8 (не)випадкових меланхолійних фільмів: що подивитися, якщо у вас починається «осіння депресія». Частина II

Листва на землю падает, летит,

точь-в-точь на небе время листопада,

так падает, ропща среди распада;

и падает из звездного каскада

отяжелевшая земля, как в скит.

Мы падаем. И строчки на листы.

Не узнаю тебя среди смещенья.

И все же некто есть, кто все паденья

веками держит бережно в горсти.

Райнер Мария Рильке

Світ навкруги все більше занурюється в стан сонливості й осіннього настрою, а ми як і раніше рекомендуємо вам провести цей час в компанії якісного кіно. Продовжуємо добірку меланхолійних фільмів, що допоможуть розібратися з вашою «осінньою депресією», ну або, у всякому разі, впевнитися в тому, що ви переживаєте все це не один. Фільми, які ми радимо вам подивитися (або ж звернутися до них для повторного перегляду, якщо ви вже мали подібне задоволення раніше) не пов’язані загальною тематикою або навіть жанром, проте кожен з них огорне вас холодним туманом зі смутку й фатальної відваги піти назустріч власній долі.

«Візантія» (2012), реж. Ніл Джордан

Ніл Джордан прославився тим, що одним із перших зламав так звані «вампірські кліше» та вивів тематику «кровопивців» з категорії бі-муві у високобюджетне кіно з пристойним кастом. Саме тому глядачі порівнюють відносно недавню «Візантію» з відомою з часів 90-х стрічкою «Інтерв’ю з вампіром» того ж Джордана. Поспішаємо застерегти вас: не робіть подібних помилок, адже «Візантія» – це доволі своєрідне кіно з химерною, але не бароковою, а досить мінімалістичною естетикою, що за структурою сюжету та загальною атмосферою нагадує справжню казку чи, в хорошому сенсі, старомодний готичний роман. Єдине, в чому дійсно схожі обидва фільми, це те, що і в одному, і в іншому головні герої є відчайдушними меланхоліками, що страждають від нездатності позбутися примар минулого.

Кінокритики звикли сварити «Візантію» за моралізаторський тон і застарілу загальну стилістику кінооповіді, а також за ряд умовностей та нестиковок через поділ дії на сьогодення й минуле двохсотлітньої давності. Головні героїні фільму: вампірші Клара й Елеанора Вебб (остання доводиться першій донькою), ролі яких виконують Джемма Артертон і Сірша Ронан відповідно. І якщо для Ронан це далеко не найкращий акторський перфоманс, то роль у «Візантії» для Артертон залишиться, швидше за все, найбільш органічною для амплуа акторки й успішною, в цілому, в її кар’єрі. Гіперсексуальна вампіреса Клара з надломленою трагічною долею та незмінним тягарем відповідальності на тендітних жіночих плечах зачаровує своєю безпосередністю.

Насправді, «Візантія» – це недооцінене кіно, про яке сьогодні мало хто знає. Щоб перейнятись атмосферою морозного приморського містечка в його, вочевидь, не найкращі часи; щоб вловити хиткість кордону між безнадійним теперішнім, неможливим майбутнім та ледь відчутними флешбеками минулого; щоб побачити красу болючої історії персонажів – для всього цього варто відключити в собі критика та з усією сміливістю «закрити очі» на фрагментарність оповіді.

І тоді ви побачите, як багато цей фільм може сказати про неминущу надію на нове життя, про проблему духовної чистоти та необхідності дорослішання. До того ж, в плані естетики стрічці є чим вас зацікавити. В якості саундтреку тут представлена ​​старовинна різдвяна пісня «Coventry Carol» в обробці Хав’єра Наваррете, головною приманкою для чоловіків є Артертон, що купається у фонтанах з крові на таємничому острові, ну а для жінок –  харизматичний Сем Райлі в ролі благородного «принца» та Калеб Лендрі Джонс в ролі хлопчини-підлітка, якого так і хочеться пожаліти й приголубити.

На щастя, все це ще й приправлене неймовірною зйомкою оператора Шона Боббітта, який перетворив цю дещо наївну історію про помсту та віру в майбутнє – на справжнє візуальне свято.

«Таємничий ліс» (2004), реж. М. Найт Ш’ямалан

Якщо ви раніше не дивилися «Таємничий ліс» і вам ніхто не розповідав про фільм у подробицях, запевняємо вас: не варто перед першим переглядом ні в якому разі шукати трейлери або детальні описи сюжету. В такий спосіб ви просто зіпсуєте собі все задоволення, а ми хочемо вберегти вас від спойлерів, бо, що ж, як не стан шоку від сюжетних твістів, завжди є найголовнішою особливістю картин Ш’ямалана.

Отже, за сюжетом ми не знаємо, де знаходиться протестантське селище, в якому відбувається дія фільму, нам не розповідають про його історію. Все, що відомо глядачеві, це те, що комуна живе в оточенні лісу, де живуть небезпечні істоти. «Ті, чиє ім’я не називаємо» реагують на червоний колір і на погані думки. Захиститися від їхнього вторгнення можна за допомогою уникнення подразників, а також одягнених в жовте вбрання (згідно з повір’ям, жовтий відлякує монстрів) вартових, які зобов’язані попередити поселення, якщо істоти спробують прийти в село.

Центральними персонажами є сліпа, але на диво прекрасна (не тільки зовнішньо, а й душею) дівчина на ім’я Айві (її роль виконала театральна актриса й на той час дебютантка в кіно Брайс Даллас Говард), відсторонений і замислений Люциус Хант (Хоакін Фенікс) і Ной Персі (Едріен Броуді) –  місцевий хлопець, що страждає від розладу психіки або розумового відхилення. Це, звісно, не рахуючи керівництва громади, ролі якого виконують Вільям Герт, Сігурні Уівер і Брендан Глісон. На особливо уважних глядачів чекає сюрприз у вигляді Майкла Пітта, що засвітився в незначній ролі одного з жителів селища.

Розповідати детальніше про сюжет означає позбавити задоволення тих, хто ще не дивився «Таємничий ліс». Зрозуміло, що це не горрор у повному розумінні цього слова, але стрічка змусить вас здригатися в певні моменти від раптових шерехів, скрипів і стогонів, в першу чергу, через відмінну роботу зі звуком. Що стосується музичного супроводу, то саундтрек від Джеймса Ньютона Говарда відмінно доповнює атмосферу липкого страху, необхідності самопожертви заради любові та прагнення визволення з полону темних секретів.

Осінньою тут можна назвати, перш за все, візуальну естетику: вінтажні наряди, сухі колоски, майже відчутне для глядача прохолодне повітря лісостепу, а ще теплі відтінки рудого волосся героїні, червоних позначок, жовтих плащів та вогню.

Окремо варто відзначити гру Хоакіна Фенікса, який створив справді дивовижного чоловічого персонажа. «Мене турбує не доля моя, а дії мої», – ось те головне, що потрібно почути від Люциуса Ханта, і в цьому криється весь секрет його вчинків та інтенцій по відношенню до інших героїв і себе самого. Звичайно, тут не той рівень, як в «Джокері», що сьогодні обговорюється всіма, а також не улюблений всіма фанатами актора «Майстер», наприклад, проте обійти стороною гру Фенікса при описі «Таємного лісу» – це те, що не можна пробачити.

«Три історії» (1997), реж. Кіра Муратова

«Я не люблю мужчин. Я не люблю женщин. Я не люблю детей. Мне не нравятся люди. Этой планете я бы поставила ноль».

Впевнені, що цей фільм, швидше за все, ви, нехай навіть краєм ока, але бачили раніше. Після перегляду в дитинстві цієї картини Кіри Муратової (втім, в дорослому віці не особливо щось і змінюється) неможливо позбутися від нав’язливих картинок, що асоціюються зі смертю, тлінням і пильною пошарпаністю.

«Три історії» – це трагіфарс, що складається з трьох кримінальних новел про вбивць, їхні мотиви і, звичайно ж, про вчинені ними злочини. На Заході фільм не любили за те, що він не зображує соціальний, або ж політичний порядок денний, а в СНД – за нібито проявлену авторами жорстокість, відсутність гуманізму й бутафорську естетику, за цинізм і недостатньо виражену етичну позицію режисера. Але чи потрібно звинувачувати в чомусь Кіру Муратову, або, можливо, варто поглянути уважніше на «зворотну сторону» нашого життя, де не завжди панує уявний комфорт і стабільність сну/роботи/ відпочинку? Кіру Муратову цікавили пристрасті, що вирують всередині вбивці, голос якого практично ніколи не чути в творах мистецтва. Сьогодні сінефіли по всьому світу хвалять або ненавидять за спробу подібного осмислення цієї проблеми в Ларса фон Трієра з його «Домом, який побудував Джек». Муратова звернулася до неї раніше, і рятівної формули не знайшла, змалювавши лише болюче питання.

Частина перша розповідає про службовця Тихомирова (Сергій Маковецький), який привозить шафу до котельної свого друга, кочегара Гени (Леонід Кушнір). Останній не тільки пише у вільний час вірші, а й підробляє, здаючи в оренду куточок місцевим гомосексуалам.

Друга історія знята за сценарієм Ренати Литвинової («Офелия, безвинно утонувшая»), яка зіграла в новелі головну роль. За сюжетом Офа працює в архіві лікарні. До неї залицяється лікар-гінеколог, проте любов анітрохи її не цікавить, найголовніше для неї в тому, аби заволодіти секретами численних породіль, а ще звести власні старі рахунки.

Історія номер три називається розповідає про випадок, пов’язаний зі старим чоловіком і сусідською дівчинкою, яку той вчить грати в шахи.

Всі три новели просякнуті розумінням абсурдності не так смерті й вбивства, але й життя в оточенні фальшивих істот, що не гідні називатися людьми. У світі в цьому фільмі немає ані «чорного», ані «білого», такими категоріями ніхто не мислить. Існує лише доля:

«Вдруг никогда, ничего не бывает. Всё закрючковано. Имеет свои заделы и запросы. Есть судьба и если ты ей не противоречишь, то она ведет тебя в заданном направлении. Ко всем тем поступкам, на которые ты запрограммирован изначально. И даже помогает и сохраняет тебя… И пока ты это не выполнишь, ничего с тобой не случится».

«Години» (2002), реж. Стівен Долдрі

Прийнято вважати, що модерністську прозу Вірджинії Вульф важко екранізувати, ну а роман Майкла Каннінгема, де фігурують як образи письменниці та її оточення, так і практично ідентичних з її персонажами героїв, завоював широку популярність серед кінокритиків і любителів інтелектуального кіно. Ніколь Кідман відмінно показала себе в ролі Вірджинії Вулф, а доповнюють її акторський тріумф неймовірні Джуліанна Мур і Меріл Стріп. Ми бачимо три пов’язаних тонкою ниткою історії, три жінки.

«Я хотів писати про все. Про все, що відбувається навколо. Про твої квіти, коли ти приносиш їх. Про цей рушник. Про запах. Про те, який він на дотик. Про всі наші почуття – твої й мої. Про історію того, якими ми були … Про все разом, мила! Тому що все це змішано. Я не зміг. Не зміг. На що б не замахувався – виходило менше. Гола, безглузда гордість. Дурість. Осягнути хотілося неосяжне …».

Кажуть, що «Години» знімали, аби продемонструвати в дусі любителів психоаналізу витіснені бажання та наслідки подібного вибору. Інші схильні аналізувати фільм, розставляючи акценти на різниці поколінь. Комусь здається, що основна тематика тут –  це апологія фемінізму або толерантності до нетрадиційних орієнтацій. До останнього можна ставитися по-різному, але під час перегляду стрічки панує зовсім інше відчуття.

«Дивитися життю в обличчя. Завжди дивитися життю в обличчя й зрозуміти його таким, яким воно є. Нарешті зрозуміти його. І полюбити його таким, яке воно є. А потім … відмовитися від нього»,  – складно, чи не так? А що буде далі, після правдивого прийняття власного становища, яким би тяжким воно не виявилося для вашого соціального життя або ж ментального здоров’я?

«Години» демонструють воістину жіночу стихійність, гімн болю й розчаруванню, здатному не тільки дати шанс народженню себе в новій іпостасі, але і підвести підсумок, відмовити в будь-яких щасливих шансах. Іноді здається, що життя з його повсякденними турботами – пуста гра, якщо немає можливості реалізувати те, що хочеться. Але що, як реалізація бажань не тільки не призведе до радості, а й відніме її у ваших близьких. Чи готові ми нести відповідальність за це?

«Я пам’ятаю, як прокинулася одного разу на світанку, і було таке відчуття, що все можливо. І я пам’ятаю, як подумала тоді: «Ось він – початок щастя, і, звичайно, далі його буде більше». Але тоді я не розуміла, що це не був початок. Це і було щастя. Прямо тоді, в той момент».

Під час першого перегляду фільму «Години» ви можете дещо не зрозуміти або не відчути. Хоча сіра картинка, виконана в естетиці зів’янення, а ще чарівна музика Філіпа Гласса, зачарують вас назавжди. День закінчився, штори запнуті, де ж результат? Проте ми закінчуємо в реальності так кожен день, не оцінюючи цілісних історій чи питання логічності фіналу. Існують лише довгі години.

Автор: Анастасія Капралова

поділитись