Минулого року Нобелівську премію з літератури було присуджено Петеру Гандке. Багато кого це, м’яко кажучи, здивувало, адже австрієць відомий не лише «впливовою роботою, яка з лінгвістичною винахідливістю дослідила периферію та специфіку людського досвіду» (обґрунтування комітету), але й дружбою зі Слободаном Мілошевичем, просербськими виступами та критикою політики західних держав щодо колишньої Югославії. Поки він читав свою нобелівську промову, під Стокгольмським концертним залом протестувало кілька сотень людей, а саму церемонію бойкотували посли п’ятьох держав.
За п’ять років до цього подібним скандалом закінчилося присудження письменнику Міжнародної премії Ібсена, а в 2006 році Гандке сам відмовився від премії Гайнріха Гайне – знову ж таки через скандал.
Цікаво, що Нобелівський комітет оминув увагою Гарольда Пінтера, який разом із Гандке у 2004-му підписав лист на підтримку Мілошевича – і через рік абсолютно спокійно присудив англійцю премію.
Що коїться в головах у дядьків, які присуджують «нобелівку», стає відомо через 50 років після нагородження, коли оприлюднюються протоколи засідань Нобелівського комітету. Наприклад, нещодавно ми дізналися, що Володимир Набоков не отримав нагороду через «аморальний і масовий» роман «Лоліта», а Юкіо Місіма видався академікам «недостатньо заслуженим» у порівнянні з іншими номінантами. Що більше питань виникає до чергового лавреата – то цікавіше потім дізнаватися, кого він обійшов у нобелівських перегонах. Але єдине, що питань не викликає – то це очевидна заполітизованість багатьох рішень Комітету, зокрема у присудженні літературного «Нобеля».
Чотири наступні історії – про літературу, політику і про те, як вони впливають одна на одну.
Езра Павнд (1875 – 1972)
«Якщо людина не готова ризикувати за власні погляди, то або погляди нічого не варті, або людина».
Американець, який, за словами Т.С. Еліота, «більш, ніж будь-хто, відповідальний за переворот у поезії, що відбувся у XX столітті». Поет, перекладач, літературний критик, теоретик модернізму, засновник нового естетичного напряму – імажизму. Свій magnum opus – величезну поетичну збірку «Cantos» – він писав протягом усього життя й завершив лише за два роки до смерті. Вона є справжнім модерністським епосом двадцятого століття і водночас інтелектуальним діалогом автора з усією світовою культурою.
Великою мірою саме Езра Павнд відкрив світу Джойса й Еліота, Фроста й Гемінґвея. Останній, до речі, отримуючи Нобелівську премію, наголосив, що вона за правом належить Павнду.
Та чому ж у найбільшого американського поета «не склалося» зі Стокгольмом?
Із 20-х років Езра Павнд живе в Європі і активно підтримує фашистський режим Беніто Муссоліні. Під час Другої світової війни на італійському радіо він виголошує промови антиамериканського і антисемітського характеру. Езра Павнд був поруч із Муссоліні після державного перевороту 1943 року, і навіть у 1945-му, коли дуче вже було страчено, війна добігала кінця, а американський суд звинуватив поета в державній зраді, він продовжував закликати італійців до боротьби з союзниками. Далі були три роки табору для військовополонених у Пізі і десять років примусового утримування у вашинґтонській психіатричній лікарні, аж поки у 1958 році, після чисельних клопотань відомих діячів культури, Езру Павнда було звільнено. Поет повернувся в Європу і втік у внутрішню еміграцію.
Тільки людина дуже сильної волі здатна не лише все життя – навіть за несприятливих обставин – сповідувати якісь ідеї, але й на схилі віку, коли їй уже нічого не загрожує, знайти в собі сміливість визнати, що протягом усього життя вона фатально помилялася. Наприкінці 60-х молодий поет-бітник Аллен Ґінзберґ взяв у Павнда інтерв’ю, в якому останній піддає різкій критиці працю всього свого життя – «Кантос», зокрема через ідеологізованість і «провінційну упередженість проти євреїв, яка все зіпсувала». Звісно, своєю політичною діяльністю Езра Павнд поставив хрест на перспективі отримання Нобелівської премії. І все ж його внесок у розвиток світової літератури переоцінити просто неможливо.
Хорхе Луїс Борхес (1899 – 1986)
«Те, що я постійно пишу, відволікає мене від сьогоднішнього стану людей».
Ще одна ключова постать літератури ХХ століття. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик; передтеча постмодернізму, людина-бібліотека, один із творців «латиноамериканського буму». Говорити про нього можна безкінечно, але якщо хочете зрозуміти – самі хоч раз прогуляйтеся його лабіринтами. Не виключено, що зайшовши туди один раз, ви більше ніколи не захочете їх покидати.
На відміну від Езри Павнда, який усе життя мав яскраво виражену політичну позицію, Борхес майже ніколи не покидав «вежу зі слонової кістки», чи то пак «вавилонську бібліотеку». Звісно, якщо йдеться про Латинську Америку, де в політичній боротьбі беруть участь навіть бананові пальми, говорити про цілковиту аполітичність немає сенсу. Так, у молодості Борхес захоплювався лівими ідеями, результатом чого стала збірка «Червоні псалми» (втім, пізніше знищена автором); у зрілому віці доволі активно висловлювався проти президента Перона, за що навіть зазнав політичних переслідувань; а в 70-х роках кардинально змінив вектор і вступив у Консервативну партію. Саме тоді й почалися його «непорозуміння» з Нобелівським комітетом.
У 1976 році Борхес приїздить у Чилі, отримує ступінь доктора Католицького університету Сантьяґо-де-Чилі, а заразом і орден Бернардо О’Гіґґінса з рук Авґусто Піночета. У розпал репресій він висловлює генералу підтримку в боротьбі з комунізмом. В Аргентині він обідає з президентом Віделою, називаючи його режим «правлінням солдатів і джентльменів». Вишенькою на торті стають відвідини Іспанії, де Борхес публічно вихваляє політику генерала Франко. Відомі своїм лівацтвом шведські академіки не пробачили письменнику загравання з авторитарними режимами і присудили Нобелівську премію американцю Солу Беллоу.
Пізніше Борхес стверджував, що «не мав уявлення про те, що насправді відбувається в Чилі» (якою символічною в цьому контексті видається його фізична сліпота!). Письменник засудив політику Піночета і виступив проти будь-яких репресій на латиноамериканському континенті. Але для Нобелівського комітету він назавжди залишився людиною, яка «потиснула руку чилійському диктатору».
Кнут Гамсун (1859 – 1952)
«Ти і я, ми всі будемо дякувати Німеччині і благословляти її, адже за нею – майбутнє»
А от Кнуту Гамсуну дали Нобелівську премію задовго до того, як він встиг «відзначитися» своїми симпатіями до Гітлера. Прозаїк, поет, драматург, один зі стовпів норвезької та європейської літератури двадцятого століття; перший, на думку Томаса Манна, гідний претендент на цю нагороду – Гамсун отримав її ще в 1920 році за пасторальний роман «Соки землі», який змучена війною Європа сприйняла як ковток свіжого повітря.
Переконаний германофіл, письменник підтримував Гітлера з першого дня його приходу до влади. У 30-ті роки Гамсун відправив своїх дітей до Німеччини отримувати освіту, оскільки був упевнений, що там вони «перебуватимуть у надійних руках і повернуться додому справжніми людьми». Під час Другої світової війни Гамсун виступав із публіцистикою на підтримку Третього Райху. Апофеозом його прихильності до нацистів стала зустріч із Йозефом Геббельсом у 1943 році: письменник подарував міністру свою Нобелівську медаль. Наступна зустріч із Гітлером минула не так зворушливо – фюрер навіть не дослухав лавреата, який насмілився висловити йому свої претензії на адресу колабораціоністського режиму Квіслінґа-Тербовена. Втім, навіть не вельми ґречне обходження не зменшило прихильності Гамсуна до Гітлера, і після його смерті письменник розродився справжнім панегіриком: «…він був воїном, борцем за людство, провісником Євангелія про права всіх народів».
Після війни Гамсуна було засуджено за колабораціонізм, але через похилий вік він уникнув тюремного ув’язнення, відбувшись лише грошовим штрафом. А от Нобелівському комітету, мабуть, досі муляє.
Олександр Солженіцин (1918 – 2008)
«Тут, хлопці, закон – тайга…»
У 1970 році навіть сам письменник усвідомлював, що вручення йому премії – рішення перш за все політичне. Нагородження автора, твори якого на той момент публікувалися лише сім років – явище безпрецедентне; і настільки ж передбачуване – якщо зважати на їхній відверто антирадянський зміст. Можна довго дискутувати про художню вартість його напівдокументальних (а інколи і просто документальних) томів – автор цього матеріалу щиро сподівається, що вона ще зазнає тотальної переоцінки. Однак тоді його вважали «останнім великим письменником великої російської літератури», повсякчас порівнюючи зі Львом Толстим. Ніби спеціально, щоб відповідати образу, який, очевидно, йому дуже лестив, Солженіцин відпустив бороду і захопився ідеями псевдобогоносництва. На Заході його боготворили й видавали багатотисячними накладами, і коли в 1974 році письменника було вигнано з СРСР, Європа зустріла його з розпростертими обіймами. І тут щось пішло не так.
Мабуть, ніхто ніколи так не розчаровував Нобелівський комітет, як Солженіцин. Того ж року в Парижі він публікує антидемократичний «Лист до вождів Радянського Союзу», від якого схопився за голову сам академік Сахаров. А далі Олександр Ісайович і зовсім пускається берега – підтримує прихід Піночета до влади в Чилі, ошелешує Європу схваленням режиму Франко в Іспанії; вступає у конфронтацію з російською еміграцією «третьої хвилі»; налаштовує проти себе єврейську громаду псевдоісторичним опусом «200 років разом» (тут уже, мабуть, слава Достоєвського спокою не давала).
У 90-х – 2000-х роках дедалі прогресує його православно-імперська шизофренія. Він «відзначається» в тому числі своїми антиукраїнськими висловлюваннями. Що й казати – наша незалежність завжди муляла навіть найзавзятішим російським «дисидентам».
***
Серед усіх Нобелівських премій літературна – чи не найбільш заполітизована. Але разом із тим – це своєрідний посібник зі світової історії, цікавий і пізнавальний путівник соціокультурними трендами ХХ-го – початку ХХІ-го століття.
Автор: Ігор Мітров
