десять стрічок у жанрі кіберпанк

Десять стрічок у жанрі кіберпанк

Влітку 1982 року на великі екрани вийшла одна з найбільш культових стрічок режисера Рідлі Скотта – «Той, хто біжить по лезу» або «Blade Runner»  в оригіналі. Приблизно ж в цей час свій головний роман «Нейромант» пише батько кіберпанку Вільям Гібсон. І от Гібсон вирішує відвідати сеанс «Того, хто біжить по лезу» і з жахом для себе відкриває, що Рідлі Скотт немов «вкрав» його ідеї і реалізував їх на великому екрані. Письменник не міг зрозуміти, як таке можливо, однак в самій цій історії вже є певний кіберпанковий флер. А оскільки цього листопаду людство досягло того самого майбутнього з фільму «Blade Runner», пропонуємо вам підбірку з десяти фільмів в жанрі кіберпанк, за виключенням стрічки Скотта (все одно вона тут згадується постійно).

Світ на дроті (1973), реж. Райнер Вернер Фассбіндер

З візуальної точки зору «Той, хто біжить по лезу» дійсно став джерелом натхнення для багатьох авторів в жанрі кіберпанк, однак все ж таки він був не першим. Це звання по праву належить двосерійному незалежному фільму «Світ на дроті» Райнера Фассбіндера. Стрічка є екранізацією роману «Симулактрон-3» Деніела Френсіса Ґелує. Сюжет розповідає про створення суперкомп’ютеру «Симулакрон», що створює віртуальну модель реальності, яка населена штучними особистостями, що звуться індивідуальні одиниці. Смерть винахідника комп’ютера призводить до невідворотних подій, що примусять головних героїв засумніватися в реальності як такій. Звісно, у «Світі на дроті» немає знайомої атмосфери кіберпанку, щоб її побачити доведеться чекати ще дев’ять років, а стрічка Фассбіндера більше схиляється до атмосфери сімдесятих. Проте концептуально «Світ на дроті» випередив і «Матрицю» Вачовскі, і «Екзистенцію» Кроненберга і багато інших творів в жанрі кіберпанк, саме тому це кіно і заслуговує бути згадане в цьому списку.

Робокоп (1987), реж. Пол Верховен

Пол Верховен – майстер сатири і фантастики на своєму роду зняв не одну фантастичну стрічку, однак «Робокоп», напевно, найбільш знакова з них. По-перше, сценарист «Робокопа» Едвард Ньюмаєр вигадав свого героя під впливом «Того, хто біжить по лезу» по принципу від зворотного – якщо там поліцейський полював на андроїдів-злочинців, то тут робот-поліцейський полював на злочинців людей. По-друге, сама тема поєднання людини з роботом є класичною жанровою темою кіберпанку. Однак стрічка Верховена в 2019 вражає не тільки цим, а й тим, що «Робокоп» не втратив своєї актуальності і сьогодні, а, можливо, навіть є ще більш актуальним. Влада корпорацій, загниваючі медіа, безконтрольний розвиток технологій, всепроникаючий капіталізм – все це і досі актуально, і навіть Детройт, в якому Робокоп несе справедливість, все ще не вибрався з кризи, в якій він уже був в кінці в 80-х. Окрім потужної сатири стрічка Верховена пропонує і багато варіантів прочитання. Хтось, як Славой Жижек, бачить в образі Робокопа сучасного Христа (частково це підтверджує і сам режисер), а хтось бачить загрозу – в який момент робот-поліцейський вирішить, що абсолютно всі звичайні люди є злочинцями? Навіть якщо відкинути символічну складову, Робокоп все ще можна дивитись як кривавий фантастичний бойовик прямо з 80-х, і в цьому сенсі він так само не застарів.

Джонні-Мнемонік (1995), реж. Роберт Лонго

Джонні-Меномнік – екранізація однойменного оповідання Вільяма Гібсона, який навіть попрацював над сценарієм стрічки. Фільм Роберта Лонго у свій час став провальним – він отримав дуже негативні оцінки від критиків та зібрав дуже мало грошей в прокаті, однак цікавий він не тому. В першу чергу, це одна з небагатьох стрічок яка повністю відповідає оригінальному концепту кіберпанку, який закладав в нього Вільям Гібсон. Фільм розповідає історію Джонні, що у 2021 році працює мнемоніком – кур’єром, що транспортує важливу (або заборонену) інформацію на імплантованому в мозок чіпі. Головний герой отримує замовлення на перевезення інформації в розмірі 320 гігабайт, хоча людський мозок може витримати лише 160. Окрім цього за героєм починає полювати якудза, лідера якої зіграв сам Такеші Кітано. Стрічці Лонго звісно дуже далеко до звання шедевру, однак це, мабуть, найбільш кіберпанковий фільм з усіх що були зняті, завдяки участі основоположника жанру Вільяма Гібсона, а окрім цього «Джонні-Мнемонік» ще і одна з небагатьох стрічок, що формально досить близька до канонічного літературного кіберпанку, адже приблизно з середини дев’яностих жанр впевнено трансформується в пост-кіберпанк. Однак стрічка витримала перевірку часом і через 25 років сприймається скоріше як класика жанрового кінематографу 90-х, ніж як провальна і забута фантастика.  

Газонокосар (1992), реж. Бретт Леонард

Ця стрічка – відповідь на питання: що буде, якщо змішати «Квіти для Елджернона» з кіберпанком? Історія розповідає про молодого і талановитого вченого Лоуренса Анджело, що працює над програмою стимуляції мозку людини. Після того, як над його програмою нависає загроза закриття, він вирішується на радикальні міри – експеримент над своїм розумово неповноцінним газонокосарем Джобом. Газонокосар починає стрімко розвиватись, що врешті-решт призводить до фатальних подій. Знакова стрічка для екранного кіберпанку, що в певній мірі змішує жанр з горрором і в цілому розвиває страх перед комп’ютерними технологіями, підігрітий минулим десятиріччям, до нового рівня. Цікаво, що фільм просували, як екранізацію однойменного оповідання Стівена Кінга, хоча оригінальний сценарій називався «Кібербог» і нічого спільного з Кінгом взагалі не мав, однак компанія New Line Cinema, що володіла правами на твір письменника, вирішила поєднати деякі незначні елементи оповідання зі сценарієм «Кібербога». «Газонокосар» – звісно, не шедевр кінематографу, однак доволі знакове кіно в жанрі кіберпанку, а, наприклад, творці досить невдалого фільму с Джонні Деппом «Перевага» явно надихались саме «Газонокосарем».

Привид в броні (1995), реж. Осії Мамору

Культова аніме-стрічка «Ghost in the shell» від режисера Осії Мамору, натхненна «Тим, хто біжить по лезу». Історія про майора Мотоко Кусанагі, жінки-кіборга, що в 2029 році бореться з різноманітними злочинцями фактично одразу стала надзвичайно впливовою, і врешті решт отримала статус джерела для натхнення не менше ніж стрічка Рідлі Скотта. Тоді ще брати Вачовскі в 1999 році в документальному фільмі «Створюючи Матрицю» говорили про те, що надихалися цим анімаційним фільмом. «Привид в броні» – це взагалі аніме, яке можна дивитись, навіть якщо ви ніколи в житті не стикались в з цим жанром. По-перше, історія Мотоко надзвичайно пронизлива і глибока – вона кіборг, що не пам’ятає минулого життя, однак вимушена допомагати суспільству завдяки своїй службі у дев’ятому відділі, спецпідрозділі поліції. Така історія породжує не тільки зовнішню драму, де Мотоко стикається з усіма несправедливостями кіберпанкового світу, але і внутрішню, адже головним питанням для неї проблема її людяності. Хто вона більше: машина чи все ж людина? Майор, як і глядач, протягом всього фільму намагається відповісти на це питання, що дуже ріднить «Привид в броні» з «Тим, хто біжить по лезу» і тим же «Робокопом». По-друге, аніме-стрічка Мамору дуже яскрава в технічному плані – навіть у 2019 році вона дивує своєю фантазією, проробленістю елементів анімації, дизайном персонажів і загальною атмосферою. В 2017 році Голлівуд навіть спробував повторити успіх повнометражного аніме, знявши свою версію зі Скарлетт Йогансон в головній ролі і спричинивши цим черговий скандал – актрису звинуватили в культурній апропріації, хоча ті ж самі японці не побачили ніякої проблеми у виборі актриси на головну роль. Однак «Привид в броні» 2017 на фоні версії 1995 року виявився лише блідою тінню без душі, і ні сучасні спецефекти, ні гучні імена в акторському складі не допомогли цій дешевій спробі досягнути величі оригіналу.

Ренесанс (2006), реж. Крістіан Волькман

Надзвичайно стильна анімаційна французька стрічка в режисера та художника Крістіана Волькмана. «Ренесанс», знятий за допомогою технології захвату руху дуже унікальне явище. Чорно-білий нуар розповідає історію Парижу 2054 року, де інспектор паризької поліції Бартоломью Карас розслідує загадкове викрадення однієї з співробітниць могутньої корпорації «Авалон». Далі історія закручується подібно класичним нуарам, а інспектору доведеться зіткнутись з проблемами куди більше значними ніж просте викрадення. «Ренесанс» розроблявся протягом шести років, а на його виробництво було витрачено приблизно 15 мільйонів доларів, однак широкої слави фільм так і не здобув. Можливо тому, що візуальний стиль стрічки був занадто авангардним, а можливо тому що доросла анімація з рейтингом «R» і досі не є дуже популярною станом і на 2019 рік. Однак, «Ренесанс» – унікальне у своєму роді видовище. Чорно-білий футуристичний Париж своєю стилістикою одночасно схожий на «Місто Гріхів» Роберта Родрігеса і частково на «Затьмарення» Річарда Лінклейтера, однак в «Ренесансі» ви не знайдете кольору лише гнітюче ч/б, похмуре майбутнє і надзвичайне поєднання кіберпанку і нуару.

Трон (1982), реж. Стівен Лісбергер  + Трон: Спадок (2010), реж. Джозеф Козінскі

«Трон» – це унікальний випадок, коли компанія Дісней ще активно експериментувала і дозволяла своїм режисерам використовувати свою фантазію по повній програмі. Так в 1982 році режисер Стівен Лісбергер використовує комп’ютерні технології, щоб розповісти історію програміста Кевіна Флінна, якого зіграв Джеф Бріджес. Кевін намагається викрити зловмисника, що привласнив його роботу, а натомість потрапляє у віртуальну реальність – прямо в середину комп’ютера, де править штучний інтелект «Майстер-контроль». Тепер головному герою потрібно разом із дружніми програмами подолати тиранію і повернутись в реальність. Можливо в 2019 році така ідея не вражає, однак в 1982 вона була досить революційною. Хоча «Той, хто біжить по лезу» і вплинув на візуальний стиль кіберпанку (навіть на той, що ніколи не був екранізовано), саме «Трон» став революційним кіно, що вперше настільки активно використовував комп’ютерну графіку.

Сіквел же розповідає історію сина Кевіна Флінна – Сема, що шукає свого зниклого батька. І для цього йому так само потрібно проникнути в віртуальну реальність. На відміну від багатьох сучасних ремейків/сіквелів «Трон: Спадок» все ж не паразитує на ностальгії. По-перше, тому що за «Троном», в порівнянні з якими-небудь «Зоряними Війнами» мало хто ностальгував, а по-друге, «Спадок» все ж розвиває ідеї оригінального «Трона». Перший «Трон» був створений у часи, коли комп’ютери були чимось незрозумілим і навіть загрозливим (в цей настрій, наприклад, чудово потрапляє перший «Термінатор» Джеймса Камерона). «Трон: Спадок» вийшов у часи, коли комп’ютери – це банальна повсякденність, і тому продовження тем і ідей оригіналу в контексті віртуальної реальності зараз виглядає навіть чимось казковим. Однак дилогія «Трон» яскраво підкреслює, як змінився з часом кіберпанк і наше відношення до технологій, а також пояснює, чому жанр з 80-х не міг стояти на місці. Не менш цікавим є і той факт, що свого часу оригінальний «Трон» вплинув на стиль французької електронної групи Daft Punk, які в свою чергу записали саундтрек для «Спадку».

Той, хто біжить по лезу 2049 (2017), реж. Дені Вільньов

 Продовження культової стрічки Рідлі Скотта, однак цього разу за кермом опинився канадець Дені Вільньов. «2049» – це штучний екземпляр і досить унікальне кіно, тому що це спражнє авторське кіно запаковане в бюджет сучасного голлівудського блокбастеру, і це, мабуть, наймасштабніше проявлення кіберпанку в кінематографі. Настільки яскравого, продуманого і величезного світу в жанрі ще ніколи не було. На жаль, як і свого попередника, стрічку Вільньова чекав касовий провал, проте це не привід його ігнорувати. Цього разу історія розповідається з точки зору нового «блейдраннера» репліканта Кея, що висліджує небезпечних андроїдів минулого покоління. «2049» цікаво розглядати в парі з оригінальним світом, що колись створив Рідлі Скотт, особливо в контексті сучасного кіно. Сіквел в цьому сенсі показує наскільки змінився світ з 80-х – стрічка Скотта і зараз місцями є трохи дивакуватою, але все ж «душевною». Є щось в оригінальному «Тому, хто біжить за лезом» таке, що важко вхопити. В сіквелі, цього ефекту добитись не вийшло, і, можливо, Вільньов навіть не намагався це зробити. Замість цього канадський режисер іде своєю стежкою, поважно киваючи в сторону оригінального фільма. Так він навіть не намагається відповісти на головне питання стрічки 1982 року: Рік Декард людина чи реплікант? У Дені Вільньова є купа своїх питань, які він із задоволенням ставить. Наскільки важливою є пам’ять для нашої людяності? Чи може жертва зрівняти машину і людину? Чи може віра вважатись ознакою свідомості? Такі питання можна перелічувати ще довго і ще довше на них відповідати. Але все ж чудово, що такі фільми, хоч і рідко, але все ж з’являються на великих екранах.

Апгрейд (2018), реж. Лі Воннелл

Австралійська стрічка Лі Воннелла, відомого за франшизою «Пила»  (де він встиг побути сценаристом, актором, продюсером) розповідає історію автомеханіка Грея Трейса, що разом з дружиною потрапляє в жахливу аварію, після якої банда незнайомців вбиває дружину Грея, а йому пошкоджують спинний мозок, в наслідок чого Грей більше не може ходити. Будучи у відчаї Грей звертається до свого клієнта-вченого, який розробив чіп «Стем», що працює як додатковий мозок і дозволяє чоловіку знову ходити. Отримавши чіп, Грей стає на шлях помсти. Зовні «Апгрейд» виглядає, як звичайна (і вічна) історія помсти, однак режисер і автор сценарію Лі Воннел знаходить нові кути для її подачі. При чому – досить буквально. Коли головний герой починає синергувати зі Стемом, камера починає рухатись дуже неприродно, дещо відсторонено від героя, що особливо ефектно виглядає в екшн-сценах. Однак, «Апргейд» може здивувати глядача не тільки хорошою бійкою, а і досить цікавим сценарієм – в певний момент Грей починає чути Стема, і останній стає окремим і невидимим персонажем. І такий хід дуже допомагає динаміці фільму як у повільних, так і у швидких сценах. Також цікавим в «Апгрейді» є і те, як вдало Воннел змішує кіберпанкові елементи з повсякденністю: байкеру тут так само носять шкіру і п’ють в барах, герої користуються звичайними речами і їздять на лише трохи футуристичних авто, які, правда, вже безпілотні. І такі невеличкі деталі роблять «Апгрейд» надзвичайно живим і реалістичним, однак, не відмовляючись від фантастичної складової повністю. І ця знята за смішні 5 мільйонів доларів стрічка здатна здивувати краще ніж великі голлівудські блокбастери.

Автор: Кирило Пищиков

поділитись