Англієць Томас Гоббс по праву вважається одним із основних стовпів-теоретиків модерної держави. Це почесне звання він поділяє щонайменше із Жаном Боденом, якому належить формулювання поняття державного суверенітету, та Нікколо Макіавеллі, чиєю основною заслугою є відділення особливого стилю політичного мистецтва від норм християнської моралі. Донині дослідники не втомлюються звертатися до гоббсового надбання, серед якого поза будь-якою конкуренцією знаходиться його політичний трактат «Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної», у якому англієць виклав власну візію проблеми походження держави, наполягаючи на її договірному характері.
Жахаючий образ відомого біблійного чудовиська та ідейний зміст, уособлений ним, природно, викликав неоднозначні реакції у співвітчизників, та протягом деякого часу, вже після смерті свого творця, «Левіафан» перебував під забороною в Англії. Проте, помітно, як Гоббс надзвичайно виважено підходив до обрання символіки для своєї праці: серед двох химерних старозавітних створінь, представлених Богом праведнику Йову – Левіафана та Бегемота – саме перше, морське чудовисько, найбільше пасувало острівному характеру англійської держави. Але й друге не було забуте Гоббсом при творенні власної політичної міфології, через деякий час після видання свого magnum opus англійцем була написана інша праця під назвою «Бегемот, чи Довгий парламент». Тож як Левіафану з легкої руки Гоббса судилося стати уособленням державного механізму, так Бегемот символізував революцію, що підточує державу зсередини, несучи їй загибель у міжусобицях.
Стимулом до початку осмислення природи держави для англійського мислителя стали події громадянської війни в Англії, чий перебіг включно зі стратою короля Карла І та розмежуванням суспільства на ворогуючі блоки, змусив Гоббса, щирого прихильника монархії, емігрувати до Франції, звідки він вирушає у подорожі Європою, вступає у полеміку з Декартом та стає наставником Карла ІІ, майбутнього англійського монарха. Тим дивнішим, зважаючи на таке радикальне неприйняття революції, є повернення Гоббса на батьківщину ще за часів протекторату Кромвеля, майже за десятиліття до реставрації Стюартів.
Втім, досвід бутності сучасником відразливих серцю мислителя революційних метаморфоз зробив своє – спостерігаючи за пануванням розбрату та непорозумінням, що охопили Англію, Гоббс приходить до основного антропологічного висновку, з позицій якого творення Левіафану здавалося неминучим за умови бажання віднайдення порятунку.
Гоббс стверджує – людина за своєю природою є злою та егоїстичною істотою, яка у прагненні задовольнити власні потреби промовляє до оточуючого світу виключно з позицій сили, тож не може бути й мови про вроджену схильність людини до спілкування, яке органічно вмістилося б в основі соціальних об’єднань різних масштабів, від сім’ї до держави. Саме такими індивідами заселяє Гоббс світ власної абстрактної моделі бездержавного етапу існування людства, названий ним природнім станом. Характер міжлюдських відносин у даному стані, в якому відсутня будь-яка власність та панує абсолютна рівність, влучно вміщений у понятті «війни усіх проти усіх». У цій війні кожен індивід є наділеним природнім правом, чия сутність полягає в абсолютній свободі діяльності, апогеєм якої є відсутність будь-яких стримуючих факторів, що могли б постати на шляху до убивства іншої людини.
У навколишній анархії індивід керується лише власними страстями, не маючи водночас жодних гарантій на тривалий тріумф у разі успіхів на шляху вдоволення потреб та вічної жадоби влади, будучи беззахисним перед тим таки природнім правом оточуючих. І, певно, не було б виходу з цієї круговерті вічної ворожнечі, якби тотальний страх, із яким людина не мала шансів розлучитися в уявленому Гоббсом бездержавному стані, не спонукав до загоряння іскри розуму, який диктував прислухатися до природного закону. Даний закон, базований на страхові насильницької смерті, стає на службу основному бажанню – самозбереженню – і, наряду із численними чіткими настановами, що ведуть до мети, вдало резюмується у необхідності миру та сентенції «не роби іншому того, чого не бажаєш собі».
Томас Гоббс обстоює конвенційне походження держави, і саме рятівний природній закон визнається спроможним вирвати людей із суцільного неконтрольованого хаосу, поставивши їх перед необхідністю заключення договору, що постав би на заваді взаємного винищення. Тож зрозуміло, що продовження існування права у природніх межах стає неприпустимим. Тому основою договору повинна стати згода кожного індивіда на зречення частини своїх прав. Але на чию користь і у якій формі повинен проходити даний процес перенесення чи обміну? Адже, якщо посеред природного стану знайдуться деякі «правові донори», їхнє зречення означало би банальну відмову від спротиву будь-яким посяганням на своє життя, що абсолютно протирічить духові природного закону. Єдиним виходом є заключення договору у форматі «кожен із кожним», наслідком якого і стає творення Левіафану – рукотворного смертного Бога, державного механізму, чиєю душею є суверен, наділений усією повнотою влади, забезпечення якою є єдиною гарантією воцаріння соціального миру.
Характерним для гоббсової візії громадянського стану є заключення договору виключно усіма підданими, суверен же опиняється поза його межами, що і дозволяє людям в обмін на збереження миру всередині держави та захист від зовнішніх ворогів санкціонувати його необмежену владу. Забезпечення внутрішнього миру означає неприпустимість будь-якого супротиву чи непокори волі суверена, тільки так можна було міцно утримати Бегемота, що постійно прагне проковтнути Левіафана.
Тільки у державі людина дізнається про існування справедливості та несправедливості, істини, позбавляється природної рівності, отримуючи зі встановленням практики приватної власності можливість вперше провести чітку межу між своїм та чужим. Усі ці норми є продуктом діяльності суверена, верховна влада якому передалась від підданих разом із їхньою згодою на використання її на власний розсуд, тільки би підтримувався вогонь життя у самому Левіафані, чиє існування не дозволить повернутися до жахів природного стану. У своїх руках суверен концентрує законодавчу ініціативу, право призначати чиновників, збирати податки, оголошувати війну, є вищою інстанцією судочинства. Суверен не просто втручається у питання релігії, а особисто визначає об’єкти поклоніння, концентруючи у своїх руках і духовну владу. Відсутність договору, заключеного напряму між підданими та сувереном, характеризує його зверхність щодо норм, існуючих у суспільстві, тільки для підданих існує розподіл на своє та чуже, у такий спосіб утримувач верховної влади наділяється виключною можливістю порушувати правовий статус-кво, керуючись державним інтересом.
Суверенні права можуть належати як єдиній людині, так і колегіальному органу. Розглядаючи можливі форми правління Гоббс виділяє монархію, аристократію та демократію, приписуючи античній традиції визначення хибних устроїв – тиранії, олігархії та охлократії – характер суб’єктивного негативного ставлення до існуючих об’єктивно трьох видів. Проте, і серед можливих форм англієць має свого фаворита – монархію. Зі встановленням громадянського стану людина фактично отримує другу роль на додачу до природної, і саме монархія може забезпечити найбільший збіг особистого та державного інтересу, до того ж у постаті монарха найбільш наочно втілюється принцип неподільності суверенних прав.
Але що стається із людською свободою за умов підпорядкування владі суверена, наділеного необмеженими повноваженнями? Позитивне право у вигляді законів, чиїм джерелом є держава, залишає деякі шпарини, у яких ним не регламентується поведінка індивідів. Основним акцентом повинно бути дотримання справедливості – збереження суспільного миру, тож, звісно, будь-яка непокора суверену розглядається як акт несправедливості, що несе загрозу Левіафану, такі бунтівники неодмінно повертаються до природного стану відносно суспільства, що дозволяє задіяти до них найжорсткіші міри задля приборкання дезінтеграційних тенденцій. При цьому допускається виключно протест проти дій чиновників на місцях.
Іншим острівцем свободи є внутрішнє кожного індивіда, Левіафан вимагає беззастережної покори у публічному просторі, лишаючи рівень особистого сприйняття норм, ніяк не артикульованого назовні, на розсуд людини. Найяскравіше це проявляється у питаннях релігії, суверен вимагає від підданих лише дотримання зовнішніх атрибутів відправлення культу, віра ж є виключно індивідуальним рішенням.
Вчення Гоббса вплинуло на формування засад школи політичного реалізму у міжнародних відносинах. Англієць розвиває вчення про суверенітет Жана Бодена, котрий як істинний протестант обстоював незалежність верховної влади держави від зовнішніх чинників, перш за все церкви, тільки так і уможливлювалась її «верховність». Так як абсолютного миру можна досягти лише у межах державного утворення, суверени лишаються у природному стані відносно один одного, що означає панування постійної конкуренції та війн, що впливає й на абсурдність намагань визначити сутність справедливої війни чи її протилежності, адже сама справедливість існує виключно у рамках держави.
Попри усю неоднозначність ставлень до трактату, численні закиди у формуванні засад тоталітаризму, що линули з ХХ століття, складно знайти незгодних із тим, що творенням «Левіафану» Томас Гоббс спромігся здійснити надзвичайно важливий крок в історичному поступі політичної думки, нарешті вручивши відповідальність за штучне творення інституту держави у руки людини, а не божого промислу.
Автор: Іван Калюга
