український правопис

Український традиційно-історичний правопис

Правопис – це є більше, ніж запис усної мови; це традиція національного самовираження у символах, які тінню слідуватимуть за народом усі його віки. Подекуди від пам’яті про цілий народ залишаються в історії лише його символи, в яких захована вся його мудрість.

Чим древнішою є традиція правопису, тим глибше самовідчуття історичної єдності є у народу: люди проходять, як проходять віка, а мудрість при цьому ні на йоту не минає. Письмо стало необхідним інструментом, щоб зберегти знання поза будь-якою мінливістю світу: мудрість духовна, мудрість фізична, або ж мудрість поезійна – вона увіковічена у писемних символах.

Письмо – це унікальне досягнення всього людства, всього цивілізованого людства. Походження символів, які лягли в основу письма, досі достеменно невідоме, але ми знаємо, що протягом всієї історії людини лише кілька цивілізацій спромоглись досягти того рівня розуміння навколишнього світу, щоб почати панувати над його інтерпретаціями.

На кшталт, наша буква «А» має очевидне грецьке коріння, але що ж означає цей знак і яку реальність він несе? Перша буква всіх європейських азбук (окрім скандинавських рун, де ᚨ не є на початку) походить від фінікійської буква  (ориг. Звук [ʔ]), що є буквальним зображення голови бика. Чому саме бик? Знайти відповідь на це питання буде вкрай важко. Але величність та унікальність письма придає ще той факт, що від фінікійської букви  походять і неочевидні відповідні букви східних азбук: અ – гуджараті; अ  – деванагарі; навіть букваㅏ – корейський хангил.

Дивує?

Книжна мова versus розмовна мова

В давнину (до європейського модерну) розмовна та книжна мови мали чіткий демаркаційний поділ у своєму вжитку. Це пов’язано передусім із лексичним та граматичним словником: усна мова, яку використовували від простолюдина до аристократа, була доволі обмежена у своєму інструментарії для опису навколишнього світу й часто межувала з темами виключно побутовими; мова ж книжна – це порівняльно пізніший винахід, що був затребуваний інтелектуальною елітою народу, для опису більш духовних та піднесених тем; саме книжна мова багата на абстрактні та складені терміни, а її синтаксис почасти радикально відрізнявся від усної мови більшою архаїчністю та складністю.

Таким поділ був природній: освіта не була загальнодоступна, тому це стало передумовою до, щонайменше, чіткого соціального поділу детермінованого мистецтвом (областю зайнять), але який після запровадження всезагальної освіти, перейшов на поділ за капіталом.

Треба розуміти, що даний поділ не є конкуруючим, він радше взаємодоповнюючий: в майбутньому книжна й усна мова об’єднаються в єдину мову, породивши вже на їхньому ґрунті стилі мовлення.

І, одна із найбільш характерних рис поділу лежить у фонетико-лексичні площині: книжній мові не притаманно підлаштовуватися під фонетичні зміни та здвиги, але зберігати свою статечність на противагу мінливому мовленню – це придає упевненої древності та символічної глибини. Лише в окремих випадках допускається деякий штиб фонетичності, як-то: буква «ґ» була запрохана на використання Мелетієм Смотрицьким у його праці «Ґрамматіки Славенския пра́вилное Cv́нтаґма» для книжної мови сер. укр. доби – це показує, що все ж ці варіанти мови не є повністю незалежними одна від одною.

Та що робити, коли книжна мова є геть протилежною до мови розмовної? Наприклад, латина для німців. Ба, в якомусь сенсі подібне було й в нас: наша книжна мова була староцерковнослов’янською на противагу розмовним діалектам Руси. Справедливості заради, староцерковнослов’янська мова є пізнім розвитком праслов’янської мови у південних слов’ян (на базі солунських говірок), а руські діалекти – відповідно східних слов’ян; себто вони були зрозумілі одна одній в силу спільного походження.

Якщо книжна мова є мовою іншого народу\культури, то вплив такої мови на розмовну бесіду мінімізується, а розмовна мова паралельно цілеспрямовано збагачується штучними конструкціями для подальшої монополізації мовленнєвого вжитку. Подібне збагачення новими сенсами та смислами часто проходить етап буквального калькування з книжної мови.

Книжна мова є продуктом академічним, але який віджив свою актуальність з часом по причині доступності освіти. Але до чого тут правопис?

Правопис

Паралельно з цим руська писемна традиція почала жваво улаштовуватися у літургійній та літописній справі: це й конструювання писемного синтаксису, і численні неологізми та запозичення для опису відповідних реалій.

Письмо залежало від усної мови у тій мірі, наскільки це дозволяло записувати тексти у зрозумілій формі. Наприклад, староруський правопис в період XII – XIII століть зазнає доволі природніх змін: випадають із вжитку «ъ» і «ь», а на їх місті використовуються відповідні голосні звуки «о» і «е»: хочьть – хочеть.

Тим не менш, писемна традиція розвивалась в межах тирновської школи, що у Болгарії. Адже до XVI ст. на Русі використовували староцерковнослов’янську мову, а згодом і (ново)церковно-слов’янську мову як книжні. Лише при більшій автономії руської православної автокефалії, київські й острозькі академіки реформують книжний правопис додаванням літер: ґ, й, диграфів дз і дз. Це був революційний крок у наближенні правопису до розмовної мови місцевого народу.

Після Темної доби української державності (XVIII ст.) виходить перша книга написана розмовною мовою – «Енеїда», Котляревського (1798 рік). Цим роком ознаменується початок вжитку новоукраїнської мови в писемності. Втрачена писемна традиція XVII століття та запровадження російської мови помітно послабило становище української мови протягом XVIII століття.

За початку використання новоукраїнської мови постало питання стосовно її правопису: яким чином потрібно писати?

В даному випадку І. Котляревський пішов легким шляхом і почав записувати малоросійську мову ярижкою, себто російським дореволюційним правописом. Але використання ярижки було вимушено часом та відсутністю відповідного знання; лише в 1818 році вийде перша дійсна граматика новоукраїнської мови: Грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія (1818 рік), О. Павловський. Його граматика стала першим кроком до привернення уваги української аристократії до питання мови; таким чином, О. Павловського відкрито підтримали український драматург Г. Квітка-Основ’яненко та письменник П. Гулак-Артемовський.

Граматика Павловського вперше запропонувала власний оригінальний варіант запису новоукраїнської мови на противагу ярижки. Фонетичний правопис, який ґрунтувався на основі російського дореволюційного письма, мав доволі своєрідні та унікальні риси:

  • Вільне вживання (не етимологічно) літери «ѣ»;
  • Вживання «iô»[jo]: iôго;
  • «Кг» замість букви «ґ»: кгава;
  • Дієслівнезакінчення -ться, -шся передається через -цьця, -сся: подобаєцьца;
  • Використання твердого знаку на кінці слова: дѣдъ;
  • Зберігається буква «ѳ» [хвт] для запису слів грецького походження, та інше.

Фонетичний правопис Павловського ставив на меті буквальну передачу усної вимови на письмі, послугуючись принципом: як чується, так і пишеться. Попри всю естетичну та лінгвістичну недолугість такий штиб правопису міг добре підійти для українських селян, які не витрачали багато часу на вивчення відповідно грамоти.

Паче такий правопис зазнав нищівної критики вже від українських академіків та професорів, які почали звинувачувати надлишкову фонетичність в ігноруванні правописної традиції. Себто, принцип «як чується, так і пишеться» жваво застосовувався мовами, які тільки-но започатковували свою літературну традицію (білоруська мова, наприклад). Але наскільки такий принцип правопису є актуальний для української мови?

Максимовичівка    

Максимович Михайло (1804—1873 рр.) – український мовознавець, історик, письменник та науковець із старшинського козацького роду.

М. Максимович був першим, хто виступив із чіткою позицією щодо правописного питання, розписавши свої переконання та погляди в листі до Основ’яненка (1). Будучи тим, хто цікавився фольклором свого народу, молодий професор (перший ректор Київського університету згодом) не міг допустити казна-якого правопису, в т. ч. фонетичного. Проблема фонетичного правопису полягає у неспроможності відобразити діалектичні особливості фонетики, беручи за основу якийсь один діалект: себто правопис Павловського ґрунтувався на наддніпрянсько-степовому діалекті. Очевидно, такий підхід значно звужував потенціал та різноманітність мови, замикаючи її на одному фонетичному стандарті. А беручи до уваги децентралізацію та слабку всезагальну освіту на той час, такий правопис записувався по-різному в залежності від регіону.

М. Максимович, бувши обурений тим, що в кожній частині України пишуть на свій лад, пише в листі: «Въ послѣдніе годы довольно много издано прозаическихъ и стихотворныхъ книжекъ и брошюръ на Малороссійскомъ языкѣ, у насъ въ Россіи, и въ Австріи; но къ сожалѣнію всѣ онѣ умышленно и произвольно рознятся въ правописаніи, и потому всѣ онѣ своимъ правописаніемъ одна хуже другой. Но ни одна изъ нихъ этимъ качествомъ не превзошла еще граматики Павловскаго, который началъ употреблять Русскія буквы для Малороссійской рѣчи такъ произвольно, какъ будто до него не было грамоты на нашей православной Украинской Руси».

Дійсно, правопис Павловського був не стільки непрактичним, як безграмотним; довільне використання літер у правописі ставило хрест на всій писемній традиції; М. Максимович вбачає фонетичний правопис непотрібним для новоукраїнської літератури при володінні своєю вже складеної орфографії минулих століть – це новаторство було лишнім: «Правописаніе каждаго языка, хотя и много зависитъ отъ личнаго произвола, но тѣмъ не менѣе полагаетъ въ основаніе себѣ прежнюю письменность своего народа, и должно сохранить въ себѣ то, что освящено уже привычнымъ, вѣковымъ употребленіемъ. Эта историческая стихія письменности народной не позволяетъ выдумывать правописанія вновь; и въ слѣдствіе этой исторической стихіи — какъ бы ни было просто, удобно и по видимому даже народно новоизобрѣтенное правописаніе, оно не пріймется».

Аргумент М. Максимовича на користь літературної традиції мав рацію: «Эта новая затѣя очень безобразитъ Малороссійскую грамоту и заставляетъ незнающихъ хорошо Малороссійскаго выговора произносить нашу мягкозвучную мову так дебело, что уши вянутъ. Да и къ чему, и откуда взялась такая правопись? Наша древняя Кіевская Русь такъ не писала. Въ Поученіи Владиміра Мономаха, напримѣръ, читаемъ: лагодити, лѣнощи, лѣпшій, дивуемся…»

Так званий етимологічний правопис, або традиційно-історичний правопис, який пропонував М. Максимович, ставив за мету слідування не сучасній вимові, а історичному написані слова. Цей правопис був характерний для української мови ще з XI століття. Часто правопис зберігав у своєму написанні літери, які більше не вживаються, або відповідали вже іншій фонемі в залежності від території. Таким чином, етимологічний правопис уникав діалектний конфлікт, стаючи над діалектним щаблем у письмовому користуванні.

Історія правопису Максимовича для новоукраїнської мови доволі цікава. Він не жадав надлишкового новаторства і прагнув до збереження традицій, але все ж він зміг відобразити на письмі деякі фонетичні особливості задля полегшення його прочитання.

Надихаючись методом запису Котляревського, М. Максимович помітив одну цікаву деталь, яка значно ускладнювала читання тексту для не-українця – відсутність будь-якого розуміння, як читати букву «и» [и, і]. Ця деталь поставить початок у вирішенні проблеми «ікавізму» на письмі. На ґрунті фонетичних особливостей новоукраїнської мови (див. ікавізм) професор прийшов до неординарного рішення, зберігаючи при цьому й шмат фонетичності, і етимологію: він застосував французький діакритичний знак accent circonflexe або «дашку» для позначення «і»-вимови. Таким чином, проблема Котляревського була вирішена, і ми отримали «û» [i] и «и» [и, і].

Досвід із буквою «û» показав М. Максимовичу аналогічне вирішення проблеми по відношенню до інших голосних букв, які в усному мовлені переходили в звук «і»: â, ê, û, î, ô, ŷ. Себто тепер ми у змозі відрізнити такі омоніми як ніс та ніс: нêсъ і нôсъ відповідно, зберігаючи при цьому етимологічне написання.
    Більш детальному розгляду щодо написання отримала буква «ѣ» через своє різноманітне прочитання у слов’ян. Унормувати її вжиток було вкрай важко, адже було присутнє її прочитання як «і\ї\й\є». У цьому випадку професор зводить увагу читача до древніх писемних джерел, де подана літера мала звук «і» на противагу російському прочитанню «є»: «Еще въ древнихъ писаніяхъ читаемъ: въ подлинной грамотѣ Кіевскаго Князя Мстислава Владиміровича 1128 года — моѣ дѣти; въ договорѣ Игоревомъ (по списку 14-го вѣка) — мечѣ своѣ; въ грамотахъ Льва Даниловича — положимъ и не подлинныхъ, но все же старинныхъ — вѣчниѣ, будучиѣ, нашѣ.» Також він зазначає про використання ятя і для родового відмінка: Рускоѣ землѣ. М. Максимович застерігає не використовувати ять в не етимологічному штибі, аби не втрачати весь ґатунок та універсальність літери надаремно.

У підсумок М. Максимович дає на приклади вживаннях такого правопису у порівнянні з фонетичним правописом:

Нисъ . . . . . . . . . .— Нêсъ.

Нисъ . . . . . . . . . .— Нôсъ.

Бривъ . . . . . . . . .— Брêвъ (брелъ).

Бривъ . . . . . . . . .— Брôвъ (бровей).

Визъ . . . . . . . . . .— Вêзъ.

Визъ . . . . . . . . . .— Вôзъ.

Нижъ . . . . . . . . . — Нôжъ.

Нижка . . . . . . . . — Нôжка.

Нижный . . . . . . .— Нѣжный.

Миж . . . . . . . . . .— Мêжъ.

За-мижъ . . . . . . — За-мŷжъ.

Бигъ . . . . . . . . . . — Бôгъ.

Бигъ . . . . . . . . . . — Бѣгъ.

В додаток до свого етимологічного правопису М. Максимович бажав ще додати літеру «ў», яку вперше застосував І. Вагилевич в альманасі «Русалка-Дністрова» для позначення притаманно українській мові дзвінкого губно-м’якопіднебінного апроксиманта [що відповідає англійській «w»]. Тому в 1837 році було запропоновано внести цю букву до української абетки, але запровадженою вона так і не була.

Врешті-решт, ми отримуємо фактично такі узагальнені правила традиційно-історичного правопису Максимовича:

  • Використання букви «ѣ» [i] етимологічно: сѣверъ [суч. напис. сівер];
  • Для позначення ікавізму над голосними ставився циркумфлекс «â, ê, û, î, ô, ŷ»: ôн [суч. напис. він];
  • Зберігається буква «ы» [и, ы (зах. діалект.)];
  • Запроваджується використання букви «ё»: ёго [його];
  • Написання букв «ѳ», «і», «ъ» відповідає традиційним правилам;
  • У деяких варіантах правопису було затверджено букву «ґ»;
  • Написання слів могло відрізняти від їх прочитання: ходилъ [ходив], добрыи [добрії].

Наприкінці свого листа М. Максимович сам зізнається, що подібне написання ускладнює його написання, адже воно потребує високого рівня грамотності, але не покладав надій, що рано чи пізно його правопис для новоукраїнської доби стане потрібним. За свою історію правопис Максимовича або більш відомий як «максимовичівка» надбає свою популярність у вжитку серед української інтелігенції та аристократії аж до років початку Другої Світової війни.

Фонетика каже: Якимъ бачишь человѣка, за такого его держи; этимологія же каже: Держи человѣка за того, якъ его бачишь, но и провѣдуй, кто о̂нъ зъ роду… Або иншими словами: правиломъ фонетики есть: пиши, якъ говоришь; а закономъ етимологіи есть: пиши, якъ говоришь, но вразъ же увзглядняй и коре̂нь слова, щобы всякій зналъ, зъ чого каждое слово походитъ и що оно означае.

  (1) – О правописании Малороссийского языка: Письмо к Основьяненко, 1842 рік


 Автор: Богдан Гойса







поділитись