовиська, і воно з оглушливим рокотом пристрасної насолоди пережовує їх іклами пінистих хвиль, хтиво вилизуючи прибережний пісок, чекаючи на все нові й нові жертви. Ігри оголених дівчат, які майже люмінесцентно виблискували на тлі ночі, випромінювали щось язичницьке та ідолопоклонницьке.
Ларсен стояв замислений і вдивлявся. Північний варвар мав у крові спадкові спогади про такі нічні містерії на честь сили океану, тому він розумів їх і стояв у мовчазному благоговінні.
Він не хотів думати про те, що бачить перед собою гарячу людську кров, турботи і радощі дріб’язкового, буденного життя. Він стояв і дивився, а думками линув у ті часи, коли тіні воїнів виходили з Вальгалли, а бліді примари з сірої, лютої безодні океану розбивали ідолів об чорні, мертві скелі.
Білі фігури вибігли на берег і почали ганятися одна за одною, пустуючи і весело сміючись. Вони помітили нерухому чорну постать людини, закричали, підбігли і з цікавістю розглядали його, спокійні у своїй наготі, із блискучими мокрими тілами. Вони почали забавлятися, вплели його у свою процесію, змусили бігти, обертатися і гнатися за ними. Дівчата притискалися до нього твердими стегнами і холодними від води грудьми, грайливо сміялися і тицяли в нього пальцями. Через деякий час вони урвали сміх і щебетання, подібне до голосів ластівок, і почали швидко накидати на себе м’які білі кімоно та підперізувати їх широкими поясами обі.
Ларсен прийшов до тями і посміхнувся, помітивши, що він мокрий з ніг до голови.
Японські дівчата, вже одягнені, знову оточили його, і одна з них досить непоганою англійською, схиливши голову, увінчану гумовою шапочкою, що приховувала вишукану зачіску, звернулася до нього:
– Пану потрібно обсохнути і зігрітися. Ми мешкаємо в готелі Кейо. У веселому чайному будиночку!… Мамма-сан пригостить пана вишневим бренді, чаєм з Хіоґе, а якщо пан забажає, Мамма-сан подасть гарячі ароматні сукіякі, тепле саке та рис… Мамма-сан – добра, гостинна жінка… Ми будемо грати на кото, танцювати і співати пісні гейш-камелій… Готель Кейо поруч… У вікнах горить світло, а на веранді – ліхтарики. У саду багато камелій, бузку та азалій… Ніч темна, спекотна і гаряча… Ми вміємо співати, танцювати і розважати білих поважних панів!…
Ларсен все ще перебував під враженням пережитих миттєвостей, він не хотів, щоб вони безповоротно зникли, тому, нічого не кажучи, пішов за дівчатами, прислухався до їхньої дивної балаканини і стежив за спритними рухами їхніх тендітних постатей.
– Готель Кейо! – вигукнула одна з японок, легенько підштовхуючи його до вузьких воріт, зроблених з бамбукових циновок, обплетених виткими рослинами.
Гвинтовими вузькими сходами Ларсен піднявся на верхній поверх, час від часу вдаряючись широкими плечима об тонкі стіни, що прогиналися під його вагою.
Щоразу він говорив:
– Вибачте!
Ці слова викликали сміх у дівчат, які йшли за ним. Нарешті вони увійшли до крихітної кімнати. Стіна, що виходила на схід, була відсунута, і Ларсен крізь верхівки розлогих олеандрів та камелій побачив океан, темний і могутній у титанічній мрійливості. На поверхні широких спокійних хвиль мерехтів відблиск зірок, а трохи далі ковзав червоний вогник вітрильника. На горизонті виблискували ілюмінатори великого військового корабля, що прямував до Америки.
Ларсен мимоволі замислився і прошепотів сам до себе:
– Там, на тому кораблі, рух, сміх і метушня. Там фліртують, займаються бізнесом, танцюють і грають у бридж. Там є все, до чого мало б привчити мене цивілізоване європейське життя, а тим часом…
Він посміхнувся і договорив:
– Я почуваюся набагато краще і спокійніше тут, у незнайомому готелі, серед грайливих русалок, які викрали мене з морського узбережжя і сховали тут…
Раптом відбувся наплив якоїсь дитячої радості, стихійної радості, він відвернувся від океану і вперше подивився в очі японським музам. Вони стояли трохи спантеличені, але розуміли, що в душі цього невідомого білого пана, мабуть, щось відбувається, тому терпляче чекали. Ларсен зняв капелюха, і його довге м’яке волосся безладними пасмами спало на лоб та очі. Він відкинув його швидким рухом і весело засміявся. Дівчата, наче пташки, почали щебетати різними голосами, кружляючи навколо гостя, присуваючи стільці до столу, обмахуючи Ларсена віялом і витираючи піт з його чола.
Олаф Ларсен, який виріс у скромній родині службовця і не звик до товариства жінок, зніяковів і почервонів. Дівчата одразу помітили це і обмінялися кількома репліками, дивлячись на свого гостя із захопленням і симпатією. Швед теж перевів погляд на своїх нових знайомих. Їх було семеро, всі молоді, старшій було не більше 16 років, у білих кімоно і різнокольорових гумових шапочках, вони здалися Ларсену бадьорими і веселими. Серед них були вродливі, були й не дуже, але всі вони мали сліпучий біло-рожевий колір обличчя, червоні губи, білі зуби і сяючі чорні, трохи розкосі очі, прикриті важкими повіками з довгими віями. Вони мовчки стояли біля сидячого гостя, розуміючи, що він спостерігає за ними, а потім відступили в глибину кімнати. Увійшла невисока, вродлива, хоча вже не молода японка, з дуже заклопотаним виглядом, у темно-синьому шовковому кімоно, підперезана обі кольору цегли.
Низько присівши навпочіпки, вона вклонилася Ларсену і з удаваним гнівом, хоча її радісні очі видавали веселість, докоряла дівчатам.
– Яка ганьба! – вигукнула вона.
Дівчата розбіглися від сміху, як перелякана зграйка горобців. Ларсен почув стукіт м’яких сандалів по сходах і крики тих, хто тікав: «Мамма-сан! Мамма-сан!»
Тим часом Мамма-сан розпочала розмову. Вона досить вільно розмовляла англійською. Ларсен зміг з нею поспілкуватися. Він дізнався, що Мамма-сан наказала дівчатам причепуритися, зняти шапочки і постати перед гостем в ошатному вбранні, бо що ж може подумати пан про її чайну!
Ларсен замовив сукіякі, а потім чай і вишневий бренді для своїх нових подруг.
Мамма-сан залишилась задоволеною.
Ларсен залишився сам. Він пройшовся кімнатою, подивився на облаштування і лише знизав плечима. На стінах висіли японські картини, довгі, широкі смуги з ієрогліфами, поруч стояло захаращене піаніно, а на ньому – грамофон. У кутку на низькому столику стояв жертовний ківш, а над ним на поличці – позолочена статуетка богині Каннон. Така мішанина Сходу і Заходу не сподобалася скандинаву.
Він вийшов на терасу, яка виходила до океану. Було чутно плескіт хвиль, що набігають на мокрий пісок узбережжя, віддалену монотонну пісню рибалки, дзижчання цикад і раптом у темному кутку якийсь дивний шурхіт. Він швидко подивився праворуч і помітив там згорблену жіночу постать, побачив рожеве кімоно, розшите великими блакитними хризантемами, золотий пояс обі, срібні шпильки у високій воронячій зачісці. Жінка сиділа, опустивши голову на груди і закривши обличчя широким рукавом кімоно плакала. Її спина і плечі здригалися від ридань, таких тихих, що Ларсен майже нічого не чув. Жінка не помічала, що чоловік спостерігає за нею.
Ларсен не знав, що робити. Він вирішив відступити назад. Але дошки тераси заскрипіли, і жінка підняла заплакані очі. Тоді він побачив прекрасне ніжне обличчя з сумними чорними очима і красиво виразними губами. Вона дивилася на нього зі страхом і здивуванням. Дівчина швидко витерла очі хустинкою і підвелася. Це була досить висока панянка, і під м’якими складками її широкого кімоно можна було відчути сильне, молоде, пружне тіло. Однак навколо губ вродливої музи пролягли глибокі зморшки болю.
– Вибачте, пані – прошепотів Ларсен.
Вона зітхнула і зайшла до зали. У світлі лампи її краса, незвична для японки, високий зріст і меланхолійне обличчя ще більше увиразнилися. Вона сумно посміхнулася і, простягнувши руку, сказала англійською:
– Мене звати Малі! Малі-сан… Сідайте, будь ласка.
Виразним рухом вона вказала йому на стілець і сама також сіла.
Тим часом виглянув місяць. Океан став сріблястим, блискучим, як риб’яча луска, і в цьому рідкому сріблі безслідно потонули відблиски зірок і вогники на рибальських човнах, тільки пароплав світив жовтими отворами ілюмінаторів, віддаляючись все далі і далі. На тлі зеленого неба чорніли крони дерев і обриси будівель.
– Я вимкну світло на деякий час, – тихим і милозвучним голосом промовив Малі-сан, зауваживши, що погляд Ларсена застиг на поверхні океану.
Він лише кивнув у відповідь. Лампи були погашені. Бліде обличчя з широко розплющеними, мрійливими і тужливими очима, що дивилися кудись у глиб душі цієї сумної дівчини, справило на Олафа дивне враження.
Він озирнувся. У м’якому місячному світлі всі предмети набули інших, невиразних обрисів. Пошарпане піаніно, грамофон і важкий, незграбний стіл, такі чужі для цієї крихітної, світлої кімнати, більше не кидалися в очі. Тихо вібруюче місячне світло заповнювало всі куточки, пом’якшувало і прикрашало їх. Місяць плив по небу, схожий на прекрасного сріблястого лебедя, що розтинав небо своїми гордими сяючими грудьми. В душі шведа враження почали збиратися в процесію рим. Він перевів погляд на дівчину. Вона сиділа нерухомо, дивилася і слухала. Кімоно сповзло з її плечей, оголивши красиву шию і груди. Ларсену здавалося, що мармурова фігура дівчини висунулася із барвистої посудини зловісної квітки, заціпенівши від насолоди, з острахом очікуючи моменту пробудження.
– Казка… казка! – прошепотів Ларсен, але шепіт почула Малі-сан. Вона подивилася на гостя, що сидів поруч, швидким рухом поправила кімоно і зніяковіло підвелася.
– Яка краса! – промовила вона ледь чутним голосом, схожим на зітхання, спрямувавши свій погляд на небо і океан. Вона увімкнула лампи і підійшла до дзеркала, що висіло в кутку. Лише тепер Ларсен помітив, що в її волоссі була квітка камелії, яка палала, як вогонь.
У цю мить до кімнати вбігли дівчата у пістрявих кімоно, несучи тарілки, склянки та пляшки. Вони швидко накрили стіл і розсілися на підлозі, усміхнені та ввічливі.
Мамма-сан ввела слугу з тарілкою сукіякі на якій також стояла біла пляшка теплої рисової горілки – саке.
Ларсен не знав, що робити. Він їв ласощі і бачив, як дівчатка стежать за кожним його рухом, і це його трохи збентежило. Спантеличений, він подивився на Мамму-сан. Вона одразу ж прийшла йому на допомогу і пояснила, що він може запросити одну з дівчат до столу. Ларсен зрадів і підійшов до Малі-сан.
– Дуже добре! – кивнула власниця готелю. – Це коштує п’ять єн.
Ларсен насупив брови. Буденність дихала на нього своєю жорстокістю. Казка вже була готова розірватися. Мамма-сан помітила це і сказала:
– Я сказала, щоб не було непорозумінь. Малі-сан – гейша, і тому її компанія за столом цінується дорожче. Це все, що я хотіла сказати.
Вона покинула кімнату, а за нею одна за одною з неї вислизнули дівчата.
Ларсен залишився з Малі-сан. Вона їла граціозно, пила саке маленькими ковтками, приємно морщила свій витончений носик, прислуговувала гостеві, ставлячи йому на стіл їжу, наповнюючи маленьку чарку спиртним і розважаючи його розмовами про банальні речі. Вона розповідала про театр, про костюми і про якогось російського офіцера, який вчора хотів поцілувати одну з дівчат, але був п’яний, вхопив і помилково поцілував стару діву.
– Офіцер кричав на весь готель, а старенька була щаслива, заплела у волосся жовту квітку і зітхала сьогодні весь день.
Вона засміялася, наче срібний дзвіночок, але в цьому сміху Ларсен відчув зусилля і примус.
– Не змушуйте Малі-сан розважати мене цими історіями, бо вони аж ніяк не цікавлять мене…
– Чому? – запитала вона, підвівши на нього погляд. – Зрештою, хіба пан прийшов сюди не для того, аби розважатися?
– Я не знаю, навіщо я сюди прийшов, – відповів він.
– То ж мусите розважатися! – сказала вона серйозним голосом. – Молодий чоловік повинен розважатися. Я намагаюся його розважити… Після вечері ми будемо танцювати і співати, а зараз веселий бенкет…
Вона налила йому чашку саке і доторкнулася своїми губами до неї, усміхнувшись Ларсену.
Швед замислився і за мить промовив:
– Нехай Малі-сан розповість мені про себе! Добре?
Дівчина з байдужістю, мабуть, за звичкою, почала розповідати:
– Батьки віддали мене до школи гейш у Токіо. Мене вчили співати і танцювати. Пізніше я потрапила до одного багатія, дуже заможного чоловіка, у нього два будинки на вулиці Гінза. Я співала по токійських ресторанах, а тепер він підписав контракт з готелем Кейо, і тут я розважаю гостей…
Вона замовкла, дивлячись на Ларсена загадковими очима.
– Це все? – запитав він. – А серце? А душа?
– Серце гейші спить, а душа завжди повинна бути веселою! – відповіла вона з посмішкою.
– Ніяка сила не може примусити серце спати, коли сходить сонце… – прошепотів молодий чоловік.
– Моє сонце зайшло… – відповіла вона раптом похмурим голосом, і на її віях з’явилися сльози.
– Так буває… – продовжив Ларсен. – Але схід все ж був… напевно, був…
– Це тривало одну мить, і тим сумнішим здається мені вечір, – зітхнувши, відповіла гейша. – Але це невесела розмова….
– Можливо… – відповів він і замовк.
– Зазвичай добродії люблять розпитувати нас про це, – сказала вона холодним тоном. – Вони швидко про все дізнаються і забувають…
Ларсен почервонів.
– Вони мають рацію! – подумав він. – За п’ять єн будь-хто, мабуть, має право ставити такі питання і зазирати в душу цієї сумної гейші.
Йому стало соромно і він розсердився на себе.
Але Малі-сан підвелася і підійшла до нього. Вона поклала йому на плече маленьку, зніжену руку і, нахилившись до його вуха, прошепотіла:
– Я бачила, як ти дивився на океан і місяць. Пан не схожий на тих, що тут напиваються, співають так голосно і бридко, намагаються нас обійняти і поцілувати. Я знаю, знаю, що пан не такий, як усі!
Ларсен подивився в очі дівчини. Вони залишалися загадковими, а думки і почуття були приховані блиском, яким природа наділила очі виключно жінок з Азії.
– Малі-сан говорила те саме вчора комусь іншому? – запитав він.
– Пан запитував про мою душу, і коли моя душа заговорила, пан не зрозумів її…
Ларсен хотів щось відповісти, але тут увійшла Мамма-сан, а за нею всі дівчата. Подали чай і вишневий бренді, неодмінний атрибут усіх чайних будинків. Вони пили чай з маленьких чашечок і занурювали губи в келихи, наповнені вишневою рідиною.
Почався сміх і жарти. Незабаром до кімнати увійшли кілька європейців і двоє японських купців. Одну зі стін розсунули, і перед очима Ларсена постала друга кімната, трохи більша за ту, в якій він перебував. Нові гості посідали за столики і замовили щось поїсти та випити; деякі з дівчат, за знаком господині, перемістилися туди.
– Вони теж гейші? – запитав Ларсен своєї супутниці.
– Ні! – відповіла та, презирливо розводячи руками. – Це – джоро.
– Джоро? – повторив Ларсен.
– Так, ті самі нещасні раби, що населяють район Йосівара в Токіо чи тут, у Йокогамі. Може, трохи щасливіші, бо можуть змінювати місце проживання і не є рабами довше, ніж термін їхнього контракту. Так чи інакше, вони однаково зневажаються усіма… До такої зрадливої жінки ніхто не підійде на вулиці і ніхто не захоче з нею розмовляти на людях…
Лише тоді Ларсен зрозумів, до якого готелю він потрапив, але якийсь внутрішній голос підказав йому залишитися там.
Тим часом кілька літніх японок принесли щось на кшталт сцени, накрили її прозорими татамі й пішли. Через деякий час вони повернулися з кото і сямінсеном в руках і опустилися на коліна і почали грати. Напружені, монотонні мотиви, що нагадували виття або свист вітру, перейшли в живі, дикі звуки.
Дві дівчини-джоро в довгих кімоно і гофрованих головних уборах почали щось співати скрипучим голосом, ілюструючи пісню рухами рук і віял, стаючи навколішки, сідаючи і знову встаючи. Нарешті вони завершили і, впавши на коліна, вклонилися до землі перед присутніми.
– Малі-сан! – вигукнув товстий, червонопикий, п’яний француз.
– Малі-сан! – повторила вся компанія.
Ларсен озирнувся, але гейші вже не було. За мить вона знову з’явилася на сцені, одягнена в темні шати, які ревно приховували її руки та шию.
Під звуки низько налаштованого сямінсену вона почала декламувати історію. Це була історія вдови, яка тужить за своїм чоловіком-героєм, що загинув на війні. Змучене обличчя, тремтячі губи і наповнені сльозами очі гейші свідчили про великий талант оповідачки. Їй аплодували бурхливими оплесками. Вона повторила свою музичну оповідь, а потім станцювала героїчний бойовий танець гейші. Коли вона йшла зі сцени, червонощокий француз підхопився зі свого стільця і спробував схопити її зненацька. Вона вислизнула з його рук змійкою і, зробивши кілька кроків, гордо і грізно вигукнула:
– Я не звикла до таких манер. Я – гейша! Якщо це повториться, я більше не буду співати і танцювати…
П’яний моряк, однак, ковзнув до неї, трохи похитуючись на ногах і махаючи руками. Одним стрибком Малі-сан опинилася біля Ларсена. В очах шведа раптом потемніло, він підвівся і підійшов до француза.
– Ця гейша в моєму товаристві, пане! – сказав він твердо, дивлячись в очі п’яниці.
– Прошу вибачення! – відповів француз, зрозумівши, що не зможе більше чіплятися до гейші. – Я не знав…
Трохи розгублений, але вже більш пристойний у словах і рухах, він повернувся до свого товариства. Мамма-сан прибігла, почервоніла і обурена, і пояснила:
– Іноземці не знають, як поводитися з гейшами. Старий звичай вимагає ввічливого ставлення до них і певної поваги, адже в давнину гейші надавали великі послуги батьківщині, борючись з ворогами на морі та суші нарівні з самураями. Іноземці після тривалого перебування в Японії вже ніколи не дозволяють собі грубих жартів щодо них.
Ларсен подивився на Малі-сан. Вона сиділа з опущеними очима і важко дихала.
Коли схвильована власниця готелю пішла, гейша болісно посміхнулася і прошепотіла:
– Цей іноземець знає наші звичаї, але він бачить квітку камелії в моєму волоссі й тому дозволяє собі приставати до мене і грубити мені…
Ларсен не хотів розпитувати Малі-сан про значення квітки камелії, йому здавалося, що він і так все зрозумів. Через деякий час гейша запропонувала прогулятися садом. Він одразу ж погодився. Вони зайшли в алею серед дерев і сіли на плетену лавочку. Вдалині чувся сміх і спів п’яної компанії, що розважалася в готелі. За парканом з підстрижених акацій невидимий музикант грав на кото і щось бурмотів собі під ніс. Дзижчали цикади, розбуркані теплою місячною ніччю. Час від часу набігала хвиля, загрібаючи пісок.
Обоє мовчали, прислухаючись і сповнені дражливого передчуття. Першою заговорила дівчина:
– Рік тому я закохалася в іноземця. Він був дуже добрий до мене. Він викупив мене у підприємця і пообіцяв відвезти до своєї країни, щоб попросити у батьків дозволу одружитися зі мною. Заради нього я змінила нашу віру і навчилася молитися Христу…
Вона замовкла, поринувши в минуле.
– А що було далі? – запитав, взявши гейшу за руку, Ларсен.
– Іноземець поїхав, і я більше нічого про нього не чула, – відповіла вона. – Звичайна історія, вона часто трапляється з нашими гейшами. Кожна з нас мріє про чоловіка, сім’ю, власний дім, а особливо про чоловіка-європейця. Японський чоловік погано поводиться з жінкою. Ми, з іншого боку, бачимо, що білі пани поводяться інакше. Часто з цієї причини барвисті метелики, мріючи про сонце, обпікають свої крильця об полум’я свічки… Таким метеликом була і я…
Вона зітхнула і за мить продовжила:
– Відтоді я змушена носити квітку камелії на знак мого виключення з касти справжніх гейш, які мають дві складочки на плечі – емблему невинності. Я вже готельна гейша. Ще один крок – і я стану джоро…
Вона затремтіла всім тілом і опустила голову на груди. Ларсен знову побачив згорблену постать, яка тремтіла від беззвучних ридань.
Гейша і швед довго розмовляли між собою. З вершини Фудзі, яка знову палала, було видно, як вони прогулювалися берегом океану, ступаючи серед водоростей, черепашок і маленьких, спритних крабів.
Коли Ларсен йшов, на лацкані його піджака була червона камелія, а до трамвайної зупинки його проводжала Малі-сан у темному скромному кімоно, і довго стояла, дивлячись услід вагону, що від’їжджав.
IІ
Відтоді Ларсен став частим гостем готелю Кейо.
Однак він ніколи не заходив всередину, бо йому було огидно згадувати п’яних європейців у невеликій кімнаті з грамофоном і пошарпаним піаніно, з маленькими, в’ялими джоро і їх рабськи усміхненими обличчями, вічно сумними очима і губами, що збиралися плакати під макіяжем.
Зазвичай він підходив до воріт готелю, гукав Мамму-сан, платив їй двадцять єн, брав гейшу з собою, і вони йшли разом гуляти на цілий день. Вони блукали парком або їхали до Токіо. Малі-сан показувала йому місто. Вони обідали і вечеряли в маленьких японських ресторанчиках, де гейша просила кото й, акомпануючи собі, співала пісні про героїв минулого, а потім переказувала йому зміст англійською мовою. Найчастіше Малі-сан співала або розповідала про відважні, сповнені пригод подорожі японських моряків, про вбивства і вогонь, який вони несли до скорботної Кореї або до величного, гордого Китаю. Ларсен знайшов у цих легендах, розказаних співучим голосом, схожість зі скандинавськими сагами, і зрозумів, що одержимість породжує однакові типи і характери у всіх народів і рас, незалежно від їхньої віри, походження і сильних природних впливів.
Коли гейша замовкла, швед почав тихим голосом розповідати історію про скандинавських вікінгів, відважних мандрівників, які здійснювали далекі плавання з рідних фіордів, занурених у туман. Він розповідав, як на чужих землях вони залишали кістки своїх воїнів і своїх династій, могутніх і безжальних, позначаючи своє панування кров’ю; віршами, сильними, як ідоли північного моря, він вихваляв вікінга Фінгала, який оселився на острові Стаффа і завоював Шотландію; повторював бойову пісню божественного Оссіана Сліпого і клятву Фінна-завойовника. Поки він говорив, бачив перед собою гострі, увінчані кінськими головами, високі носи довгих скандинавських човнів; широкі та косі вітрила; закутих у залізні кольчуги і круглі шоломи воїнів; інтер’єри будинків вікінгів зі стінами з могутніх соснових колод, на яких висіли мечі предків, порубані щити і шоломи, що ніколи не заржавіють. Він чув завивання шторму, рев і плескіт пінистих хвиль сірого моря, звуки і гуркіт битви, крики переможців і стогони рабів; чув відблиски жертовних вогнищ на честь грізного бога Одіна і пісні жерців у білих шатах, з вінками водяних лілій у розпущеному сріблястому волоссі.
Слухаючи і дивлячись на нього, Малі-сан не зводила очей з натхненного, сяючого обличчя шведа.
Іноді вони проводили цілі дні у мріях і спогадах, які несли в собі кров, успадковану від давніх шляхетних предків.
– Звідки ти родом? – запитав Ларсен дівчину.
– Мій дідусь у сьомому коліні з самого народження носив на лівій руці татуювання вітрильника, – відповіла вона.
– Що б це означало?
– Це означає, що він був даймьо, князем, який правив цілим родом. Невеличкий був рід! Зі скелястого острову Рісірі на північ від Хоккайдо, в морі, де навіть навесні дрейфують айсберги. Але гордим і хоробрим був цей даймьо. Він здійснював вилазки на береги Азії, привозив здобич і полонених, був у перших лавах зі своїми спритними воїнами. Минали століття, рід Рісірі занепадав, зубожів, перетворився на рибалок, а згодом навіть перейшов до касти хеймін-селян. Проте ми пам’ятаємо славних даймьо – предків Рісірі – і зберігаємо колишню славу роду. В переказах, піснях та бойових танках… На більше нас не вистачає…
Ларсен почувався комфортніше в оточенні японської гейші, ніж у найвишуканішому світському товаристві, де мистецтво та натхнення вважалися розвагою, а не змістом життя обраних. Він прив’язався до Малі-сан, і на цьому тлі з’явилося щось більше. Сильний, чистий і сміливий юнак розповів про це дівчині, пообіцяв викупити її у Мамма-сан і підприємця, тримаючи в руці гейшу-камелію, одружитися з нею, після чого все їхнє життя потече у мріях і натхненні; він відчував, що стане великим поетом, а вона – маленька, мініатюрна гейша буде його музою. Він вирішив працювати як можна більше, щоб заробити необхідну кількість єн, щоб швидше викупити Малі-сан.
Гейша, слухаючи його, сумно посміхалася.
– Ти не віриш мені, Малі-сан? – запитав він. – Ти не віриш…
– Вірю, – відповіла вона, притискаючи його руку до своєї щоки. – Вірю, але знаю, яке життя підступне, і ми не можемо передбачити, що може принести нам завтрашній день.
– Ніщо не змінить моєї рішучості! – вигукнув Ларсен, енергійно хитаючи головою.
– Я вірю… – повторила вона. – Я не можу не вірити, бо я вже казала тобі, що ти інший, не такий, як решта гостей готелю Кейо. Ти навіть не такий, як той хлопець, який змусив мене стати гейшею-камелією! Ти нічого від мене не вимагаєш. Ти благородний і чистий, як сніг з вершини Фудзі. З тобою я забула свою тугу за тим, розбитим життям з його мрією про щастя…
Вони більше ніколи не говорили про це, відчуваючи, однак, як дедалі глибше прихильність і взаємне захоплення оволодівають їхніми думками і серцями.
Знайомство шведського поета з японською гейшею тривало п’ять місяців. Ларсен впадав у відчай щоразу, коли, проводжаючи Малі-сан до воріт готелю Кейо, чув голоси чоловіків і сміх маленьких джоро. Йому вдалося відправити до Стокгольма і опублікувати там першу брошуру з циклу японських віршів під назвою «Червона квітка камелії». Збірка мала успіх. Так була закладена перша цеглина на шляху до свободи дівчини.
Одного дня, коли Ларсен виїжджав з Токіо до Йокогами, йому прийшов лист. Редакція повідомляла, що, залишаючи його своїм кореспондентом у Японії, вони доручають йому поїхати до Канади, написати серію вражень про свої подорожі там і детально дослідити питання еміграції, за що корабельна компанія має виплатити йому чималу суму. До листа було додано банківський чек на оплату подорожі. Ларсен швидко підрахував, що, виконавши доручення редактора, він зможе викупити Малі-сан. Однак, поряд з радісною звісткою про швидке звільнення дівчини, лист також сповіщав сумну звістку про неминучу розлуку.
Він відправив депешу до редактора і поїхав до Йокогами.
Малі-сан вислухала новину з опущеними очима, але коли вона підняла їх, Ларсен нічого в них не побачив. Східний блиск ревно приховував відчай і тугу, що ховалися в глибині чорних зіниць. Вони разом пішли до суднової компанії, дізналися про найближчий корабель, що відходив до Канади. Тут Ларсен розміняв надісланий йому чек і придбав квиток.
III
Через кілька днів до корабельного причалу під’їхала рикша з Малі-Сан. Вона тримала в руках невеликий вузлик, загорнутий у рожеву шовкову хустинку.
Корабель уже стояв готовий до відплиття. З двох монструозних труб валив чорний дим, скреготіли ланцюги і дзижчали блоки парових кранів, що тягнули на борт пакунки з товарами і валізи пасажирів; всюди були майстри, корабельні агенти, стюарди ресторанів, санітари в білих фартухах. Через пірси, перекинуті з берега на палубу, рухалися два потоки пасажирів, що сходили і сходили на берег. З чорних вугільних вагонеток, прикріплених до борту корабля, вивантажували залишки вугілля. Довга вервечка людей, зігнувшись під вагою кошиків, піднімалася сходами до відкритого люка і скидала вугілля всередину корабля, а потім бігла назад, як огидна сороконіжка.
Прилаштувавшись у натовпі, Малі-сан піднявся на борт і відшукала каюту Ларсена. Він уже був повністю готовим до відплиття і чекав на гейшу. Вона прийшла тихо, трохи блідіша, ніж зазвичай, з прикритими очима довгими віями. За звичаєм, вона вклонилася, потиснула руку Ларсену і присіла на маленький табурет. Якусь мить вона дивилася на каюту, але незабаром підвелася і почала розв’язувати рожевий вузлик. Вона дістала тарілку з купою рожевого рису, ароматичну свічку для підношення, пучок різнокольорових стрічок і маленький кошичок з червоними квітами. Одразу почала метушитися. Повісила кошичок на гачок, прикручений до стелі. На стіл поставила тарілку з рисом, в яку встромила свічку і запалила її. Потім знову сіла на табурет і простежила очима за смужкою ароматного диму від свічки.
Цей слід перетворився на хвилясте простирадло, що повисло в повітрі, і його пульсації ставали все слабшими. Ще мить – і хмаринка, здавалося, зникне безслідно, але раптом пронісся невидимий потік, з силою підняв сіре простирадло, кинув його вниз, розірвав на клапті й розвіяв…
– Поганий знак… – прошепотіла вона, не дивлячись на Ларсена.
– Заспокойся! – сказав він, зрозумівши її думку. – Поглянь! Твоя свічка виплітає все нові й нові доріжки диму, він уже утворює сітку, вона стає все густішою і густішою й через деякий час утворить нове простирадло, яке буде висіти і коливатися в повітрі так само, як і перше…
– Можливо, – зітхнула вона, – але це буде щось інше…
Вона підняла заплакані очі на зворушене обличчя юнака і пильно вдивлялася в нього, наче хотіла запам’ятати кожну деталь.
Ларсен не знав, як її заспокоїти. Важкі вони, невловимо дражливі, сповнені збентеження останніх хвилин перед розлукою. Вони мовчали…
Раптом вдарив гонг. Звуки, тремтливі й настійливі, затремтіли в повітрі, біжать і переслідують думку, пробуджуючи поспіх і передчуття наближення важливої миті.
– Кінець… – прошепотів Малі-сан. – Сигнал для тих, хто відкачує воду, щоб піти…
Вона підвелася, взяла дрібку рису і загорнула її в хустинку; загасила свічку і, сховавши стрічки в рукав кімоно, підійшла до Ларсена.
– Повертайся швидко і радісним! – прошепотіла вона, поклавши голову йому на груди. – Я буду тобі гарною дружиною, якщо ти мене не забудеш…
– Малі, Малі-сан! – вигукнув Ларсен і, вперше обійнявши дівчину, почав цілувати її очі та губи.
Знову пролунав гонг.
Вони вийшли на палубу. Тільки-но дівчина збиралася вийти на місток, що вів до берега, вона зупинилася, взяла Ларсена за руки і зазирнула в очі. Таємничий блиск зник, і Ларсен побачив у зіницях гейші цілу безодню відчаю та болю.
– Прощавай! – прошепотіла вона і вклала йому в руку пучок стрічок. Другий кінець залишився в руці Малі-сан. Вона збігла до причалу, перекинула стрічки через перила мосту і стала на березі, з’єднавшись з високим світловолосим шведом пасмами яскравих стрічок.
Тричі пролунав гонг, йому тричі відповіла корабельна сирена, пролунали свистки капітана і командирів, застукотіли колеса відкидних мостів, загуділа лебідка, витягаючи якір, заграли оркестри і корабель завібрував.
– Прощавай… Листи… – почувся голос гейші Ларсена.
Корабель віддалявся від берега, але Ларсен був пов’язаний з Малі-сан барвистими стрічками, що тягнулися за ним. Незабаром одна за одною вони почали сповзати у воду…. Червона, жовта, закрутившись у повітрі, впали. За ними – синя, зелена… і лише біла все ще розгортається і з’єднує двох людей, але виток білої стрічки швидко зменшується. Дівчина дістає з рукава ножиці і розрізає стрічку, а кінець, що залишився в руці, підкидає в повітря. Біла стрічка ще кілька секунд летить за кораблем, що відпливає.
– Це спогади Малі-сан про мене…. – здогадався Ларсен, знімаючи капелюха і розмахуючи ним над головою.
Він довго стояв на палубі, дивлячись на самотню постать, що все ще залишалася на березі. Він знав, що то стояла дівчина з тужливими, заплаканими очима, з червоною камелією у воронячому волоссі.
Незабаром портові будівлі, берег і постать, що стояла на ньому, зникли в тумані далечіні. Ларсен зітхнув і відійшов від парапету.
***
Чи був Олаф Ларсен іншим, аніж сивочолі пани, які полюбляють відвідувати готель Кейо, що потопає серед квітучих дерев і кущів у Хоммоку, невеличкому селищі під Йокогамою, що неподалік від узбережжя океану?
Чи дожила скорботна гейша зі збіднілої сім’ї даймьо до зустрічі зі своїм золотоволосим скандинавським мрійником…? Чи встигла вона позбутися червоної квітки камелії? Чи залишилася вона серед гейш?
Чи, можливо… Олаф Ларсен прибув до Японії з грошима і найкращими намірами пізніше, коли вся Йокогама, зруйнована підземними силами, лежала в руїнах, а крихітне селище Хоммоку безслідно зникло, змите велетенською хвилею, викинутою океаном на острів Ніппон, розхитане руками дияволів, захованих у глибинах землі?
Хоммоку зникло в морській безодні…. Хто знає, чи не спочиває на його дні тіло прекрасної гейші, сповнене натхнення, мрій і благородної простоти, тіло Малі-сан, навіки спочиле на дні океану…
Переклад з польської: Віталій Щепанський
