«Геть стежки, ні дорогам, будемо йти по азимуту»
«По Азимуту» – це проект про подорожі маловідомими стежками нашої батьківщини. Про розкіш виживання, про дорогі серцю краєвиди та справжню дружбу – від воїнів АТО, волонтерів і медиків. Про небачену Україну й авантюризм від українського Беара Гріллза, Дмитра Вербича, та молодих талановитих кінематографістів – Оксани Бондаренко, Кирила Жорова. Ми тим часом вирішили дізнатися більше про лаштунки мандрівок від команди проекту «По Азимуту».
І. Перед камерою
Він пройшов усю революцію, війну на Донбасі, вижив під час боїв за Донецький аеропорт, вижив після резонансного нападу ліворадикалів – шлях громадського активіста та воїна Дмитра Вербича досить непростий, адже крім усього, він пролягає по азимуту.
- Перед тим як стати головним героєм проекту «По Азимуту» Ви здійснювали тривалі мандрівки самотужки. З чого почався Ваш інтерес до мандрів та виживання?
Д.В.: Насправді це завдяки батьку. Він у мене мандрівник, фотограф, альпініст. Вперше взяв у похід до Криму в 14 років на два тижні. Було дуже важко, але я одразу зрозумів що цим займатимусь.
- Як Вас запросили до проекту? Що Вас у ньому зацікавило?
Д.В.: До проекту запросив Назарій Кравченко, який познайомив мене з хлопцями з продакшну «Kinar». Спочатку чіткого плану не було, хотіли знімати щось про виживання. Вже в процесі роботи сформувалась ідея що конкретно ми робимо та чого прагнемо.
- Які виникали складнощі під час зйомок зі знімальною групою?
Д.В.: Спочатку вони мене ненавиділи. Їм же важко, апаратуру на собі тягнуть. Дистанція чимала, перепади висот постійні. Та щоразу, коли вони вже збиралися мене лінчувати, я виводив нас до потрібного місця. Таким чином оператори почали вірити, що я тямлю що роблю. Тепер ми – друзі, працюємо в задоволення. Кирило й Оксана дуже професійні, горять своєю роботою, викладаються на повну.
- Якщо можливо, відкрийте завісу таємниці щодо планів майбутніх мандрівок до маловідомих закутків України.
Д.В.: Дуже хочеться вже відзняти другий сезон проекту. Вже обрали кілька локацій: Чорнобиль, Джарилгач, зимовий Петрос.
- Розкажіть, які моменти Вам найбільше запам’яталися з подорожей?
Д.В.: В подорожах кожен день дуже насичений. У рамках проекту в Олешківських пісках довелося ховатись від військових, адже в них там полігон. Тікали від бехи (БМП – прим.ред.). А в моєму крайньому поході в Грузії ми з побратимом зустріли в лісі ведмедя.
- За умовами проекту, Ви берете в похід найбільш доступні елементарні речі для життя. Що це за речі?
Д.В.: Нічого особливого, це стандартний набір: спальник, каремат, монашка (казанок – прим.ред.), ніж, сірники, мотузки… Особливий акцент завжди треба ставити на якісному взутті – це половина успіху.
- На Вашу думку, чому проект «По Азимуту» актуальний для української молоді сьогодні?
Д.В.: Почнімо з того, що про мандри Україною якісних відео мало. Є класний проект Ukrainer. Але там більше про людей, культуру. «По Азимуту» – це не лише жарти і красива природа. Ми показуємо прості лайфхаки, приміром, як вогонь після дощу розвести. На власному прикладі розповідаємо як виходити зі складних ситуацій. Бувають, звісно ж, провали, але це ж життя, посміялись і рухаємося далі. А коли ти – молодий, грає кров, хочеться пізнавати світ, що може бути краще подорожі? Це розширює кругозір, виховує відчуття прекрасного, загартовує, а також, звісно, дух авантюри присутній.
- Які особливості у спілкуванні виникають під час таких незвичайних подорожей?
Д.В.: У складних умовах, коли люди на межі виснаження, дуже легко посваритися, вилити злість на напарника. Якщо зуміли взяти себе в руки, поставити інтереси групи вище за власні – тоді все гаразд. Пройшов із людиною випробування, вчасно підставив плече, не скиглив і не кричав щось типу «це через тебе ми в цій дупі опинились», навіть якщо напарник справді помилився, тоді ви – команда. Так народжується справжня дружба.
- Які корисні навички Ви здобули під час зйомок проекту?
Д.В.: Важливо постійно рости над собою. Я дивлюсь відео в мережі, спілкуюся з іншими мандрівниками. Обмін досвідом – це дуже важливо. Скажімо, радимось як краще готувати сублімовані продукти. Чи стосовно спорядження, маршрутів, техніки безпеки. У нас же фішка в тому, що ми користуємося компасом і картою, без GPS. Коли йдеш по азимуту легко збитися з маршруту, заблукати. Не можна просто забутись і переставляти ноги – треба постійно орієнтуватись на місцевості. Ще я, мабуть, навчився працювати на камеру. Бо перші дні я забував, що це не просто похід, і просто йшов собі вперед.
ІІ. За камерою
Проте все починається за лаштунками, без увімкнених камер. Про те, як народжувався проект, про лаштунки якими були складнощі зйомок і те, чим цей проект унікальний розповідає оператор Оксана Бондаренко.
- Як з’явилася ідея проекту «По Азимуту»?
О.Б.: Сама ідея існування подібного проекту належала не нам. Нас із «Івічем» (Дмитром Вербичем – прим.ред.) познайомив Назарій Кравченко і при зустрічі сказав усім, що було би непогано зробити туристичний проект, пов’язаний із активним відпочинком на території України. Решта ідей та планів були в наших руках. Перший похід довго відкладався, але врешті ми зустрілись і вирішили просто піти в Карпати за шляхом, який обрав Дмитро, а там – будь що буде.
Прямуючи в Карпати, ми знали, що цей похід буде пробним, що лише в дорозі ми зрозуміємо що саме насправді хочемо робити з тим, що ми мали. Десь так і сталось.
- В чому полягає унікальність Вашого проекту?
О.Б.: Для нас унікальний, звісно, кожен похід, оскільки ми не знімаємо подорожі в форматі телебачення – спецмашина, купа помічників, адміністратори й так далі. Ми йдемо завжди вчотирьох: Дмитро, його напарник, Кирило і я (два оператори). Ми все переживаємо разом і по-справжньому, кожна ситуація реальна і знята документально. При цьому, ми намагаємося не звести проект до чергового блогу про подорожі та робимо все, щоб зберігати естетичну сторону екранного твору. Знімаємо на кілька камер, коптер, намагаємося встигати знімати і показати все: пригоди й атмосферу, робити якісний монтаж, але не додумувати нічого, а показувати все як було – всі невдачі, вірні та хибні рішення, красу природи і наші розчарування, десь вчити чомусь глядача, а десь вчитися на власних помилках.
Ще одна особливість закладена в назві проекту – «По Азимуту». Після походу в Карпати, коли на вершині однієї гори ми зустріли купу туристів, які підіймались на вершину без рюкзаків та спорядження найкоротшим туристичним шляхом, ми зрозуміли, що хочемо шукати безлюдні місця. Повертаючись додому, ми вирішили, що в наступні походи беремо з собою гарний компас, кидаємо азимут і йдемо туди, куди вказує стрілка.
- Які виникали складнощі під час зйомок проекту?
О.Б.: Ми йдемо в похід разом, знаходимося в однакових умовах, і зони відповідальності розподілились самі собою – «Івіч» має нас вести, він – провідник і від його рішення залежить успішність нашого походу, від його реакції залежить його напарник і ми. А ми ж у будь-яких умовах і обставинах, повинні бути напоготові й зняти цю його реакцію, те, що відбувається навколо. Коли йде дощ, хочеться заховатись у намет чи плащ і не виходити, але дощ потрібно зняти і показати… Потрібно знімати спеку, втому, сон, хоч при цьому і нам спекотно, ми втомлені й хочеться спати. Проте завжди турбуєшся про те, що щось впустиш – гарний краєвид, непередбачувану обставину або навіть вдалий жарт (ми ж не тільки там виживаємо).
Ще, звісно, постійні переживання на рахунок техніки, яка лежить у рюкзаку поряд із туристичним спорядженням. Ми не «Діскавері» чи «National Geographic» – не маємо купи техніки та величезного бюджету, тому за камери, об’єктиви, коптер, який, до речі, вже падав у Карпатах, завжди доводиться немало переживати, а ще, звісно те все треба з собою носити.
- Порадуйте прихильників планами щодо майбутніх випусків.
О.Б.: Кому цікаво – перший похід у нас в Карпати, і він, як я вже розповідала, був такий собі пробний, саме після цього походу ми визначились, що хочемо назвати проект «По Азимуту» і ходити навпростець, не по туристичним шляхам, як ішли в Карпатах, а саме прямо по компасу. Чекають свого виходу вже відео про похід в Олешківські піски та на Кінбурнську косу.
На майбутнє планів було надзвичайно багато – це і зимові походи в Карпати, в Прип’ять, на острів Джарилгач, похід по болотистих місцевостях, думаємо навіть над походом на конях. Велика частина тих планів припадала на літо, але все це довелося поки що відкласти, оскільки «Івіч», на жаль, має травму спини та коліна. Ми дуже сподіваємось, що він якомога швидше одужає, і всі наші плани ми втілимо в життя!
- Розкажіть, які моменти Вам найбільше запам’яталися з подорожей?
О.Б.: Таких моментів, звісно, безліч. Але найяскравіші, особисто у мене, напевно, пов’язані зі спонтанними та непередбачуваними ситуаціями. Дмитро – не та людина, котра до найменших деталей продумає кожну пригоду, впевниться в маршруті й таке інше. Він знайде дорогу, відчує, що саме нею нам варто йти – і ми йдемо, потім виявляється, що та дорога набагато довша, ніж ми розраховували, чи складніша…
Так було в Карпатах майже щодня, коли ми не могли знайти вже надвечір місця для ночівлі. Одного разу ми всі вже не мали сил іти далі, у нас закінчувалась вода, і місця для намету не було. Ми зупинилися на дорозі й не знали скільки нам ще доведеться йти, дехто вже почав відмовлятись іти далі. Але «Івіч» не показав нам, що стурбований, і що сам не знає де ж те місце для ночівлі. Ми пішли далі. Виявилось, що за поворотом, десь метрів за 30 нас «чекала» ідеальна галявина для ночівлі. Відтоді таких ситуацій відбулося безліч, але ми звикли довіряти «Івічу», бо він завжди знаходить вихід із будь-яких ситуацій, принаймні знаходив дотепер.
Особисто мені найбільше запам’яталась ситуація в Олешківських пісках, коли ми лишилися без питної води і нам довелось фільтрувати воду з болота. Ніхто не вмів робити цього правильно, але «Івіч» експериментував до тих пір, поки в нього не вийшло. Хлопці були задоволені й спокійно собі тамували спрагу гидкою водичкою. Я ж трохи менше доби провела без води в пісках, оскільки просто не могла пити ту жовту, зі смаком затхлості, запахом мертвих решток болотяних мешканців, воду. То був просто жах, у той момент я зрозуміла, що відчуває людина, в якої забрали воду. Ще, звісно, напевно, в кожного з нас мандри асоціюються зі сміхом та музикою, які супроводжували нас у кожному поході.
Такими моментами й цінні ці подорожі, коли ти вчишся цінувати якісь прості речі, про які забуваєш, живучи в місті, такі моменти ми і хочемо показувати глядачеві – якусь особливу філософію шляху.
Інтерв’ю взяла Анна Клокун
Фото: особистий архів Оксани Бондаренко та Кирила Жорова
