20 (не)відомих художниць: жінки й живопис до XX століття

Мистецтвознавці й історики не припиняють дискусій про те, чи існує особливе «жіноче мистецтво», та які саме чинники не дозволяли жінкам створювати «великих і визначних» творів. У попередньому реченні кожне слово можна назвати суперечливим і запропонувати власну історичну й антропологічну теорію.

Ми ж хочемо запропонувати подивитися на живі й динамічні полотна, в які неможливо не закохатися, та дізнатися історії двадцяти жінок-художниць до бурхливого XX століття, що все змінило – підприємливих чи щасливиць із покровителями, знатних аристократок чи дуже небагатих, із люблячими родинами та дітьми чи зі справжнісінькими гостросюжетними трилерами замість біографій.

Катаріна ван Гемессен (1528-1587)

Про життя цієї фламандської художниці з суворим і трохи переляканим поглядом відомо не так багато. Живопису вона навчилася, завдяки батькові – Яну ван Гемессену, який також був художником. Роботи Катаріни найчастіше виконані в темній кольоровій палітрі, її моделі мають серйозний вигляд і ніколи не дивляться на глядача. Головним чином, художниця працювала над портретним живописом і полотнами на релігійні сюжети. Вона вважається першою фламандської художницею, картини якої містять підписи, крім того, ван Гемессен загалом створила перший автопортрет художника в процесі написання картини. Катаріна користувалася заступництвом Марії Австрійської, завдяки якій могла розраховувати на гідне утримання. Вона була в складі Антверпенської гільдії художників Святого Луки, відомо, що у неї було, принаймні, троє учнів.

У 1554-му Катаріна ван Гемессен вийшла заміж за органіста Кретьєна де Мор’єна, після чого, вочевидь, перестала займатися живописом, позаяк немає її робіт, які б датувалися періодом після цієї дати.

Софонісба Ангвіссола (1532-1625)

Софонісба Ангвіссола (її складне та гарне ім’я обрали на честь карфагенської аристократки часів Другої Пунічної війни) вважається першою італійською майстринею живопису епохи Відродження. Цікаво, що її сестри теж навчалися образотворчого мистецтва – Лючія навіть не поступалася сестрі за талантм, але, на жаль, померла в досить ранньому віці.

Саме сестри Ангвіссоли намальовані на одній зі найзнаменитіших її картин «Гра в шахи», де дівчата зображені за дошкою в розслабленій атмосфері. Чому така картина була нетиповою для Ренесансу?

Шахи – це традиційно чоловіче захоплення, яке не використовували для жіночих групових портретів (винятком була сатира або створення еротичної напруги на полотні). Дівчата зображені у звичній обстановці й в стані інтелектуальної сутички, що, втім, було природним для виховання в родині Амількара Ангвіссоли, котрий дав усім дітям античні імена та прагнув однаково наділити і синів і дочок пристрастю до знань і духом суперництва. Обдарована і освічена Софонісба вже у 27 років була запрошена до іспанського королівського палацу, де завоювала повагу придворних і створила безліч офіційних портретів.

А тепер приємна деталь з її біографії для всіх дівчат, котрі зневірилися зустріти свою любов. Софонісба вийшла заміж вже у 47 років за підприємливого (і дуже молодого!) капітана торгового судна, який надав їй повну матеріальну підтримку і творчу свободу, поселивши в будинку своєї сім’ї в Генуї, де для художниці обладнали власну майстерню. Тому якщо у вас все ще немає shugar daddy – задумайтеся, ймовірно, він вам зовсім не потрібен – коханню кожен вік підвладний.

Лавінія Фонтана (1552-1614)

Історія Лавінії Фонтани в черговий раз наголошує на тому, що талант, гідність і адекватне сприйняття дійсності в будь-яку епоху могли допомогти втілити мрії і створити надзвичайний соціальний «ліфт». Навіть для жінки в епоху Відродження. Лавінія була дочкою шанованого художника: Просперо Фонтана навчив свою єдину дитину всьому, що вмів, а вона, своєю чергою, продемонструвала талант ще будучи підлітком. Вона приносила за допомогою написання портретів знаті непогані гроші для своєї родини.

Лавінію називали «папською художницею», адже картини у неї замовляв сам Григорій XIII, а Климент VIII запросив її в Рим до свого двору. Крім замовних портретів для аристократів, Фонтана малювала також на релігійні, міфологічні та історичні сюжети. Але, що найцікавіше і пікантне в її біографії – це сміливість зображення жіночих оголених фігур в дусі маньєризму. Однак, її покровительки, вочевидь, були не проти позувати і залишитися в історії не тільки як порядні дружини й матері.

Художниця зуміла поєднати все: отримати членство в Римській академії і вигідно вийти заміж за сина багатого купця, котрий самостійно займався вихованням їхніх численних дітей та навіть допомагав Лавінії з живописом (але тільки з фонами).

Барбара Лонгі (1552-1638)

Про Барбару Лонгі ми знаємо не так багато – невідомо, чи була вона заміжня, скільки у неї було дітей, але що можна стверджувати точно – дочка італійського художника Луки Лонгі володіла помітним для її оточення талантом. Ще в юності вона прославилася в рідній Равенні як портретистка, хоча, ймовірно, Барбара створювала і полотна з іншими сюжетами, багато з яких сьогодні важко однозначно приписати її авторству через схожий стиль із її батьком.

Полотна Барбари Лонгі ніжні й написані в м’якій світлій палітрі, її персонажі сповнені благочестя, що дослідники пов’язують з прихильністю художниці католицизму. На Лонгі, яка зображала релігійні сюжети, зокрема, Мадонну з немовлям, вплинули роботи Рафаеля, Парміджаніно, а також Софонісби Ангвісолли.

Феде Галіція (1578-1630)

Італійська художниця епохи бароко символічно зобразила себе на картині в образі Юдит, яка тримає відрізану голову Олоферна – традиційний для того часу і чомусь такий привабливий кривавий сюжет. Вона теж була дочкою художника – Нунція Галіція, котрий займався створенням мініатюр. Це вплинуло на чудову деталізацію картин Феде, яка також багато почерпнула зі стилю Караваджо (ви тільки подивіться на світлотінь на її полотнах).

Феде Галіція вважається одним із перших художників, які звернулися до жанру натюрморту.

Її соковиті персики та черешні дихають життям – для створення таких картин художниця зазвичай не використовувала предмети розкоші, чим відрізнялася від інших піонерів жанру. Феде Галіція ніколи не була заміжня і померла від чуми, що прийшла в Мілан.

Артемізія Джентілескі (1593-1653)

Про життя Артемізії Джентілескі можна зняти захоплюючий феміністичний горрор у жанрі rape-and-revenge або зворушливу судову драму.

Художниця за підтримки свого батька Ораціо Джентілескі почала навчатися живопису в пейзажиста Агостіно Тассі, котрий за словами його сучасників відрізнявся непередбачуваністю та жорстокістю. Тассі збезчестив свою ученицю і довгий час обманював її, обіцяючи приховати таку ганьбу одруженням. Артемізії довелося звернутися до суду, адже Агостіно був давно одружений, про що, звичайно ж, промовчав. Судовий процес приніс художниці чимало страждань – суворих допитів і навіть катувань – фізичних (биття натягнутою мотузкою по руках) і моральних (наприклад, публічний гінекологічний огляд). Однак, в результаті їй вдалося зберегти свою репутацію і зробити так, щоб Тассі запроторили за ґрати, хоч і всього на вісім місяців.

Але Джентілескі, яку сьогодні люблять називати першою феміністської, залишила слід в історії не тільки через прагнення зберегти жіночу гідність. Її яскрава біографія, яка також включала заступництво Козімо II Медічі, дружбу і листування з Галілеєм, товариські відносини з Ван Дейком і Ангвіссолою, анітрохи не повинна затьмарювати її талант в очах нащадків. Будучи популярною ще за життя, вона стала першою жінкою, обраною у члени Академії живопису у Флоренції, що свідчило про визнання. Стилістика її робіт відзначена впливом Караваджо, а улюбленими сюжетами її полотен стали сильні жіночі персонажі і героїні, що домінують над чоловіками, що завдали їм болю: Юдит, Вірсавія, Лукреція, Клеопатра, Цариця Савська.

Клара Петерс (1594-1657)

Фламандська художниця Клара Петерс – одна із забутих майстрів сімнадцятого століття, чиї роботи тривалий час приписували іншим авторам. Про її долю відомо не так багато, як про життя інших художниць з нашої добірки. Не збереглося свідчень про її вчителів, немає записів про її членство в Гільдії художників Антверпена. Але що ми можемо бачити і оцінювати своїми очима – це її розкішні натюрморти з дорогоцінними келихами і смачними на вигляд продуктами. Клара Петерс вважається однією з перших художниць, які почали зображати на своїх полотнах накриті столи. На підставі її робіт дослідники говорять про знатне походження, адже такі предмети були доступні далеко не кожному. Ми залишаємо вас наодинці з цими сирами і сухофруктами: не зголодніти просто неможливо!

Юдіт Лейстер (1609-1660)

Портрет усміхненої і розслабленої Юдіт Лейстер відразу ж приковує увагу. Ми б хотіли дружити з такою жінкою, тим більше, що її сюжети також не відстають – сповнені життя зображення селян, музикантів, дітей та тварин. Нідерландська художниця Золотої доби могла бути на довгі роки несправедливо забута, але в цьому їй допомогла «зірка», причому буквально, адже саме так звучить переклад її прізвища, що підштовхнуло Юдіт Лейстер до створення оригінального підпису із зірочкою.

Художниця стала першою жінкою, котра в якості повноправного майстра ввійшла до лав Гарлемської Гільдії святого Луки. На її роботи вплинула група художників-караваджистів утрехтської школи, а ще стиль Дірка й Франса Гальса.

Кар’єра Юдіт Лейстер була недовгою, адже в 1636-му вона вийшла заміж за художника Яна Мінсе Моленара та народила йому п’ятеро дітей. Наступні роки змусили її відійти від творчості, втім, вона як і раніше була відмінним менеджером і разом з чоловіком керувала господарством і займалася торгівлею предметами мистецтва.

Мері Біл (1633-1699)

Мері Біл визнана істориками мистецтва першою професійною художницею в історії Англії. Портретистка, як і багато інших освічених британок минулого, була дочкою священика. Цікаво, що вона вийшла заміж за торговця тканинами Чарльза, з яким разом (як і з батьком, втім, теж) вони займалися живописом в якості власного захоплення. Таке дозвілля стало початком домашньої майстерні, що згодом принесла успіх і безліч дорогих замовлень. У творчості Мері допомагав і чоловік, щоправда, своєрідно: він займався господарськими питаннями, змішуванням фарб і менеджментом, аби дружина могла присвятити себе живопису. На стиль Мері Біл вплинуло знайомство з голландцем-портретистом Пітером Лелі.

Елізабетта Сірані (1638-1665)

Вона була дочкою художника і торговця предметами мистецтва Джованні Андреа Сірані, який зіграв в її житті важливу, якщо не фатальну роль. Одного разу історик мистецтва Мальвазіа порадив навчити талановиту дочку Сірані живопису, і з цього почалася історія живописця і гравера-вундеркінда Елізабетти.

Художниця любила темні глибокі фарби й об’ємні жіночі образи. Ми знаємо, що мало хто любить біографічний підхід у дослідженні творчості, але якщо вже ми тут почали розповідати про подібне, то не зайвим було би відзначити психологічне суперництво з батьком, його тиск і образу на чоловіків, що, звичайно ж, існує лише в теорії – але не дарма Сірані так часто обирала мстиві образи Тімоклеї, Юдит і Цирцеї. Батько Елізабетти через хворобу рано відійшов від справ, і дівчині довелося самостійно керувати його майстернею та заробляти живописом.

Вона навіть влаштовувала публічні сеанси малювання, так як славилася високою швидкістю, а ще багато хто не вірив в її особисте авторство, приписуючи роботи Джованні Сірані (який, до речі, віднаджував женихів дочки, аби в жодному разі не втратити зручне джерело доходу, через що, припускають, вона так і не вийшла заміж).

Роботи Сірані цінувала сім’я Медічі, вона була прийнята в Академію Святого Луки і навіть відкрила жіночу школу живопису. Роки по тому той самий Мальвазіа включив її ім’я в життєпис художників Болоньї як єдину з жінок.

Рашель Рюйш (1664-1750)

Рашель Рюйш була знаменитим майстром натюрморту, вивчала природничі науки й виростила десять дітей. Ми могли б позаздрити продуктивності й витримці дочки нідерландського медика Фредеріка Рюйша, який вчив маленьку Рашель малювати і розбиратися в рослинах. Не дивно, що почавши навчатися живопису професійно, вона вибирає в якості предмета зображення комах, фрукти та квіти. Рюйш вважається першою жінкою, яку було прийнято в Гільдію художників Гааги, де перебував також її чоловік Юріан Пол. Її творча біографія досить довга: Рашель малювала до глибокої старості й навіть вісім років служила придворною художницею у курфюста Пфальцу.

Розальба Каррьєра (1675-1757)

Про цю жінку можна було б написати кілька книг в дусі американської мрії, але з маленькою поправкою на Італію епохи рококо. Вона була дочкою робітниці, яка навчила своїх дівчаток плести мереживо.

Де Розальба навчилася живопису? З цього приводу історики мистецтва досі ведуть дискусії.

Але нам було б приємно вважати цю заповзятливу жінку, яку пізніше назвуть «королевою пастелі» за популяризацію матеріалу в створенні портретів, самоучкою, котра зуміла досягти величезних статків за допомогою працьовитості та хитрості. Розальба Каррьєра всього в 25 років була прийнята в Академію Святого Луки і пізніше написала власний новаторський посібник для молодих художників, що не було характерним навіть для чоловіків-живописців. Вона продавала прикраси і малювала портрети аристократів, королівський сімей, набираючи стільки замовлень, скільки було можливо, через що, ймовірно, в старості і втратила повністю зір. Її роботи виглядають ніжними і сповненими свіжості, їй вдавалося зобразити своїх героїв усміхненими і легкими, як це було заведено в епоху рококо.

Ангеліка Кауфман (1741-1807)

Ангеліка Кауфман, на відміну від інших відомих жінок-художниць, які обирали портретний жанр, в своїй творчості зверталася до характерних для класицизму і більш піднесених тем: релігійних, історичниз і літературних сюжетів. Ще в ранньому віці вона вивчила кілька мов і багато читала: така підготовка пізніше дозволила їй працювати з подібними сюжетами, а також дружити з Гете, Кановою, Вінкельманом та іншими відомими людьми тієї епохи. Подейкували і про те, що у неї були любовні стосунки з тим самим легендарним якобінцем Жаном-Полем Маратом.

За життя ця жінка отримала величезну популярність, а вже через три роки після її смерті була написана офіційна біографія Кауфман. Чимало важливим є й те, що Ангеліка була єдиною художницею з членством в лондонській Королівській академії.

Аделаїда Лабіль-Гіар (1749-1803)

Біографія цієї художниці цілком характерна для епохи останніх зітхань французької монархії і подальшого періоду Революції. Аделаїда вчилася живопису у художника Франсуа-Андре Венсана, за якого згодом, через багато років вийшла заміж, а потім – у Моріса Кантена де Латура. Її швидка кар’єра принесла свої плоди: Лабіль-Гіар позували аристократи й чиновники, а після відомих нам подій, які все змінили – революціонери. Художниця заснувала власну Жіночу школу живопису в Парижі, яка користувалася відносним успіхом, а також мала винятковий дозвіл для жінок – на приватне художнє ательє в Луврі.

Елізабет Віже-Лебрен (1755-1842)

Віже-Лебрен була поп-зіркою свого часу: про причини й гадати нічого, адже після заміжжя вона отримала покровительство у Версалі і стала особистою придворною портретисткою Марії-Антуанетти. Історики відзначають, що на полотнах Елізабет Віже-Лебрен члени королівської сім’ї постають для публіки більш людяними і зрозумілими.

Після Революції художниця вирушила в подорож Європою, яка її привела до Росії, де та кілька років працювала придворною художницею для імператриці Катерини. По поверненню до Франції вона малювала портрети наближених до Наполеона і також багатьох європейських аристократів, наприклад – портрет лорда Байрона. Клопотав про дозвіл на повернення її чоловік, з яким у художниці був спільний бізнес – галерея й готель.

Стиль її робіт дозволяв ідеалізувати моделей: зображати їх здоровими, усміхненими та радісними. Роботи Віже-Лебрен становлять величезну історичну цінність, в першу чергу, через те, що вони є документами епохи, які демонструють нам сьогодні важливих персоналій того періоду.

Марі-Габріель Капе (1761-1818)

Марі-Габріель Капе спеціалізувалася на потретній мініатюрі для того, щоб не змагатися зі своєю знаменитою вчителькою Аделаїдою Лабіль-Гіар. Саме вона стала однією з перших жінок, яким було дозволено виставляти свої художні роботи в Паризькому Салоні. Як Капе потрапила у світ живопису? Насправді, ці сторінки її біографії приховані, адже вона походила з дуже небагатої сім’ї, але все-таки Марі-Габріель вдалося влаштуватися в столиці. Її роботи були переважно забуті через те, що за життя художниці доводилося бути в тіні у Лабіль-Гіар, хоча вона і любила свого майстра і дбала про неї до самої смерті покровительки.

Марі-Деніз Вільєр (1774-1821)

Ця французька портретистка не може похвалитися такою ж популярністю, як наші попередні героїні, але її загадковий вигляд і навіть те, що її автопортрет – всього лише можливий – привертає увагу до біографії художниці, яка працювала в характерній для класицизму стилістиці. Вільєр виставлялася в Паризькому Салоні й навіть брала уроки живопису в легендарного Жака Луї Давида, однак, її ім’я було покрито пилом історії довгі роки, та знову відкрите лише в XX столітті.

Софі Жанжамбр Андерсон (1823-1903)

Зображення щасливих вікторіанських дітей на тлі романтичних осінніх полів, казкові сюжети, що відсилають до кельтської міфології – картини Софі Жанжамбр Андерсон не дарма характеризують як живопис, створений під впливом прерафаелітів. У своїх роботах художниця була максимально уважна до деталей, тому ми насолоджуємося точним промальовуванням рослин, тіней на обличчях і якимось невловимим затишком її картин.

Живопис Софі Жанжамбр Андерсон – дочки французького архітектора – можна вважати, скоріше, винятком, ніж правилом, адже заміжнім жінкам у Вікторіанську епоху не дозволялося працювати. Однак, вона вийшла заміж за англійця, художника Волтера Андерсона, котрий був не проти її роботи в якості ілюстратора і художника (до речі, її казкові роботи високо цінував Льюїс Керролл, з котрим подружжя було знайоме).

Берта Морізо (1841-1895)

Якщо вас запитають про імпресіоністів, ви точно відразу ж згадаєте про Ренуара, Моне або Дега. Але навряд чи про Берту Морізо.

Однак, саме дочка багатого аристократа і племінниця Жана-Оноре Фрагонара, яка колись в Луврі познайомилася з молодим Едуардом Мане, стояла біля витоків цього стилю живопису, що у сучасних шанувальників мистецтва давно закріпився в пам’яті як «найбільш французький» . Берта Морізо завжди одягалася в чорне, малювала пейзажі та інтер’єрні сцени, немов демонструючи власне становище «по ту сторону» вируючого життя у світі мистецтва. Разом з чоловіком Едуардом Мане вони вдосконалювали свої техніку й стиль, а тому мистецтвознавці можуть нескінченно сперечатися сьогодні – хто з них на кого більше вплинув. На першій серйозною виставці імпресіоністів її роботи презентували за запрошенням Едгара Дега – для цього покоління художників Морізо була другом, музою й колегою.

Мері Стівенсон Кессетт (1844-1926)

Дочка біржового брокера була занадто волелюбною, аби навчатися живопису в Пенсильванській академії, тому переїхала до Парижа, щоби будувати свою кар’єру і пізнавати світ мистецтва самостійно. Більшу частину життя Мері прожила у Франції, де тісно дружила і співпрацювала з імпресіоністами, наприклад, із Пісарро й Дега, а ще з Бертою Морізо. Журі Паризького Салону розкритикувало творчість Стівенсон Кессетт за яскраві фарби і точність, але після закоханості в імпресіонізм все змінилося – художниця знайшла власний шлях.

Вже з кінця 80-х її стилістика стала більш реалістичною, і все ж роботи Мері завжди залишалися впізнаваними, в тому числі, завдяки обраній нею тематиці – зображенню повсякденних радощів, ніжної любові і турботи батьків за дітьми.

Автор: Анастасія Капралова