Чи варто наголошувати на необхідності прекрасного у нашому житті? Краса здатна правити світом, диктувати свої правила та безжалісно полонити людей, як останній прихисток у беззмістовному світі. Так декаденти потрапили у полон естетики: хворобливе покоління аристократичної блідості, що тягне за собою тлінність буття, мало знайти втіху для своїх втомлених очей. І вони знаходили: в естетизації навколишнього, в смертельному бажанні, у красі, що в’яне.
Дійсність світу, що пережив дві світові війни, була втиснута у абсолютизовані рамки раціоналізму і поступово втратила свій зміст. Це також було обумовлено і економічною кризою, і тугою за Золотою добою. Всі ці явища вимагали анулювання попередніх підвалин та пошук нових, що стали б відправною точкою.
Декаданс – не просто течія у мистецтві та літературі, це загальні занепадницькі настрої духа всього суспільства, відкидання старих ідеалів та руйнування прийнятих підвалин. Присмеркова доба, що характеризувалась песимістичними настроями у поєднанні з аристократичною витонченість знайшла підтримку і у філософії, в особливості у ідеях Ніцше та Шопенгауера.
« – Боже, – вздохнул дез Эссент. – А ведь это не сон! И придется мне жить в мерзкой суете века! – В утешение он прокручивал в памяти афоризмы Шопенгауэра или повторял горькое изречение Паскаля: «Мыслящий, взирая на мир, не может не страдать».
Найбільш повним викладанням доктрин декадансу став роман французького письменника Жорис-Карла Гюїсманса «Навпаки», написаний у 1884 році. Головний герой, дез Ессент, стає прототипом аристократичності та декадентських настроїв. Перебуваючи у повній самотності, він намагається віднайти тонку, чуттєву насолоду у витворах мистецтва, ароматах, квітах та поезії. Книга, як візуальний путівник у світ неповторної краси, яка інколи граничить з хворобливими речами, що лякають.
Цей посібник декадентських смаків, став однією з найбільш впливових та резонансних книг сторіччя, своєрідне узагальнення досягнень мистецтва fin de siecle. Детальне описування полотен, наче ви бачите їх, запахів, так що їх можна відчути, квітів, наче відчуваєте їх на дотик.
Живопис періоду декадансу вирізняється своєю химерною лінією, витонченими кольоровими відношеннями – живописні полотна перетворюють неживе у живе. Власне, оживають на полотнах міфічні, хтонічні, демонічні створіння, що знайшли своє втілення у жіночих образах. Саме в період панування декадансу посилюється значення згубного кохання та фатальної краси. Одним з витворів мистецтва, що описується нам крізь призму сприйняття його дез Ессентом, є ілюстрації до «Квітів Зла» Бодлера у виконані Оділон Редона, французького графіка та живописця.
«Изображение совершенно безумных глаз вместо лиц, а также тел, терявших привычные очертания, словно они были увидны сквозь графин с водой, напоминали дез Эссенту о ночных кошмарах, которые видел он, лежа в бреду, когда в детстве болел брюшным тифом. Дез Эссента охватывало странное волнение. Сходное переживание вызывали у него некоторые из «Пословиц» Гойи или рассказов Эдгара По, галлюцинации и кошмары которого Редон как бы сделал своими».
Дез Ессент вбачав в Оділон Редоні щось від Альбрехта Дюрера, щось від курця опіуму, проте віддавав шану за близкість його полотен до своїх відчуттів, страхів та кошмарів, що власне і відносить полотна до високого звання мистецтво.
Квіти дез Ессент поділив на соціальні класи, віддавши їм схожість до сучасного суспільства. Так у орхідеях він вбачав аристократичність та величність, назвавши їх столичними відлюдниками та мешканцями скляних палаців, що живуть осторонь від «міщанської флори та вуличної зелені». Чим більш хворобливою та дикою здавалась за своєю формою квітка, тим більш дез Ессент вбачав у ній прекрасного. Він замовив велику колекцію квітів, з якої зібрав процесію з «Гріхів та пороків».
Окрім персоналізації квітів як суспільних класів, Гюїсманс також вдається до уособлення кольорів, як окремих особистостей, зі своїми характерами та особливостями. Колір взагалі відіграє в романі важливу роль, як елемент естетизації простору, він описується в картинах, на квітах та в приміщеннях, за допомогою відтінків Гюїсманс глибше вкладає в наш мозок образи. Перераховуючи нам один за одним відтінки, він тягне нас в світ кольорових відношень: Павлине око, Гумілак, Чайна Троянда. Поєднуючи кольори з тактильними відчуттями, він вже повністю володіє нашим сприйняттям:
«…исключались, наконец, и фиолетовые: подобно винам, они отстаивались и в бликах света делались красными, и какими! – липкими, вязкими, мерзкими;»
Обираючи колір для оздоблення свого кабінету, він чітко дає своє визначення для них:
«Люди болезненные и истерики – их чувственный аппетит просит острого, пряного и о ни, в своих перевозбуждении и немощи все как один любят именно этот раздражающий, бьющий по нервам и полный призрачного леска оранжевый цвет».
Дез Ессент не жадав епатувати публіку, навпаки, він зовсім відсторонився від неї, намагаючись створити власний світ, де його хворобливе тіло та втомлені очі зможуть знайти прихисток.
Як не дивно, та основним критерієм краси він обирає штучність. Всі відомі, створені природою елементи для нього вже не мають естетичного підґрунтя. Він намагається створити новий шлях для естетизації, чим більш своєрідне та неповторне, тим більше воно пасувало його смаку.
Саме пріоритет мистецтва перед жахливою реальністю стає лейтмотивом роману, естети періоду декадансу стверджують: життя наслідує мистецтво, а не навпаки. Тут знаходить своє втілення і шопенгауерівський маятник, що розхитується між стражданнями і тугою. Втрата віри у людство та відмова від натуралістичного зображення світу стали прихистком для втомлених естетів, і як наголошував дез Ессент:
«Поскольку в настоящее время не существует здорового воздуха; поскольку вино, которое пьют, и свобода, которую возвещают, – смехотворные подделки; поскольку, наконец, нужна изрядная доза доброй воли, чтобы поверить, что господствующие классы достойны уважения, а прирученные – достойны утешения и сожаления, мне не кажется, заключил дез Эссэнт, ни более смешным, ни более безумным потребовать у ближнего щепотку иллюзий, эквивалентных тем, что расточают в дурацких целях ежедневно…».
Автор: Анна Збаражська
