Сергій Параджанов

5 фільмів Сергія Параджанова, крім «Тіней забутих предків»

«Як зняти фільм? Те, що знімаєш, треба любити», – Сергій Параджанов.

9 січня 1924 року в Тбілісі народилася людина, якій судилося стати видатним представником кіномистецтва, найвідомішим українським і вірменським режисером, котрий був одним з тих, хто фактично поклав початок напрямку «поетичного кіно» в СРСР. Фільм «Тіні забутих предків» приніс Параджанову не тільки світову популярність, а й пильну увагу з боку радянської влади, що закінчилося кримінальним переслідуванням, арештами й ув’язненням у колонії. Окрім звинувачень, які стали фундаментом для кримінальної справи й тюремного покарання, Сергія Параджанова також звинувачували в симпатіях до українського націоналізму, надмірному «етнографізмі», «формалізмі» та інших «смертних гріхах» для творчої інтелігенції того часу. Сьогодні в Україні та за її межами фільми режисера, звичайно ж, отримали загальне визнання. До дня народження генія, який створював пронизливі метафоричні кінофантасмагорії, пропонуємо добірку з 5 стрічок, що заслуговують на обов’язкову увагу глядача (згадаємо інші роботи режисера, окрім відомих усім «Тіней забутих предків»).

1. «Андрієш» (1954)

Дитяча казка, знята Сергієм Параджановим спільно з Яковом Базеляном на Київській кіностудії ім. Довженка в 1954 р.

Андрієш

Згодом про свої ранні роботи режисер казав наступне:

«Многие свои ранние фильмы мне действительно тяжело пересмат­ривать. Тот кинематограф, к которому я стремился, требовал слишком высокой культуры, вкуса, выдержки. В его мир надо было входить свободным от заведомых канонов, от старых привычек и впечатлений. У меня же в те годы были только благие порывы. То были действительно добрые порывы, от которых я не отказываюсь и сегодня. Иногда им случалось пробиться на экран вопреки всему, но в этом не было ни смысла, ни органичности».

Однак глядач сприймає результат не так вимогливо, як до своїх творінь ставився їх автор.

Андрієш Параджанов

Фільм «Андрієш» розповідає про юного пастуха на ім’я Андрієш, який мріяв стати витязем, про чарівну сопілку, яку йому подарував богатир Вайнован, і боротьбу зі злим чарівником Чорним Вихром, що ненавидить усе живе. Ще для зйомки дипломного фільму Параджанов використовував ляльку хлопчика Андрієша, а вже через чотири роки після дипломної «Молдавської казки» сюжет був знову втілений в життя вже з акторами. Попри те, що «Андрієш» – це одна з ранніх робіт режисера, тут також можна побачити паростки неповторної поетичної кіномови Параджанова, орієнтованої не на наратив, а на візуальний вираз образів та емоцій персонажів.

2. «Українська рапсодія» (1961)

За сюжетом цієї стрічки під час війни поранений Антон потрапив у полон. Органіст Вайнер врятував радянського військовополоненого, який утік з-під конвою, ховаючи його у себе вдома. Коли в місто прийшли американські війська, Антону не дозволяли виїзд до визначення усіх деталей його перебування в полоні.

Українська рапсодія

Тим часом його кохана Оксана, дівчина з українського села, вже втратила надію на його повернення. Настали мирні дні. Оксана виграє Гран-прі пісенного конкурсу й, повертаючись до рідного села, на вокзалі зустрічає Антона.

Цікаво, що в «Українській рапсодії» знімалися знамениті Наталя Ужвій і Юрій Гуляєв, а музику до фільму написав Платон Майборода.

Українська рапсодія Параджанов

Про роботу над картиною сам Параджанов казав наступні слова (знову дещо критично, як і про всі ранні стрічки):

«В картине резко схлестнулись мои желания и мои привычки. Их сосуществование в пределах одной ленты оказалось крайне нелепым. Драматургия вещи — вполне традиционная — была довольно далека от меня. Но у меня не хватило мужества и мастерства использовать тему, предложенную драматургом, и создать поэтико-философскую вещь. Мне предложено было рассказать о женщине, пережившей традиционно трудную судьбу и ставшей под занавес знаменитой певицей. Мне виделась в ее биографии судьба страстей, захваченных ураганом войны. Есть такая поговорка: когда говорят пушки, музы молчат. Это неверно. Музы не молчат — они взывают к возмездию, они поют о победе. Здесь нужен был свет силуэтный, резко контрастный, но не иллюзорная светотень. Свет олицетворяющий и нисколько не бытовой. Мне не давался «бытовизм».

3. «Колір граната» (1969)

Надзвичайно красива та зворушлива притча, яка в оригінальній манері розповідає про життєвий та творчий шлях вірменського поета Саят-Нова. У стрічці відсутні традиційні діалоги, альтернативою слугують незвичайні образотворчі прийоми, які допомагають продемонструвати авторське бачення духовного світу поета, його любові, ставлення до влади та релігії. Новаторський стиль зйомки фільму дозволив Сергію Параджанову отримати визнання у всьому світі, зокрема, цю роботу режисера ставлять в один ряд з класикою європейського кіно та називають, наприклад, «українським Пазоліні».

Колір граната

«Нынче милую мою видел я в саду;
След подковки золотой освятил гряду:
Словно розу соловей, я воспел звезду,
Взор затмился мой слезой, разум был в бреду.
Ах, пусть враг мой попадет, как и я, в беду».


(пер. Валерія Брюсова)

З приводу символізму назви та образів, використаних у стрічці, можна навести цитату з книги «Параджанов» Левона Григоряна (він працював разом з режисером у якості асистента на зйомках цієї картини):

«Фильм начинается с символов: книга, распахнутая, как окно в мир; сочащиеся алым соком тяжелые плоды граната на белом холсте; кинжал, обагренный кровью и тревожно окрашивающий этой кровью такой же ослепительно белый холст.
Уже эти на первый взгляд простые символы вовлекают нас в сложный духовный процесс.
Сок граната и алая кровь, обагрившая кинжал, одного цвета. Но если алый цвет сока – это цвет Жизни, то кровь, залившая кинжал, – это знак Смерти… Жизнь и Смерть – две основы бытия – сроднились цветом, бросая друг другу вызов…».

Колір граната Параджанов

Презентація чорнового монтажу фільму «Саят-Нова» (спочатку планувалася саме така назву) відбулася вже після того, як Параджанов підписав «Листи-протесту 139», а також збігалася з періодом реакції на введення радянських військ до Чехословаччини. Цензори Держкіно жорстоко розкритикували фільм, звинувативши автора в зайвому містицизмі й навіть порнографії. Після правок (зокрема, зміни назви, з якої прибрали ім’я легендарного поета) стрічку формально допустили до прокату у Вірменії, а на решті території СРСР картину побачили вже тільки після повторного монтажу С. І. Юткевича.

Цікаво, що у 2015 році музикант Ніколас Джаар без дозволу створив «альтернативне» звукове оформлення в жанрі електронної музики для фільму «Колір граната» та опублікував його на Youtube. Інститут імені Сергія Параджанова і Михайла Вартанова в Голлівуді (Parajanov-Vartanov Institute) домігся скасування призначеного виступу Джаара з фільмом в театрі Cinefamily в Лос-Анджелесі 22 лютого 2017, зазначивши що ніхто не має права змінювати оригінал фільму та задум великого Параджанова. 

4. «Легенда про Сурамську фортецю» (1984)

«Легенда про Сурамську фортецю» – це один з останніх фільмів Параджанова, що був знятий після майже 15-річної перерви. Тут немає сюжетної складової в традиційному сенсі. Дія відбувається в наповненій символами, майже міфічній Грузії епохи Середньовіччя. Всі предмети в кадрі несуть певний сакральний сенс, тому ілюстративність «Легенди про Сурамську фортецю» вражає уяву як в сенсі філософської наповненості, так і візуальної єдності.

Легенда про Сурамську фортецю

Стрічка присвячується грузинським воїнам усіх часів, які віддали життя за Батьківщину. Основою послужила старовинна легенда про те, як готуючись до захисту своєї країни від нападу іноземних поневолювачів, люди зводили фортецю, але кожен раз, коли стіна досягала рівня даху, вона падала. «Стіна вистоїть, якщо в неї буде замурований найпрекрасніший хлопець», – сказала ворожка. І знайшовся доброволець для цієї священної місії …

Легенда про Сурамську фортецю

Юрій Лотман писав про фільм наступне:

«Смысловая насыщенность фильма особенно очевидна в контрасте с аскетизмом постановочных средств. Караван-сарай, дом гадалки, место любовных свиданий и драматических конфликтов располагаются в одной и той же, но исключительно удачно выбранной местности. Как в «Глобусе» Шекспира, титр оповещает зрителей о месте действия, и зритель без помощи внешних эффектов погружается в экранную иллюзию».

5. «Ашик-Керіб» (1988)

Спільний фільм Сергія Параджанова і Давида Абашидзе, знятий на кіностудії Грузія-фільм, присвята пам’яті Андрія Тарковського. Це остання завершена стрічка Сергія Параджанова, тому що його наступний фільм «Сповідь» так і не був дороблений до кінця.

Ашик-Керіб

На жаль, екранізацію поеми Лермонтова «Ашик-Керіб» довго не випускали в широкий прокат, проте стрічка була презентована на різних європейських фестивалях, після чого все-таки вдалося отримати прокатне посвідчення. Прощальну стрічку Параджанова спіткала досить сумна доля, адже через збіг різних обставин їй не вдалося потрапити до конкурсної програми ані Каннського, ані Венеціанського кінофестивалю. На першій церемонії вручення European Film Awards фільм отримав нагороду за краще художнє оформлення (художники Г. Алексі-Месхишвілі, Н. Сандукелі, Ш. Гоголашвілі).

Ашик-Керіб Параджанов

Чарівна поетична картина Параджанова знята за казкою М.Ю. Лермонтова, сюжет якої письменникові підказали в Тифлісі. Мотив персько-азербайджанського походження розповідає про бідняка на ім’я Ашик-Керіб, який грає музику на святах. Він покохав дочку багатія, союз з якою недоступний для нього, через що Ашик-Керібу доводиться мандрувати багато років, аби розбагатіти чи попрощатися з життям. Історія сприймається як магічний гімн любові, яка здатна перемогти несправедливість, відстань і час, та навіть саму смерть.

Література:

  1. Брюсов В. Я. «Поэзия Армении с древнейших времен до наших дней», 1987. – Ереван: Советакан грох.
  2. Григорян Л. «Параджанов», 2011. –  М.: Молодая гвардия.
  3. Закоян Г. «Исповедь Сергея Параджанова» / «Киноведческие записки», N44, 1999.
  4. Лотман Ю. М. «Новизна легенды» / ИК, № 5, 1987.

Автор: Анастасія Капралова