Шановні, ви ж усі там в курсі, що у Франції прямо зараз розпускають ідентаристів? А ті намагаються мобілізувати проти цього достатньо куцу публічну підтримку.
Лютий французам дався складно. Це був такий собі «останній подих» правої активістської позапарламентської політики у Франції. Подекуди досить успішний та яскравий, подекуди цілком провальний: змогли вийти на міжнародний рівень, ганяли нелегалів у горах та на морі у рамках проекту «Défend Europe», але не спромоглися відстояти французький аналог Дому Паунда – Bastion social – у будь-якому разі, до нас ця пан’європейська культурно-політична хвиля, зі зрозумілих причин, так і не докотилася.
Ініціатива надходить від міністра внутрішніх справ Жеральда Дарманена, і це обурило навіть Марін Ле Пен. Хоча остання уже досить давно відхрестилася від усього «правішого» за демократичний популізм для простих роботяг та російських емігрантів, включаючи рідного батька… А ще… 11 лютого у віці 57 років у Парижі помер від раку видавець П’єр-Ґійом де Ру. І якщо про ідентаристів ви ще могли щось чути, то як щодо де Ру?
Почнімо здалеку. Реалізація будь-якого політичного порядку денного вимагає існування розгалуженої культурної інфраструктури. Вона є у всіх, навіть у проросійських політиків в Україні – саме так, адже 9 мая, фільми про брєстскую крєпость та нещодавно закриті телеканали – це теж «культура», тільки дуже низькопробна. У правих далеко не завжди, зі зрозумілих причин, є ресурси та кадри для утримання своїх телеканалів, а обговорювати єдину спробу зайняти цю нішу у Франції – проект TV Libertés – в освіченій та культурній компанії було би верхом вульгарності. Лишаються, як і тридцять, п’ятдесят, сто років тому, лише книжкові видавництва. І П’єр- Ґійом де Ру в усій цій історії займав одну з ключових позицій: радикальнішу за поміркованих правих, значно адекватнішу за шизомаргіналів (по типу французького видавця Дугіна та Савітрі Деві Крістофера Буше).
Син відомого журналіста, письменника, видавця і засновника журналу Les Cahiers de l’Herne Домініка де Ру, колишній редактор таких титанів умовно правої видавничої справи, як Editions de La Table Ronde, Julliard, Bartillat, Editions du Rocher та співзасновник Editions des Syrtes (якщо вникатимете колись в інфраструктурні питання французької правиці, то обов’язково на все це натрапите), у 2010 році де Ру заснував власне видавництво – ходити далеко не треба, назва вкрай проста – Editions Pierre-Guillaume de Roux.
Свою політичну позицію він виражав цілком чітко: «Оскільки у цій країні треба обов’язково чіпляти на себе якісь ярлики, то я, без сумніву, є передовсім правим видавцем», заявив де Ру виданню Le Monde у 2017 році.
Правим? Що мається на увазі?.. «П’єр-Ґійом безумовно не був активістом, – зазначає Олів’є Франсуа, літературний хронікер журналу Éléments. – Палкий монархіст – у нас була ідея зібратися разом біля могили Карла X: вчинок, який точно оцінив би Жан Распай, – недогматичний та критично налаштований голліст, – якось він описав свої погляди у парадоксальній формулі Філіпа Бартле: “Я голліст та симпатик OAS!” – православний християнин, його нудило від сучасного політичного спектаклю та гротескних марень парламентського і республіканського класу». Саме так, православний – католиком сьогодні бути можна тільки у Східній Європі, і то в якості якоїсь релігійної «екзотики» – за цією ж причиною, пошук «екзотики», у Франції навертаються у православ’я.
Інший колега на дисидентській ниві, Крістофер Жерар, написав щодо смерті свого друга та видавця ось що: «“Я би хотів, аби мій син став Аттілою”, – писав молодий батько – а який батько, граф Домінік де Ру, істинний капер! – у день народження П’єра-Ґійома, свого першого сина. Через півстоліття Аттілу стали називати, якщо вірити газетам, “видавцем злочинців”, ба навіть “видавцем диявола”. П’єр-Ґійом де Ру активно займався видавничою діяльністю протягом більш як сорока років, і в епоху менеджерів та промоутерів продовжував уособлювати самотню фігуру паромщика, повністю відданого цьому суворому, часто витонченому, іноді небезпечному мистецтву, котре він переживав як священство – видавничій справі».
На виході маємо портрет представника покоління, яке безповоротно відходить у минуле – покоління інтелектуалів та естетів, що не боялися задавати гострих питань та давати на них гострі відповіді, не боялися провокувати та займати незручну для всіх інших позицію. Видавництво де Ру – це простір істинного плюралізму думок: саме завдяки старанням де Ру було опубліковано низку останніх книг Домініка Веннера, включаючи бревіарій «Самурай Заходу» та посмертне перевидання «Бунтівного серця»; у його видавництві постійно публікувалися Ален де Бенуа, Мішель Мармен, Крістофер Жерар, ексцентричний адвокат арабських бойовиків FLN, Клауса Барбі та Карлоса Шакала Жак Вержес тощо. У 2012 році П’єр-Ґійом де Ру видав скандальне есе письменника Рішара Мілле, у якому той намагався осмислити феномен Андреаса Брейвіка як відповідь розчарованого європейця на повсюдну тоталітаризацію мультикультуралізму та придушення голосів тих, хто не згоден розчинитися у ліберальному «плавильному котлі». Цей інцидент спричинив цілу лавину обурення у ліберальних ЗМІ як на письменника, так і на видавця. «Я чудово розумію те, що хотів сказати Мілле», – заявив де Ру.
«Цей текст підпадає під визначення памфлету, він зосереджує увагу на гостроті проблеми – це давня традиція, породжувати суперечку, нехай навіть і досить грубу. У ситуації з Рішаром Мілле мова йде про великого письменника сучасності, і тим самим значимість питань, якими він задається, зростає ще більше».
Занадто рання й неочікувана (йому було всього 57 років) смерть П’єра-Ґійома де Ру, з точки зору тривалої перспективи, завдає набагато більшого удару по французькій правиці, ніж заборона всіх позапарламентських активістських структур. І це не тому, що ми були знайомі з цим паном та отримали від нього дозвіл на публікацію праць Домініка Веннера… Не так давно помер Фай, невдовзі відійдуть до іншого світу й інші представники «нової правиці», що переступили 80-літній поріг, разом із їхніми дочірніми видавничими МАФами (домами це ніяк не назвеш), і тоді над цією дивовижною країною, яка досі неначе живе модерном – дискусіями, книгами, публічними дебатами – теж розгорнеться всеосяжна інтелектуальна прірва. Прірва, якої Франції досі вдавалося оминати.
Автор: Сергій Заїковський
