На минулому тижні в Сумах 17-річний хлопець стрибнув з вікна, дізнавшись свої результати по ЗНО. Це велика трагедія, в якій винні ми всі. Ми винні в тому, що дозволяємо загальноосвітнім пост-радянським школам існувати. Ми живимо їх, годуємо та леліємо. В той час як потрібно було б назавжди припинити їхню діяльність.
Цей хлопець зробив так тому, що вчився в загальноосвітній пост-радянській школі. Тому, що його вчителі вчилися в такій самій школі, тільки ще радянській. І його батьки вчилися в ній.
Загальноосвітні школи в Україні мають бути зруйновані як інституція.
Середня освіта в тому форматі, який реалізується у нас сьогодні, це гоблін-гермафродит, абортований на пізньому терміні вагітності радянської системи освіти, і підключений до апарату підтримки життєдіяльності.
Тицяти голками та дефібриляторами в давно охололий труп – не найкраща ідея.
Єдина вірна шкільна реформа – повне й безповоротне завершення проекту «середньої загальноосвітньої школи». Домашнє навчання, елітарні школи закритого типу, церковно-приходські класи для «читати-писати-рахувати» – що завгодно, тільки не цей соціалістичний експеримент обов’язкової освіти, який виявився катастрофічно невдалим; тільки не вчительки з відсутністю знань, вмінь ці знання транслювати та, найголовніше, без усвідомлення того, що означає «навчання». Будь-які, нехай навіть надзвичайно дикі та експериментальні й сміливі проекти, лише не скалічені «освітою» покоління, здатні в майбутньому лише виховувати таких же.
Ніяких «людей епохи Відродження», геніїв та пророків завтрашнього дня в цих шкільних стінах не виховати. Там можуть бути посаджені насінини відрази до навчання, ілюзії вартості отримуваних знань, невдалої або ж абсолютно провальної соціалізації, загноблення талантів та творчих потягів учнів (як іншими школярами, так і вчителями, які є одним із джерел цієї нездорової атмосфери). Тому що ідейні підвалини наших шкіл та всієї системи освіти – рівність та обов’язковість однакової освіти для всіх. Без зважання на природні інтелектуальні та фізичні відмінності між учнями. Без врахування особистих побажань учнів та батьків. Без усвідомлення того, що освіта, особливо середня, не повинна бути обов’язковим ґвалтуванням свідомості та когнітивних здібностей, шляхом механічного зазубрювання величезних обсягів непотрібної інформації, яка, за задумом авторів шкіл останнього століття, мала зробити з учня ерудовану та різносторонньо розвинену особистість, а зробила мільйони не здатних до самоосвіти та саморефлексії біороботів.
Виключення лише підтверджують правило – абсолютна більшість з тих, кого я знаю, і хто займається сьогодні суспільно-політичною, науковою, творчою, або будь-якою іншою якісною діяльністю, в шкільні часи за «загальноприйнятими» мірилами були далеко не успішними та хорошими учнями. Всіх цих людей «зробило» чимало інших факторів: самоосвіта, виховання та навчання батьками, позашкільні гуртки й заняття, соціальні неформальні групи – тільки не школа. Все, чим займалася школа, це безкінечні спроби переконати їх, що вони рухаються не в той бік, займаються не тим, чим треба, що вони погані школярі, виділяються з загальної маси, а їхні проблеми зі шкільною програмою апріорі призведуть до катастроф та провалів в дорослому житті.
Постійне залякування учнів – загальна практика шкільних директорів, завучів та вчителів. Дитину можна налякати чим завгодно: починаючи від дзвінків батькам та їхнього сорому перед іншими за непутящу дитину, яку вони не змогли виховати «нормальною», закінчуючи вже згаданими вище пророкуваннями невдалого майбутнього, не вступу в ВНЗ, не влаштування на роботу. Багатьом з вчителів варто було б перекваліфікуватись в гадалок з усім відомої газети або в екстрасенсів з усім відомого каналу.
Частина від цієї «каральної педагогіки» ламалася, починала вірити в те, що говорять старезні вчительки та інспіровані ними батьки. Інші продовжували не зважати на ці постійні коментарі та зауваження, рухаючись наосліп в своєму власному лабіринті навчання. Сьогодні ці люди з другої групи – інтелектуальна надія нашої країни. Вони не хворіють на шкільну чуму, виробивши всередині себе антивірус несприйняття егалітаристської одноманітності. І дітей своїх вони, скоріше за все, будуть виховувати вже трохи інакше. Навіть віддавши їх в загальноосвітню школу, вони пояснять дітям, що шкільні оцінки це не більше, ніж цифри в журналі, а вчителька, яка поводить себе з учнями як наглядач, дискредитує високий титул «вчитель», і має бути ігнорована, а ще краще висміяна.
Царство кількості вже давно закріпилося повсюди, в тому числі й в «замку освіти», в «храмі наук і знань». Якість освіти цікавить лише поодиноких працівників відповідного міністерства та вже вищезгаданих щасливців, які уникли вбиваючого впливу нашої системи освіти, і обрали виховувати своїх дітей без ідолопоклонницького пієтету перед школою та її жерцями-вчителями. Я вчився в двох різних загальноосвітніх школах, бачив десятки різних вчителів, і лише 2-3 з них були по-справжньому зацікавленими в навчальному процесі, маючи право носити звання «вчитель». І мізерна зарплатня для них не було перешкодою. Можливо все ж таки тому, що не кожному дано і потрібно бути вчителем? Можливо тому, що система плодить тисячі некваліфікованих та непотрібних «спеціалістів», випускаючи з університетів щороку нових «вчителів», «викладачів», «вихователів»?
З вищою школою ситуація не краща, 90% ВНЗ мають бути закриті назавжди, але це окрема розмова. Корені проблеми знаходяться в ґрунті під шкільним плацом, а не під університетськими кафедрами та деканатами. Ті лише пожинають плоди, які у вигляді абітурієнтів кожного червня-липня штурмують стіни університетів та інститутів з метою продовжити беззмістовну та непотрібну нікому профанацію «отримання освіти».
Розмови про «реформацію» шкільної системи та спроби втілення цієї ідеї в життя мають всі шанси стикнутись з реальністю у вигляді самих шкіл та їхніх функціонерів. Так само, як це відбувається з реформою вищої освіти в Україні. Ті, хто бачили, як це імплементується на практиці, чудово розуміють про що йде мова.
Пост-радянська школа в Україні це один з інструментів продовження «уровніловкі» й профанації освітнього процесу. Там нічого реформувати. Це саме той випадок, коли будувати потрібно з самого нуля. Зі зміни ставлення до процесу навчання, з переосмислення самих понять «знання», «пізнання», «освіта» etc. З розуміння того, навіщо потрібні ці знання, де їх потім застосовувати та як ними розпоряджатись.
Якщо у вас є дитина, яка ходить до школи, обов’язково поговоріть з нею на цю тему. Вашими основними тезами мають стати наступні: вчителі не завжди праві; ти не завжди неправий; не існує ніякої прямої кореляції між твоїми оцінками та успіхами в школі й твоїм майбутнім; зазубрення інформації заради зазубрення не має ніякого відношення до справжнього навчання. Якщо ви не хочете, щоб вашій дитині зламали психіку, повторюйте їй це знову й знову. І візьміть відповідальність за її навчання на себе. Направляйте її, стимулюйте до самоосвіти та допомагайте. Станьте для дитини прикладом і навчайтесь разом з нею. Ніяка школа ніколи не замінить правильне сімейне виховання.
Автор: Валентин Дзюбенко
