У своїй останній книзі «Осідлати тигра» Юліус Евола демонструє, як «природно традиційна» людина, що глибоко вірить у реальність за межами лише людського досвіду, може не тільки вижити в анти-традиційних лаштунках сучасного світу, але й використати його для власних духовних цілей, як-то зазначено у відомій китайській метафорі, де людина намагається осідлати тигра: якщо він тебе не скине, то врешті-решт він тобі підкориться.
Евола бачить в тигрі деструктивну силу, яка діє при завершенні кожного космічного циклу. Навпроти цієї сили, каже автор, немає сенсу зберігати структуру та форми тієї цивілізації, чий шлях вже завершився; єдине, що можна зробити, це нести з собою заперечення, через свідому транспозицію, до «нового вільного простору, який може стати передмовою для нової творчої дії».
Світ, який потрібно заперечувати (бо він створений для руйнації), є насамперед «матеріалістичною і буржуазною» цивілізацією, яка вже сама по собі заперечує минулий та величніший світ. Хоч я і згоден з автором щодо цього аспекту, все ж хотілося б зазначити що Евола не відрізняє цю «буржуазну» цивілізацію від тієї священної лінії наслідування, яка й досі існує, попри все. До того ж, він хоче додати до долі цієї цивілізації те, що й досі існує на Сході, не відрізняючи, однак, соціальні структури від духовного ядра.
Але ми ще повернемося до цього. Передовсім варто підкреслити інший аспект цієї книги, а саме майстерну критику різних напрямків сучасної думки. Евола не бачить себе в площині філософської дискусії, бо сучасна філософія перестала бути «наукою про істину» (і не має жодного наміру себе так називати); він бачить її як симптом, як відображення екзистенційної ситуації, де панує відчай: з того моменту, як відбулася відмова від виміру трансцендентного, в ній не може бути нічого іншого, крім глухих кутів. Вже нема можливості вийти з пекельного кола психіки, залишеного наодинці з самим собою. Все, що залишається – це описувати власну поразку. Автор починає свій аналіз з «філософії» Ніцше, де можна помітити передбачення трансцендентних реальностей та спробу перейти через виключно ментальне бачення – спробу яка провалиться через брак духовної основи.
З тим самим критичним ставленням автор аналізує основи сучасної науки. Приведемо цитату з книги, де дається чітка відповідь спіритуалістичним ілюзіям в деяких наукових колах:
«…З цієї точки зору найсучасніша наука не має жодної переваги над вчорашньою ‘матеріалістичною’ наукою. Якщо вчора через атоми та механічне бачення всесвіту ще можна було щось репрезентувати, то сьогодні через фізико-математичну сутність сучасної науки це вже не можливо. Сучасна наука є, як вже ми казали, простою ланкою у створеній і вдосконаленій мережі, де головною ціллю є вдосконалити панування над природою, яка продовжує здаватися людині невідомою і таємничою. Її таємниці були від нас приховані й наш погляд був відвернутий у бік досягненнь техніки та промисловості, де мова йде не про впізнання світу, а лиш про його опанування заради ‘приземленого’ людства.
Повторимо, що говорити про духовну цінність сучасної науки (бо замість матерії прийшла енергія, бо тривимірний простір вже не актуальний, бо маси можуть дізнатися про коалесцентне опромінювання та ‘заморожене світло’) є оманою… Ці теорії, які прийшли на заміну старій фізиці, нічого не змінюють, якщо говорити про конкретний сучасний досвід життя людини… Після того, як нам доповіли, що не існує матерії, а є лише енергія, що ми живемо не в евклідовому тривимірному, а в ‘викривленому’ просторі з чотирма (або більше) вимірами, нічого в реальному житті не змінилось, так само як не змінився сенс того, що можна власноруч побачити – світло, сонце, вогонь, море, небо, квітучі рослини, істоти, які помирають. Від цього істинний сенс кожного феномену та дії не стали більш зрозумілими. Що вже казати про трансцендентність чи глибинні знання».
Досить актуальними є і спостереження автора щодо соціальних структур та мистецтв у сучасному світі. Треба, однак, обмовитися щодо «поневолення негативної сили», коли мова йде про деякі аспекти сучасного життя. Наведемо приклад:
«Позитивні аспекти [панування машин] можуть торкатися лише певної меншості, для якої вже існував чи тільки зараз пробудився трансцендентний вимір… Лише вони зможуть по-іншому оцінити ‘бездушний світ’ машин, техніки та сучасних мегаполісів; світ чистої реальності й об’єктивності – холодної, безлюдної, загрозливої, знеособленої, ‘варварської’. Лише повністю прийнявши цю реальність і процеси, нова людина зможе створити та сформувати себе відповідно до чинного особистого рівняння…
Тут машина, як і все те інше, що набуло сенсу (з точки зору чистого функціоналу) в окремих секторах (як-то архітектура), може стати символом. Як символ, машина є породженням точної, об’єктивної думки, де нема місця особистим, дискусійним та поверховим судженням. Вона з точністю реалізує власну ідею, тобто ціль, заради якої й була створена. Вона відображає ту цінність, яку свого часу мали для античного світу чиста геометрична форма, число як сутність та дорійський принцип ‘ніколи не достатньо’».
Тут автор забуває, що символ не є «об’єктивно адекватним» для будь-якої мети, а є таким лише для духовних та інтелектуальних цілей. Те, що в деяких традиційних мистецтвах є збіг між практичною і духовною метою, не означає що перше заперечує другому; але це не стосується машини, яку можна уявити виключно в контексті бездуховного світу. Машина є тим, чим вона є – себто викликом для космічного й божественного ладу. Звісно ж у ній існують «об’єктивні» геометричні елементи – круги чи квадрати, але у своїй повноті вона є не «платонівською» ідеєю, а радше «ментальним згортанням», тобто штучністю або вигадкою. Є, звичайно, окремі випадки – машина, яка ще схожа на звичайний інструмент, чи сучасний корабель, де ще якось враховуються рухи води та вітру; але це є лише частковим збігом, а тому й не заперечує того, що було сказано. Щодо «функціональної» архітектури, враховуючи сучасну урбаністику, то її можна визнати «об’єктивною» лише за умови того, що ми визнаємо об’єктивними її цілі, і це не наш випадок: кожна архітектура форма пов’язана з окремим світоглядом. Насправді, так звана «об’єктивність» у сучасній архітектурі є нічим іншим, ніж перевернутою містикою, застиглою сентиментальністю, одягненою в математичну об’єктивність. Втім, уже можна побачити, як таке ставлення швидко переходить до найрадикальнішого суб’єктивізму.
Не існує форми, яка була би повністю відірвана від свого зовнішнього архетипу, але в цьому випадку не можна використовувати настільки загальний аргумент: для того, щоб форма стала символом, необхідно, аби вона була розміщена в певному ієрархічному порядку щодо людини. Аби бути точнішими, можна нарахувати три аспекти символізму речей: перший аспект стосується самого існування форми, де кожна річ відображає своє небесне походження; другий аспект стосується сенсу форми, її інтелектуального впливу як всередині самої системи, так і в самій собі через власний сутнісний характер; нарешті є й духовна ефективність символу, де мають сходитися ритуальна і душевна складова певної традиції.
Ми зробили акцент на цьому моменті, бо Евола не визнає можливим традиційне возз’єднання, хоч він і допускає можливість хаотичного духовного розвитку, керованого якимось вродженим інстинктом, актуалізованим сприйняттям кризи світу як катарсису звільнення. Лише така перспектива і лишається для «інших людей» нашого часу, бо для Еволи релігійна приналежність є лише засобом для інтеграції в декадентський колектив, а регулярну релігійну приналежність взагалі треба виключити:
«…Що стосується нас, то в наші дні цю можливість треба фактично ігнорувати, бо не існує жодної організації, про яку ми говорили раніше. Подібні організації на Заході майже завжди мали прихований характер через природу домінантної релігії та її репресивно-переслідувальних ініціатив; зараз їх майже взагалі не існує. Що ж стосується інших континентів, насамперед все це на Сході, то вони стають все більш рідкісними й недоступними, навіть коли внутрішні сили ще не покинули їх, паралельно з загальним процесом виродження й модернізації, які торкнулися і тієї частини світу. Сьогодні Схід може виробляти лише субпродукти в «режимі залишків», що стає очевидним якщо подивитися на духовну статуру азійців, які почали серед нас поширювати ‘східну мудрість’».
Останній аргумент аж ніяк не вагомий: якщо ці азіати були б справжніми представниками східних традицій, чи почали б вони їх поширювати? Але допустимо, що Евола правий і що його судження з приводу традиційних суспільств є вірним: навіть через це погляд Еволи приводить до сліпоти, бо традиція (через те, що зберігає незміненими власні сутнісні форми) не перестає бути гарантом духовного впливу (або божої благодаті), чия дія незмінно перевищує все, що у владі людини. Є шляхи, як-то дзен, де все засновується на «силі всередині себе»; є шляхи засновані на «зовнішній силі», які сподіваються на благодать. Але ні те, ні інше не знаходяться за межами формальних рамок традицій. В цьому сенсі дзен є найкращим прикладом неформальної духовності, яка повністю усвідомлює цінність форм священного. Останні перевершуються не апріорною відмовою, а через інтеграцію у надформальні сутності.
Навіть сам Евола дає визначення посередницькій функції форми, коли говорить про роль духовної «типовості», як про протилежність індивіду чи «особистості», в найбільш актуальному й пустому сенсі цього слова:
«Типовість є точкою зустрічі між індивідом та надіндивідом, де ліміти обох стають ідеальною формою. Типовість знеособлює, бо людина тоді є втіленням якоїсь ідеї, якоїсь функції і закону…».
Автор вказує, що духовна типовість існує зазвичай в рамках традиції, але не стає схожою на типову знеособлену природу кожної священної форми, бо він не враховує існування того, що монотеїстичні релігії називають «одкровенням». Недоречно прийняти «трансцендентний вимір» буття (а також сприймати людський інтелект як частину Інтелекту універсального) без прийняття одкровення, тобто прояву Інтелекту або Духу в об’єктивних формах. Існують чіткі відносини між надформальною природою, вільною і невизначеною Духом, та його спонтанним вираженням у неодмінно визначених і незмінних формах. В силу свого походження від нескінченного й невичерпного джерела, священні форми, хоч і обмежені та «фіксовані», є носіями духовних впливів (отже віртуальності нескінченного) і в цьому сенсі недоречно говорити про традицію, де існувала б лише форма без духу, наче тіло без душі. Смерть традиції завжди починається з занепаду основних форм.
Згідно з усіма пророцтвами, священні центри цілісної Традиції будуть існувати аж до кінця циклу; це означає, що в якийсь момент завжди існуватимуть відчинені двері. Для вмотивованих людей, здатних долати поверхове, ані занепад світу, ані приналежність до якогось народу або середовища стануть перешкодою. Quaerite et invenietis. Повернемося до книги Еволи: теза, згідно з якою потрібно «осідлати тигра», щоб не бути ним розірваним, має і тантричний зміст; тигр є образом пасіонарної сили, яку треба опанувати. Але чи пасує ця метафора до поведінки духовної людини перед обличчям деструктивних тенденцій сучасного світу? Насамперед треба зазначити, що не все є «тигром»: за багатьма формами й тенденціями, що аналізує Евола, ми не знайдемо жодної природної та органічної сили, жодної шакті, де б зберігалася міць і краса. Сьогодні духовна людина може використати раджас, але відмовитись від тамасу; є багато форм і поведінок, несумісних з інтимною природою духовної людини та з ритмами кожної духовної школи. Насправді ж, всі ці штучні й гібридні особливості сучасного світу не можуть послужити нам у духовній справі; це може зробити лише те, що є незкінечним у часі.
Переклав Євген Врядник
Редагування: Олександр Античний
