Брат із сестрою живуть у великому домі, який змушені покинути через невідомий шум, що поступово заповнює кімнату за кімнатою. Дівчина знімає випрану білизну з мотузки на подвір’ї. Раптом здіймається вітер і разом із простирадлами уносить її геть. Ведмідь порається із молотом у кузні, а потім їде з активістами колективізації відбирати майно в заможних селян. Дівчина вмирає, бо в неї в легені проросла квітка. Її коханий вирощує у теплиці дула рушниць, щоб заробити на її лікування. І нарешті: герой прокидається вранці і виявляє, що перетворився на жука. Це дуже кепсько, адже тепер він не зможе піти на роботу.
***
Магічний реалізм прийнято пов’язувати з літературою Латинської Америки, і насамперед із найяскравішими її представниками – Карпентьєром, Маркесом, Астуріасом, Кортасаром та іншими письменниками, завдяки яким латиноамериканська література стала відомою на весь світ, заразом ухопивши кілька Нобелівських премій. Але коріння його лежить (опріч, звісно, фольклорної традиції, про що йтиметься пізніше) у європейському модернізмі, і зокрема у творчості Франца Кафки. Саме він чи не першим поєднав реалістичні і фантастичні елементи оповіді таким чином, щоб ні в кого не виникало жодного сумніву в реальності зображуваних подій.
Одразу варто сказати, що саме в цьому полягає ключова відмінність між магічним реалізмом та фантастикою й фентезі. Фантастика – це те, що може статися, зокрема, завдяки науково-технічному проґресу (Герберт Веллс, Філіп К. Дік, Станіслав Лем), фентезі – те, чого у принципі бути не може (Роберт Говард, Джон Толкін, Анджей Сапковський). А магічний реалізм – це те, що відбувається тут і зараз. Ані герої, ані автори не відчувають ані здивування, ані відчаю. Світ не перевертається з ніг на голову, життя триває далі.
Якщо література абсурду викривляє реальність, сюрреалісти підміняють її сном, то представники магічного реалізму зображують життя таким, яким воно є:
«…ця реальність існує не на папері, вона живе з нами, кожної миті приводячи нас до нескінченних смертей, що стали цілковитою буденністю».
Ці слова Габріеля Гарсіа Маркеса з його нобелівської промови також певним чином пояснюють феномен латиноамериканських «магів». Диктатури змінюють одна одну мало не кожен рік, тисячі людей гинуть від війн, репресій, а мільйони живуть за межею бідності. Божевілля стає повсякденністю і зображується відповідними засобами.
Європейські витоки магічного реалізму – чи не головний парадокс цього напряму, адже у Європі (як, до речі і в Північній Америці) він не прижився. Власне, магічним реалізмом у Європі називали дещо зовсім інше, що стосувалося переважно зображувального мистецтва. Цей термін використовував Франц Рох як синонім до «нової матеріальності» – естетичної доктрини, яка у 1920-х роках об’єднувала ряд німецьких митців, що намагалися переосмислити реалістичну традицію і протиставляли себе панівному на той момент у Німеччині експресіонізму. Яскравими представниками «нової матеріальності» були Ґеорґ Шрімпф, Пітер Дішинґер, Карл Барт, частково – Отто Дікс тощо. Також до магічних реалістів часто відносять Рене Маґрітта, Марка Шагала, Альберта Віллінка та інших художників, на творчість яких критикам не вдалося навішати більш конкретні ярлики.
Що ж стосується магічного реалізму в сучасному його розумінні, то він знайшов благодатний ґрунт у країнах третього світу, зокрема латиноамериканських, де міфологічний світогляд ще не поступився місцем прагматизму західної цивілізації.
Там, де живе народна традиція, а ідентичність не розчиняється в мультикультурності і новій міфології, виростає магічний реалізм, який у даному контексті доцільно розглядати як альтернативу постмодерну.
«Спалахи» магічного реалізму траплялися в різних куточках світу. Один із найцікавіших відбувся (і досі триває) на Балканах у другій половині ХХ ст. Він пов’язаний із такими іменами, як Мілорад Павич, Ґоран Петрович, Меша Селімович, частково Іво Андрич та ін. Звертаючись до таких періодів власної історії, як середньовіччя, османське панування, а також переосмислюючи травматичний досвід розпаду Югославії, що супроводжувався кривавими війнами та етнічними чистками, ці письменники створили унікальний світ, впізнаваний далеко за межами Балканського півострова.
В українській літературі також не обійшлося без магічного реалізму. Це й не дивно, адже саме ми дали світу Миколу Гоголя, який ще в першій половині дев’ятнадцятого століття без жодних вагань відпускав носи своїх персонажів гуляти весняним Петербургом. Його ж «Вечори на хуторі біля Диканьки» – геніальна ілюстрація того, як магічне та ірраціональне вривається у повсякденне життя. У другій половині ХХ ст. з’являється так звана «химерна проза» – місцевий аналог магічного реалізму – репрезентована такими письменниками, як Олександр Ільченко, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд тощо. Романи Сергія Жадана «Ворошиловград» та «Інтернат» також засвідчують еволюцію письменника в бік магічного реалізму – і є чи не найпотужнішими текстами, створеними в Україні за останні два десятиліття.
Серед інших помітних представників – Чінґіз Айтматов (Киргизія), Отар Чіладзе (Грузія), Бен Окрі (Нігерія), Андрій Платонов (Росія), Жозе Сарамаґо (Португалія), Джон Фаулз (Велика Британія). Звісно, говорячи про цих письменників, маємо на увазі не «чистий» магічний реалізм, а певні стиле- та сюжетотворчі особливості творів. Унікальність Латинської Америки полягає саме в тому, що тут магічний реалізм переріс рамки літературного тексту і став базовою константою художнього мислення, втіленням самобутності та оригінальності латиноамериканської дійсності та культури.
Величезний вплив магічний реалізм мав на кінематограф. І цю розмову варто почати зі «святої трійці» мексиканського кіно – Ґільєрмо дель Торо, Альфонсо Куарона та Алехандро Іньярріту. Усі троє в більшій чи меншій мірі перенесли на екран специфічний латиноамериканський світогляд, а останній у своєму тріумфальному «Бьордмені» й узагалі робить неприхований реверанс Маркесу і його «Старому з крилами».
Також печаткою магічного реалізму відзначена творчість Террі Ґілліама (Велика Британія), Йорґоса Лантімоса (Греція), Мішеля Ґондрі (Франція), Спайка Джонза (США), Джо Верасетакула (Тайланд) тощо. У контексті магічного реалізму потрібно розглядати і хвилю «українського поетичного кіно», зокрема фільми Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка тощо.
***
Магія буває доброю і злою. Але, як казав Террі Ґілліам, будь-яка магія – це можливість розширити рамки світу. Магічний реалізм – не просто літературний напрям. Це універсальна мова, якою однаково прекрасно звучать історія кохання, детективна загадка, історичне сказання, політичний маніфест. Мова, яку за бажання може зрозуміти кожен мешканець планети людей. Чи не єдина мова у світі, яка у буремному двадцятому столітті не стала мовою війни, а залишилася мовою порозуміння, людяності і всепереможного мистецтва.
Автор: Ігор Мітров
