Нещодавно видавництво «Folio» анонсувало книгу представника львівсько-варшавської школи філософії Владислава Татаркевича «Вибрані твори». Зокрема у змісті можна зустріти достатньо цікавих тем, над якими працював польський філософ. Одна із них – це проблема людського щастя. Декілька років тому мені випала можливість ближче познайомитися з його поглядами щодо цієї проблеми. Тому для бажаючих пропоную зазирнути в роздуми цього чоловіка, що він розумів, коли промовляв слово «Щастя»
Ключовою працею щодо цієї проблеми була його книга «Про щастя та досконалість людини». Автор починає свої розмірковування з того, що пояснює обрану тему тим, що трактатів, присвячених проблемі щастя, надто багато, але вони стосуються не сутності щастя, а способів його досягнення. Тому автор спершу виділяє для себе чотири поняття щастя: розмовне – сприятливі події (об’єктивне), приємні переживання (суб’єктивне); теоретичне – сприятливий збіг обставин (об’єктивне), особливо радісне і глибоке почуття, евдемонійне – суб’єктивне.
На його думку, такі визначення є незадовільними, оскільки не визначають щастя як мету життя людини. Сам Владислав Татаркевич розуміє щастя як найвище благо, що цілком в дусі філософії класичного платонізму. Щастя можливе без радості й успіхів, але з ними його якість підвищується. Він стверджує: «Щастя слід визначати як повне і тривале задоволення життям в цілому» [с. 39]. Суб’єктивна сторона щастя складається з почуття та оцінки.
Владислав Татаркевич розглядає поняття «щастя» з різних аспектів. Наприклад, з точки зору еволюції поняття в історії і отримує висновок, що воно коливалося «між розумінням щастя як досконалого стану і розумінням його як задоволення» [c. 56]. Однак він наголошує, що з точки зору (тогочасної) психології: почуття задоволення і невдоволення мають психічні основи, тобто звичайні відчуття. Вони ускладнюються, коли їх активізують безліч факторів одночасно. Наприклад, радість і задоволення – більш інтенсивні, приємні переживання, що діляться на органічні та інтелектуальні в своїй основі. Також існує відчуття «настрою» – залишкове явище, почуття; воно виникає, коли його джерело вже перестає надавати безпосередній вплив.

Тому щастя – це певний приємний стан найвищої інтенсивності, більше схоже на радість, а не на задоволення.

Щастя тісно контамінується з часом, так як включає не тільки оцінку сьогодення, але ще минулого і перспектив на майбутнє. Сьогодення – реальне, але його недолік – стислість. Минуле є предметом задоволення або незадоволення, причиною наявного емоційного стану. Однак минуле можна деформувати за допомогою уяви. Переживання щастя в сьогоденні – лише частина щастя. Фактори щастя для Владислава Татаркевича – це все те, що може мати позитивне значення для його досягнення. Воно стосується зв’язку з індивідуальністю людини, з унікальністю власного набору в кожній конкретній ситуації її життя.
Він виділяє 4 групи факторів, які формують щастя: зовнішні блага, добрі почуття, улюблена робота, безкорисливі інтереси. Джерелом щастя є сам факт життя, важливо не тільки володіння матеріальним благом, але і його кількість. Однак, уявні блага можуть бути більш продуктивним джерелом щастя, ніж матеріальні. Щастя людини багато в чому залежить від характеру. Різні схильності особистості мають різне значення для щастя. Владислав Татаркевич вважає, що на щастя більш орієнтовані відкриті, товариські люди, а не ті, хто відгороджений від світу скляною стіною. Для щастя необхідно бути задоволеним навколишнім світом, його образом і структурою [c. 74]. Людина очікує від світу щастя, але все ж творить його сам. Тобто для цього потрібен певний настрій і діяльна позиція для перетворення світу. Також, на його думку, для щастя людини необхідні інші люди, необхідно формувати щастя і для оточуючих через причетність і споглядання. Тобто потрібно сприяти чужому щастю. Також він виділяє, що важливою частиною щастя є можливість самотності [c. 88].
Далі автор розглядає поняття «досконалість», яке він також це співвідносить з поняттям «щастя». На його думку, воно означає «завершений», доведений до кінця. Вживається в різних випадках, наприклад, для характеристики як реальних речей, так і абстрактних конструкцій. Природну і рукотворну досконалість цілого і окремого. Під досконалим розуміється щось повне і чудове, а також щось, що досягає хорошого кінця. Тут Владислав Татаркевич апелює до спадщини Арістотеля. Також він говорить про наступні категорії досконалості: вірно функціонуюче, що досягає своєї мети, простоти і гармонії. У повсякденній мові поняття досконалості змішується з поняттями «дуже хороший», «найкращий».
Через різне розуміння цього слова виникають деякі парадокси. Наприклад: світ досконалий завдяки своїй недосконалості; досконалість є знання людини про свою недосконалість. У моральному аспекті виникає питання: яким чином людина може досягнути досконалості? Досягнення досконалості, ба навіть прагнення до неї, вимагає подолання людської уставленої природи. Удосконалення людини, що ставить собі певні межі, а досягаючи їх, отримує лише смерть [ c. 119].
Владислава Татаркевича тісно пов’язує воєдино щастя і досконалість:

«Наші спільні ідеали – мудреця і генія, повноти і гармонії життя – концентруються в ідеалі досконалості. Він являє собою позитивний критерій життя, в основі об’єктивних цінностей. Люди ж мріють про інший аналогічний ідеал, також позитивний критерій життя, але на суб’єктивній основі: це ідеал щастя. Досконалим буде той, хто має в своєму розпорядженні всі переваги, а щасливим той, хто повністю задоволений життям. Обидва вони – ідеали, якими вимірюється дійсне життя. Однак завжди зберігається відмінність між ідеалом і життям» [ c. 127].

Автор відмовляється від звичайного вживання поняття щастя в значенні везіння чи фортуни, успіху і щастя в значенні радості, або захоплення чи захвату, оскільки щастя і в тому, і в іншому значенні не може стати усвідомленою метою. Щастя стоїть за піднесеними цілями, що виводять його з чогось щодо постійного, стійкого. Заслугу давньогрецьких мислителів, що досліджували проблему, автор бачить у тому, що вони поклали початок традиційному розумінню щастя для всієї наступної історії етики, ототожнення його з досягненням найвищих благ, що доступні людині. Владислав Татаркевич веде своєрідний діалог з мислителями минулого, посилається на думки різних античних і модерних філософів.

Якщо для польського філософа щастя це найвище людське благо, тоді як він сам розуміє це благо? Адже те, що є благом для однієї людини, не є таким для іншого, у людей є різні поняття блага. Тут виникають не лише відмінності індивідуальних пристрастей, але і різні класові, ідеологічні орієнтації. Відволікаючись, однак, від цих відмінностей, автор отримує можливість виявити логічну структури поняття щастя. Сутність щастя – у володінні благами життя, а радість є тільки природним наслідком наявністю благами.
Аналізуючи еволюцію поняття щастя, Владислав Татаркевич приходить до його сучасного для нього розуміння, відзначаючи наступне – щастя пов’язане не просто з володінням вищим благом, а з позитивним балансом життя, тобто з перевагою добра над злом. Він виводить ще одне поняття щастя, а саме – щастя як задоволеність життям. Підкреслюючи його перевагу, яка полягає в тому, що воно дозволяє оцінювати життя в цілому. [с. 191].
Розмова про дефініції щастя – по суті справи, роздум про можливість об’єктивного визначення цього поняття, затемненого багатозначністю його інтерпретацій в історії філософської думки. Владиславу Татаркевичу довелося залучити чимало додаткових, уточнюючих ознак, щоб ідентифікувати поняття щастя з сутністю самого явища. Щастя, на думку автора, не просто задоволення від життям, а задоволеність життям в цілому, при цьому, повне, тривале і безперервне задоволення, що існує як процес. Однак чи можливо таке для людини, чия доля, як правило, суперечлива, а життєві враження набувають різну тональність залежно від обставин і мінливого до них відношення? Відповідаючи на це питання, Владислав Татаркевич проявляє себе не тільки як прекрасний знавець історико-філософської літератури, але і як хороший психолог, який використовує цінні життєві факти над станом людської психіки. Він приходить до розуміння необхідності розрізняти щастя ідеальне і реальне. Тут цінним є обґрунтування характерного для етичних категорій способу визначення реального через ідеальне. Щастя легше визначити як ідеальне, так як неможливо з’ясувати мінімум задоволення, але можливо уявити її максимум (цілісність, сталість, повнота) [с. 238]. Звідси випливає, що міра наближення, що є критерієм оцінки реального щастя.
Слід відзначити ще одну особливість у розумінні щастя, на яку звертає увагу Владислав Татаркевич. Він вважає, що щастя має суб’єктивно-об’єктивну основу. Це означає, що суб’єктивне відчуття щастя повинно бути об’єктивно зумовленим [с. 270]. Такий підхід дозволив польському мислителеві вивести абстрактно-узагальнену формулу щастя: щастям є постійне, повне і обґрунтоване задоволення життям. Ця принципово важлива формулювання допомагає надалі Владиславу Татаркевич оцінити теорії, що розглядають можливість або неможливість досягнення щастя.
Залучаючи все нові й нові джерела, польський філософ висвічує несподівані грані співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в щасті. Продовжуючи діалог з представниками різних епох і світоглядів, Владислав Татаркевич знаходить раціональний сенс, здавалося б, в несумісних поглядах. Іноді психологічний підхід до з’ясування особливостей щастя як відчуття затуляє соціальний зміст дуже важливих висловлювань. Так, якщо провести антитезу між розумінням щастя як безхмарного спокою, безтурботності, одержуваного без особливих зусиль, і щастям, досягнутим у подоланні перешкод і труднощів, і схильність до останнього.
Владислав Татаркевич зауважує  що його першопочатковий задум полягав у тому, щоб окреслити щастя, його форми у джерелах, які були опрацьовані автором. Це свого роду мозаїка, навіть калейдоскоп думок, що представляють і буденні судження, здоровий глузд і випадкові оцінки, мудрість життєвого досвіду. Причини розходжень у думках про щастя Владислав Татаркевич бачить у різному розумінні, неоднозначному тлумаченні загальновживаних слів, наприклад щастя або доля. Однак, до цього переліку причин можна додати не менш важливу його думку, а саме:

«Різні автори схоплюють лише одну якусь сторону, один момент даного їх предмета, не помічаючи інших його сторін. Зрозуміти ж предмет можна лише при обліку всієї сукупності його зв’язків; це тим більше важливо, що такі поняття, як благо, добро і зло, щастя, володіють змінним змістом, залежних від ставлення, через призму якого вони розглядаються» [с. 311].

Татаркевич В. О счастье и совершенстве человека. / Владислав Татаркевич. – Москва: ПРОГРЕС, 1981. – 368 с.
Автор: Віталій Щепанський