Ідеї та кров, що щедро омивала їх – ось ті сакральні жертви, які ХХ століття запросило покласти до власного вівтаря.
Остаточну межу під завершенням минулої епохи – епохи Віденської системи – підвів 1914 рік. Саме у цей час тіло Європи вкривається тисячами кілометрів траншей, мільйони чоловіків зариваються у землю та над їхніми головами із розривами снарядів розверзається небо.
Перша світова війна, попри очікування протиборчих сторін, затягнулася на довгих чотири роки, що дозволило їй втягнути у власний вир надзвичайно великі людські маси. Новий же характер цієї війни неуникно сприяв викристалізовуванню серед причетних значного прошарку тих людей, що повертаючись до своїх домівок із окопів, виносили у собі критику сучасного їм суспільства та зробили власний воєнний досвід об’єктом літературної рефлексії.
Образ війни та її сутність антонімічно розкривалися у різних працях, при цьому жодна з протилежних позицій не може бути однозначно виведена з приналежності автора до блоку переможців чи переможених, а детермінується виключно характером отриманого досвіду, пропущеного крізь призму власного Я. Дане положення яскраво ілюструється полярністю постатей Анрі Барбюса та Ернста Юнґера – «француза-переможця» та «німця-переможеного».
Французький письменник та журналіст Анрі Барбюс є здебільшого відомим як автор роману «Вогонь», що побачив світ у 1916 році та приніс своєму творцю нагородження Гонкурівською премією. Барбюсове ставлення до війни є однозначним – цілковите її засудження як такої, що максимально концентрує у собі усі жахи та несправедливість цього світу. Брудні траншеї, нечистоти, трупи загиблих товаришів, що гниють поряд із живими, є основним ландшафтом роману, серед якого не знаходиться місця оспіваному Юнґером героїчному образу двобою піхоти на вкритих квітами полях, що віщують славну смерть. Війна постає у вигляді тотального винищення і єдиним клопотом людського духу є збереження тілесного.
Постатям солдат, цим «трудівникам війни», Барбюс протиставляє тих, хто наживається на ній: від заможних банкірів до власників продовольчих лавок у прифронтових поселеннях. Кульмінацією роману є одна з останніх сцен, коли внаслідок довгої зливи, що розмиває поле бою, в одному окопі опиняються французи та німці, котрі знаходяться у пошуках прихистку від суцільного хаосу, що оточує їх. Увінчує це дійство висловлення героями твору антивоєнного маніфесту, у котрому постулюється неможливість раціонального обґрунтування війни між народами. Дана позиція приводить Барбюса до лав Французької комуністичної партії у 1923 році.
Німецький мислитель Ернст Юнґер навпаки з ентузіазмом зустрічає те вивільнення стихійних сил та тріумф техніки, які зчитувались у характері Великої війни.
За нескінченою канонадою артилерійських залпів, що стрясали землю та небо, він відчув народження нового людського типу – Робітника – повністю протиставленого бюргеру, що вилилося у написання ним твору «Робітник. Панування та гештальт». Війна як осердя небезпеки якомога активніше витіснялася бюргером на задвірки власного світу, стихійне таврувалося як ірраціональне та аморальне. У протилежному світлі постає Робітник – уся його сутність є покликом до беззастережної віддачі руху з метою осідлання цих анархічних сил, у чому йому вбачається найбільше втілення свободи, на противагу від намагань бюргера раціоналізувати та убезпечити власне середовище. Такій позиції людини нового типу Юнґер дає назву «героїчний реалізм».
Особливе місце серед представників воєнного покоління посідає француз П’єр Дріє ла Рошель. Цей парижанин був вихідцем із католицької родини середнього класу, що наклало відбиток на все його подальше життя, заклавши одну із перших цеглин у його численні протиріччя із самим собою.
Пам’ятаючи про марення подвигами та здобуттям слави часів дитинства, ла Рошель із готовністю зустрічає початок війни, сподіваючись стати причетним до цих понять, випробувати власні можливості та віднайти істинне життя у Пограниччі. Таким чином перед нами постає буржуа, який усіма силами намагається виправити помилки свого виховання. Проте перший же досвід бойових дій – участь у катастрофічній для французів битві під бельгійським містечком Шарлеруа на початку війни – вніс свої корективи.
Замість ідеалізованих чесних поєдинків, індивідуальної слави, бажання помірятися силою із супротивником, як одного з рушійних принципів, перед очима юного ла Рошеля постало лише безлике та неконтрольоване масове винищення, на полі бою його охопило відчуття жалюгідності власного становища поряд зі сталевим поступом матерії, що із гучним гулом, осипаючи вояків смертоносними осколками, звільнилася з-під людського панування.
Від цього часу він буде рівновіддаленим як від безапеляційного пацифізму, так і від захопливого ставлення до війни сучасної. Адже як можна було наблизитись до гордих героїв лицарських романів, якщо характер боїв змушував якомога частіше і щільніше припадати до землі, а шанси вступити у безпосередній двобій із супротивником випадали нечасто. Дана війна у сприйнятті ла Рошеля була війною заводів, а не армій, роль окремої людини у якій була зведена до мінімуму.
Дріє розчарований армійським командуванням, критикуючи усі його щаблі: від Генерального штабу, котрий лише приблизно розуміє стан справ на фронті та, наплювавши на здоровий глузд, робить із власної армії вдалу мішень, вдягнену у яскравий блакитно-червоний однострій; генералів, що на відміну від античних стратегів, котрі виступали не лише у якості організаційного начала, а й власним прикладом підіймали дух військ, намагаються триматись якомога далі від передових позицій; до представників офіцерських чинів, що знаходяться безпосередньо в епіцентрі подій – роки безглуздої казарменої муштри притупили їх механізми реагування на нагальні виклики.
Проте, попри все, позиція ла Рошеля не є спорідненою з такою у Барбюса, чиї герої мріють лише про позбавлення себе необхідності будь-яким шляхом продовжувати власну участь у війні. Будучи тричі пораненим, Дріє раз у раз повертається до окопів, керований чимось подібним до емпатії. Ставлячи себе в опозицію до мас, він все ж не може остаточно порвати із ними, облишивши їх на самоті із усіма тяготами та відповідальністю.
Тут внутрішній буржуа отримує нищівну поразку – ла Рошель приходить до висновків, що не існує істинного життя поза боротьбою, коли усі його сили не підганяє ризик смерті, тільки у такому стані виковуються повнокровні думки та почуття. Також ширшим йому ввижається поле людської діяльності та емоційних станів, що із максимальним напруженням внутрішніх сил дозволяють вирватися на волю героїчному началу та дати навіть рядовому солдату можливість оволодіти владою.
Не тільки таке світосприйняття ріднить між собою П’єра Дріє ла Рошеля та Ернста Юнґера. Ці двоє встигли «обмінятися вогнем» на одній ділянці фронту, як свідчить Ернст Юнґер у власних щоденниках, обидва годинами слухали відлуння дзвонів церкви, що знаходилася неподалік.
Це була перша та остання війна для французького інтелектуала, найповніше осмислення досвіду якої вилилося у написання серії воєнних повістей, вміщених під назвою «Комедія Шарлеруа».
На наступній світовій війні йому не знайдеться місця через проблеми зі здоров’ям та раз і назавжди сформульовані для себе орієнтири, що значно обмежували вибір сторони їхнім носієм.
Демобілізувавшись із армії та повернувшись до рідного Парижу, Дріє знову опиняється у суспільстві диктату жінок та стариків, настільки ненависному йому. Він з відразою ставиться до спектаклю парламентської демократії, найяскравішим уособленням якого виступають демагоги Радикальної партії.
Париж спокушав та розбещував своїх мешканців гамірними закладами та борделями, завжди готовими відкрити свої двері перед черговим бажаючим потішити власний гедонізм. У міжвоєнний період місто стає магнітом для інтелектуалів, культурних та політичних діячів усіх мастей. В одному закладі за дружньою бесідою нерідко траплялося зустріти ідеологічних ворогів – фашистів та комуністів, свої будні тут проводили Хемінгуей та Фіцджеральд, вуличками міста прогулювався Алістер Кроулі.
Деякою мірою у тенета, вдало розставлені характером життя французької столиці, потрапив і ла Рошель, його буржуазне походження не дозволяло повністю порвати зі світом насолод, тому боротьба проти сучасного йому суспільства розгортається і в особистісній площині. Улюбленець жінок вміло використовує свій магнетизм для убезпечення себе від жебрацького існування, отримуючи зв’язки та гроші. Таким чином перед ним відкривається доступ до «високого» суспільства.
Дріє стає очікуваним гостем елітних салонів, чия публіка лише поглиблює його переконаність у навколишньому декадансі. Все що залишилось від старої Франції – це її музеї та пам’ятники, народ же й, зокрема, його так звана еліта, прагне спокійно постаріти серед них, керуючись лише бажаннями та потребами, й укрившись від необхідності за завісою опіумного диму та власної дріб’язковості. Франція помирає і Дріє є апологетом її права на смерть.
Він із головою поринає у пошук союзників, що розділяли би його погляди та бажання активних дій, але усі його експерименти закінчуються провалом, при цьому поступово зростає розуміння невідповідності власних ідеалів наявним основним течіям французького політичного життя. Найповніше становлення власної ідентичності ла Рошель описує у романі «Жиль».
20-ті роки ознаменовуються для нього зближенням із гуртком сюрреалістів на чолі з Андре Бретоном та Луї Арагоном, однак досить швидко він не знаходить нічого за межами їхньої екстравагантності та вдаваної революційності.
У подальшому ла Рошель тяжіє до лівих, проте у політичній боротьбі радикалів та соціалістів він убачає лише прагнення привілеїв. Комуністи, які були найзапеклішими ворогами породженого капіталізмом суспільства, також піддаються критиці цього французького інтелектуала. У праці, що вийшла у 1934 році під назвою «Фашистський соціалізм», він демонструє хибність базових положень марксистської доктрини.
Водночас ла Рошель був близьким і до правих. Саме захоплення Моррасом та «Аксьон Франсез» викувало з нього ярого антидемократа. Втім цього не було достатньо щоб змусити його остаточно інтегруватися до лав консерваторів. У провину їм Дріє ставить нестачу інтуїції у лідерів для усвідомлення духу часу, нехтування соціальними питаннями на користь марення відновленням Старого порядку внаслідок ревізії 1789 року. Вада «Аксьон Франсез» із її монархізмом таким чином полягає у недостатній модерності.
Особливо відштовхує ла Рошеля германофобія Морраса. Із виходом у 1917 році збірки віршів у прозі «Запитування», деякі строфи яких були адресовані німецьким солдатам, спостерігається його розходження з шовіністичним вектором.
Вбачаючи в американському капіталізмі та радянській ідеологічній експансії основні загрози для Європи, Дріє приходить до висновку про післявоєнну слабкість національних держав перед обличчям нових викликів, Ліга Націй же ніяк не може влаштовувати його. Тому вже з початку 20-х років він починає пропагувати власну концепцію європейської єдності.
У своїх працях «Міра Франції», «Женева чи Москва» та «Європа проти вітчизн» ла Рошелем формулюється базис даної концепції: об’єднання повинно здійснюватися на основі права народів на самовизначення, для нормального функціонування цього великого організму шовінізм повинен бути витісненим повагою до національних особливостей, колоніальні володіння визнаються необхідними у прагненні економічної автаркії.
Зовсім не варто намагатися розгледіти у ла Рошелі опортуніста, його випадок є абсолютно протилежним. Першопочаткове положення між таборами було зайнято ним не через очікування можливості отримати певний зиск чи нерішучість. Власні переконання стали для нього тим мірилом, відповідно до якого він вступав у контакти із оточуючим його політичним різноманіттям.
Втім, згодом Дріє все ж остаточно знаходить себе у фашизмі, він покладає великі надії на події лютого 1934 року, марить об’єднанням правої та лівої молоді у єдиному революційному пориві, що повинен був вщент зруйнувати потвору Третьої Респубілки. Однак нерішучість як одних, так і інших демонстрантів розчаровує ла Рошеля. Герой роману «Жиль», як втілення потаємних бажань та нездійснених мрій автора, у прагненні продовження боротьби, опиняється у лавах іспанських фалангістів, таким чином логічно завершуючи власну еволюцію.
Сам же ла Рошель у 1936 році вступає до лав фашистської Французької народної партії Жака Доріо, у якій він сподівається на втілення ідеї про масову партію на чолі з сильним лідером-вождем.
Перебіг подій Другої світової війни змушує ла Рошеля ще більше переконуватись у вірності винесеного діагнозу власній батьківщині як слабкій та не самодостатній політичній одиниці. На перших порах він радо вітає перспективи перемоги Третього Рейху, сподіваючись на те, що верхівка НСДАП, зокрема і сам Гітлер, поділяють його європейську візію. Дріє плекає марні надії про видачу дозволу на створення єдиної фашистської партії у Франції, що сконцентрувала би у своїх руках управління справами на територіях держави та виступила б рівноправним союзником держав «Осі».
Замість європейського революціонера ла Рошель поступово розглядає Гітлера як революціонера національного, його не влаштовує та політика, яку проводить Німеччина щодо переможених територій, він волів би щоб вони ставали союзними, а не підлеглими. Проте вибір сторони вже був зроблений і не в правилах Дріє було відступати. Лише іноді він мріє відсторонитися від усього та мирно зайнятися написанням праць з історії релігій, адже ця тематика, особливо дослідження грецьких коренів християнства, здавна приваблювала його.
Ла Рошель картає себе за те, що не вступив до військ СС, німецького проекту, що був найбільш наближеним до його поглядів. Ідея співіснування військових національних утворень так нагадувала йому омріяну Європу майбутнього.
Зміна ситуації на східному фронті та успіхи союзників після висадки у Нормандії змушують ла Рошеля пророкувати поразку Німеччини. Все втрачено, його світосприйняття набуває апокаліптичних рис. У відчаї він прагне радше стати свідком тріумфальної ходи комунізму Європою, що неминуче зруйнує підвалини сучасного суспільства, аніж перемоги Америки.
Цілковито розуміючи, яким буде його фінал, ла Рошель відмовляється від втечі до Зігмарінгену разом із політиками Віші та іншими французькими колабораціоністами. Також він не погоджується на пропозиції переходу до руху Спротиву, що був зовсім неоднорідним, які скоріш за все надходили від його друга Андре Мальро.
П’єр Дріє ла Рошель обирає смерть.
У «Таємній записці», написаній за декілька тижнів до завершення життя французького інтелектуала, вміщено його останнє слово. Даний текст засвідчує незламний дух цієї людини, яка занадто часто у своєму житті терпіла невдачі та все ж змогла вийти переможцем у боротьбі із собою. Ніхто не зміг привласнити собі його смерть і 16 березня 1945 року П’єр Дріє ла Рошель покінчив життя самогубством, ставши взірцем аристократа духу, до кінця відданого Історії та власним ідеалам.
Автор: Іван Калюга
