Осінь – це час, коли ми якнайкраще відчуваємо циклічність життя й природи. Період загального розпаду занурює наші думки у вир тривожності й апатії, нами опановує меланхолія та бажання вловити швидкоплинність краси. Ми закликаємо вас не намагатися втекти від так званої «осінньої депресії»: краще налийте собі горнятко ароматної кави (ну або келих чогось міцнішого) та подивиться авторські фільми з нашої добірки міні-рецензій. Тоді жовте й чорне листя під ногами, сіре небо та завивання вітру за вікном будуть здаватися чимось не гнітючим, а радше кінематографічним. Нехай живе декаданс, краса і кіно!
«Пола Ікс» (1999), реж. Леос Каракс
Цей фільм, знятий Леосом Каракс після багаторічної перерви творчої діяльності у довільній формі за романом Германа Мелвілла, залишився в пам’яті тільки справді витончених синефілів, але ми рекомендуємо оцінити одну з найбільш декадентських стрічок про незрілість, надривну любов і містичну інтуїцію, що здатна завести людину в світ позамежної пристрасті, звідки навряд чи можна відшукати вихід у буржуазну дійсність затишку й стабільності.
«Все своє життя я чекав на щось, що мене штовхнуло б в позамежну країну», – ці слова ми чуємо з вуст головного героя на ім’я П’єр (Гійом Депардьє), який щасливо живе зі своєю матір’ю (Катрін Денев) в красивому, залитому сонцем особняку на березі Сени. Його спокій порушує раптова поява Ізабель (Катерина Голубєва) – загадкової втраченої сестри з далеких східноєвропейських країн. Саме вона змушує П’єра зробити крок в невідомість і відмовитися від усього звичного на користь життя поруч з маргіналами, іммігрантами та комуною музикантів, що грають індастріал (все це виглядає доволі дивно побудованою декорацією, яка доповнює атмосферу соціального падіння й невимовність почуттів тих, хто живе «за краєм безодні»).
Одна з найяскравіших сцен у стрічці (окрім відвертої любовної «взаємодії» персонажів і ще ряду разючих епізодів, які занурюють вас у справжню трясовину романтизму) – це спроба П’єра розбити стіну в батьківському домі. Що це, як не безцільний максималізм, спрямований на пошук істини, який перетворюється на банальність і порожнечу?
«Не можна живити неприязнь до свого світу і думати, що ти не будеш покараний за це».
«Пола Ікс» – це гімн фаталізму і всім тим почуттям, які не вписуються в зазначені людиною рамки дійсності. Синяво-чорний ліс, кипляча річка крові, холод сирих заводських стін і розкіш старовинних особняків – фільм створює ідеальний простір з гіпнотичних меланхолійних образів, які ви не зможете викинути з голови (ймовірно, назавжди).
І Гійом Депардьє (яку ж тонку чоловічу красу він мав!), і Катерина Голубєва (якою ж «ефірною» і неземною була ця актриса з найсумнішими на світі очима!) прожили досить коротке життя, трагічно померли від майже аристократичних хвороб: він від пневмонії, а вона (остаточні причини смерті невідомі й досі) – від туги та депресії. Їхні талант і молодість залишилися втіленими на екрані, в творінні Леоса Каракса, недооціненому критиками після прем’єрних показів.
«Дзеркальна шкіра» (1990), реж. Філіп Рідлі
Філіп Рідлі, якого можна вважати не стільки режисером, скільки, передовсім, драматургом і письменником, неодноразово звертався у своїй творчості до тематики темної сторони людської природи, дитинства та сімейних відносин, демонструючи їх в метафоричному ключі. Його горрор «Дзеркальна шкіра» – це історія дорослішання, що часто нагадує глядачам «Країну припливів» Террі Гілліама (але при перегляді стрічки ви відразу ж зрозумієте, наскільки «Країна припливів» може вважатися другорядною, якщо порівнювати із фільмом Філіпа Рідлі) .
У центрі сюжету знаходиться маленький хлопчик на ім’я Сет, який живе разом зі своєю досить дивною сім’єю в сільській глибинці Айдахо в 1950-х роках. Його єдина розвага – спостерігати за іншими жителями селища, підривати жаб і робити інші неподобства разом з однолітками. Ніщо не вносило різноманітність у задушливу, липку атмосферу страху й самотності провінційного життя, поки в цих краях не з’явилися чужі люди, а ще не розкрилося темне минуле батька хлопця й не повернувся з війни його рідний брат (Вігго Мортенсен), який примудрився закохатися в єдину красиву в цих краях жінку – Дельфіну Блю (Ліндсі Дункан). До слова, саме її Сет, гіперболізуючи чутки і створюючи власну дитячу реальність у дусі соліпсизму, демонізуватиме і вважатиме справжнісіньким вампіром.
«Дзеркальна шкіра» ставить питання походження зла всередині людини, хто ж винен – надприродні сили або ми самі, проявляючи егоїзм, байдужість і жорстокість? Продемонстрований очима дитини світ виглядає у фільмі Філіпа Рідлі сюрреалістично й водночас чаруюче красиво. Похмурий настрій оповідання химерним чином контрастує зі сліпучим кольором житніх полів і заходів сонця. Американська реальність, яка немов зійшла з картин Ендрю Уайєта, резонує з ірраціональною дитячою тривогою. Остання препарує навколишні явища та перетворює навіть найбільш дрібні деталі нашої дійсності в предмет побоювання, майже містичного інтересу.
«Ти знаєш, наскільки жахливий кошмар дитинства? Це лише буде все гіршим згодом. Одного разу ти прокинешся, і це виявиться позаду. Твоя красива шкіра покриється зморшками, ти втратиш своє волосся, свій зір, свою пам’ять. … Просто молись, щоб коли це станеться, у тебе був хтось, хто тебе любить, тому що якщо тебе люблять, ти все одно залишаємося молодим», – ці слова говорить Дельфіна Блю Сету.
Релігійний символізм (образи та імена персонажів натякають на давньоєгипетську міфологію) дозволяє вказати на ініціатичний момент у стрічці. Пізнання світу, добра і зла, дорослішання й втрата духовної невинності не обов’язково ведуть до чогось позитивного, але від того не менш необхідні та навіть неминучі.
«Трансільванія» (2006), реж. Тоні Гатліф
«Музика потрібна для життя, а не для того, щоб приносити біль», – ось головна думка, яку намагається нам донести Тоні Гатліф, певно, в своєму найкрасивішому й незаслужено непопулярному фільмі. Стрічка нагадує нескінченне язичницьке свято в такому нерівному, юному, оголеному світі Трансільванії, що презентована тут не стільки справжнім регіональним утворенням, а диким напівархаїчним краєм, незрозумілим для жителів Західної Європи. Головна героїня Зінгаріна (її грає Азія Ардженто, для якої ця роль, вочевидь, є найвдалішою, якщо навіть не єдиною вдалою взагалі) приїжджає сюди, у пошуках батька своєї дитини – музиканта на ім’я Мілан. Але їй судилося знайти в цих краях не просто свою любов, а нове життя без умовностей і старих демонів, що виснажували її душу.
«– Що тебе відправило в дорогу?
– Золото. А тебе? Чого ти шукаєш?
– Я вже сказала, я шукаю кохання.
– За любов!
– За золото!».
Атмосфера в «Трансільванії» схожа на кращі стрічки Кустуріци, але тут ви не знайдете підкреслено сюрреалістичного оповідання. Зрозуміло, що у фільмі є частка казки й магічного реалізму, але Тоні Гатліф неодноразово говорить про те, що в дійсності всі ворожки брешуть, а церковні обряди з вигнанням бісів не допоможуть позбутися від болю й страждання.
Зінгаріна намагається вибудувати для себе «захист» у вигляді символів, наприклад, малюючи на своїй руці око, яке і без того досить часто з’являється в кадрі. Але зовнішній захист не допоможе, якщо не очиститися зсередини, якщо не відкритися світові з його дивацтвами та раптовими зіткненнями обставин. Тоні Гатліф демонструє, як треба святкувати життя: навіть у старих декораціях покинутих румунських сіл і засніжених холодних степів. Тому в «Трансільванії» запалюють люстри на деревах, б’ють тарілки в барах, боксують із коханими, б’ються з циганами, а ще постійно співають і танцюють. Адже коханню потрібно радіти (як вже виходить), але не ходити в жалобі через нього, інакше ви будете обов’язково покарані за це.
Попри наявність головного жіночого персонажа, це не тривіальна романтична історія. Бірон Унель і Азія Ардженто демонструють однаково звірячу, холодну, але від того справжню чуттєвість, живі сумніви та нездатність відразу відкритися іншому – таку зрозумілу для кожної дорослої людини, у якого є власне минуле.
Ще один персонаж, про якого не можна промовчати, розповідаючи про «Трансільванію» Тоні Гатліфа, – це музика. Якщо для західноєвропейської публіки фольклорні танцювальні мотиви та тягучі ліричні мелодії у фільмі могли здатися чимось екзотичним, то для будь-якого українця ця музика сприймається неймовірно близькою. І це ще не кажучи про те, що у стрічці звучить «Червона рута» (ви здивуєтеся, як в одній зі сцен побачите ще й рекламу однієї з українських радіостанцій) й «Вербова дощечка».
Туга через відсутність чогось справжнього й неминущого проглядається в кожній сцені, попри гротеск, гумор, сварки й любовну пристрасть. «Дай мені дві хворостинки, і я підпалю весь світ», – сумні очі Аміри Казар та Азії Ардженто говорять самі за себе. І якщо ви відчуваєте сьогодні щось подібне, подумайте: куди ви можете попрямувати, аби позбутися усього наносного та зустрітися зі світом віч-на-віч?
«Країна глухих» (1997), реж. Валерій Тодоровський
Ренату Литвинову сьогодні знають як своєрідного персонажа – гедоніста та декадента, що отримав популярність на пострадянському просторі, завдяки скопійованому з Марлен Дітріх та героїнь кінофільмів Кіри Муратової образу, а ще як автора кінокартин із необов’язковою символікою, які можна охарактеризувати «не погано і не добре». Але далеко не всі знають про те, що колись, ще до сформованого в СНД потворного шоу-бізнесу, вона була досить талановитим літератором і сценаристом (і краще б їм залишалася, не намагаючись йти в режисуру), власне, для отримання цієї професії Литвинова і навчалася у ВДІКу. «Країна глухих» Тодоровського знята за мотивами повісті Ренати під назвою «Обладать и принадлежать» (рос.). Зрозуміло, що першоджерело було ґрунтовно скоректовано перед тим, як перетворитися на сценарій «Країни глухих», але образи головних героїв, загалом, постають на екрані такими, якими їх хотіла побачити творець.
Рита та Яя – дві дівчини, які опинилися в заручниках непростих життєвих ситуацій в суворі для пострадянських країн 90-ті роки. Рита відчайдушно хоче допомогти своєму коханому Альоші, який заборгував велику суму кримінальним колам, при цьому вона зображена справжнісінькою «тургеневською жінкою» – самовідданою, сміливою і чесною, а тому трохи дурною й недосвідченою.
Яя – глухоніма танцівниця, яка одержима бажанням потрапити в «країну глухих», де не буде страждань і болю, а тільки щастя, багато радості та море. Тільки ось для купівлі квитка туди потрібні гроші, тому дівчині доводитися перебувати в ненависному для неї чоловічому світі, експлуатуючи свою жіночу красу для видобутку коштів.
«Країна глухих» підкуповує бездоганно витриманою стилістикою, яка відкидає кожного в світ дитинства або юності, занурює в ностальгію за минулою епохою. Покоління мілленіалів знає про 90-х тільки те, що чує в треках групи «Кровосток» або бачить в фільмах Балабанова, а тому існує набір певних штампів, що характеризують цей час, які вже прийнято вважати не більш як міфами та стереотипами. Суперечливість і абсурдна краса сьогоднішнього часу з його політичними пертурбаціями, соціальною розрухою й культурним вакуумом свідчать про те, що ми живемо в нові 90-ті: трохи інші, менш чесні, але для нас так само близька та естетика.
Образ харизматичного глухого Свині, змальований, як подейкують, авторами з реального кримінального авторитета, у виконанні Максима Суханова, є одним з найбільш яскравих в стрічці і вказує на переломний момент: більше не буде мафіозних структур, неонових клубів із більярдом і «чесними повіями» , не буде вільних художників і «справедливих бандитів».
Рекомендуємо подивитися цю світлу, меланхолійну картину або звернутися до неї для повторного перегляду, позаяк тематика «глухоти» ніколи не перестане бути актуальною.
Наскільки добре ми чуємо серця інших людей, і чи не заважає нам «мільйон зайвих звуків», нескінченне число зайвих книг, пісень, знайомств, фальшивих уподобань та «красивих історій»?
Автор: Анастасія Капралова
