Про валлійського журналіста Ґарета Джонса та його репортажі з СРСР у 1932—33 роках чули, певно, всі. Завдяки ним світ уперше дізнався про те, як люди з найродючіших земель у світі помирають від голодної смерті. Більшість також чули про свідчення про жахи радянських концтаборів у романах російського дисидента Олександра Солженіцина. Проте нашого співвітчизника Віктора Кравченка, справа якого стала наріжним каменем сприйняття СРСР закордоном ми, українці, знаємо не так, як слід.
Історія Віктора Кравченка
Віктор Кравченко народився в 1905 у Дніпрі. В 1929 році він вступив до комуністичної партії та, здавалося, був переконаним більшовиком. У 1932 році його переправляють із металургійного підприємства на Дніпропетровщину для примусової колективізації селян, у 1933 — для збору урожаю. Через побачене в селах він попросив про переведення до іншої області.
У 1943 році його було відправлено в складі закупівельної комісії СРСР до США, у Вашингтон. В Америці він познайомився з багатьма емігрантами-земляками. Одного дня він просто не прийшов на роботу. Незабаром він попросив політичного притулку в США. Таким чином радянський високопосадовець став неповерненцем.
«Я обираю волю»
Ввійшовши до середовища незгодних із радянською владою, незабаром він вирішив опублікувати мемуари про життя в раю комунізму. З публікацією книги йому допомагають американський журналіст Юджин Лайонс і перекладач Елізабет Гепгуд. Варто згадати, що Юджин Лайонс раніше проживав у Росії та став першим західним журналістом, якому дозволили взяти інтерв’ю у Сталіна. Проте вже в 1934 він повертається до Штатів і займає різку антирадянську позицію, пишучи книги про побачене — «homo soveticus», Сталіна та репресії. Саме допомога Лайонса постачить під сумнів авторство книги.
Книга «Я обираю волю» стала одним із перших відкритих свідчень про злочини радянської влади проти українського народу, вийшовши друком у 1946 року. Важливо, що це були свідчення із перших вуст. Книга була вибухівкою.
Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості, щоб полегшити жах.
В книзі були як спогади про Голодомор, свідчення про радянські концтабори, так і табуйована історія про співпрацю СРСР із Третім Рейхом. Тоді комуністична риторика розповідала байки та розкручувала міф визволительства, а також переписувала історію, виставляючи себе жертвою німецького нападу.
На полі бою люди помирають швидко, вони стріляють у відповідь, їх підтримують побратими і почуття обов’язку. Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їхня жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів.
Книга була перекладена більш як 20 мовами, та пережила десятки перевидань.
Процес століття
Для розуміння контексту варто згадати, що перший наклад книги французькою мовою налічував 500.000 примірників, друком вийшов у 1947. А ще, в 1946 році комуністи отримали більшість у парламенті Франції.
Після публікації книги СРСР намагався повернути Кравченка, проте він уже перебував під протекцією американської влади. Отож, наступним кроком стала кампанія з дискредитації українця. Задля цього були підключені всі прокомуністично налаштовані інтелектуали.
Ліва газета Les Lettres Françaises, яка була друкованим органом Руху Опору, опублікувала статтю, в якій звинувачувала Кравченка в брехні та вигадуванні фактів. У відповідь Віктор Кравченко подав у суд на газету. Так почався процес століття.
Спершу планувалося, що суд триватиме 9 днів, але зрештою, він почався 24 січня 1949 року, а закінчився 22 березня.
Газета на свій захист запросила прихильників комуністичних ідей, таких як філософ Жан-Поль Сартр, фізик Фредерік Жоліо–Кюрі, єпископ Кентерберійський Г’ю Джонсон та інші, а з СРСР навіть вислали підготовлених для процесу людей. Колишню дружину Кравченка та колег, які говорили завченими шаблонними фразами. За свідченнями очевидців, після деяких надміру «театралізованих» виступів уся судова зала сміялася. Ніхто не вірив у щирість їх слів. Ймовірно, й вони самі.
Українець натомість залучив до процесу колишніх в’язнів радянських концтаборів, які виступили свідками злочинів совєтів. А також на адресу суду на захист Кравченка прийшли десятки листів від українців, які перебували у таборах тимчасово переміщених осіб. Один із листів підписала група української інтелектуалів на чолі з Іваном Багряним.
Особливо вразила суд своїм виступом Маргарет Бубер-Нойманн, вдова страченого в СРСР лідера компартії Німеччини Гайнса Нойманна, вони з чоловіком утікали з Третього рейху, щоб потрапити до ГУЛАГу, а також Аполлон Раєвський, Олександр Зозуля, Степан Дубовик і десяток інших.
Справа велася відразу кількома мовами: англійською, французькою, російською, українською. Зокрема в цьому процесі відзначився князь Костянтин Андроников, який подальшому став перекладачем трьох президентів Франції — Шарля де Голля, Жоржа Помпіду, Валері Жискар д’Естена. Суперечки після виступів були дуже палкими, деколи переходячи на грубість та образи сторін. Проте під час судової справи всі мали змогу переконатися у силі особистості автора книги та його готовності стояти за правду до кінця.
Суд виграв Віктор Кравченко. Хоча й отримав лише символічну компенсацію.
У 1966 Віктора Кравченка було вбито за загадкових обставин — постріл у скроню. Офіційна версія стверджує про самогубство.
Частина прокомуністичних діячів, які брали участь у процесі, змінила свою думку та згодом стала на бік Віктора Кравченка. Для багатьох ця справа стала показовою. Хоча мода на ліві утопії і не скінчилася. Проте це стало початком охолодження в ставленні до Радянського союзу.
