Уляна Кравченко
(1860 – 1947)
Українську письменницю з німецьким корінням Юлію Юліївну Шнайдер увів у літературу ніхто інший, як Іван Франко, надрукувавши її вірші в 1883 році у часописі «Зоря». А в 1885 році вийшла перша збірка авторки «Prima vera», яка стала першою опублікованою в Галичині жіночою поетичною книгою й користувалася великою популярністю.
Завдяки протекції Франка вийшла і друга збірка «На новий шлях» (1891), яку поетка вже підписала псевдонімом «Уляна Кравченко». Обидві ці книжки – громадянська і патріотична лірика, заклики до емансипації жінок і їхньої активної участі в суспільному житті:
Не сліз потрібно, щоб ставать до бою!
Не сльози – силу й жар візьми за зброю,
Ту силу, що любов у груди ллє,
Ту міць, щоб думи в діло осущати,
Той жар, щоб з злом боротись і прощати
Все, чим тебе невіра й злоба б’є!
(«На новий шлях»)
На рубежі століть Уляна Кравченко випускає ряд книжок для дітей і юнацтва, паралельно публікуючи вірші у провідних періодичних виданнях Галичини. У третій поетичній збірці – «В житті є щось» (1929) – домінує інтимна і пейзажна лірика; наступна книжка «Для неї – все!» (1931) вміщувала патріотичну поезію, зокрема вірші про Січових Стрільців і героїв Крут:
Ми у бій підем кервавий
За своїх братів, –
Не для почести, для слави –
Ми зітнемо ляцькі лави –
Наших ворогів.
А як з бою нам вертати
По трудах усіх –
Муть дівчата нас витати,
Цілувати, пригортати,
Лицарів своїх.
(«Пісня кінноти»)
У 30-х роках Уляна Кравченко випускає дві збірки поезій у прозі – «Замість автобіографії» (1934) і «Мої цвіти» (1933), а також чисельні оповідання, статті, нариси, переклади.
Вершиною творчості письменниці є модерністська автобіографічна повість «Хризантеми», написана протягом 30-х років ХХ століття. Це не єдиний автобіографічний твір Уляни Кравченко, але найбільший і найповніший; в ньому описано юність авторки і показується три покоління її роду на тлі суспільно-політичного життя Галичини середини ХІХ століття.
Олена Теліга
(1906 – 1942)
Олена Теліга – ще одна представниця «Празької школи»; поетка, публіцистка, громадська діячка. Має одну з найяскравіших і найтрагічніших біографій в історії української літератури: надзвичайно коротке життя, більша частина якого минула поза Україною, літературна і громадська діяльність, співпраця з Дмитром Донцовим у його «Літературно-науковому віснику», робота в ОУН, організація літературного життя в окупованому Києві, арешт нацистами й розстріл у Бабиному Яру. Її вірші були видані вже посмертно: збірка «Душа на сторожі» побачила світ у 1946 році в Мюнхені, а повне видання поезій – у 1977 році в США.
Якщо не рахувати публіцистичних рефератів і листів до друзів і близьких, літературна спадщина Олени Теліги становить лише тридцять дев’ять поетичних текстів. Втім, такий нечисельний доробок не завадив їй стати учасницею потужної «Вісниківської квадриги» (разом із Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем і Леонідом Мосендзом); та й узагалі – однією з найпотужніших українських поеток.
За мужністю й силою духу, закарбованими у віршовані рядки, Олену Телігу часто порівнюють із Лесею Українкою. Для порівняння:
Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятись зміг!
(«Гострі очі розкриті в морок…»)
А цей фрагмент, здається, і підписувати не треба – більшість його пам’ятає ще зі школи: «Так! я буду крізь сльози сміятись,/ Серед лиха співати пісні,/ Без надії таки сподіватись,/ Буду жити! Геть думи сумні!»
Поезія Олени Теліги – кристалізована пристрасть. І байдуже, чи це почуття до коханого, а чи любов до батьківщини – одне перетікає в інше навіть у межах одного тексту.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті –
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі як вистріл,
Тверді як лезо меча.
(«Вечірня пісня»)
Втім, жінка не лише збирає чоловіка на битву – вона й сама готова боротися й пожертвувати всім заради високої мети. Лірична героїня поезії Олени Теліги – безстрашна, віддана Ідеї жінка, поруч із якою завжди її коханий, її друзі й соратники; вона щаслива й життєрадісна, але не боїться померти за свої ідеали.
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
(«Мужчинам»)
«Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця» – ці слова, а також мученицька смерть у Бабиному Яру, пліч-о-пліч із чоловіком Михайлом Телігою і побратимами-оунівцями, зробили Олену Телігу одним із символів нескореності духу; а її вірші, невіддільні від біографії – видатним маніфестом любові до батьківщини та безкомпромісної боротьби за власні переконання.
Віра Вовк
(Нар. 1926 р.)
Віра Остапівна Селянська (Віра Вовк) – авторка поетичних, прозових та драматичних творів, перекладачка, літературознавиця; пише українською, португальською та німецькою мовами; формально належить до Нью-Йоркської групи, хоч більшу частину життя прожила в Бразилії. Чи не єдина з «нью-йоркців», хто завжди підтримував контакти з «материковими» письменниками; кілька разів навідувала СРСР; листувалася з Василем Стусом та Іваном Світличним, коли ті перебували в ув’язненні; перекладала португальською українських класиків і шістдесятників; активно популяризувала українську культуру і літературу по той бік Атлантики.
У поезії Віра Вовк пройшла шлях від майже традиційної поетики:
Вже ранок сонце викотив з колиби
І точить дзвінко небом синьооким,
Гей вітер з гір біжить, бринять потоки
І піною змивають скельні скиби.
Верхи зарожевіли, загоріли
І крила хмар, і небосхил, як ватра.
Готуйтесь в путь, звивайте сірі шатра,
Хай дятлі числять кроки хлопцям смілим!
(«Мандрівник», збірка «Юність», 1954)
до інтелектуально наснаженого верлібру:
Чорте, засмаглий у короні ритмічних церков,
Танцюристе на пагорбах із буґенвілем на стегнах,
Коралевим кущем розгалужуєш свої жили.
Яку жертву запрагли Ошóссі, Ошýм, Ошаля,
Щоб придбати зашептане зілля на щастя
Для відмовлення окрушини доброї долі,
Що загарбала срібними нігтями твоя фіґа з гебану?
Ти танцюєш Саломеєю з моїм вирваним серцем.
у топазових бризках твій регіт зарошує ніч.
(«Сальвадор», збірка «Каппа хреста», 1969)
та «екзистенційного ґерметизму», дуже суголосного з творчістю Пауля Целяна:
саван туману на твоїх стигмах, Чорнобилю!
прикидається мревом диск осмеркнений сонця
де мої дітки невинні
Іроде юродивий?
в ізворах серця – судома відчаю
святий сан матері волочать стернею
в таврі материнськім палає розп’ята душа
(«Рахиль», збірка «Жіночі маски», 1994)
Поезія Віри Вовк сповнена культурологічних алюзій і біблійних мотивів, латиноамериканської екзотики та української, зокрема гуцульської, автентики.
Золотозубі мольфари
Понапихали свої бесаги
Нашим добром.Люто заіржав Черемош,
Об Сокільське вдарив копитом:
“Під котрим каменем спить Довбуш?
Треба збудити!”
Мольфари в шинку бенкетують,
Підносять чарки пінисті.
Довбуш бариться.
Вже не ірже Черемош,
Тільки ячить.(«Мольфари», збірка «Писані кахлі», 1999)
Для збірок характерні концептуальність і циклізація, стилістична та ідейно-тематична єдність віршів у межах кожної окремої книги. Віра Вовк є авторкою більш ніж двох десятків поетичних збірок, і навіть попри солідний вік – 94 роки – відрізняється феноменальною продуктивністю. За один лише попередній рік вона видала три книжки віршів.
Віра Вовк також має кілька книг малої прози – «Казки» (1956), «Святий гай» (1983), «Карнавал» (1986) та ін.; романи – «Духи й дервіші» (1956), «Вітражі» (1961). Авторка вдало поєднує традиції латиноамериканського магічного реалізму та української «химерної прози»; плекаючи українську національну ідентичність, вона, втім, дуже органічно влилася в місцеву літературну стихію. Останні десятиліття також позначені плідною літературною працею: протягом 2000-х років авторка опублікувала цілу низку повістей і оповідань.
Відзначилася письменниця й у царині драматургії. Її «містерії» і «казки» виросли на ґрунті українського барокового театру, але з відчутним впливом модерної драми Лесі Українки, Олександра Олеся і Моріса Метерлінка («Смішний святий», «Триптих до циліндрових картин Ю. Соловія», «Вінок троїстий», «Зимове дійство» та б. ін.)
Перекладала українською мовою твори Фрідріха Дюрренматта, Рабіндраната Таґора, Пабло Неруди, Федеріко Ґарсіа Лорки та б. ін. Завдяки Вірі Вовк португальською зазвучав цілий корпус української літератури – від Григорія Сковороди до Василя Голобородька.
Ірина Жиленко
(1941 – 2013)
Іраїда Володимирівна Жиленко – поетка, дитяча письменниця. Маючи тісні контакти з іншими шістдесятниками і хронологічно належачи до цього літературного покоління, Жиленко все ж стоїть осібно він них усіх; більше того, її тихий голос часто губиться серед гучної віршованої напівпубліцистики Василя Симоненка, Івана Драча та інших шістдесятників. Поезія перших її книг – «Соло на сольфі» (1965), «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978) – пасторальна, життєствердна і навіть гедоністична (за останнє її особливо цькувала офіційна критика):
Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги хмільні
похмурого заплаканого талу
зашарпали халатик на мені
і в рукави насипали фіалок.
(«Прокинутися з повним домом щастя»)
Ірина Жиленко, подібно до поетів «витісненого покоління», вдалася до «внутрішньої еміграції», однак, на відміну від Василя Голобородька, Віктора Кордуна або Олега Лишеги, вона не поривала із традиційною поетикою, а доводила її до досконалості. Це ріднить її з неокласиками, а особливо – з раннім Максимом Рильським: життя в гармонії зі світом, поезія у повсякденності, образи, які знайомі кожному, але щоразу грають новими барвами. Порівняти хоча б:
Копали картоплю. І відра хмеліли од дзвону.
Варили із кропом борщі, золоті і червоні.
Палили городи. І вчора, і завтра, й сьогодні,
З усім були згодні. Із кожним творінням господнім…
(«Осінь. Копання картоплі»)
із хрестоматійним текстом Рильського: «Вже червоніють помідори,/ І ходить осінь по траві,/ Яке ще там у біса горе,/ Коли серця у нас живі?»
Улюблений топос Ірини Жиленко – сад. Вона то гуляє ним, то розглядає його крізь вікно, а інколи і взагалі зливається з ним у єдине ціле. Іноді на цей ідилічний світ спускається меланхолія:
Осінній вітер… Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?»
(«Вікно у сад»)
Але ця меланхолія в жодному разі не руйнує сад Ірини Жиленко – лише осяює його ніжним світлом і проходить повз, а в сад повертаються любов, ніжність і тихе щастя.
Однак із загальної картини разюче вибивається поетичний цикл «Dies Irea» («День гніву») зі збірки «Чайна церемонія» (1990). Він являє собою рефлексії авторки над Чорнобильською трагедією. Тут на зміну шляхетній меланхолії приходять біль і відчай, адже Сад – оплот щастя, спокою і гармонії – відтепер назавжди знищений, водойми отруєні, а дерева мертві:
Золотом плаче старенька оранжерея
Щось доцвіта в ній трагічно і під’яремно,
І обмивають коріння джерела гіркі.
(«Вечірня аллея»)
Сумує авторка й за тими, хто пішов – своїми друзями-шістдесятниками. Зокрема, у пронизливому вірші «За золотими вікнами зірок» вона згадує Василя Стуса, Аллу Горську, Івана Світличного та багатьох інших, і підсумовує, що заради їхньої пам’яті варто жити, творити і – що найголовніше – залишатися людиною:
<…> все було:
любов і подвиг,
хрест і воскресіння…
Хай вічно світить лампа над столом
в небеснім Києві,
в небесній Україні.
Хай береже спочинок ваш Господь
всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую…
Бо казав Світличний:
«Іриночко, без віршів не приходь…»
Пізніше у книзі спогадів «Ноmо fеrіеns» («Людина що святкує») Ірина Жиленко напише: «Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги… теж відчують провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. …Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…»
Такий невтішний підсумок підбила своїй епосі Ірина Жиленко – одна з найцікавіших, але далеко не «найочевидніша» її представниця.
Автор: Ігор Мітров
