Плейлист до роману Отто Рана «Двір Люцифера».
Мінне – це спомин. Саме так звучить одна з центральних думок другого і останнього роману німецького археолога і військового Отто Рана. Хоча офіційний переклад цього слова – любов, однак Ранова версія сягає глибин індоєвропейських початків, того, що дослідник називає «арійським раєм».
«Отже, наше слово «Мінне» означає не «кохання», але «спогад» і «пам’ять»! Оскільки я думаю, творю і займаюся різноманітними тлумаченнями заради своїх предків, я сам хочу бути «міннезінґером». Я шукаю. І я хотів би стати Trobador, тим, хто знайшов! Моя «наука», нехай вона й здавалася подеколи важкою чи свавільною, має бути веселою і приносити радість людям мого типу. Проте я не можу з легкістю зробити це також для тих, хто буде читати цю книгу, якщо одного разу вона видасться мені достатньо доброю…»
Отто Ран «Двір Люцифера»
За життя німецький археолог, історик і військовий встиг опублікувати лише дві книги. Автора можна любити за авантюризм чи ненавидіти за його політичні переконання, одного не можна — лишатися байдужим до його подорожей містичними стежками європейської історії. Книга, яку ви тримаєте в руках, це щоденник і путівник Отто Рана під час його пошуків Святого Грааля в Європі 1930-их. Книга призначена для всіх, хто марить пошуками істини. Переклав з німецької Максим Солодовник. Ілюстрації Руслана Лубинського.
Це слово вкорінено в багату традицію середньовічного ліричного спротиву, себто в міннезанґ. Якби нам раптом кортіло податись у мандрівку цим вишуканим жанром лицарської лірики, то першою, засадничою точкою на нашому шляху став би Гайдельберзький рукопис. Саме в ньому ми мали б змогу подибати тексти Вольфрама фон Ешенбаха (як-от частково збережений «Парсиваль»), Вальтера фон дер Фоґельвайде, Гартмана фон Ауе тощо. Якби нам ще й захотілось прослідкувати витоки цього надзвичайного явища, нам би трапилась особистість Кретьєна де Труа, аж пройшовши довгий шлях, ми б таки дісталися часів появи однієї з центральних індоєвропейських релігій – зороастризму. І почувши його гімни, ми би вчули перші ноти міннезанґу. Адже якщо мінне – це таки спомин, то нам лише й зостається, що сягати тих часів, коли боги ще дихали крізь співи.
Спробуємо пройти цим шляхом, поставивши собі найголовніше питання: чим був міннезанґ не так з зовнішнього боку, тобто лицарським славослов’ям, як з внутрішнього, езотеричного? Немає сумніву, що був він актом мистецького спротиву, опором католицькій ортодоксії, тим стародавнім рухом, яке християни окреслювали як поганство, яке Отто Ран і ананербісти називали «гіперборейським гностицизмом» та яке природно було релігійним вченням дохристиянської Європи. А відтак, вийшовши з Франції, воно насправді лише перевтілилось, пройшовши цикл метаморфоз, аби врешті пов’язати середньовічну Європу із витоками – себто з глибокою індоєвропейською традицією. В якомусь сенсі міннезанґ (як і ваганти із куртуазними митцями) був рухом опору християнству. Принаймні, саме цієї думки дотримується автор книги «Двір Люцифера» Отто Ран.
«Приблизно так у перекладі звучить зміст цієї пісні: земля, де я народився, бідна й убога земля: твій ґрунт кам’янистий і поля твої неродючі. Якщо я все ж зорю тебе своїм старим плугом, то твоє серце заб’ється в руках моїх. Моя батьківщина тут! На землі, де я народився, — на бідній, убогій землі. — Ліси твої темні плачуть на вітрі…
І тепер, на чужій землі, вслухаючись у звуки цієї романської пісні, я так наблизився до своєї батьківщини, як цього не бувало вже давно. Я чую, як на вітрі плачуть темні ліси. Той, хто не бачив високоствольного лісу в листопаді, той не знає, що ліс може плакати. Тоді в цьому старому предкові вирують тумани, вкриваючи його прохолодною вологою. І тоді його онуки-листки марніють і відриваються найменшим подувом вітру від нього і його синів-дерев. Той, хто не бачив листопадового лісу, не знає й того, що він ховає в собі разом зі своїм повітрям, яке підозрілим чином так часто оспівується, вражаючий трагізм. І той також не знає, що старий предок-ліс є найбільш гідним любові, і може багато чого розповісти, коли стогне від болю».І саме тоді назріває питання: чи правильно було би відривати книгу видатного письменника від музики? Категорично ні. Але якою має бути ця музика? Стародавньою? Навряд чи такий підхід вдовільнить сучасного читача/слухача. То може сучасною? Як меломанові, мені більш прихильна саме така позиція, а однак важливим нюансом лишається вибір жанру музики. Отже, трохи моїх особистих, суб’єктивних рішень.
Коли я починав читати цю книгу, то одразу обрав для себе її музичну відповідність. І це був дарк-фолк. Чому саме він? В якомусь сенсі дарк-фолк є музикою опору, відходу в ліси, того прадавнього мотиву, коли певні чоловіки, незгодні з політикою влади, виражали незгоду, іноді в прямому значенні відходячи в глибини і хащі. Дарк-фолк, отже, постає музикальним відходом в ліси. З цим все ясно. Як же бути з вибором груп? Що ж, для цього твору я обрав дві стержневі, несучі, гурти: Hekate та Rose Rovine E Amanti. І маю задля апології цього вибору декілька серйозних аргументів.
Найголовнішим саундтреком «Двору» є саме Rose Rovine E Amanti. Що ми знаємо про цю групу, так це те, що вона дивовижним чином поєднує християнські і поганські мотиви, як співається у «Europa is calling me», «Pagana poi cristiana tu nostro domicilio», що можна перекласти як «поганська й християнська, ти – наш дім». Зрештою, в тій самій пісні ідеться про обшир самої Європейської Батьківщини: «Tu uva grano rosa spada e redenzione/Atene Sparta Roma Vienna o Parigi», що на свій страх і ризик перекладемо ось як: «Ти виноград, пшениця, меч і сповідь: Атени, Спарта, Рим і Відень із Парижем». Отже, суголосність цього гурту із твором Рана дійсно надзвичайна. Приведемо ще декілька показових цитат: в пісні «My Black Europa» чуємо наступні рядки:
«In this black tragedy
We pray in silence
Against the demons
For the light»
«В цій чорній трагедії
Ми молимось в тиші
Бісів супроти,
Світла заради».
Чи не суголосно це із рановим пошуком справжнього, люцеферіанського світла Європи? Або ось, вже з прекрасної пісні того ж гурту «Rose rovine e amanti»:
«Rose rose rovine e amanti
E il suicidio di un giovane eroe
Rose rose rovine e amanti
E il dolore di un giovane soldato
La notte non fa’ piu’ paura
İl cuore lambisce il dolore
Nell’orrore!»
«Рози, рози, руїни й коханці,
Героя погибель замолоду,
Рози, рози, руїни й коханці,
І біль молодого солдата.
Серце зализує рану,
Сповнену жаху дурману».
В іншій пісні з того ж альбому подибуємо суголосні рядки:
«le rose le rose, soltanto le rose
posson capire il dolore
le rose le rose soltanto le rose
lambiscono i cuori nella ’ardore e amore»
«Рози, лиш рози
Біль зрозуміють.
Рози, лиш рози
Душі плескають у шалі й любові».
Тепер перейдемо до єдиної наявної тут пісні гурту Hekate «Ich habe die nacht geträumet», яка є переспівом однойменної німецької народної пісні. На мою думку, цілком суб’єктивну, гурту вдалось якнайкраще передати тужливість європейських 30-х, зокрема ту особливу меланхолію, яка притаманна саме Отто Ранові. Поза тим сама народність цієї пісні є віддзеркаленням глибокої вкоріненності Отто Рана в свою батьківщину – яких би політичних поглядів він не був, а заперечити його любов до рідної землі – зась! Наведемо чудовий переклад пісні Романом Гардашуком:
«Учора сон наснився,
Тяжкий сон і гнітюч:
Проріс в саду моєму
Розмарину кущ.
А садом тим був цвинтар,
А квітником був гріб,
А із дерев зелених
Злітали лист і квіт.
Я квіт той позбирала
У золотий горнець,
Та випав він із рук м’ні
Розбився нанівець.
Аж ринули потоки
Червоних крапель-перл.
Ой що б той сон міг значить?
Невже ж ти, любку, вмер?»
Втім, у слухача може виникнути питання – чому ж тоді першою піснею іде «Lucifer’s Court» гурту Civil War. Що ж – пояснення дуже просте: пісня присвячена саме цій книзі. Можуть виникнути певні суперечки стосовно трактування автором тексту ідей Рана, але туманність і непевність оригінального твору дійсно лишає великий простір для здогадів. Зрештою, ми не можем достеменно стверджувати навіть те, чим був Ґрааль – чи це Чаша, як стверджує популярна легенда, чи таки Отто Ран мав рацію і ми маємо справу з Камінням, що воно випало з Корони Люцифера, коли той падав. Відтак, ніби по нотах, ми поволі підійдемо знов до початку часів, зазирнувши в доісторичні часи формування індоєвропейської протоцивілізації. Не тільки не ясно чим був Ґрааль – так само ми блукаємо здогадами, ким був сам Люцифер? Лишимо на читача можливість самому дістатися найбільш доведеної для нього гіпотези.
Тепер ми досить коротко пройдемось й по тих піснях, які добре передають атмосферу, але не є визначальними в плейлисті. Важливим було додати сучасне виконання зороастрійської молитви «Yatha Ahu Vairyo», зрештою, сам Отто Ран часто апелює до прадавньої перської релігії.
«Так само, як Господь має бути обраний (відповідно до істини),
Так само й суд [має бути обраний] відповідно до правди.
В результаті цього доброго мислення [розуміння та вибору]
встановлюється правило дій, що випливає з існування доброго мислення
заради Мудрого і для пана [Ахури], якого вони [божественні аспекти] призначили пастирем для нужденних».
Прадавній закон. Мінне як спогад про цей прадавній закон. Нужденні погани, оточені ворожою до них релігією. Саме про це, гадаю, і йшлося Отто Ранові.
Ще однією важливою піснею є трек гурту Darkwood «One-Eyed God», присвячений Одінові. Одін, як і весь північний пантеон, є для Отто Рана дуже важливим джерелом його пошуку Гори Зборів, яка, на його переконання, розташована десь в Ісландії – яка могла бути тим самим легендарним фантомним островом Туле. Саме Туле була для Рана Горою Зборів і відтак прихистком гіперборейського гностицизму (як і його початком, полярною точкою, яка на думку тодішніх дослідників була місцем виникнення індоєвропейської цивілізації). Саме Туле шукали аргонавти. Його описували Страбон і Геродот.
Ти ж сказав був у серці своєму: „Зійду́ я на небо, повище зір Божих поста́влю престола свого́, сяду я на горі збору богів, на кі́нцях півні́чних, підійму́ся понад гори хмар, уподі́бнюсь Всеви́шньому! Та ски́нений ти до шео́лу, до найгли́бшого гро́бу! (Книга пророка Ісаї, 13-15, переклад Івана Огієнка)
Отже, еддична Північ була для Рана знаковим міфопростором. Так само і інші включені до плейлиста треки – «Run» гурту Scald, «Ymir» Geldyr’а і гурту Danheim, «Reida» того ж гурту Danheim, «Othan» від гурту Heilung, «Cathedral of the Gods» гурту Vintergrav – продовжують лінію північного ідноєвропейства.
«Перебуваючи самотою на Вільденберзі, я дозволив своїм думкам також вирушити на Захід, Північ і Південь. Як я вже розповідав, з Півночі, з країни Тулла (Tulla) або Туллан (Tullan), мали прийти на Південь предки давньомексиканського народу тольтеків. Вони вважали цю землю своєю прабатьківщиною, де запанувала крига і більше не було сонця. Вони, як і раніше, вважали її «раєм» своїх героїв. Ця тольтеківська Тулла відповідала таємничому острову Туле, тому Thule ultima a sole nomen habens – крайньому Туле, який завдячує своїм іменем Сонцю. Піфей з Марселю вирушив у дорогу вже більш ніж дві тисячі років тому, аби побачити його. І ще у давніші часи дехто намагався досягти цієї країни, «яка знаходиться ближче за всі решту до небес і є найбільш священною», і де він сподівався «побачити батька богів і насолодитися днем майже без ночі».
Ultima Thule також була країною гіпербореїв, які жили у вічному світлі по той бік північного вітру, і над якими як божество володарював дельфійський Аполлон. Шляхетними еллінами країна гіпербореїв вважалася прабатьківщиною їхнього роду і батьківщиною їхнього божества. Ця країна не що інше як той сонячний острів Еа, на пошуки якого вирушили аргонавти».Не оминемо і народну пісню «Ми – чорні загони Гаєра», адже селянський спротив Гаєра є прикладом непокори вкорінених в землю і праісторію селян.
«Ми Гаєра чорний пекельний загін,
супроти тиранів ідем на загин.
Плювати на все! Ми ідемо за край.
Червоного півня на стріху владнай!
Вже час – брати церкви, твердині, двори,
нам цар тільки Бог, що в Письмі говорив.
Адам працював, Єва пряла щосил,
де шляхтича миті той вітер носив?
Поскаржитись Богу з нас кожен хотів,
що Бог не дає нам вбивати попів!
Ми більше не слуги, ми більш не раби,
ми більш не безправні – йдемо ми у бій.
Зазнавши поразки, йдемо ми додому.
Онуки наш спротив продовжать потому».
Переклад Семена Бондара
Трек «My Sun» гурту By the spirits влучно підкреслює солярні мотиви творчості Отто Рана, в той час як «Amongst the ruins» гурту Sol Invictus знову ж таки відсилає нас до культурного песимізму автора. Зливаючись, вони провіщають міф про одвічне повернення, яке мусить статись наприкінці Темного Віку. Адже,
«Сутінки крові — це одночасно сутінки богів. Кров втрачає своє духовне значення, вона чахне, і предки замовкають. Починається боротьба всіх проти всіх».
Так само варто сказати і про трек «Merciless Master» гурту Blood and Sun: в ньому, належному до жаху дарк-фолку, майстерно оприявнено жах меланхолійного європейця перед Деміургом. Чи не вгадується нам в цьому оповідачеві сам Отто Ран? Звернімо і от на що увагу – на обкладинці книги рука (лицаря?) тримає троянду. Саме це і підштовхнуло мене додати, окрім пісень гурту Rose rovine…, ще й трек гурту Death in June Behind the Rose, також сповненого ґвалтовної меланхолії і суто європейського смутку.
І на завершення. Чи не ту саму Вранішню Зорю шукає Отто Ран? Ким вона є? Так, Люцифером – але не Сатаною. Про що йому йшлося, цьому печальному мрійнику? Про пошук витоків. І саме тому не можна оминути блек-метал трек гурту Gehenna «Morningstar» і чудову пісню авторства групи Sol Invictus «Angels Fall». Падаючи, Люцифер втрачає каміння зі своєї корони – нам же лишається одне тільки – музика і література.
«Мої пращури були язичниками, а мої предки – єретиками…»
Увімкніть цей плейлист і матиме можливість відчути звучання Золотого Віку. Музика від свого початку містила функцію очищення, катарсису. На початку часів не існувало не-духовної музики. Навіть міннезанґ, на позір пісеньки про походження по жінках, був, як стверджує Отто Ран не про любов, а про мінне – пам’ять. Отже, жодна музика кращих часів не була музикою гедонізму. Вона власне протиставлялась гедонізму.
Приємного прослуховування!
Автор: Семен Бондар
Плейлист на YouTube Music.
