Вперше українською публікується уривок із книги Томіслава Суніча, хорватського політолога, соціолога культури та письменника, ідеолога “нових правих”. Книга Суніча “Проти демократії та рівності: європейські нові праві” – перше англомовне дослідження на тему політичного руху нових правих у Європі, видане в 2011.
T I. ENTER THE NEW RIGHT
XX століття ознаменувалось не тільки розгортанням політичних рухів, але й розширенням політичної термінології. Поняття “Нові праві” було вперше вжито французькими ЗМІ у середині 70-их з метою поінформувати про групу молодих французьких інтелектуалів, котрі десятиліттям раніше проголосили тотальну війну проти комунізму, лібералізму та юдеохристиянського спадку в Європі. Незважаючи на те, що нові праві видаються відносно новим ідеологічним і культурним феноменом, при найближчому розгляді виявляється, що в їх програмі небагато думок, які були б радикально новими або не розвинутими іншими консервативними мислителями раніше.
Протягом останніх ста років лібералізм та комунізм були мішенями багатьох консервативних критиків, отже можна було б заявити, що нові праві, по суті — старі, “антидемократичні” праві у більш поважній ідеологічній подобі. Втім, попри схожість із попередніми радикальними правими течіями, рух нових правих – безперечно новий, зважаючи на те, що більшість його прихильників та членів є молодими людьми, що стикаються із раніше незнаними в Європі соціальними проблемами. Новизна нових правих полягає також у їх заявах про повний розрив із усіма крайньо правими рухами і партіями. До того ж, на відміну від інших правих, нові праві не обмежують свої духовні витоки єдиною країною Європи, натомість — проголошують батьківщиною увесь європейський континент.
Офіційна поява нових правих на європейській культурній та політичній арені саме в середині 70-их не була випадковістю. Кількома роками раніше у Франції та інших частинах Європи розпочалась негласна ідеологічна перебудова; зокрема, багато лівих інтелектуалів-соціалістів покинули критику капіталізму й США, а замість того стали затятими прихильниками НАТО й американського хрестового походу в ім’я прав людини. Колишні ліві “романтики”, як називав їх Шмітт, раптово дізнались про суворість “реального соціалізму”; антикомуністичні дисиденти, як Солженіцин та Сахарови, стали новими пророками свободи, а американський спосіб життя — дороговказом до нових політичних вподобань.
Приблизно в той же час марксистські переконання почали втрачати свою політичну та культурну владу над поствоєнними інтелектуалами після того, як вплив цих переконань вже був обмежений кількома ізольованими та здрібнілими комуністичними партіями в Європі.
Можна сказати, що процес “інтелектуальної демарксифікації” в Європі був значно прискорений зростом обізнаності про поточні порушення прав людини в Радянському Союзі та Східній Європі. Саме у соціальному контексті явної “деідеологізації” й розчарування у марксизмі з’явилися нові праві. Консервативні ідеї раптово здобули популярність, Америка стала відома як центр світової демократії, тож проголошення себе правим вже не загрожувало інтелектуальним несхваленням.
Європейські нові праві, які також називали себе GRECE (фр. Groupement de recherche et d’études de la civilisation européenne, укр. Група дослідження та вивчення європейської цивілізації), характеризують себе як “об’єднання думки з розумовим покликанням”. Мета організації — створити об’єднання мислителів та науковців, які поділяють спільні ідеали, а також створити органічний та побудований на духовності колектив. Вибір слова GRECE не є випадковістю: абревіатура GRECE – омонім французького “Grèce” (Греція), що натякає на довгострокову мету нових правих — відродження дохристиянської й елліністичної спадщини. На додачу, термін GRECE демонструє, що нові праві не обмежують свою культурну діяльність лише Німеччиною та Францією, а намагаються розширити свій вплив на усіх індоєвропейців: слов’ян, кельтів та германців.
У багатьох аспектах культурної стратегії нові праві вражаюче схожі з новими лівими.
Численна критична аналітика нових правих щодо небезпеки масового суспільства, споживацтва й економізму паралельна аналітиці нових лівих настільки, що їх ідеологічні розбіжності часто видаються нечіткими.
Чільна постать нових правих, французький філософ Ален де Бенуа, пояснює ідеологічні положення руху наступними словами:
Особисто я байдужий до того, чи знаходимось ми з правого боку. На даний момент, ідеї, які [нові праві] підтримують – справа, але не обов‘язково належать правим. Я легко можу уявити ситуацію, коли ці ідеї могли б бути зліва. Мірою зміни цих ідей буде лише те, як розвинеться політичний кругозір.
Із вищевказаних рядків випливає, що нові праві проти ярлика “правих”. Натомість, їх теорії покликані подолати ідеологічну прірву, незважаючи на те, що зараз вони підтримують ідеї, більш відповідні до консервативних.
Існує ще одна невизначеність стосовно ролі нових правих, яку необхідно висвітлити. У Європі загалом і, зокрема, у Франції, культура та політика часто здаються тісно переплетеними й неподільними. Великі культурні постаті часто відіграють мовчазні, проте значні ролі на політичній сцені, і їх вплив деколи має більше значення для політичного процесу, аніж вплив виборних представників уряду. Європейські лідери від де Голля до Міттерана, від Аденауера до Коля, часто змагались за підтримку видатних інтелектуалів, і нерідко політичне виживання їх урядів залежало від мовчазного сприяння “ручних” мислителів. Діячі культури і мистецтва, хоч і непомітно, використовують цю перевагу для втручання в політичні справи в якості “сірих кардиналів”; вони забезпечують керівників відчуттям респектабельності; втім, рідко беруть на себе вину у випадку провалу політичного рішення.
Виходячи з прикладу нових лівих, мислителі нових правих стверджують, що культура — душа політики і що політичні рухи можуть здобути довготривалу законність лише через культурні зусилля. Варто відзначити, що як нові праві, так і нові ліві вперше з’явились як культурні рухи; нові праві утримували культурну перевагу в Європі до середини 70-их, і в певній мірі втратили її на початку 80-их. На противагу цьому, коли сьогодні політичний вплив нових лівих перебуває в занепаді, в нових правих він набирає обертів.
Яким чином та в яких межах нові праві можуть вплинути на політичний процес в Європі, і якими будуть їх методи переміщення своїх культурних здобутків у сферу політики – покаже час. В десятилітті, коли до нових рухів ставляться із побоюванням і підозрюють у тоталітарному ухилі, зображення нових правих, як іще одного політичного руху, лиш стане перешкодою. Концепція “руху” полягає в широкій масовій та народній підтримці — в тому, з чим нових правих, як досить елітаристське й вузьке коло мислителів, не можна ототожнювати.Термін, що є більш доречним в описі ролі нових правих – “школа культурної думки”, зокрема якщо брати до уваги те, що відносно невелика кількість їх послідовників виключає усі порівняння з європейськими партіями чи рухами. На додачу, факт того, що нові праві вважають ідеологічний розрив правих і лівих другорядною проблемою, пояснює, чому їх неможливо віднести до тієї чи іншої категорії.
Для прикладу, протидія нових правих іноземній імміграції, може дати підстави для підозри їх у зв’язках із французьким Національним фронтом та іншими ультраправими партіями.
Це припущення не варто повністю відкидати, проте треба відзначити, що нові праві не вагалися у критиці всіх крайньо правих рухів і партій, в тому числі Національного фронту та його лідера Жана-Марі Ле Пена. З іншого боку, ніколи не було таємницею і те, що нові праві з розумінням ставляться до ідей багатьох французьких лівих соціалістичних лідерів та інтелектуалів, з якими вони, наприклад, доходили повної згоди щодо питання звільнення Європи від американської та радянської окупації, а також демонтажу західного альянсу. Більш того, у багатьох випадках нові праві висловлювали величезне захоплення соціалістичними інтелектуалами, які, на їх думку, зберегли вірність ідеалам соціалізму всупереч неоконсервативним тенденціям своїх колишніх товаришів.
Аби зрозуміти ідеологічну “мінливість” нових правих, варто звернутись до тези, раніше висловленої де Бенуа, де він підкреслює, що ідеї нових правих покликані підірвати ідеологічну ортодоксальність і залишатись відкритими як для соціалістичної, так і правої інтелігенції.
Отже, чи можна таким чином дійти до висновку, що нові праві використовують ліву тактику ідеологічного обману або ж просто нову консервативну стратегію політичного виживання?
Європейські нові праві й американські праві. Портрет нових правих був би неповним без хоча б поверхневого опису американської консервативної сцени. Порядок денний американських нових правих і консерваторів асоціюється з пробудженням “моральної більшості” та розчарованих інтелектуалів з лівих та ліберальних таборів, які непохитно проповідують антикомунізм та антивелферизм і підкреслюють необхідність капіталістичного вільного ринку. Як і у випадку з неоднорідним характером сучасних європейських консерваторів, чиїм найновішим і найрадикальнішим відгалуженням є нові праві, поміж сучасних американських консерваторів існує відкритий розкол. Наприклад, в той час як переважна більшість американських консерваторів та неоконсерваторів доходять згоди щодо захисту свободи слова та конституційної свободи, значна кількість консерваторів звертається до риторики, націленої на відновлення ліберальної спадщини консерватизму. Більше того, серйозний розкол між послідовниками американських “нових” і “старих” правих витікає з таких питань, як єврейська ідентичність, підтримка Ізраїлю та антисемітизм. Не дивно, що деякі американські неоконсерватори часто сперечаються з тими консерваторами, які виступають двоїстими щодо єврейського питання та підтримки Ізраїлю Америкою.
За словами одного видатного американського консерватора, ця прірва між ними скоро не зникне:
Ці дискусії виникають не тільки через сучасний світ, але й через історичні витоки неоконсерваторів та їх особисті коливання. До того, як вони стали неоконсерваторами, вони були єврейськими інтелектуалами та ліберальними поборниками. І ці пережитки залишаються попри переміщення у політичному спектрі.
Крім того, деякі американські консерватори розглядають консерватизм неподільно з римо-католицькими/протестантськими переконаннями і протиставляють їх неоконсервативному ярлику “конкретизації сучасності серед секуляризованих єврейських інтелектуалів”.
Як стверджує Рассел Кірк, “що справді надихає неоконсерваторів, зокрема Ірвінга Крістола, так це збереження Ізраїлю”. Схожі заяви можна почути від Нормана Подгореца, консервативного мислителя єврейського походження, для якого захист Ізраїлю — це захист американських інтересів і, насамкінець, цілісності західної цивілізації.
Хоча європейські нові праві поділяють деякі ідеї з американськими новими правими та іншими консерваторами, а саме непохитний антикомунізм та, в деякій мірі, антиегалітаризм, потрібно відзначити, що на відміну від американських колег, європейські нові праві проти вільного ринку та американського економічного та культурного лідерства у світі.
Європейські нові праві ще не вибудували власну економічну доктрину, але можна запідозрити їх у симпатіях до теорій “органічної” та корпоративної економіки, за яку раніше у ХХ столітті виступали Отмар Шпанн та Леон Вальрас. Як ми з’ясуємо надалі, основним аргументом нових правих є те, що економіка має бути повністю підпорядкованою політиці й культурі, а не навпаки.
Попри свої відмінності, з точки зору соціального імпульсу – і європейські нові праві, і так звані американські нові праві виникли як результат того самого інтелектуального розшарування, що відбулось у Європі і США в середині 70-их.
Пітер Штейнфельс відзначає:
Питання того, чи є щось нове в неоконсерватизмі й що саме, не є банальним. Воно важливе для обговорення та вивчення цього феномену. Підкреслюючи свою спадкоємність від традиційного лібералізму, заявляючи про свою вірність лише старій боротьбі та вічним істинам, неоконсерватори зміщують тягар досліджень зі своїх ідей на ідеї імовірних інноваторів, своїх суперників. З іншого боку, багато критиків неоконсерваторів не схильні визнавати новизну цієї точки зору. Для них це той самий старий консерватизм; нова лише його підтримка колишніми представниками лібералів та навіть соціалістів.
Ці рядки в основному вказують на американське відлуння тієї ж інтелектуальної кризи, що відбулася раніше в Західній Європі, а саме – коли ряд колишніх соціалістичних та ліберальних інтелектуалів переорієнтувався на консервативний порядок денний.
Беручи до уваги все вищесказане, попри схожості між європейськими новими правими та європейськими консерваторами з одного боку, і з іншого — американськими новими правими й американськими консерваторами, важливо відзначити, що їх взаємні ідеологічні відмінності є загалом дуже глибокими. Факт, що майже всі європейські консерватори, в тому числі мислителі нових правих, мають особливості, відсутні у всіх видів американського консерватизму, часто залишається непоміченим.
Взагалі, американські консерватори рідко ставлять під сумнів обґрунтованість конституційних положень, які зображують Америку обітованою землею гарантованих прав на свободу слова, свободу договору і верховенство закону. Також американські консерватори традиційно підозріливі щодо сильної влади, і на додачу розглядають “органічні”, розшаровані суспільства європейського типу як протидію економічному прогресу. На відміну від них, європейські консерватори, в тому числі нові праві, одностайно дійшли згоди щодо необхідності сильної державної влади, і в цілому здаються більш готовими поставити під сумнів переваги індивідуальної свободи.
Ще один момент, який часто упускають американські консерватори й американська громадськість — глибоко вкорінений скептицизм, агностицизм, а іноді й відвертий нігілізм серед європейських консерваторів – риса, яка різко контрастує з юдеохристиянськими переконаннями американських колег.
Як вказує Девід Гресс, історично та ментально консерватори в Європі (частково виключаючи Британію) глибоко підозріливі до капіталізму, вірять у необхідність сильної держави, й до 1945 року взагалі не любили американців, яких вони “вважали загрозливими, деструктивними й чужими, і вони здавались їм політично та культурно наївними”.
Це момент, до якого нові праві часто апелюють у дискусіях із європейськими неоконсерваторами, яких вони також звинувачують у запровадженні американських “моралізаторських” тенденцій в політику.
На додачу до незгоди з американськими новими правими щодо національної та глобальної економіки, поруч із відмінностями в історичному та культурному спадку, також існує “континентальний”, геополітичний розрив між американськими неоконсерваторами та європейськими новими правими.
Не має бути несподіванкою те, що навіть у “європейській” Англії вплив європейських нових правих вельми поверхневий через те, що Англія йде шляхом політичного та інтелектуального розвитку, інакшим від континентального європейського. У очах нових правих, англо-саксонські народи, на відміну від європейців з континенту, не в змозі усвідомити важливість органічного суспільства та примат політичних факторів над економічними. Надмірний індивідуалізм англо-саксонського суспільства та унікальна політична теологія секуляризованого протестантизму через певний проміжок часу вилились у підпорядкування традиційної політики необмеженій економічній експансії. У своєму есе про демократію де Бенуа пояснює, що реальна й “органічна” демократія може існувати лише у суспільстві, де люди набули впевненого почуття історичної та культурної відданості своїй спільноті.
У такому органічному державному устрої, закон не повинен походити від абстрактних, упереджених принципів, а від генія народу і його унікального історичного характеру. В такій демократії, почуття спільності повинне незмінно головувати над індивідуалістичними і економічними інтересами. Цей опис гармонійного державного устрою, запропонований новими правими, різко контрастує з універсалістською, ліберальною програмою, якої зараз дотримуються американські та європейські консерватори.
Виходячи з вищевикладеного, схоже, що неоконсерватори – американські, англійські, або навіть європейські, часто являють собою повну протилежність всьому, за що виступають нові праві Європи. Крім того, нові праві без вагань попереджають про загрозу традиційним європейським співтовариствам з боку “консервативного” англо-саксонського устрою. Гарольд Т. Хьюїтсон, англійський дослідник, пов’язаний з новими правими, зазначає, що кінцевою метою консервативного порядку в ліберально-демократичних суспільствах є “пригнічення общинного духу сліпою гонитвою за особистими інтересами, ігнорування проявів етнічної приналежності в суспільних цінностях, аби гідність людей задихнулася від втручання інтелігенції та менеджерів”. Отже, хоча назва “нові праві” могла б натякати на інакшу версію європейського неоконсерватизму, було би помилковим проводити паралелі між новими правими Європи та західними (американськими) неоконсерваторами. Унікальність нових правих полягає саме в усвідомленні етнічного та історичного виміру консерватизму — виміру, що вважається незначним у досить універсалістських і транснаціональних переконаннях сучасних західних консерваторів.
Як покажуть наступні розділи, нові праві вважають головним ворогом Європи капіталістичну доктрину індивідуалізму та економізму — двох факторів, які є основною рушійною силою сьогоднішнього західного консерватизму. Отож, як описати європейських нових правих?
Чи є вони якоюсь напіврелігійною, напівполітичною сектою, на кшталт тих, якими зараз рясніє західна півкуля? Вищезгадані визначення показали, що поділ соціальних категорій не відбувається за добре відомими суспільними принципами, і перед зловживанням політичною термінологією будь-який дослідник має переосмислити кожну концепцію через призму історичної та соціальної обстановки.
Нові праві характеризують свій рух як бунт проти безформенної політики, безформенного життя і безформенних цінностей.
Криза сучасного суспільства вилилась у невідворотне “спотворення”, основними векторами якого є лібералізм, марксизм та “американський спосіб життя”. Домінантні ідеології сучасності, марксизм та лібералізм, втілені Радянським Союзом й Америкою відповідно, шкідливі для соціального добробуту людей, адже звужують аспекти життя до концепту економічної вигоди та корисливості.
Марксизм не є антитезою лібералізму — він просто найбільш небезпечна форма егалітаризму, що проходить через всі сектори радянського та американського державного устрою:
Ворог втілюється в кожній із цих доктрин, кожній практиці, що представляє й уособлює егалітаризм. Звісно, на чільному місці серед них марксизм — найрадикальніша, найбільш терористична форма егалітаризму. Значний вплив марксизму на уми сьогодення — особливо ті, що завтра будуть покликані творити зміни в суспільстві — це одна з фундаментальних причин сучасної кризи.
Помилка, яку не вгледіли ліберальні мислителі — те, що ліберальна доктрина індивідуалізму, економізму та “погоні за щастям” не може послужити серйозною зброєю проти марксизму, адже ці мислителі, хоча й засуджують наслідки марксизму, не можуть критично сприймати свої власні егалітарні засади.
Як пише Жан-Клод Валья, “їх [інтелектуалів] приваблює марксизм, тому що попереду нього, поруч із ним і супроти нього немає жодної альтернативи. Марксизм співіснує з лібералізмом, адже ніхто не наважиться кинути йому виклик на власній території і ніхто не може оскаржити його монополію”.
З точки зору нових правих, консервативні та неоконсервативні партії та рухи поділяють значну частину історичної відповідальності за майже легендарну непопулярність консервативних ідей. Жертви історичних обставин, нездатні виграти “битву за уми”, і в минулому вплутані в колоніалізм, расизм та юдеохристиянське месіанство, неоконсерватори й традиційні консерватори вже підписали власний смертний вирок. Одним словом, ці “праві” не здатні завоювати інтелектуальний авторитет. Як пише Майкл Уокер, редактор англійського журналу The Scorpion:
Тягар старих правих, будь-то нацистські праві, християнські праві, імперіалісти, ліберальні праві з їх спрощеними, слизькими шляхами вирішення проблем сьогодення, залишили цих молодих людей глибоко невдоволеними. Ультраправі — різкі, одноманітні й повністю передбачувані — були образою для інтелекту.
У очах мислителів та авторів нових правих, традиційні християнські консерватори більше зашкодили справі, аніж їх ідеологічні супротивники із лав соціалістичної інтелігенції лівого крила. Тож не дивно, що після Другої світової війни інтелектуал чи митець навряд чи міг примиритися з якоюсь невизначеною консервативною доктриною, яка нерідко видавалась залишком фашизму. Після 1945, єдиним варіантом для когось у пошуках інтелектуальної респектабельності було перейти на сторону соціалізму або прийняти домінантну ідеологію лібералізму — особливо коли популярність марксизму почала слабшати. Інакше кажучи, заради здобуття інтелектуального престижу, мислителі перш за все мали на словах визнати переважаючі ідеології, незважаючи на свої власні політичні погляди.
Нові праві чи фашистські праві? Така запекла критика з боку марксистів, лібералів, консерваторів та неоконсерваторів за короткий термін зробила нових правих найбільш одіозною течією думки в Європі.
Незабаром після їх появи у французьких ЗМІ, були здійснені численні спроби применшити їх значення, або принаймні дискредитувати рух в якості чергового фашистського відгалуження.
Судячи з кількості написаних про них статей, нові праві потрапили під перехресний вогонь з боку правих і лівих, як неоконсервативної, так і неоліберальної інтелігенції. Але чим частіше ставались ці нападки, тим більше інтелектуального зацікавлення викликали нові праві. П’єр Віаль, мислитель нових правих, зазначає:
Після того, як про новий напрям думки, представлений GRECE, промовчав, їх суперники намірились — поки що без особливого успіху — дискредитувати їх. Ці спроби реалізуються за дуже простим методом: по-перше, позиції нових правих висвітлюються в дуже спотвореній та карикатурній манері; по-друге, відмова вступати в будь-які дебати та суперечки виправдовується сумнозвісною й одіозною сутністю нових правих — карикатурою, створеною в першу чергу самими ж критиками. Мета — скомпрометувати та розпалити ненависть. Врешті, ці зусилля спрямовані на те, щоб відвернути людей від читання та звернення до текстів нових правих.
Та критики нових правих також не промовчали. Жако Грюнвальд, редактор французької Tribune Juive, сказав: “Давайте пишатися доказами несприйняття цієї теорії [нових правих]”. Зі свого боку, французьке соціалістичне видання Le Matin у випуску від 31 липня 1979 повідомило, що “не всі дискусії відкриті для людей, вираження чиїх ідей не має навіть існувати у демократичному суспільстві”. Найголосніші обвинувачення, втім, надійшли від престижного журналу новин Le Nouvel Observateur, який випустив п’ятисторінкову критику нових правих, закликаючи своїх читачів до “максимальної пильності”. Репортер з Le Nouvel Observateur стверджував, що нові праві – не просто невинний культурний рух, поле бою якого – культурна арена; натомість, нові праві починають справдешнє відродження ідеологічних лабораторій і ультраправих угруповань. Для Le Nouvel Observateur, проблема занадто проста: старі фашистські праві тепер перевдягнені в новий одяг, і їх прибічники не хто інші, як добре відомі колишні студенти, які раніше, в середині 1960-х років, були активістами фашистських груп у Франції. “Маски впали”, продовжує стаття “і проведені опитування показують, що французькі праві сьогодні роблять успіхи з відкритим обличчям – навіть тоді, коли вважатимуть за необхідне прикриватись лахміттям модернізму”.
Деякі журналісти і автори критикували нових правих менш уїдливо, незважаючи на помітний неспокій і навіть глибоку незгоду з деякими їх ідеями. Кореспондент Les Nouvelles Littéraires серед кампанії наклепів проти нових правих, зазначив, що “серйозні суперечки проходили на користь редукціоністських ізгоїв”.
Інший двотижневик писав у тверезій, проте все одно критичній манері:
Завдання, поставлене Аленом де Бенуа та новими правими, все ще збиває з пантелику. Їх посили – модерністські й архаїчні, міфічні й наукові, залишаються досить неоднозначними попри ясність і намагання забезпечити політичну (консервативну) більшість в пошуках бестселерів своїми власними “неграми”, а також стурбувати деяких журналістів із Libération. Вони апелюють до людей, захоплених критикою масового суспільства і дифірамбів різноманітності.
Неоконсерватори також не були прихильними до ідей, запропонованих новими правими. Відомий критик і автор Жан-Франсуа Ревель, відомий своїм значним впливом серед американських неоконсерваторів, написав досить прямо, що нові праві є такою ж загрозою для демократії, що й нові ліві та марксистські інтелектуали, і що нові праві практично “інтелектуальне збочення”.
Коли розгорнулась полеміка щодо нових правих, французькі, а згодом й усі європейські ЗМІ шукали будь-якої нагоди розкритикувати ідеї, які проповідували нові праві. Так, внаслідок їх першої прес-конференції, що відбулась 18 вересня 1979, нових правих звинуватили у пропаганді соціального дарвінізму, біологічного матеріалізму та расіалізму. На додачу, їх противники провели кілька атак на їх штаби та розпочали добре зрежисовану кампанію дискредитації перед кожним з їх мітингів та конференцій.
На початку 80-их медійний ажіотаж дещо стих у Франції, але набрав обертів в інших частинах Європи, зокрема Німеччині, де осередок нових правих розпочав роботу не так давно.
Німецькі нові праві, які тісно співпрацювали з консервативним Туле-семінаром, незабаром мали пройти через той же інтелектуальний остракізм та запеклу критику, що й їх французькі колеги. У липні 1986, тюбінгенський будинок Вігберта Грабера, головного видавця Туле-семінару, був серйозно пошкоджений, ймовірно, лівими екстремістами. Того ж року П’єр Кребс, провідний автор та речник нових правих у Німеччині, став мішенню бурхливих протестів і нападок під час промови у Віденському університеті.
Як повідомляло квартальне видання нових правих Elemente, спалахи лівого екстремізму за іронією долі підвищили престиж та значущість нових правих:
Тепер це очевидний факт. Наші ідеї прижилися. Наші ідеї перешкоджають егалітаристським спекулянтам, будь вони праві чи ліві. Наші ідеї все частіше порушують хід подій, тому що вони вимагають пильності та сильної аргументації з боку наших супротивників, а вони цього не мають. Коротше кажучи, замість поєдинку в культурній та розумовій сфері, замість демонстрації інтелекту, вони показують, що їх здатність думати вичерпана і відкрито звертаються до насилля, демонструючи свою нікчемну сторону. Більше того, ці більшовики і шахраї-плутократи вдаються до насильства безкарно, адже роблять це під покровом ночі й туману (Nacht und Nebel)…
В той же час, намагання нових правих знайти прибічників серед старих консерваторів не були успішними. Їх безперервна критика НАТО, американського впливу в Європі та юдеохристиянської спадщини здавалась багатьом спочатку прихильним до них консерваторам скоренням перед радянською загрозою.
Ще більш шокуючою стала широко розтиражована заява де Бенуа, в якій він доходить висновку, що комуністичний тоталітаризм є меншою загрозою Європі, ніж тоталітаризм ліберальний:
Це правда, що є дві форми тоталітаризму; різні за причинами й наслідками, але обидві небезпечні. Тоталітаризм Сходу переслідує, ув’язнює та вбиває тіло, проте залишає надію. Тоталітаризм Заходу створює щасливих роботів. Такий тоталітаризм “кондиціонує” пекло та вбиває душу.
У Сполучених Штатах, в цілому, нових правих майже повністю ігнорували, хоча вони й викликали деяку стурбованість серед єврейських інтелектуалів та видавців. Так, І. Р. Барнс, дослідник неофашизму, що викладає в Англії, написав у Mainstream, щомісячному єврейському виданні з Нью-Йорка, що “досвідчені леви нових правих розробили нову тактику проникнення та набуття культурної влади”. Із великим занепокоєнням Барнс накинувся на нових правих як на антисемітську та пронацистську організацію: “нові праві поширюють фашистські та неофашистькі ідеї через культуру, таким чином нормалізуючи фашизм серед інтелектуальної еліти”.
У 1987, після кількарічної тиші, в американській консервативній пресі виникла нова суперечка про європейських нових правих, цього разу в щомісячному журналі The World and I, що публікувався у видавницькій компанії Washington Times Corporation, фінансованій корейським магнатом Мун Сон Мьоном.
У своєму огляді нової книги де Бенуа “Європа і Третій Світ — спільна боротьба”, співробітник Інституту Гувера Девід Гресс шкодує про те, що поки французькі ліві знайшли своє місце у парламентській демократії, “Ален де Бенуа — колись гордий називатись правим — тепер прийняв забуті ідеї лівих”. Ці слова — явне посилання на часті похвали де Бенуа на адресу Режіса Дебрая, Антоніо Ґрамші та інших соціалістичних метаполітиків. Гресс пише, що “така людина, як де Бенуа, яка колись була неправою, проте цікавою, тепер підтримує порочні, помилкові ідеології, і через це стає небезпечною та дурною”. У тому ж випуску The World and I, Томас Молнар, американський католицький філософ угорського походження і друг де Бенуа, коментуючи ту саму книгу, стає на захист європейських нових правих та виступає за національну незалежність народів Європи та Третього Світу:
Незважаючи на спрощення цієї тези, погано, що критику від де Бенуа не сприймають всерйоз у цій країні. Ми, як і раніше, задоволені нашою чистою совістю і вважаємо тих, хто кидає їй виклик примітивними або заздрісниками. Ми відмовляємося розглядати припущення, що американський матеріалізм може завдати шкоди іншим.
Безкомпромісна критика нових правих на адресу американських транснаціональних корпорацій і американської дипломатичної та військової присутності в країнах третього світу спонукала Роджера Каплана, асоційованого редактора Рідерз Дайджест, звинуватити де Бенуа в антиамериканізмі. Каплан пише, що де Бенуа “не любить капіталізм, отже легко приймає абсолютно непідтверджену ідею, що він потребує колоній: що, коротше кажучи, капіталізм породжує імперіалізм”. І явно зневажаючи заклик нових правих до об’єднаної, імперської Європи, Каплан відповідає: “Європа? Що це? Мрія Карла Великого чи Гітлера? Європейці дали світові дві тисячі років вбивства і свавілля, і вони очікують, що ми повіримо, що відтепер це буде любов та співпраця”.
Схвальна ремарка про нових правих, а надто – ерудицію де Бенуа, – надійшла від Пола Готтфріда, літнього колишнього редактора The World and I. Коментуючи книгу спільного авторства Молнара й де Бенуа “Затемнення священного”, де обидва автори в рівній мірі відстоюють монотеїстичний та політеїстичний світогляди, Готтфрід пише, що “у поєдинку один з одним вони оперують приголомшливим обсягом знань, взятих з читання протягом всього життя. На відміну від більшості американських інтелектуалів, вони вірять, що душевні матерії важать більше, ніж питання зовнішньої політики. Я знімаю капелюха перед обома диспутантами і віддаю їм належне за обговорення дійсно вічних речей”.
Деякі французькі журнали та видання були більш дружелюбними до культурних зусиль нових правих; наприклад, щотижневий Le Figaro Magazine. Видання Le Figaro Magazine, започатковане в 1978, привабило більше півмільйона читачів до кінця 1979 — щось безпрецендентне у французькій журналістиці. Під керівництвом автора Луї Повеля, Le Figaro Magazine відкрив свої шпальти для молодих авторів, таким чином зробивши їх ідеї більш доступними для французької публіки. Якби це не були Повель та Le Figaro Magazine, ці автори б зіткнулись з вагомішими труднощами на шляху до вищих ешелонів французького культурного життя. Іншим журналом, що зацікавився ідеями нових правих, був щомісячний Contrepoint під керівництвом відомого французького інтелектуала Івана Блота.
Contrepoint був престижним форумом для видатних мислителів з такого ж престижного Годинникового клубу (фр. – Club de l’Horloge), консервативної мистецької та культурної платформи, відомої своїми зв’язками з французькими консервативними політиками. В останні роки, однак, репутація ідей нових правих серед консервативних інтелектуалів з “Годинникового клубу” була дещо підмочена – імовірно, на підставі антиамериканізму і пропаганди багатобожжя в колах нових правих.
Ще одну схвальну точку зору висловив Армін Молер, відомий німецький дослідник сучасної європейської історії. У своєму есе “Wir feinen Konservativen”, Молер стверджує, що кампанія дискредитації нових правих у французьких ЗМІ нагадує “полювання на відьом”, що відбулось в Західній Німеччині, коли тижневик Der Spiegel почав кампанію проти консервативного історика Гельмута Дівальда. Молер зазначає, що ліберальним ЗМІ сьогодні важко долучити нових правих до “коричневого кутка”, оскільки вік їх авторів виключає будь-які підозри у фашизмі. Молер нагадує, що найзапекліші критики нових правих не що інше, як колишні фашисти, що розкаялись — наприклад, Георг Вольф із Der Spiegel та “політолог Моріс Дюверже, який почав свою політичну кар’єру за стежками фашистського лідера Жака Доріо”. В той же час Молер хвалить культурну та інтелектуальну індивідуальність нових правих і додає, що “французька молодь з нових правих може вільно висловлювати свої ідеї, тому що усвідомлює власну національну ідентичність. [Німецькі] консерватори після війни визнали за потрібне поступитись своєю ідентичністю”.
Сьогодні нові праві активні по всій Європі, хоча через вищезазначені причини їх вплив найсильніший у Франції. Автори нових правих проводять регулярні конференції у Парижі та інших містах Європи, де обговорюють різноманітні теми, починаючи від соціобіології та метафізики до медицини та антропології. Важливо відзначити, що крім основного ядра учасників, число яких залишається досить обмеженим, нові праві привертають значну увагу з боку наукових кіл і вчених зі світовим ім’ям – хоча, з різних причин, ця підтримка часто залишається мовчазною. Академіки, такі як вищезгаданий Армін Молер, психолог Ганс Юрген Айзенк, політичний філософ Жюльєн Фройнд, і багато інших менш відомих діячів регулярно відвідують семінари і конференції, спонсовані новими правими, під час яких вони критично аналізують витоки сучасної кризи. Нові праві або GRECE, які були засновані практично з нуля, і які постійно піддаються інтелектуальному остракізму і частій критиці, зуміли набути видимої підтримки, зокрема серед інтелігенції нашого часу. Треба, однак, уточнити, що їх однодумців, прихильників та учасників не можна розглядати як монументальну групу зі спільною політичною платформою. Основна амбіція нових правих досі складалась з об’єднання, натхнення і захисту вчених, письменників, романістів і мислителів, критичних до егалітаризму та всіх аспектів соціальної однорідності. З вищесказаного можна прийти до висновку, що нові праві набули значного культурного впливу в Європі, особливо у великих французьких культурних установах.
Однією зі спокусливих характеристик нових правих є їх помітна відкритість для всіх ідеологічних викликів, лівих і правих, фашистських і комуністичних. Така органічність часто включає в себе ідеї практично всіх політичних течій і перетинає весь соціальний спектр. Крім того, нові праві мислителі часто досягають згоди з деякими лівими інтелектуалами, а також часто звеличують моральну та інтелектуальну цілісність певних соціалістичних мислителів, таких як Режіс Дебре. Передовсім, нові праві завжди стверджують, що готові розпочати діалог з інтелектуальними і політичними противниками. Їх готовність дискутувати також забезпечує рух аурою культурної терпимості, політичні наслідки якої ми ще побачимо.
Відповідальний за переклад – Deimos Phobos,
переклад здійснено спеціально для літературного клубу “Пломінь”
