монтерлан

Анрі де Монтерлан. Вересневе рівнодення. Самурайська парасолька

Самурайська парасолька [1]

Свастика[2] походить од колеса з чотирма спицями чи диска, яким раніше зображували Сонце[3]. Саме під цим знаком останні язичницькі армії билися у IV столітті проти військ Константина, які зображували на своїх щитах хрест Христа; і цей знак сьогодні безстрашно домінує в Німеччині. Греки характеризували Сонце як πανδερκής – «той, хто все бачить». Бачення усього, що має ім’я: це називається ясністю. І ясність в моїх очах – найбільша гідність інтелекту, адже вона завжди залучає характер. Не можу сказати, що маю намір дійсно вдаватися у це питання: ставлення сучасних французів до німців, промінь ясності. Та принаймні я спробую.

Німці й французи, що ж між нами? Між нами вірогідність розгортання нової війни. І ця вірогідність, без сумніву, є вкрай великою.

Ця вірогідність ціпеніє деяких людей. Вони вигукують: «Це було би занадто жахливо!» і так далі. Обговорювати побідні реакції не має сенсу. Є також ті, хто каже: «Зближення еліт обох країн, особливо інтелектуальної еліти, зближення колишніх комбатантів і молоді обох країн може зміцнити мир». Відчуваю непоборний обов’язок сказати, що я в це не вірю. Я вважаю, що зближення політиків, дипломатів, фінансистів обох країн наразі та з обмеженими й чітко розставленими цілями – наполягаючи на єдності цих двох умов – може ненадовго відкласти війну. Але я не вірю, що об’єднання еліт або мас зможе зробити що-небудь для миру. Між нашими двома народами панує зовсім не те взаєморозуміння, котре могло би завадити лідерові одного з цих народів, коли він вирішить отримати вигоду з нападу на інший. За наявності надлишку взаємної любові шеститижнева кампанія у пресі дійсно може привести усе в порядок. Але коли ми говоримо, що «французи й німці знають один одного ліпше, і це може знизити ризик війни», то по суті намагаємося обдурити оточуючих, ба навіть свідомо обдурюємо самі себе.

Зрештою, є третє ставлення. «Хай французи й німці ліпше пізнають один одного не для того, щоби це знання могло запобігти війні, якій ніхто з цих народів не в змозі запобігти, але просто тому, що це правильно, і тому що вони мусять вчитися один в одного, адже людство має розуміти один одного, поважати один одного та вміти співчувати навіть через кордони. Можливо, навіть коли настане війна від цього співчуття щось да лишиться: наприклад, у поводженні з полоненими. А може воно ні на що й не вплине. Франція і Німеччина повинні знати один одного з тих же причин, за якими всі великі народи повинні знати один одного. Більш того, з таємничої причини тяжіння, що постає з ворожнечі». Ця третя позиція перед лицем можливості нової франко-німецької війни є й моєю позицією.

Я не вважаю негуманним те, що людина з нації А проявляє інтелектуальну симпатію й сердечну прихильність до людини з нації Б, постійно при цьому кажучи собі: «Може статися, що він уб’є мене через шість місяців». Я не вважаю негуманним те, що людина з нації А захоплюється лідерами нації Б, ба навіть співчуває їм, кажучи собі: «Може статися, що вони налаштують свій народ проти мого народу через шість місяців». Лідери нації Б грають свою партію. Нам, нації А, належить грати власну партію так, щоби перешкодити самій можливості такого повороту. Ось це ставлення я вважаю здоровим. Воно містить у собі енергією, велич і невинність повністю оголеної натури.

Таке ставлення я виголошував одразу ж відтоді, як стихла минула війна: це знають усі, хто читав мої книги. До приходу до влади Гітлера професори німецьких університетів неодноразово просили мене виступити перед німецькою молоддю. Я гадав, що маю попередити їх про те, що скажу, якщо все-таки туди навідаюсь. Варто зауважити, що професори здебільшого були ізраїльтянами. Моя відповідь їх щиро злякала. Мені відповіли: «Ви закладаєте в основу наших подальших стосунків можливість ​​війни. Це небезпечно. Ми маємо покласти в основу те, що війна є неможливою». Ну а я їм сказав, що війна можлива, і що я завжди кажу так, як думаю, і в такому разі ні перед ким виступати не збираюся. Проте я вже встиг написати текст промови, яку я виголосив би перед студентами з німецьких університетів. Вона була надрукована у Mors et Vita, та я все ж відтворю тут невеличкий уривок звідти. Ось що я збирався сказати молодим німцям:

«Ми мусимо визнати, месьє, що одного разу нашим обов’язком стане знову вбивати один одного. До цієї перспективи треба ставитися спокійно: існує щось значно гірше за смерть. Попутно скажімо, що це не питання “долі” між нами. Серйозний чоловік просто потисне плечима при слові “доля”. Тут, як і всюди, це питання волі. З якого боку одержить гору воля до вбивства? З боку Німеччини чи Франції? Давайте-но відкладемо роздуми про це на потім».

Добре! Подібно до того, як наша вчорашня ворожість, як на мене, зовсім не перешкоджає виникненню симпатії між нами сьогодні, мені не здається, що й нинішнє співчуття перешкоджає можливості появи ворожості уже завтра.

Якщо війна сама по собі, не більше ніж право на війну, не дає мені відчуття того, що вона підриває якийсь вищий порядок, коли мова йде про нації приблизно рівної сили, то я й не відчуваю того, що вищий порядок може бути підірваний тим фактом, що ми могли би, наприклад, ледь не в одну мить перейти від співчуття до боротьби й жахливої ​​різанини. Це хороша й мудра манера, давно відома, любити людей і умови, любити їх наче добро, яке можеш щомиті втратити; і, ясна річ, якби цієї максими не існувало, то її варто було би винайти, аби прикласти її до сьогоднішнього миру. Є ще одна поширена максима, хоча й дуже рідко дотримувана (особливо у другій половині), що людина повинна ставитися до свого ворога так, як ніби він одного разу стане її другом, а до друга так, як ніби він одного разу стане ворогом. Я вважаю її геніальною, і я ледь не завжди застосовую її у своєму житті й знаходжу дуже зручною. Сильна людина – це той, хто не спускає очей зі стану, прямо протилежного тому, в якому він зараз перебуває, і дотримується його не лише з міркувань можливості, але й просто як данність.

Гомерівські греки не демонструють жодної тіні ненависті у запеклих боях між собою. Після великого двобію проти Аякса Гектор пропонує йому закінчити битву й додає: «Тож обміняймось багатими нині з тобою дарами, щоб говорив про нас кожен з троян і кожен з ахеїв: «Билися в лютій вони ворожнечі, що душу з’їдає, А розійшлись після бою у злагоді й дружбі взаємній». Коли Ахілл вбиває Лікаона, то називає його φίλος і каже йому: «Отже, мій любий, умри!». Якщо між нами має статися нова війна, то хай ці слова слугуватимуть їй епіграфом

Тож давайте працювати, месьє, над тим, щоб оживити цю тінь миру, яка існує сьогодні між вами й нами. Але ось тут я згасаю. По-перше, бо в цьому предметі є фахівці, що володіють куди більшим талантом, ніж я. По-друге, бо я не вірю в ефективність слів на користь миру. Я вірю, що протягом п’ятнадцяти років вони нічого не здійснили, ба навіть, вони наробили купу зла, роблячи мир якимось звичним і нейтральним словом; і ми роздули це банальне слово такою кількістю ласкавих епітетів, що воно зрештою може от-от вибухнути. На цьому, панове, я вас залишу. Ми можемо провести ще одну зустріч. Може з миром. А може й на війні. Якщо буде мир, то ми дивитимемося один на одного з гордістю: ми багато чого змогли зробити для наших народів. Якщо мова йде про війну, котра жодним чином не буде нашим внеском, адже не принесе користі теплим стосункам між нашими народами, то ми постараємося знайти у ній своє власне благо: аби ніщо з життя не було втрачено, навіть це. Адже у війни є дим і полум’я, але є і світло. «Світлоносна», як архангел».

Я прочитав це в одній японській книзі. Самурай виходить у поле, де збирається битися насмерть з іншим самураєм. Він дістає свою парасольку, адже починає йти дощ. І тут він бачить свого суперника, який теж виходить у поле. Але в нього немає парасольки. І перший самурай пропонує своєму ворогові свій притулок. Так, мирно базікаючи під однією парасолькою, вони виходять у поле, оголюють мечі, далі стається те, про що ви і так знаєте, і обидва гинуть. Коли я розповідаю цю історію, то французи сміються з неї, адже сміх – це постійна реакція сьогоднішніх французів на усе, що правильно й добре. Як би там не було, всілякі франко-німецькі демонстрації мирного часу я вважаю нічим іншим, як розмовою під парасолькою.

Один з цих професорів написав мені по суті: «Нашій молоді ви повинні сказати: не симпатія, а любов!». Це прямо протилежна моїй позиція. Я весь час повторюю слова зі Сну: «Симпатія, а не любов».

Пам’ять про війну не повинна викликатися як джерело для спільності, і реальність спільності не покликана запобігти війні як такій.

Спільність взагалі нічого не покликана робити.

Ваше ставлення до життя включає до себе уявлення про війну, її можливість та навіть необхідність. Таке ставлення є виразом органічної особистості. Для себе ж я хочу виключити можливість війни.

Що таке виключення? Інтелектуальна операція, учительська операція. Щодо реальності неефективна, наче плоскогубці з ослабленим гвинтом. Що стосується «органічної особистості», то це добре. Але з іншого боку, це також вираження органічної особистості, яка гіпнотизує себе миром, «безпекою», чого ніколи не було досить для здорової людини.

На ваш виступ наші студенти могли б відповісти: «Що хорошого в цьому відтермінуванні двох воєн?» Давайте-но не будемо притупляти ненависть, необхідну для боротьби.

Вам не потрібна ненависть, щоб боротися з собою, чи гнів. На війні я би без тіні сумніву вбив би декількох німців, з якими сьогодні маю найтепліші взаємини, ба навіть сердечну прихильність: у симпатії теж є зуби. Без сумніву, вони зробили би те ж саме щодо мене. В мирний час у мене немає ні ненависті, ні гніву, але тільки захоплення і повага – разом з багатьма застереженнями – до Німеччини; я радий знати, що в моїх жилах тече декілька крапель німецької крові; тим не менш, у цьому ж мирному спокої я завдав би Німеччині всієї шкоди, яка тільки була би в моїх силах, якби у мене була на це можливість і ресурси (очевидно, що наш мир – це війна).

Греки з Іліади б’ються без ненависті до ворога: Ахілл сам це неодноразово виголошує. Вони також не воюють через патріотизм: це почуття їм геть невідоме. Агамемнон ображає Ахілла, він кидає своїх побратимів під час битви, лишається байдужим до криків про поразку та їх страждань. Чому ці люди воюють? Я сказав це в іншому місці: з гордості та з дружби. Через повстання гордості проти образи, завданої одному з них, через дружбу з Менелаєм – ось чому вожді прямують на Трою. Вони вмирають там всерйоз – і не заради своєї країни чи поваги співгромадян, але з природної гордості. Ахілл дезертирує з гордості: відтепер він вже не дружить з тими, хто підкоряється Агамемнону. І він вступає в бій тільки для того, щоби помститися за Патрокла, об’єкту його дружби. Коротше кажучи, цими героями править абсолютний індивідуалізм і те, що тягне за собою свавілля. Ахілл у сучасній війні буде розстріляний за вироком військового трибуналу (як і Коріолан, якому патріоти аплодували в конвульсіях кілька років тому Комеді Франсез).

Ось знову: «Представники племен бхумідж дуже прив’язані до війни. Вони люблять битися й отримують від цього задоволення, а також вірять, що це вітається богами (…) Ніякої ворожнечі, ніякої ненависті не виникає між воїнами (противниками), які часто ділять один і той же намет чи одну і ту ж трапезу в перервах між боями».

Фройд докладно розповідає про жертви, принесені примітивними племенами щоби заспокоїти душі вбитих ворогів, подружитися з ними – аж до «ніжного» поводження з відрубаними головами. (Однак ця ідея сильно відрізняється від того, що ми тут обговорюємо.)

Сьогодні я знаходжу щось од «самурайської парасольки» у цій газетній вирізці, яка датується початком громадянської війни в Іспанії: «Випадок у казармах Ов’єдо. Солдати розділилися на дві фракції, одні підтримали повстанців, інші стали на бік уряду. За обопільною згодою вони покинули будівлі казарм, на площі любо попрощалися і розійшлися в різні боки».

Так само як і у прийомах, якими обмінювалися – ба навіть у й без того делікатний момент: серпень 1938 року – генерали Мільх і Вюйємен, головнокомандувачі ВПС Німеччини і Франції відповідно, дуже сердечних прийомах, я гадаю. І мене дивує, що добрий дух, такий як месьє Володимир Д’Ормессон, вбачає у цьому одну з ознак, які, за його словами, можуть проілюструвати «непослідовність нашого часу». Це «непослідовність» того ж порядку, що й у французьких і австрійських, французьких і англійських генералів XVII і XVIII століть, які обмінювалися кошиками з продуктами і пляшками чудового вина напередодні бою. Не кажучи вже про віки лицарства.

Вересневі події ще раз продемонстрували бажання Німеччини поставити франко-німецькі відносини на цей ґрунт. У дні мюнхенського диктату Даладьє аплодували в Мюнхені, французів під час франко-німецької обмінної подорожі тепло зустрічали по всій Німеччині. Франція волею-неволею більш-менш прийняла цей тон: хоча відповідальність за кризу очевидно лежала на Гітлерові, у Парижі не пролунало жодного ворожого галасу, не було зібрано жодної демонстрації перед посольством. Гасло, висунуте Німеччиною, нав’язало позицію, яку я протягом тривалого проміжку часу захищав тут, у Франції.


[1] Цей текст був виголошений у нинішньому вигляді (за винятком перестановки двох абзаців) 11 січня 1938 року групі «Rive gauche» у якості передмови до виступу німецького публіциста, месьє Отто Абеца на тему «Німецька молодь і щастя». Зустріч проводилася під егідою Комітету Франція-Німеччина, але цілком імовірно, що позиція, виражена мною, не могла повністю співпадати з позицією Комітету Франція-Німеччина (примітка 1938 року).

[2] croix gammée (прим. Перекладача).

[3] Сонячне колесо, що символізує «обертання світу», також є символом Чергування. Шеурман, з іншого боку, порівнює свастику з вогнем. Чергування, Сонце, Вогонь…

Автор: Анрі де Монтерлан

Переклав Сергій Заїковський

поділитись