У ніч з 22 на 23 вересня 1241 року помер Сноррі Стурлусон. Насправді він не так помер, як був убитий. І не так був убитий, як зарубаний на смерть у власній домівці. Таке в Ісландії раніше траплялося. Особливо – якщо певна особистість активно займалась політикою, але в цьому аспекті мало змінилося і дотепер у деяких північних краях.
Сноррі син Стурли Старого сина Торда сина Ґільса, відомий насамперед як поет і автор саґ про конунґів Норвеґії, тобто історик і літератор. Найбільш значущі його твори – «Едда» («Едда Сноррі», «Молодша Едда», «Прозова Едда»), підручник для скальдів і водночас джерело відомостей зі скандинавської міфології (наскільки адекватне – питання цілком окремої розвідки) і «Коло світове» (збірка «королівських саґ»).
Принаймні щодо авторства цих творів наразі немає великих суперечок. Також йому приписують низку родових саґ, зокрема саґу про Еґіля, або принаймні віс[1] із неї, але ми тут не поділяємо такої думки через вельми непевну аргументацію. Утім в себе на батьківщині, особливо за життя, Сноррі прославився як особа, сказати би, доволі одіозна. Будучи чоловіком амбітним, він двічі обирався закономовцем ісландського Альтинґу: знавцем звичаєвого права, який проголошував закони під час зборів на Тинґвеллірі та за потреби мав повноваження трактувати їх під час судових дебатів. Ба більше – його амбіції тим не обмежилися, за що він і поплатився.
Народився Сноррі, радше за все, 1179 року на хуторі Хвам (Виярок) у Далірі. Його батьком був Стурла Старий, а матір’ю – Ґудню дочка Бьодвара сина Торда. Матір’ю цього Торда була Вальґерд, дочка Маркуса сина Скеґґі, скальда і закономовця. Відтак Сноррі за матір’ю походив з видатного роду, був нащадком самого Еґіля Скаллаґрімссона, але враховуючи, що це було походження по матері, то і особливих майнових прав він не мав. Матір’ю Ґудню і бабою Сноррі була Хельґа, дочка Торда Маґнуссона з хутору Рейк’яхольт (Курний Гай), де, власне, наш герой і був убитий. Також у нього бути брати і сестри: Торд, Сіґват, Хельґа і Віґдіс. Коли Сноррі мав п’ять років, його батько раптово помер (на аж 67 році життя – тепер ви розумієте, чому його прозвали Старим). Тоді малого на виховання взяв Йон син Лофта, друг його батька, і звідтоді Сноррі мешкав на хуторі Одді, назву якого за бажання можна інтерпретувати як «Одержимість» або «Натхнення» (що, погодьтеся, символічно). Йон син Лофта походив з роду самого Семунда Мудрого. Він був гьовдинґом (вождем) роду Oddverjar («мешканців Одді») – одного з наймогутніших родів в Ісландії другої половини ХІІ століття. А його дідом за матір’ю був аж сам конунґ Норвеґії Маґнус ІІІ Голоногий (король-босяк). Йон сам був скальдом і доволі освіченим як на свій час чолов’ягою, тому і виховання малому Сноррі дав цілком відповідне.
Йон помер 1297 року, коли Сноррі виповнилося дев’ятнадцять. Прав на спадок Йона він не мав, тому його взяв пожити названий брат Семунд. Сноррі тоді відчайдушно бідував, позаяк від батькового спадку йому лишилося грошей на сорок сотень відрізків сукна (не питайте, скільки це було б у сріблі), але ці гроші були на зберіганні в його матері Ґудню, а мама Ґудню любила повеселитися і всі ті гроші розтринькала (чого не зробиш заради рідної дитини). На щастя, його старший брат Торд просватав за Сноррі дівчину наймення Гердіс. Вона була дочкою Берсі Заможного з Борґу на Болотах (того самого поселення, що його побудував сам Ґрім Лисий, син Квельд-Ульва, батько Еґіля). Так Сноррі отримав незлий посаг за жінку, бо його тесть не просто так звався Заможним, а мешкали вони в Одді, бо мешкати з мамою Ґудню в Хвамі – то було таке собі задоволення.
Сноррі швидко прославився як скальд, а також – як знавець законів.
1215 року він вперше зробився закономовцем Альтинґу. А вже влітку 1218 року його запросили до Норвеґії король Гакон IV, якого тоді ще не кликали Старим, і його опікун Скулі ярл. І саме тут наш Сноррі став на доріженьку кривеньку. Адже на той момент норвезькі королі сяк-так намагалися розбудовувати імперію (ну як імперію – джерела прибутку) і поклали хтиве око на Ісландію. А Ісландія – то була база на шляху до Гренландії, а в Гренландії ловили моржів і вибивали їм зуби, а моржевий зуб коштував майже так само, як слонячий, або принаймні можна було продати його у такій якості європейцям. Ну і, є підстави припустити, що саме тоді Скулі ярл зробив Сноррі пропозицію, від якої той не відмовився. Завербували нашого Стурлусона.
Його висвятили у рицарі (на норвезький кшталт це називалося skutilsvein), а він у свою чергу склав величальну пісню на честь короля, яка лягла в основу частини “Молодшої Едди”, знаної як “Перелік поетичних розмірів”. Також Сноррі зустрівся зі своїм шведським колегою, закономовцем шведського тинґу Ескілем Маґнуссоном. Імовірно, від нього він почасти збагатився відомостями про стародавню шведську історію.
Проваландавшись п’ять років на континенті, Сноррі повернувся до Ісландії та замешкав на Рейк’яхольті. 1222 року вдруге зробився закономовцем. Припускають, його обрали через виняткові поетичні здібності. На цій посаді Сноррі просидів десять років і потроху займався корупцією. Він поводив себе як патентований український політик: під’юджував ісландських лідерів, аби приєднати Ісландію до Норвеґії. Ясно, що далеко не всі були в захваті від цієї ідеї, зокрема інші члени роду Стурлунґів. Адже тут нагору виліз конфлікт між двома системами: феодальною та військово-демократичною. Сноррі став васалом норвезького короля і вразі переходу Ісландії під владу норвезької монархії отримав би весь острів в якості феоду. Це вивищувало б його над іншими гьовдинґами, яким би від того не було жодної вигоди.
Тоді і почалася громадянська війна, про яку ви можете докладніше почитати у «Сазі про ісландців» (чесно, вона так і називається), записаній по гарячих слідах. Головним опонентом Сноррі став Ґіцур син Торвальда, правнук Йона Лофтасона, вихователя Сноррі. Гору брала то одна, то інша сторона. Сноррі проявив себе як абсолютно невдатний полководець і боягуз. В якийсь момент він вдруге вирушив до Норвеґії за підтримкою Гакона, але той зрозумів, що ставку треба робити на Ґіцура сина Торвальда, бо зі Сноррі пива не звариш. Тоді Сноррі пристав на бік Скулі ярла, який підняв повстання проти Гакона, але пуття з того було небагато, бо Скулі програв і 1240 року був страчений. Самому Сноррі король до того заборонив полишати Норвеґію, але Сноррі сказав «út vil ek» («Сноррі треба вийти», але ідіоматично «я їду додому»), і ці його слова стали ісландською примовкою, – і таки повернувся до Ісландії.
Гакон же конунґ, розібравшись із своїми норвезькими конкурентами, послав до Ісландії людей з пропозицією до Ґіцура пристати на норвезьку сторону сили і вбити Сноррі або захопити його і надіслати поштою до Норвеґії. Ґіцура не треба було довго просити, бо він і так був не проти вколошкати Сноррі. В якийсь момент Сноррі отримав листа, писаного «оманливими рунами», в якому його попереджували про замах, але не зміг його дешифрувати.
А скінчилося тим, що восени 1242 року Ґіцур на чолі загону з сімдесяти осіб прибув до Рейк’ягольту, де саме перебував Сноррі. З саґи не ясно, чи дали йому можливість здатися. Зрозумівши, що діло пахне тухлими акулами, Сноррі заліз до льоху і там сидів, клацаючи зубами. Зрештою його знайшли і вбили. Останні його слова були «Eigi skal höggva!» («Не треба рубати!»).
Згодом сталося те, чого побоювалися ісландські ґьовдинґи: Гакон по одному переманив на свій бік найбільших вождів, і 1262 року Ісландію зі згоди Альтинґу приєднали до володінь норвезької корони, але то вже геть інша історія.
Сноррі син Стурли не був великим воїном або видатним полководцем. Не виявився він і видатним інтриганом чи політиком. Йому бракувало рішучості й войовничого духу, яким просякнуті ісландські саґи. Втім, його вбивство викликало резонанс як в Ісландії, так і в Норвеґії. Ґіцура, скажімо так, сильно засуджували, і згодом йому дорого вартувало замиритися з прихильниками Стурлусона. Сноррі був одержимий владою, і заради неї готовий був зробити Ісландію провінцією Норвеґії, не думаючи про наслідки для нащадків, проте ризикувати власним життям виявився не готовий. А його «Едда», його підручник для скальдів, виявився нікому не потрібним на довгі віки, позаяк традиція скальдичного віршування потроху зійшла нанівець, і важко сказати, чи стала ця праця хоч комусь у пригоді (втім — цей текст відомий принаймні з кількох рукописів, тому є підстави сподіватися, що певною популярністю свого часу таки користувався).
Втім, справжня велич Сноррі Стурлусона як поета й історика стала очевидною лише через кількасот років по його смерті, коли в XVII столітті почалися пошуки старих манускриптів. Його «Коло світове» – переважно достовірне джерело з політичної історії норвезьких земель раннього і почасти класичного середньовіччя (принаймні – найбільш повне, хоча і не є хроніками в строгому смислі). Його «Едда» – ключ до розуміння сутності поезії скальдів, а також – але тут треба бути обачними – джерело відомостей з міфології. Ну, а що він не зміг діяти як герой творених ним же саґ — нікому не може таланити геть у всьому…
Автор: Віталій Кривоніс
Примітки:
[1] Віса – це основний жанр склальдичної поезії. Оповідає про сутички, злочини, домовленості, сновидіння, випадкові зустрічі абощо.
