На двохстах українських гривнях зображено Лесю Українку. Хтось ще зі школи пам’ятає Марка Вовчка, хоча достеменно й не впевнений щодо її/його статі (щодо справжнього імені – й поготів; зі справжнім іменем Лесі Українки, до речі, та ж біда). У «фейсбуці» тільки лінивий не репостив афористичні рядки Ліни Костенко на всі випадки життя.
На цьому зазвичай знання обивателя про жінок в українській літературі закінчуються. А проте є багато письменниць, які незаслужено обділені увагою не лише читачів, але й дослідників – тоді як могли б бути окрасою не лише української, а й будь-якої національної літератури.
Історичні обставини склалися так, що українська мова й література протягом тривалого часу зазнавала утисків, а український народ пережив кілька хвиль еміграції у різні кінці земної кулі. То тут, то там виникали культурні осередки українства, результати діяльності яких ми змогли оцінити лише після отримання державної незалежності – та й то не одразу. І звісно, що у творенні української культури, зокрема літератури, жінки завжди відігравали важливу роль.
Цей текст – про «неочевидних» письменниць, значення яких для української літератури нам ще належить усвідомити.
Наталена Королева
(1888 – 1966)
Графиня Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена Дунін-Борковська народилася в іспанському Бургосі, але родове гніздо батька, Анджея Єжи Дуніна-Борковського, знаходилося на Волині. Матір дівчинки померла при пологах, відтак бабуся Теофіля забрала дитину до себе одразу після народження. Провівши на Волині перші п’ять років життя, Наталена саме там уперше почула українську мову. Наступні дванадцять років вона провела у французькому монастирі, де отримала ґрунтовні знання з гуманітарних наук, вивчила п’ять мов і, за її власними словами, сформувалася як особистість. В 1904 році Наталена приїхала до Києва, де навчалася в Інституті шляхетних дівчат і брала уроки музики в Миколи Лисенка. У Петербурзі закінчила археологічний інститут і мистецьку академію, отримала ступінь доктора археології і диплом «вільного художника». Коло її інтересів вражає: література, музика, живопис; археологія, єгиптологія, медієвістика; театр, оперний спів – і скрізь вона змогла повноцінно себе реалізувати. Встигла навіть три роки відбути на фронтах Першої світової війни у якості сестри милосердя, за що отримала Георгіївського хреста.
В 1919 році у Празі Наталена познайомилася з письменником і громадським діячем Василем Королевим-Старим. Саме з його подачі вона перейшла в літературній творчості з французької мови, якою писала перші свої твори, на українську. З-під її пера вийшло близько десятка книжок: історична, релігійна, пригодницька й науково-популярна проза, літературні легенди, міфологізована автобіографія. У тексти Королева вклала весь свій культурний багаж; інтелектуалізм, історіософічність і віртуозний стиль – це те, що ріднить її з «пражанами» й київськими неокласиками, але разом із тим виводить на широкі обрії загальноєвропейської літератури.
Основний корпус творів Наталени Королеви було видано у Львові ще до Другої світової війни. Щоб скласти уявлення про обшир кругозору письменниці, варто згадати бодай про деякі з них:
- «1313» (1935) – пригодницько-історична повість, в основу якої покладено середньовічну легенду про винайдення пороху на початку XIV ст.
- «Предок» (1937) – оповідь про життя іспанських пращурів письменниці в першій половині XVI ст.
- «Сон тіні» (1938) – повість про події першої половини II ст. н. е. в єгипетському місті Александрії та панування римського імператора Публія Елія Адріана.
- Історичну повість про витоки християнства «Quid est veritas?», головним героєм якої є Понтій Пілат, Королева почала друкувати у Львові в 1939 році, але окремою книгою вона вийшла лише в 1961-му – і то в США.
Серед інших творів: цикл євангельських легенд «Во дні они» (1935), збірка оповідань «Інакший світ» (1936), повість «Без коріння» (1936), цикл «Легенди старокиївські» (1942-43), автобіографічна повість «Шляхами і стежками життя» (1953).
Оксана Лятуринська
(1902 – 1970)
Оксана Лятуринська – поетка, малярка, скульпторка і громадська діячка. Належала до «празької школи» – літературного об’єднання, утвореного на основі спільних ідейно-естетичних орієнтирів українськими письменниками, що у 20-х роках минулого століття, після окупації України Росією, емігрували в Чехословаччину (Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз та ін.)
Те, що об’єднує Лятуринську з іншими представниками «празької школи» – це інтелектуалізм, історіософічність і яскраво виражена громадянська позиція. Знаходячись під впливом ідей Дмитра Донцова, друкуючись у його «Літературно-науковому віснику», «пражани» вважали письменницьку працю нерозривно пов’язаною з націєтворчістю. Не дивно, що більшість членів «празької школи» поєднували літературу з громадською, політичною і військовою діяльністю.
Поруч із «залізними строфами» Маланюка й компанії, Лятуринська зарекомендувала себе як майстриня лапідарних поетичних мініатюр:
Вдаряє в грудях мідь об мідь,
перетинаються ножі:
люби, люби і ненавидь,
як повінь, мужу, жий!
На кремінь – оливо руки.
На лезо – ока гострота.
Пруги чола, як знак, різкі.
На попіл спалені уста.
(«Вдаряє в грудях мідь об мідь»)
Оксана Лятуринська постійно протягує нитку від теперішнього до минулого – у свою улюблену княжу добу. Центральні образи її віршів – князі і воїни, а місце дії найчастіше – поле битви.
Ця поезія просякнута мілітаризмом, утверджує культ зброї та бойових звитяг минулого, наголошує на спадкоємності військових традицій. Описуючи давні битви, Лятуринська намагається реанімувати бойовий дух поневоленого українського народу і спонукати його до боротьби. Філігранні тексти насичені міфологемами, історичними алюзіями та архаїчною лексикою.
Поема «Єронім» (1946), яку багато хто вважає вершиною творчості Лятуринської – драматична оповідь про поневіряння українських емігрантів після Другої світової війни, насичена біблійною символікою та апокаліптичними мотивами. Зі страждань і зламаних доль окремих людей постає трагедія цілого народу:
Над нами мають, лопотять прапори чорні
і зловістять приречення живим.
Вчувається: із засвітів гудуть вальторні.
Це поминальний спів, це Смерти гімн.
А що ж то там, а що ж то діється в Отчизні!
На згадку в грудях запирає дух.
Святкує ворог поминки, криваві тризни,
і переможний регіт ще не вщух.
О, зглянься, згляньсь над нами, Боже Всемогутній,
і до загуби нас не приведи!
В Твоїх руках народу нашого майбутнє.
Куди ж ведеш його, куди?
Хоч би де-небудь в світі дай знайти потугу,
щоб віра в Бога скріпла у серцях!
Вже кинув Хаос у лице Тобі наругу,
і шаленіє Жах.
Літературна спадщина Оксани Лятуринської відносно невелика: збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941; друге видання – 1956), книжки для дітей «Материнки» (1946) і «Бедрик» (1956), а також збірка «Ягілка», видана посмертно в 1971 році. Та навіть цього вистачає, щоб говорити про її оригінальний і самобутній поетичний талант, вартий набагато більшої уваги, ніж йому наразі приділено.
Емма Андієвська
(Нар. 1931 р.)
Емма Андієвська – письменниця, малярка. Учасниця «Нью-Йоркської групи поетів» – об’єднання літераторів, які, за кількома винятками, після Другої світової війни емігрували до США (сама Андієвська заперечує свою приналежність до групи). Авторка трьох десятків книжок поезії, трьох романів (четвертий не завершено) і п’яти збірок малої прози. Протягом останнього десятиліття популярність Андієвської на батьківщині помітно зросла, а в 2017 році вона навіть стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Втім, передумов говорити про місце Емми Андієвської в умовному літературному «пантеоні» поки що немає. Дуже показово, що більшість українців, дотичних до літератури, просто забуває про її день народження на тлі щорічних помпезних урочистостей на честь Ліни Костенко, хоча вони народилися в один день.
Як і всі «нью-йоркці», Андієвська послідовно відкидала традиційну українську поетику. Її поетична стихія – сюрреалістичний верлібр, сповнений звукової гри та внутрішніх рим:
Десь тільки кінь,
Мов водяна булька,
Був і щез
В водоймищі речей.
Зору крихкі дихальця
Нетривких надихають.
Ребриста тиша
Каштаном подекуди лусне
Й медову галузку
Від серця до вуха –
Тим, що слухом похилі,
Ляду сну відхиля:
Зоря молодим горошком
Сходить на городі.
(«Перетинки»)
або деконструйовані класичні віршові форми, зокрема сонет, із переважно консонантним римуванням:
Скісні лінії
Атланти – вхід, та виходу – ніколи –
Ніхто. Трибут єдиний – умирання. –
Що лябіринт, як цятка – за арену?
За нитку Аріядни – хліба кулька?
Все далі крик, що обернувсь на скелю.
Кістяк струмка підземний, що – по ріні.
Приготували все для оборони,
Лягли – і в інший вимір позникали.
Під глей – доба і місто норовисте
Зі стільниками й ринвами, що – устрій.
Геракл, що вже на рівні безхребетних
Виконує – все копіткіш – роботи.
І крізь століття дивиться сусід
Чи дірку в мурі – в здичавілий сад.
Ґерметична і асоціативна поезія Андієвської є унікальною навіть у контексті Нью-Йоркської групи. Сама авторка наголошує на великій ролі підсвідомості та інтуїції, домінуванні відчуття над інтелектом у своїй творчості. Водночас, неабияким інтелектом має володіти читач – для бодай часткового розуміння цих текстів.
Знайшлося тут місце і для літературних містифікацій: поетка вигадала й «переклала» українською мовою перського поета Халіда Хатамі, грека Арістодімуса Ліхноса і гарлемського афроамериканця Варубу Бдрумбґу. Цікаво, що лише серед цих «перекладів» знаходимо зразки інтимної лірики від Емми Андієвської.
Мала проза Андієвської – збірки «Тигри» (1962), «Джалапіта» (1962), «Проблема голови» (2000) та ін. – сюрреалістичні оповідання, що жанрово тяжіють до авторської казки. Три романи – «Герострати» (1971), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982) – об’ємні модерністські тексти з химерно-фантастичним сюжетом і оригінальним синтаксисом, у яких реалізується авторська концепція хронотопу (т. зв. «теорія круглого часу»).
Патриція Килина
(1936 – 2019)
Патриша Нелл Воррен – американська письменниця й перекладачка. Познайомившись і одружившись із Юрієм Тарнавським, одним із лідерів Нью-Йоркської групи поетів, вона самотужки опанувала українську мову, взяла собі за псевдонім ім’я персонажа «Лісової пісні» Лесі Українки й почала писати вірші. Її літературний доробок українською мовою складає три поетичні збірки: «Трагедія джмелів» (1960), «Леґенди і сни» (1964) і «Рожеві міста» (1969). Окрім того, вона разом із чоловіком перекладала англійською мовою українські народні думи, а також прозу Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника.
В густометафоричних віршах Патриції Килини – переважно верлібрах – органічно переплелися урбаністичні й технократичні мотиви, чисельні культурологічні алюзії, міфологізм та українська народно-поетична образність. Останнє видається найпарадоксальнішим, адже Патриша Нелл Воррен не має жодних українських коренів. Очевидно, що українізувалася вона не без впливу Юрія Тарнавського.
Чорна спідниця потока зовсім протерта…
і протерте є полотно дерев –
трава є побита, мов льон,
мов коноплі, побиті стежки.
Потік на каміннях протертий;
жовті маки зникають,
немов на китайці старої подушки –
як корок, ломляться оленячі роги.
(«Чорна спідниця потока зовсім протерта…»)
Я не вважала; весна прийшла,
а я забула зеленіти.
Звичайно я чекаю на весну,
чешу волосся, щоб трава росла;
я перша людина, що йде до парку,
перша, що носить жовту суконку.
Я купую тюльпани, слухаю грому,
молюся до калюж, плачу по пролісках,
паду на коліна перед гніздами.
Кожної весни я така нерозумна,
а цього року –
я не знала, що весна прийшла,
і я забула зеленіти.
(«Забути зеленіти»)
Патриція Килина повертається до англійської мови на початку сімдесятих – відтепер у прозі. В 1971 році виходить її перший роман «Останнє століття».
Після розлучення з Юрієм Тарнавським вона відмовляється від псевдоніма на користь свого справжнього імені. Патриша Нелл Воррен є авторкою кількох романів, найвідоміший з яких – «Бігун попереду» (1974) – увійшов до переліку бестселерів від «The New York Times» і був перекладений десятьма мовами.
Автор: Ігор Мітров
