Вперше українською публікується уривок із книги Томіслава Суніча, хорватського політолога, соціолога культури та письменника, ідеолога «нових правих». Книга Суніча «Проти демократії та рівності: європейські нові праві» – перше англомовне дослідження на тему політичного руху нових правих у Європі.
V. Освальд Шпенглер та історія як доля
Шукаючи інтелектуальних праотців європейської нової правиці, ми часто натрапляємо на ім’я Освальда Шпенґлера (1880-1936), знаменитого німецького мислителя, який зчинив чималий культурний вплив на європейський консервативних інтелектуалів в часи, що передували Другій світовій війні. Незважаючи на те, що його популярність дещо знизилась у повоєнні часи, Шпенґлер і досі лишається вагомим предметом наукових досліджень. Його культурний песимізм, що часом може видаватись дещо перебільшеним, вклав ім’я Шпенґлера в уста тисяч інтелектуалів по всьому світу, і можна стверджувати, що поява нових правих свідчить про відновлення інтересу до його похмурих пророцтв. Терор сучасних технологій, постання тоталітаризму в Радянському Союзі й німецький нацизм, у купі зі знецінюванням людського життя – ось те, що здатне примусити довіритись застережним візіям Шпенґлера щодо неминучого краху Європи, котрі віднайшли своє втілення в його magnum opus «Присмерк Європи».
«Присмерк Європи» був написаний Шпенґлером на тлі очікувань німецької перемоги у Першій світовій війні. Та коли війна обернулась для Німеччини катастрофою, його книга лише укріпила непереборну віру у те, що Європа прямує до свого близького занепаду. Шпенґлер жив у часи, коли віра у лінійний прогрес та природну досконалість людини були предметами ревної релігійної опіки, хоча й наслідки війни викликали раптову хвилю скептицизму. Гіпнотичні ефекти нових технологій стали розглядатись не лише в якості ознаки процвітання, а й як ідеальний інструмент винищення людини. Намагаючись інтерпретувати всю історію Європи, Шпенґлер, мимоволі та навіть не підозрюючи про це, щонайкращим чином змалював історію своєї епохи та свого неспокійного покоління. Він був одним із перших, хто намагався встановити закономірності росту та занепаду культур, націлюючись на придання своєму дослідженню детерміністичної та конкретної наукової цінності. Результатом його старань стало написання «морфології історії» – як почасти визначають його роботу – хоча й, можливо, його робота заслуговує бути перейменованою на «біологію» історії. Адже, зважаючи на схильність Шпенґлера розглядати культури як живі та органічні сутності, котрі можуть бути як вражені хворобами й пошестями, так і демонструвати ознаки здоров’я, сам термін «біологія» може здаватися більш відповідним.
Перш за все, Шпенґлер відкидає абстрактне поняття «людства». Людський рід для нього – набір розрізнених народів, що протистоять один одному, й ріст і смерть у кожного з них власна. Шпенґлер пише: «людство» – це зоологічне поняття чи порожній вираз. Достатньо лише видалити цей фантом з кола проблем історичних форм, й враз постане разюче багатство дійсних форм – саме живе із його неосяжною повнотою, глибиною та рухливістю – що досі ховалися за модним словом, хирлявою схемою та набором особистих «ідеалів». [1]
Шпенґлеру було добре відомо, що поняття «світової історії» охоплює вражаючу кількість могутніх і своєрідних культур, кожна з яких має свою форму, свою пристрасть, своє життя і свою смерть. Тому він пише: «Існують культури, народи, мови, істини, ландшафти, що розквітають та старіють, як є молоді та старі дуби й пінії, квіти, гілля та листва, та не існує ніякого «людства», що старіє».[2] Кожна культура проростає у своїй «піднесеній безцільності» (erhabene Zwecklosigkeit), й людина ніколи не подужає обернути цей процес.
Шпенґлер уявляє кожну культуру як таку, що проходить крізь різноманітні цикли чи історичні «пори року». Перша із них — це рання пора культурного розквіту, весняна пора культури. Слідом йде період зрілості, який Шпенґлеру ввижається літом або осінню, та зрештою надходить період, застиглий у саморуйнуванні, кінець культури, який Шпенґлер називає цивілізацією. На такий циклічний потік історії неминуче наштовхується кожна культура, хоча історична пора може різнитися в залежності від народу, географічного регіону або епохи. Встановлений історичний цикл є рівносильним і для царини політики та державного управління – кожен політичний процес проходить крізь початковий період дозрівання та врешті-решт завершується занепадом. Відповідно до цього, заключні роки Першої світової війни, в які Шпенґлер завершував свою роботу, стали свідками відмирання феодального панування земельної аристократії в Німеччині та її злиття із багатообіцяючими формами парламентської плутократії, вслід якій рушив підйом «охлократії» та цезаризму.
Шпенґлер був переконаний, що майбутнє кожної цивілізації можна достатньо чітко передбачити, за умови наявності точних історичних даних. Подібно до того, як біологією людини передбачено чітко визначену тривалість життя, кінцем якої зрештою є біологічна смерть, так само й кожна культура наділена власним періодом старіння, що зазвичай триває не більше тисячі років – періоду, що відділяє весну культури від її завершальної історичної антитези: «зими» чи цивілізації. Вибір періоду довжиною саме в тисячу років обумовлюється переконаністю Шпенґлера у тому, що по його закінченню кожне суспільство обов’язково прийде до самознищення. Так, після падіння Риму, відродження європейської культури почалось в ІХ столітті з династії Каролінгів. Після болісного процесу росту, самоствердження і визрівання, через тисячу років, у ХХ столітті, життя Європи наближається до свого остаточного історичного завершення. Однак, Шпенґлер не пояснює, яким чином відбувається народження культури, і що підтримує у ній життя. Він вбачає у цьому таємницю, недосяжну для людського пізнання.
Європейська культура сьогодні, як вважав Шпенґлер і його сучасні послідовники з середовища нових правих, перетворилася на цивілізацію, якій загрожують форми прогресуючі форми соціального, морального та політичного занепаду. Із промисловою революцією в Європі вже минув етап культури, і сьогодні вона переживає найбільш гостру форму зими свого життя. В Європі виникли нові форми політичного життя, позначені ідеологією економізму та пануванням плутократії. Всі галузі суспільного життя зводяться до величезної економічної операції. Зважаючи ж на те, що ніхто ніколи не зможе бути повністю задоволеним, а всі прагнуть більшого, зрозуміло, що маси людей шукатимуть змін в своїх общинах, що існують. Цю жагу «змін» буде продовжено невпинним занепадом почуття суспільної відповідальності, що спричиниться до відриву від коріння та соціального беззаконня, що в кінцевому рахунку призведе до цезаризму або тоталітаризму. Нарешті, до того, як «сильні режими» наберуть повних обертів, демократії будуть спотворені моральними та соціальними судоми, політичними скандалами і жаливою корупцією на всіх щаблях суспільства. Шпенґлер пише: «Завдячуючи грошам, демократія стає винуватцем своєї ж руйнації, адже гроші вже зруйнували інтелект». [3] Більше того, як зауважує Шпенґлер, перехід від демократії до охлократії стане ще легшим, коли тиранія кількох заміниться тиранією багатьох:
«Однак, якраз це вертається знову як необхідний наслідок європейсько-американського лібералізму повністю так, як це передбачав Робесп’єр: «Деспотизм свободи проти тиранії». На місце кострищ приходить велике мовчання. Диктатура партійних лідерів спирається на диктатуру преси. За допомоги грошей робляться спроби вирвати читачів і цілі народи зі сфери чужого впливу та підпорядкувати їх своїй духовній муштрі. Вони дізнаються тут тільки те, що їм належить знати, і картина їх світу формується вищою волею. Вже немає потреби, як державцям часів бароко, зобов’язувати підданих нести стройову службу. Сам їх дух піддається бичуванню – статтями, телеграмами, картинками (Норткліф!), доки вони самі не почнуть вимагати зброї й не примусять своїх вождів вступити у битву, до якої ті бажали бути примушеними». [4]
Навряд можна знайти паліатив проти цього наперед визначеного процесу соціального занепаду. Європа старішає, не бажаючи воювати, а її політичний і культурний інвентар вичерпався. Тому вона повинна поступитись своєю культурною вищістю більш примітивним і варварським народам та расам, що меншою мірою піддаються пацифізму та мазохістському самокатуванню. Тож близиться кінець Європи, починається нова культура, новий народ та новий історичний цикл. Європейська людина втратила почуття історичного релятивізму, вона наївно думає, що їх «неспростовна» та «вічна» істина назавжди лишиться дійсною і вічною для всіх людей. Якщо сучасний європеєць жадає визнати тимчасовий характер свого історичного положення, продовжує Шпенґлер, він повинен нарешті почати мислити поза межами своєї вузької «жаб’ячої перспективи» (Froschperspektive) й під іншим кутом поглянути на різноманітні політичні переконання та принципи. Що може Парсіфаль чи Прометей дати середньостатистичному японському громадянину, питає Шпенґлер? Яка цінність Софокла для індійця, якщо «для сучасного китайця та араба з їх абсолютно відмінним інтелектуальним складом філософія від Бекона до Канта не більше, ніж курйоз». [5]
Шпенґлер першим відмітив плюралізм історії та її нерівномірний розподіл у часі й просторі. Його сучасник, Генріх Шольц, котрий і сам був «шпенґлеріанцем», коментуючи працю Шпенґлера, помітив, коли історія не розглядається як уніфікований феномен, а навпаки проявляється у поліцентричних явищах, вона не може розглядатися як континуум; вона радше повинна розпастись на автономні й чітко розмежовані циклічні явища, число яких визначається центрами, в яких життя сконцентроване у творчих архетипах. [6] Спираючись на зауваження Шпенґлера, нові праві також наполягають на тому, що нині вже черга Європи втрапити у вир морального, соціального та політичного занепаду. Було би помилковим відтепер вбачати у «Заході» чи Європі орієнтир для неєвропейських країн – як це роблять численні ліберальні й соціалістичні автори:
«Історія не постає в якості неперервного і, зрештою, непередбачуваного розвитку європейської людини; натомість, вона – це curriculum vitae (з латини, перебіг життя, виклад біографічних даних – прим. перекладача) багатьох культур, яких не ріднить ніщо, крім назви, – оскільки кожна з них має власну долю, своє життя та свою смерть». [7]
Та як можливо відрізнити культуру від її протилежності, себто цивілізації, питає Шпенґлер? На це він відповідає таким чином – цивілізація є ентропією культури; це перебіг життя, вся продуктивна енергія в якому вже виснажена; це культура, що живе своїм минулим. Цивілізацію припустимо описати як закононароджену, втім, безплідну доньку культури. Цивілізація – продукт інтелекту, повністю раціоналізованого (durchrationalisierter) інтелекту. Вона передбачає втрату коріння, і ця втрата розвиває свою довершену форму у сучасному мегаполісі. Енергії народу протистоїть масифікація, творчості – декаданс, винахідливості – раціональність. Ось деякі з-поміж найбільш наочних ознак, в яких відливається розбіжність культури та цивілізації:
«Культура і цивілізація – живе тіло душевності та її мумія. Такою є відмінність у західноєвропейському бутті до і після 1800 року, між життям, відміченим повнотою та певністю, що проросло зсередини в єдиному неперервному рухові від готичного дитинства до Гете та Наполеона, та іншим, пізнім, штучним, позбавленим коріння, життям наших великих міст, сформованим інтелектом. Культура і цивілізація – організм, породжений Матір’ю Землею та механізм із загрубілого полотна». [8]
Але Шпенґлерове тлумачення історії демонструє й деякі протиріччя. Незважаючи на його твердження, що ХІХ століття було періодом глибокого суспільного занепаду, в усіх сферах життя, втім, з’явилися настільки дивовижні витвори, що й сам Шпенґлер простежив би в них ремінісценцію класичних досягнень. На думку Шольца, твердження Шпенґлера про безповоротний характер втрати давньогрецької культури не є таким вже переконливим, зважаючи на постійний інтерес до греко-римського духу, навіть попри те, що поліс еллінів лишився у минулому. Всупереч наявності історичного розриву, вважає Штольц, мислителі, такі як Сократ чи Платон, є частиною сучасного культурного спадку, так само як вони були подібною частиною й у період зрілості європейської культури, особливо у XVII столітті.
Напевно, найменш очевидною частиною Шпенґлерової інтерпретації історії є його закоренілий песимізм, що особливою мірою являє себе тоді, коли Шпенґлер наголошує на незворотному характері занепаду європейської культури. В своєму знаменитому есеї «Песимізм?», написаному як відповідь критиці, Шпенґлер наполягає на тому, що людині слід змиритись зі своєю історичною долею. Він додає: «Перше, з чим, як із Долею, стикається людина – це час і місце її народження. Це неминучий факт; його неможливо осягнути жодною думкою та відмінити жодною волею. Більш того, цей факт є найбільш визначальним серед інших. Кожен народжується у певному народі, класі, певній релігії, культурі й у певну епоху». [9]
Людина настільки обмежена своїм історичним середовищем, пише Шпенґлер, що всі її спроби змінити долю є марними. Й проти всіх цих барвистих теорій, всього ліберального та соціалістичного філософствування про «славне майбутнє», обов’язки людства та сутність етики – спекуляції майбутнім є чистою нісенітницею. Шпенґлер не бачить іншого шляху до спасіння, окрім як оголосити себе фундаментальним і рішучим песимістом стосовно «цілей людства»:
«Людство для мене – зоологічна сутність. Ніде я не бачу прогресу, цілей чи шляху людства, окрім як, можливо, у головах філістерів прогресу. Я не спостерігаю ніякого духу, не кажучи вже про єдність зусиль, почуттів та розуміння». [10]
Тим не менш, ставши на бік недетермінованості історії, Шпенґлер збентежує свого читача абсолютно фаустівським висловом: «Ні, я не песиміст. Бути песимістом означає не бачити більше ніяких завдань. Я ж бачу таку кількість невирішених питань, що, боюсь, нам забракне часу та людей для них». [11] Ці слова, схоже, не вписуються в модель того історичного песимізму, над якою він так старанно працював, тим більше, у пізніх роботах він відстоюватиме право сили та воїнську міць як такі, що можуть запобігти краху Європи. Таким чином, можна легко зробити висновок, що Шпенґлер вишукано звеличує історичний песимізм, або «рішучий песимізм» (Zweckpessimismus), якщо він вписується в схему невідворотного занепаду європейського суспільства; однак, як тільки йому вдається розгледіти політичні та культурні лазівки для морального й соціального відродження Європи, він враз повертається до хвалебних промов політиці сили. [12] Подібні характеристики можуть почасти бути справедливими й для численних німецьких романтиків та соціальних мислителів, як-от Ніцше, Трейчке, та значною мірою й для авторів з середовища нових правих. Зрештою, можна задатися питанням, чому когось повинна хвилювати доля Європи, якщо її вже було визначено заздалегідь, якщо космічні кості вже були кинуті, а всі політичні і культурні зусилля здаються марними? Більш того, зробивши спробу виправити те, що виправити неможливо, обстоюючи фаустівську ментальність і волю до влади, Шпенґлер, схоже, наслідує оптимізм соціалістів, а не ідеї тих, хто дійсно змирився із прийдешньою суспільною катастрофою. Така двозначність почасти превалює й у роботах авторів нової правиці, котрі, погоджуючись із циклічних розумінням історії, все ж, разом зі Шпенґлером, жалкують про те, що кожен перебіг кожного циклу повинен бути сталим й в кінцевому рахунку поступатися своєю силою наступному циклу. Коротко кажучи, з одного боку ми можемо спостерігати глибокий культурний песимізм (Kulturpessimismus) і примирення з фактом неминучості занепаду Європи, з іншого, ми є свідками прославлення фаустівської волі до влади.
Ці ідеї є складовою фундаментальної частини розуміння історії новими правими. Все ж, незважаючи на те, наскільки похмурим та занепалим здається суспільство сьогодні, неважливо, яким буде результат боротьби, та якою є загроза, нависла над Європою, нові праві наполягають – Європа й досі варта того, щоб померти за неї благородною смертю воїна. Цитуючи Олександра Зінов’єва у передмові до однієї зі своїх книг, де Бенуа насамперед вказує на те, що ми повинні скласти свої життя за Європу, навіть якщо ця битва здається заздалегідь програною.
Примітки:
- Oswald Spengler, The Decline of the West, vol. 1 (New York: Alfred A. Knopf, 1962), p. 17.)
- Ibid., vol. 1, p. 21
- Ibid., vol. 2, p. 464.
- Ibid., vol. 2, p. 463.
- Ibid., vol. 1, p. 23.
- Повне обговорення знаходиться в огляді книги Шпенґлера за авторством Генріха Шольца Zum ‘Untergang des Abendlandes’ ( Berlin: Verlag von Reuther und Reichard, 1920), p. 10.)
- Ibid., p. 11.
- The Decline of the West, vol. 1, p. 353.
- Oswald Spengler, ‘Pessimism?’, in Selected Essays (Chicago: Henry Regnery, 1967), p. 143.
- Ibid., p. 147.
- Ibid., p. 148.
- Особливо в есеї «Чи є можливим світовий мир?»: «Мир – це бажання, війна ж є фактом; а історія ніколи не звертає уваги на людські бажання та ідеали. Життя – це боротьба, в якій задіяні рослини, тварини та люди. Це боротьба між індивідами, соціальними класами, народами і націями, і вона може набути форм економічного, суспільного, політичного, або збройного змагання.
Переклад: Іван Калюга
