Повтор:
– Виправний день наближається.
Повтор:
– Списку не існує.
Повтор:
– Перша жертва будь-якої війни – Бог.
Повтор:
– Якщо чоловік зможе поглянути у вічі реальності в двадцять п’ять років, у шістдесят він зможе її диктувати.
Кастинг-директор, Клем, Руфус чи Нейлор, роздивлявся свою планшетку, кивав, потім підняв голову.
– Чудова робота, – озвався він. – Тепер нам потрібно все це іспанською.
Реальність кожної епохи визначається не лише історичними подіями, характером політиків, дипломатичними договорами чи перемогами в війнах. Реальність – це текст, або радше мозаїка, найяскравіші шматочки якої представлені продуктами культури. Фільми, книги, музикальні альбоми доповнюють сіру буденність політичної рутини та надають будь-якій історичній епосі виразних, притаманних лише їй рис. Рейганівський консервативний поворот та кумедний ультрамачізм Патріка Суейзі з фільму «Дім біля дороги». Вікторіанська Англія та численні книги Діккенса, сестер Бронте і Джейн Остін.
І навіть попри те, що будь-яка хоча б мінімально притомна культура сьогодення, на перший погляд, давно зникла, наша з вами епоха не просто не є виключенням з цього правила, але вона ще більше, аніж попередні, втиснута в диктат реальності культури.
З глобальною культурою все, в принципі, зрозуміло (навіть якщо зараз ми цю мозаїку розгледіти не можемо, навіть якщо вона здається нам максимально фрагментованою та наводить на постмодерністські роздуми про абсурдність всього сущого, то років через десять, я впевнений, ми почнемо розуміти сенс подій та глобальну панораму уже завершеної сучасності) – контратака кольорових народів (помста за колонізацію), «білий геноцид», диктатура джендер стадіз, невпинна деградація демократичних інституцій. Але які альтернативи цим речам можна знайти в культурі? Першим, як не крути, ступає мистецтво, за ним слідує реальність. Альтернативи при цьому можуть бути лише умовно «правого» ідейного спрямування: доки глобальний мейнстрім невпинно рухається в бік егалітаризму та розмивання ідентичностей, ніякі анархічні чи то пак ліберальні ідеї запропонувати чогось принципово іншого та відмінного не зможуть. І тут ми опиняємося в досить сумному положенні. Ми маємо яку-не-яку праву політику: реальні прецеденти перевороту status quo, погано осмислені як в науковому, так і в публічному середовищі, маємо жодним чином не представлений на полі бою ідей правий популізм, декілька цікавих правих публіцистів (на сім з половиною мільярдів людей) та багато мемів в Інтернеті. І не маємо жодного відкритого натяку на праву культуру. Доки уми мільйонів білих підлітків лишаються окупованими серіалами з Netflix, шансів на якусь глобальну зміну та «пробудження» свідомості плекати не варто. Добре, кінематограф – це дорого, він вимагає забагато професійності. Праві в кіно поки що (або уже) не вміють. Музика померла, її повністю витіснили суб-сахарські речитативні наспіви. На уламках поп-культури лишається лише кілька пристаркуватих письменників, котрих, як не дивно, продовжують читати. Колись такі речі називали гордим словом «контркультура», вони тулилися на перехресті субкультурності, провокативності, естетики огидного та маргінальності. Відтоді, як «контркультура» стала загальновизнаною нормою, умовний Жадан (або Забужко) – письменником-класиком, а інцестуально-лезбійські мотиви – метафорою, над якою змушують ламати голови школярів (див. минулорічні хрестоматії по українській літературі), шукати тут альтернативу було б також не дуже розумним кроком. Але «інфлюєнсери» пера все ще можуть час від часу дивувати своїх читачів. Таким дивом, яке цілком заслуговує на прочитання, осмислення та обговорення, є «Виправний день» Чака Палагнюка. До нього і звернемось.
Сімейне дозвілля разом з «Виправним днем»
Цікаво, чим викликаний вибір авторитетним видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» варіанту «Поланік» замість більш патріотичного «Палагнюк»? Щодо мене, то досі я не читав жодної з книг цього автора. І, чесно кажучи, більше читати його не збираюся. Звісно ж, бачив екранізацію «Бійцівського клубу» Фінчера. Подейкують, що книга (або радше фільм) досить сильно вплинула на «контркультуру» 90-их, в тому числі і на праві кола. Поланік сам не може втриматися від іронії:
Волтер відвів очі від тексту.
– То це як «Бійцівський клуб»?
Його новий батя похитав головою. Запитав:
– Ти про книжку?
– Яку книжку? – запитав Волтер.
Пальці зависли над клавіатурою. Талбот скривлено всміхнувся.
– Не зовсім, – відповів. – «Бійцівський клуб» був про те, що кожен чоловік може отримати владу через серію тренувань. – Його моторошне обличчя блищало від згорнутої крові. – «Бійцівський клуб» учив кожного чоловіка, що він має можливості, більші за його уявлення про самого себе. Крім того, він давав кожному чоловікові свободу вершити свою долю: побудувати будинок, написати книжку, намалювати автопортрет.
Це Волтер пам’ятав з фільму. Презирливо хитаючи головою, Талбот пробурмотів:
– Поланік. Усі його книжки – про кастрацію. Або кастрацію, або аборт.
Тож Поланіка я не читав, але вихід роману «Adjustment Day» весною 2018 року відразу ж зацікавив мене. Його поява спричинила чималу хвилю обговорення в середовищі американських нових правих: проблематика здавалася свіжою, гумор дуже влучним, а сатира такою, яку необхідно було сприйняти, розшифрувати та врахувати в подальшому напівполітичному в’ялому існуванні. З огляду на ці моменти, «Виправний день» можна було б влучно назвати найуспішнішою рецепцією ідей білого націоналізму в масовій культурі. Власне на них вся фабула й тримається: білі/чорні/голубі трудяги вирішили перебити всіх політиків/журналістів/зірок/викладачів (у США вони, все ж, є людьми впливовими) та створити три окремі етнодержави: в українському перекладі вони отримали назву Білія, Чорнотопія та Гомія. В оригіналі – Кавказія (оскільки в антропології використовується термін «кавказька раса»), Блектопія та Гейсія. В принципі, те ж саме. Росіяни підійшли до проблеми більш оригінально, тож Білія у них перетворилася на «Государство Арийское», що досить непогано ілюструє певні особливості новоутвореної етнодержави. З передачею специфіки назви роману у них, до речі, теж вийшло трохи краще. Російською він називається «Ссудный день», аналогічно до гри слів англійською «Adjustment Day» та «А Judgment Day».
Не знаю що там з російським перекладом, але нашому перекладачеві вдалося передати загальний абсурдно-наркотично-гротескний настрій книги. Чого вартий лишень Барнабас, що розмовляє по-гуцульськи, або ж палацові манівці «біломови». Книгу видали надзвичайно оперативно: англійською вона вийшла у травні, а вже у вересні «Клуб сімейного дозвілля» (цей момент мені особисто здається надзвичайно важливим для загальної характеристики українського видання твору) анонсував вихід перекладу. Російською, до речі, роман з’явився лише в лютому 2019-го.
Не дивно, що поява такої «перлини» жодного обговорення в українському інтелектуальному просторі не викликала. «Праві» ніяк не можуть дочитати Лі Куан Ю (невідомо, навіщо той їм здався), «лівих» читають лише самі ліві та купка правих, і вони теж якось проігнорували такий багатий на смисли прецедент, як вихід «Виправного дня». А дарма.
Інтелектуальне підґрунтя революції: економіка, антропологія, ідеологія
Чак Поланік, чи то пак Палагнюк, в плані гуманітарних наук людина недалека. Звідси і тотальна демонізація гуманітаристики: ясна справа, що професори джендер стадіз всіх насмерть (в буквальному сенсі цього слова) дістали, ясна справа, що білим/чорним/голубим роботягам та професійним революціонерам ніяка філософія непотрібна. Але автор повністю уникає самої можливості протиставлення якогось іншого дискурсу тому, що панує зараз. Під іншим дискурсом ми маємо на увазі правий дискурс, оскільки він цілком протиставляє себе тому, що панує зараз, не применшуючи при цьому градусу інтелектуального напруження, а також тому, що «ідентитарна» революція «білих, чорних і голубих» щонайменше у випадку з першими двома групами була б неможливою без інтелектуального звернення до цієї спадщини. Навіть у випадку з неграми, бо «Чорні пантери» та негритюд – речі не менш право-орієнтовані, аніж свастики і Гітлер, наскільки б жахливим не здавався цей факт нашим сучасникам. Можливо я помиляюся, але причиною такого нехтування столітньою спадщиною право-консервативної думки, включаючи Карла Шмітта, Мартіна Гайдеґера, Мірчу Еліаде (бо ж тут немало вустами професора Броулі говориться про культурну антропологію та архаїчні суспільства) та інших умів ХХ століття, є загальна неосвіченість американців. Про ідеї цих людей та навіть про саме їх існування ані Поланік, ані (як наслідок) його герої просто-таки не підозрювали. І така ж ситуація у них там всюди. Якщо на пострадянському просторі ще існують школярі, які без проблем цікавляться тим же Карлом Густавом Юнгом, то в США згадка про таку персону навіть багатьох «дорослих» може ввести у ступор. Приклад зовсім свіжий: у «Надто старий, щоб померти молодим» слово «архетип» головному героєві було зовсім невідоме, і це не стільки хитрий прийом Рефна, скільки дійсно результати особливостей американської системи освіти.
Єдиний правий мислитель, якому Поланік віддає шану в цьому романі білого націоналізму (чорного, голубого…) – це Езра Паунд.
1. Економіка. – Згадується Паунд лише одного разу, і виключно в якості економіста. На ідеях Паунда (через рецепцію італійського економіста ХІХ століття Сільвіо Гезеля) тримається економічне підґрунтя революції Талбота Рейнолдса. Відомо, що Езра Паунд, окрім поезії й перекладу, був ще й досить відомим економістом та дослідником фашистського корпоративізму. Його численні есе про природу грошей, про шляхи подолання банківської системи з її лихварською тенденцією до вічного накопичення досі багато в чому зберігають свою актуальність. І оригінальність. Саме тому навіть така віддалена від правої думки людина, як Поланік, звернув увагу на економічні концепції Паунда та спробував зобразити можливі наслідки введення тимчасової валюти у своєму романі. Позитивні чи негативні – судити нам. Можливо, осмислення цієї теми було б одним з найбільш продуктивних напрямків, пов’язаних з романом.
2. Культурна антропологія. – Університетська гуманітарна наука в книзі зосереджена в персоні професора Броулі. Старий хіпі, затятий курець конопель, псевдоінтелектуал, експерт з культурної антропології – ось комплексний образ сучасного американського вченого-гуманітарія. Разом з колегою – антропологинею, професоркою Штайґер-Десото (важливо відмітити поєднання єврейського та латиноамериканського прізвищ) вустами Броулі промовляється певний соціологічний тезаурус, що виступає теоретичною основою описуваних в романі подій:
А) молодіжний випин. Революційні процеси в будь-яких країнах пов’язані з концентрацією молодих чоловіків – амбіційних, енергійних, диких, бідних. «Чоловічі» революції несуть за собою катастрофи, руйнування та повернення до варварських, патріархальних порядків. Навіть якщо це комуністична революція 1917-го року або маоїзм в Китаї. Уряд США мав на меті усунути проблему молодіжного випину, відновивши призив до армії та влаштувавши нову світову війну. Інша сторона монети – чим менше чоловіків, тим сильнішим стає патріархальна система, про що мріяли конгресмени під час одностайного голосування за оголошення війни (про це дізнаєтеся в книзі).
Тут, на видноті, кричати було ризиковано. Машини проїжджали повз, але пішохідна частина моста була порожня.
Його син крикнув:
– Якщо ти про війну, то я йду на службу. Докторка Штайґер-Десото каже, що це мій обов’язок як пангендерної особи – показати світові, що для сміливості гендер не має значення!
Що б його дитина щойно не проголосила, Довсон не був певен, чи зрозумів. У відповідь він гукнув:
– Не буде ніякої війни!
Його син відповів:
– Докторка Штайґер-Десото каже, що війна необхідна для збереження прав людей!..
…Найвірогідніше, вважав сенатор, що американці надто розколоті через дефектний процес політики національної ідентичності. Здавалося, всім начхати на те, що інших змушують підперезати стегна і здохнути. Останній політичний курс успішно затаврував молодих чоловіків як внутрішніх ворогів – злочинців культури зґвалтування, шкільних убивць та неонацистів, – і нажахані медіа американці з радістю відреагували на те, що популяцію цих паршивих овець скоротять.
ЗМІ виконали продиктовану їм роботу, демонізували чоловіків призовного віку, допомогли в підготовці їх до призову.
До кінця цього тижня обрані федеральні чиновники одностайно проголосують за відновлення військового призову і відправлять два мільйони молодих чоловіків на війну в Північну Африку. Водночас лідери кількох десятків країн у Західній Африці та на Середньому Сході виставлять таку ж кількість своїх чоловіків проти американців.
Жорстоко, але що вдієш, кажуть, це буде найшвидша світова війна в історії. Як тільки солдатів зберуть на фронті, термоядерний удар знищить усіх навколо. У вибуху звинуватять неіснуюче терористичне угруповання, і сторони війни зможуть відступити без утрати репутації. Результатом війни оголосять «нічию».
Чергова війна, що закінчить усі війни…
Б) карнавальна зміна влади. Для Броулі насилля існує лише на сторінках книг. Він може роздумувати над долею пригнічених і маргінальних класів суспільства, перечитувати «Правила для радикалів» Алінскі, живучи в розкішному маєтку на насолоджуючись всіма благами капіталістичної системи. Саме як вираз тяги до «карнавальної заміни влади» він трактує Список, величезну онлайн-збірку проскрипцій, де антирейтинг політиків, журналістів, поп-зірок визначає кількість голосів, отриманих за їхні голови. Реальне насильство, він впевнений, стосується лише примарних соціальних мас та примарної системи, до якої він, ясна річ, не належить. І варварська, люта жорстокість народних мас його також, звісно ж, не зачепить.
На сторінках книги Броулі промовить:
– Завжди був якийсь список. Ох, як же люди люблять свої списки! – він поблажливо всміхнувся. – Від десяти заповідей до чорного списку Голлівуда. Від списку ворогів Ніксона до списку ІІІиндлера, до списку бестселерів «Нью-Йорк Таймз». Від списку Санта-Клауса до списку Бога, що відділяє овець від козлів … Ми так хизуємося нашим Біллем про права, а це ж список! Як і дев’яносто п’ять тез Мартіна Лютера, які він прибив до дверей собору під час фестивалю Fasching!
Коли Джамал і Кішоун глянули на нього з порожніми виразами облич, він проревів:
– Якби ви двоє читали Льюїса Гайда і Віктора Тернера, а не курили натомість солі для ванн і бавилися «Покемон Гоу», то знали 6, про що я говорю!
Завиграшки переходячи на лекцію, яку Броді проводив незліченну кількість разів, він проголосив:
– Ритуали перестановки влади!
Джамал з Кішоуном налаштувалися на тягучу моралізаторську проповідь.
Дисертація Бролі била джерелом: більшість громадянських суспільств увічнювали свій статус-кво, практикуючи такі ритуали. Щороку на короткий період, інколи сезонно, громадяни найнижчих класів отримували владу над головними. У сучасних суспільствах така ситуація виникає досі на Гелловін, у день об’єднання літа й осені та, ймовірно, живих і мертвих. Уночі 31 жовтня безпорадні діти вдягають чужі костюми: тварин, мертвих і вигнаних самітників на кшталт ковбоїв чи волоцюг…
3. Ідеологія. – Не менш дивно виглядає те, яким чином автор книги змальовує політичну ідеологію, що стояла за «виправним днем». По суті, з поданих впродовж оповіді цитат ми можемо реконструювати ледь не половину міфічної «Книги Талбота» та її практичного наслідку – «Декларації взаємозалежності». Її порівнюють з «Майн кампфом», «Біблією», «Кораном», «Червоною книгою» Мао чи то пак «Зеленою книгою» Каддафі. Наче за змахом чарівної палички, вона ідеально підійшла всім трьом групам повстанців: білим, чорним, голубим. Половина цитат змайстрована так, що вони дійсно сприймаються як божественне одкровення, інша половина – відкрито спекулятивна та абсурдна, сповнена сатирою та фірмовим гумором автора.
І попри численні порівняння та аналогії, ця новоутворена ідеологія не має жодної спорідненості з попередніми революційними ідеологіями. Вона цілком і повністю є плодом хворобливої уяви таємничого Талбота Рейнолдса.
Деміург виправного дня
У цьому романі немає головних героїв. Він сповнений дієвими особами, в яких запросто можна заплутатись, в середньому по дві-три сюжетні лінії на одну етнодержаву (за виключенням Чорнотопії, тут всього лиш одна сюжетна лінія, доповнена одами потомкам фараонів – будівничим нової Ваканди…) та одна лінія, хронологічно розкидана впродовж всього твору, що оповідає про непрості стосунки нового месії та його апостола – Талбота Рейнолдса і наркомана Волтера. Вона ж оповідає про початок революції.
Хто такий Талбот Рейнолдс? Невідомо. Заможний чоловік, якого Волтер викрав у заможному кварталі, коли шукав мільйонера, аби викрасти його та отримати викуп. В результаті вони разом, у своєрідному співавторстві, написали «Книгу Талбота» – «Виправний день».
Але потім ми побіжно дізнаємось, що саме Талбот Рейнолдс підкинув конгресменам ідею, як розібратися з молодіжним випином (за допомогою тотальної війни). Навіщо? Щоб був привід до повстання. Таким чином, загадкова фігура пристарілого голого чоловіка, що сам прирік себе на знущання та тортури, стояла не лише за крахом сучасної системи, але й за самою сучасною системою. Наче Бог, він планує та вершить долі людства.
Білі, чорні, голубі
Талбот Рейнолдс пояснював, що найрозумніша, найрішучіша фракція темношкірих веде трудовий страйк ще з 1600 року чи близько того. Ідея Виправного дня жила в них, наче сІм’я, протягом цілих поколінь. Для цього вони відпрацьовували свою лють, нападаючи одне на одного, знаючи, що люди при владі не зважатимуть на те, що братан убиває братана. Згідно з Талботом, білі готувалися до Виправного дня під час стріляний у школах і на робочих місцях. Геї вбивали одне одного СНІДом. Гомики ходили в спортзали і вчилися знищувати своєю красою. Усі фракції відпрацьовували якесь холоднокровне вміння задля майбутнього перевороту.
Якщо вони можуть пристосуватися до вбивства власних братанів і сестриць, без вагань чи каяття, звісно, вони можуть убивати своїх хазяїв у політиці, ЗМІ та освіті. Коли прийшов час, вони припинили вбивати одне одного та обернули свою лють назовні.
Революція відбулася. Систему знищено: політиків, представників медіа, поп-зірок, університетських викладачів. Голоси за трофеї розділено, аристократичну ризоматичну систему нової влади сформовано, США поділено на три етнодержави.
Відтак, що ми отримуємо? Сповнені найбільш отруйною сатирою описи стосуються, передовсім, Чорнотопії. Намагаючись образити цю меншину якнайменше, бо за образу кольорових сьогодні отримаєш найбільше стусанів, Поланік видав і найбільш критичну та вічну характеристику оптимістичного негритянського націоналізму в стилі «We wuz kangz»:
Чорнотопія лише нещодавно повідомила про успішний запуск нових летючих пірамід на основі давно забутої антигравітаційної технології, придушеної європоцентричними інтересами. Після століть того, як білі це заперечували, темношкірі довели, що піраміди єгипетських фараонів насправді були летючими машинами.
Поки білі наймали шанованого кінорежисера Стенлі Кубрика, щоб обдурити всіх із переконливо знятим матеріалом посадки на Місяць у пустелі в Нью-Мексико, темношкірі тримали дієві методи космічних подорожей у таємниці протягом десятка століть. Що ж, тепер таємниця стала відомою всім. Чарлі присів перед телевізором і дивився передачу новин із Чорнотопії.
Там було чітко видно колосальні піраміди , завбільшки з Хеопсову, що літали над землею на військовій базі. Ці неможливі кам’яні кораблі піднімались у блакитне небо. Один уже успішно приземлився на Місяці, біля місця, де, за словами НАСА, приземлилися білі під час свого вигаданого польоту кінця 1960-х…
… У Чорнотопії люди продовжували оспівувати й хвалити Землю, і на знак вдячності діаманти вистрибували із землі, виростали завбільшки з хмарочоси і прохромлювали небо, як мінарети. А розплавлене золото пузирилося і миттєво затвердівало, формуючи куполи палаців, під якими вкривалися вірні.
Ховаючись у цьому кольоровому раю, темношкірі повернули собі долю, яку в них відібрало правління білих. Уперше за всю історію зусилля темношкірих приноситимуть користь лише темношкірим, а не підноситимуть дари ворогам. І міста, відомі під назвами Атланта, Бірмінгем і Маямі, всі ці білі міста спустошились, і величні темношкірі з мускулистими спинами, що сяяли від чистого поту, вони співали на появу славетних храмів, щоб ушанувати предків, і ці споруди врізноманітнювали горизонт формами, надто приголомшливими для уявлень білих…
Гомосексуалісти, визначаючи власну ідентичність виключно статевими примхами, самі того не помічаючи побудували жахливу тоталітарну державу, стержневою ідеєю якої є відтворення населення. В ролі комісарів чрезвичайки виступають переодягнені в поліцейську форму дреґ-квін.
Але найбільш фантасмагоричним та, з іншого боку, влучним є опис суспільства Білії. Біломова, сміховинне копіювання феодальних порядків, відмова від техніки та «білий шаріат» – ось ті підводні камені, в які дійсно нерідко потрапляє білий націоналізм. Важливо, що Поланік не говорить жодного слова про правих. Його біла революція – це революція реднеків, простих роботяг, що люблять барбекю та гонки НАСКАР, ходять в клітчастих сорочках, щодня п’ють пиво з бляшаних банок та стрижуть газони. Не скінхеди, не неонацисти, не озброєні екстремістські ватаги та навіть не анархо-екофашисти з «Бійцівського клубу» різатимуть професорес, політиків та журналістів.
А вчорашні феміністки зрештою опиняться в довгих сукнях та хустках за сапанням неоглядних полів панського буряку.
Метаполітичні уроки «Виправного дня», або чому правим необхідно прочитати цю книгу?
Відтак, чому нас може навчити цей роман? На що варто звернути увагу? У своєму огляді «Примітки до революції у “Виправному дні” Поланіка» Грег Джонсон виділяє чотири критичні пункти, на які справжнім (тобто не-книжковим) білим націоналістам варто звернути увагу, читаючи «Виправний день». Відтак, це:
1. Мультирасова коаліція ніколи не зможе здійснити етнонаціоналістичну революцію. Союз «білих, чорних і голубих» – неможливий при будь-яких обставинах. Це звучить майже так само наївно-романтично, як і союз ультралівих з ультраправими під час років свинцю в Італії або націонал-більшовицький фронт в Німеччині у 1923-му році.
2. Поланік хоче нам довести, що етнонаціоналістична революція неможлива без спонсорства еліт. Талбот Рейнолдс – не лише пророк революції, але й представник еліт. Очільник еліт, їх уособлення. Його однаково слухаються що сенатор Голбрук Деніелс, що чорношкірий революціонер Джамал.
3. Революційна доктрина не може бути вираженою жалюгідним наркоманом. Волтер Бейнс був не лише стенографом Рейнолдса, але й співавтором книги. Звідси і помилка в назві книги, і певна кількість абсурдних тверджень, що блукають книгою. Джонсон, приміром, припускає: чи не могли дистопічні ідеї для Білії або ж абсурдна концепція існування окремої держави для гомосексуалістів бути результатами впливу шизоїдної уяви Волтера?
4. Шаріат білим не пасує. Білі сильні не тим, чим сильні араби або чорні. Саме тому антитехнологічне аграрне суспільство, що має на меті виключно розмноження, стати успішною альтернативою занепадницькому суспільству не може. Якщо ми не зрозуміємо цього (а подібні настрої досі лишаються популярними серед величезної кількості «правих» люмпенів), то ризикуємо втрапити в аналогічну ситуацію, коли летючі піраміди та килими чорношкірих приваблюватимуть вчорашніх білих програмістів та інженерів.
Від себе можемо додати, що на фоні абсурдизму та відсутності уваги до багатьох деталей автор також умисно обходить питання зміни міжнародних відносин. Подібна революція могла б статися в периферійних країнах, але не в США. При мінімальній зміні політичної ситуації в цій країні змінюється увесь світ. Чого ж можна було б очікувати, якби одного дня США просто зникли, розпалися на етнічні анклави, що не могли б витримати конкуренції не те що з Канадою, але навіть з Мексикою?
Загалом, наполегливо рекомендуємо вам ознайомитися з останнім романом цього письменника. Навіть якщо ви не поціновувач творчості Поланіка (і особливо якщо не поціновувач). Не виключено, що завтра ми житимемо в світі, який досить сильно нагадуватиме те, що він описував…
Автор: Сергій Заїковський
