Держава, за Аристотелем, є продуктом природного розвитку. Людина за своєю природою істота політична, й лише в державі завершується ця ґенеза політичної природи людини.
Основною ідеєю трактату «Політика» є ідея всезагального блага, в контексті якого філософ і подає соціально-політичне вчення: ідеальна держава відповідає уявленням Аристотеля про справедливість і, на його думку, допомагає громадянам досягти блага. Аристотель вважав полісом певним чином організовану спільноту людей, тобто
поліс – це перш за все люди, а вже потім матеріальні блага та інституції.
Найкращою формою правління для Аристотеля виступала «політія», держава, що складалася б із «середніх» людей. Їхній побут складався б із поміркованості, у майні – середній достаток, у владі – «середній клас». Аристотель пише: «середній прошарок становить значну кількість і користується більшим впливом порівняно з обома крайніми верствами населення». Подібна соціальна диференціація була необхідна для того, щоб не було зазіхання на майно багатших із боку бідних та заздрості в суспільстві до заможних.
Філософ позиціонує політію, як найсправедливішу форму правління, тому що здійснюється політична засада рівноправ’я. Тобто, урядовців у політії обирають на короткий термін, аби всі встигли обійняли державні посади. За таких умов знижується вірогідність та можливість зловживання посадовими перевагами.
Ціллю держави, за Аристотелем, «є виховання культурних людей, у котрих розум аристократа поєднується з любов’ю до наук та мистецтва».
Аристотель починає свою «Політику» з наголошення на винятково важливу роль держави. Держава є найвищою спільністю, вона і в будь-якій дії спрямована на найблагородніше благо.
Далі, Аристотель досліджує найменші в полісі частини, що не здатні розділятися – це чоловік та жінка, і власник та раб. Спираючись на перераховані найдрібніші, філософ вказує, що описані ним основні взаємини в державі – природні.
Державний устрій
Аристотель став першим мислителем, що спромігся чітко схарактеризувати і обґрунтувати право та закон та разом із теорією розподілу трьох гілок влади, тим самим заклавши основи конституційно-правової держави.
Філософ пише про види правлінь, починаючи свій огляд філософ із аналізу та глибокої критики теорії Платона. Аристотель наголошує на тому, що подібний проект є тяжким для реалізації. Аристотель критикує відміни інституту сім’ї та спільність дітей у суспільстві. Також, він критикує Платона у положеннях стосовно власності. За словами Аристотеля, «сім’я є природно посталим спілкуванням». А отже, Платон «йшов проти природи», стверджуючи у своїй концепції держави про необхідність переформатування існування родини.
Цікавим є погляд Аристотеля на необхідні розміри держави. Держава має бути достатньо великою, аби мати змогу себе захистити та задовольняти власні потреби (1326b), але вона не має бути надто велика для конституційного правління. Філософ пише, що великим містом ніколи не вдається керувати вдало. Але тут можна зауважити, що навіть на момент написання трактату «Політика» місто-поліс вже застаріло. Час, про який іде мова, є часом загарбань Македонією полісів Греції, тоді поліси було неспроможними щось подіяти із власним загарбанням.
У своєму трактаті Аристотель аналізує 156 видів полісів, відтак творить першу класифікацію форм правління. Вдаючись до досвіду свого вчителя та осмислення тодішніх подій у політиці, Аристотель показує свою теорію про існування трьох видів державного устрою. Водночас аналізує й інші можливі види, пропускаючи, що існують і інші основні види. Поділ за видами державного устрою відбувався за природного перебігу речей – влада однієї або багатьох людей.
Правильними формами правління є ті, в яких правитель піклується про добробут людей, неправильними – де правителі піклуються лише про власні блага.
Ще в «Законах» Платон не вдається до роз’яснень термінів «тиранія», «аристократія», «царська влада», «демократія», адже це були цілком очевидні та загальнозрозумілі поняття, котрі не потребували ніяких пояснень.
В політії – найкращій формі правління, за Аристотелем – править більшість в інтересах загального блага. Всі інші форми, за описом Аристотеля, мають відхилення від цієї «ідеальної» форми правління.
Ознаками політії є: правління більшості, обрання шляхом голосування, торгівці та ремісники позбавлені політичних прав (чому, до речі, Аристотель в «Політиці» присвячує багато часу – адже, торгівля не є природнім шляхом збагачення), майновий ценз на правлячі посади, переважання у суспільстві середнього класу.
Саме на «золотій середині» щодо середнього класу Аристотель каже: «Не чесноти здобуваються та охороняються зовнішніми благами, але, навпаки, зовнішні блага здобуваються та охороняються чеснотами;… щастя у житті, буде воно для людей висловлюватися у задоволеннях чи чеснотах, або в тому та іншому, супроводжуючи тим людям, котрі щедро прикрашені добрими чеснотами та розумом і які проявляють помірність у придбаванні зовнішніх благ у значно більшому ступені, ніж тим, які придбали значно більше благ, ніж це потрібно, але бідні на блага внутрішні» (1323a-b). Тим не менш, при здійсненні розподілу посад, народ, котрий керується законом, може наділити правами і багатіїв, якщо вони на те заслуговують.
Для Аристотеля, на противагу Платону, власність є недоторканою. Вона є маркером причетності індивіда до того чи іншого стану, що теж є природнім, за Аристотелем. В «Політиці» згадується і приватна, і суспільна власність, але суспільна висвітлена безглуздою, бо вона є на заваді повноцінного розвитку всього полісу. Щодо приватної власності теж діє ознака природності, Аристотель зазначає, що
люди завжди намагаються в першу чергу вдосконалити те, що належить їм особисто.
Ведучи мову про війну, Аристотель пише, що війна завжди є справедливою, якщо ведеться проти тих, хто не бажає підкорюватися (1256b). Така позиція, звісно ж, була зумовлена політичними реаліями того часу. Тим не менш, греків Аристотель не називає «рабами від природи». Таким чином, будь-яка війна була справедливою та чесною з точки зору її переможців.
Проблема рабства
У своєму трактаті філософ приділяє багато уваги проблемі рабства у полісі. Це питання філософ розглядав із точки зору того, що рабство є дечим, що створила природа. Тобто, є люди, що від народження здатні лише слідувати чужій волі та здійснювати чужі замисли – такі люди і є рабами. В той самий час є господарі рабів, що здатні вільно думати та керувати своїм «живим матеріалом» для здійснення своїх задумів.
Тобто, рабами мають правити вищі за них і фізично і духовно істоти. Рабам, за Аристотелем, природно краще, коли ними керують досконаліші за нього.
Громадянство в державі
У «Політиці» філософ робить чітку диференціацію між вільними громадянами полісу та безправними рабами. Ті, хто були громадянами полісу, мали право брати участь у суспільному житті, мали права та привілеї, тоді як раби та осілі чужоземці та були позбавлені права брати участь у політичному житті полісу.
Громадянами полісу ставали, як правило, через своє народження, також ті, хто брав активну участь у громадському житті полісу. Водночас не можна стверджувати, що громадянином полісу обов’язково вважали уродженця тієї території, адже первинними ознаками громадянина мали бути етичні принципи – «свобода, статки й чеснотливість». Їх наявність визначає притаманність людині знань, розуму, свободи та силі волі.
первинними ознаками громадянина мали бути етичні принципи – «свобода, статки й чеснотливість».
Ознаками володіння таких чеснот є здатність до мислення та судження, що визначає «розумну» душу. Лише «розумна» душа здатна до інтелектуальної та теоретичної діяльності, адже лише вільна та розумна людина здатна відповідати за свої вчинки.
Свідомий вибір людини залежить від розумових здібностей та набутого раніше досвіду, що втілюється щоденно, предметом вибору є не мета, а шлях досягнення певної детермінованої цілі.
Аристотель визначав громадянина, як індивіда, що бере участь в суді та управлінні, тобто в політичному житті («громадянином у загальному розумінні є той, хто бере участь в управлінні й чинить послух»). Для Аристотеля, землероби та торгівці не значимі, важливими є воїни та члени правлячого стану.
Але, розглядаючи філософію Аристотеля, треба не забувати, що мова йшла про «політичне» явище, у сенсі традиційного (за К. Шміттом «Поняття політичного»), тобто гарно засвоєного та усвідомленого минулого, сформованого міфу на минувшину, погляду на роль індивіда в цьому міфі та сформованого завдання та плану дій стосовно майбутнього тієї спільноти.
«Політичне правління – це управління закону, а не людей. Правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афектам, закон же врівноважений розумом»
– пише Аристотель у трактаті, наголошуючи, що саме писане звичаєве право є справедливим законом, котрий здатен врегулювати все життя полісу та вберегти громадян від зловживання в подальшому владою та недопущення перетворення політії в деспотію.
Спілкування посередництвом політики та рівноправність громадян полісу робили кожну людину вагомим діячем політики.
До важливості сім’ї
Первинною ланкою у державі є родина. Кілька родин складають поселення. А кілька поселень за умови здатності до повного самозабезпечення утворюють державу.
Аристотель багато уваги приділяє розгляду інституту сім’ї в контексті держави. Політія має приділяти багато уваги вихованню дітей та молоді («невихованість бодай одного громадянина зачіпає і весь державний устрій»). Формування громадянина напряму пов’язане із відповідальністю за добробут власної родини.
Отже, варто віддати належне Аристотелю за його природну концепцію виправдання рабства. Позиція Аристотеля підкріплена досить вагомими підставами за якими негідним людям справді не потрібно надавати прав. Таку концепцію, можливо, варто було би актуалізувати в сучасному світі, за таких умов, за концепцією Аристотеля, міста позбавились би ряду суттєвих проблем. Раціональний підхід Аристотеля до висвітлення цього питання – рабства – є також пронизаний морально-етичною позицією, тому не варто звинувачувати жителя Греції IV століття до н.е. в його «аморальності» стосовно інших людських істот.
Підсумовуючи, варто зазначити, що політія Аристотеля не була явищем геть самобутнім для античного світу, певні теоретичні напрацювання та практики все ж існували й на той час у грецьких містах. Фактори, що спричиняють повторну актуалізацію, на нашу думку, закладені у моральній стороні філософії Аристотеля.
Ті фактори, в яких людина вбачає свою природню сутність – інститут сім’ї, як первинна соціальна ланка, об’єктивне висвітлення людських вад характеру (на кшталт, заздрість до чужого багатства), та боротьба із ними шляхом попередження, визнання чеснот первинними факторами отримання «громадянства» тощо – продовжують зачіпати людину за живе та вічно актуальне.
Автор: Анна Клокун
