Слово «культура» сьогодні є питанням дискурсивного вибору. Політичні партії ставлять його в свій порядок денний. Письменники борються за нього. Ідеології часто роблять культуру одним з найважливіших елементів своїх систем. У Франції існує Міністерство у справах культури. А в Ніцці недавно відбувся міжнародний конгрес на захист культури. Але якої культури? Що взагалі таке – культура? Говорити про «певну культуру» і про «культуру взагалі» – зовсім різні речі. Так само, захищати культуру взагалі та захищати певні культури – далеко не обов’язково одне і те ж. Ці семантичні зсуви викликають безліч непорозумінь...
Попередні частини перекладу тексту Алена де Бенуа читайте за посиланнями (перша і друга). .
***
У XVIII столітті впливу французького двору зазнала вся Європа. Велич цивілізації досягає свого піку. Бейль, біженець в Голландії, зазначав: «Кожна людина хоче вміти говорити по-французьки, ми розглядаємо це вміння як доказ хорошої освіченості». У 1725 році ректор Паризького університету Шарль Роллен у Трактаті з навчання писав: «Французька мова закріпилася не завдяки силі зброї або владі, як мова римлян, але завдяки своїй ввічливості та шарму, що захопив майже всі королівські двори Європи». У 1767 році Вольтер зауважив: «Нашою мовою говорять у Відні, Берліні, Стокгольмі, Москві; це мова Європи». У 1777 році маркіз Караччіоллі, посол Неаполя при дворі Людовика XVI, опублікував брошуру під назвою Париж, модель іноземних держав або французька Європа. «Прекрасна нація! – пише він про французів, – Вони ідеально говорять, прикрашаючи кожну справу чудовою словесною обгорткою. Ця мова по-жіночому згладжує та породжує настільки необхідний в буденному житті комфорт». Для абата Галіані Париж є «кав’ярнею Європи». Аби опанувати грубість, молоді принци з інших країн приїжджають вчитися до Парижу. Вони часто відвідують салони, де панували інтелектуалки, жінки духу. У цих салонах, як пише Луї Руж’є, «говорили про все на світі, але без педантизму; вивчалися всі предмети, але ми завжди забезпечуючи віддаленість між ними. Читались лекції, люди сперечались, жартували, але з грацією гострих натяків, гнучкістю мовлення та потоком слів, що набували форми палиці та завдавали шкоди, наче шипи» (Le Français. langue de l’ intelligence au XVIIIe, Le Spectacle du monde, лютий 1975). Космополітична буржуазія, охоплена філософією Просвітництва, задає тон. Вступ до «королівства вулиць Сен-Оноре» – це привілей, за нього борються абсолютно всі. Згадуючи про мадам Жофрен, абат Деліль пише: «Хто бачив Європу / того оточували сотні зацікавлених очей». По всій Європі з’являються імітації Версаля і підробки Тріанона. Гіббон, Гольдоні, Казанова пишуть по-французьки. «Спонтанний процес», – говорить Луї Рео у відомій книзі (L’Europe française au siècle des Lumières, Albin Michel, 1938 і 1971).
У Німеччині французька мода і, відтак, лібералізм Просвітництва поширились перш за все серед знаті. Від придворної аристократії французька перетікає до різних категорій буржуазії, Ляйбніц говорить і пише по-французьки (або латиною), і дуже рідко німецькою; він навіть згадує про можливість того, що французька, як в Бельгії, стане національною мовою. «Немає нічого більш вульгарного, аніж написання листів німецькою», – писала наречена Готтшеда у 1730 році. У 1740 році Елеазар де Мовійон у творі Lettres françoises et germaniques зазначив: «Ще кілька років тому ви не могли сказати й чотирьох слів по-німецькі, не додавши двох слів по-французьки». «Німецька мова, – зазначає англієць Джон Мур у 1790 році, – вважається вульгарним та провінційним діалектом, а французька – єдиним гідним варіантом для людей високого рангу. Діти з аристократичних сімей вивчають французьку раніше за рідну мову, і вчителі змалечку намагаються привити їм байдужість до німецької: вони побоюються, що німецька вимова сформує поганий акцент, що завадить добре говорити французькою». Австрія, яка довгий час була більше «італійською», аніж «французькою», швидко переорієнтовується. Імператриця Марія-Тереза вела всю свою переписку французькою мовою і відкрила кілька франкомовних газет у Відні. На півночі Німеччини присутність біженців-гугенотів сприяла «офранцуженню» певних регіонів (зокрема, Бранденбурга, де проживало 25 000 протестантів французького походження). Прибувши в Потсдам, Вольтер дивується, що французька мова стала офіційною мовою Прусського королівства; він побажав німецьким письменникам «трохи більше дотепності й трохи менше приголосних». У Райнсберзі принц Генріх Прусський вводить французькі суди. «Я провів половину свого життя, бажаючи побачити Париж, – казав він. – Другу половину я сумуватиму за ним». Його племінник, маркграф Анспаха, також був скаженим галломаном. «Як і його дядько, – казав один з авторів, – він ненавидів німецьку мову та використовував її лише тоді, коли не міг обійтися без неї. Він мав коханок всіх націй, окрім німкень». У Ганновері Циммерман писав в 1769 році: «Ми не вимовляємо тут жодного слова, яке не є французьким; ми фліртуємо французькою; жартуємо французькою; цілуємося по-французьки». Саме в цей час багато французьких слів увійшло в німецьку мову: військові терміни (Admiral, Armee, Banerie, Kaserne, Marsch, Matrose, Regiment), мисливські та кінні терміни (Parforcejagd, Passade, Piaffe), дієслова на -eiren (avancieren defilieren, rekrutieren, outrieren, rekommandieren), абстракції (Delikatesse, Galanterie, Raffinement, grotesk, kolossal, pompös, raffiniert), терміни з мистецтва (Bronze, Büste, Kanapee, Maskerade, Konzert, Kabinett), літератури та театру (Redakteur, Feuilleton, Belletristik, Phantasle, Broschüre), моди і кухні (Friseur, Garderobe, Korsett, Likor, Frikasse, Perücke), учнівського жаргону (Rennomage, fidel, solid, kaput) тощо. Зрештою, виходить щось на кшталт франко-німецької, де панують жахливі конструкції на кшталт Ein Cavalier ist welcher ein gut Courage hat, ein Servis von Porcellain.
Реакція протікає повільно. Вона виражається насамперед у доріканнях. Ще в 1687 році німецький філософ Крістіан Томазій писав у своїй промові Імітація французів (Von Nachahmung der Franzosen): «Якби наші предки повернулися в цей світ, то вони б нас уже не впізнали: ми дегенерати, виродки. Сьогодні у нас все має бути по-французьки: французький одяг, посуд, мова, французькі звичаї, французькі вади». Крамер також жалкує про «галлізацію» (Verwelschung). «У багатьох поважних спільнотах Гамбурга наша бідна рідна мова повністю заборонена; є навіть молоді люди, які вимовляють своє ім’я по-французьки». Літературні спільноти висміюють Französlinge (тих, хто «оспівує» Францію) та «перекладають» галліцизми. Ляйбніц засновує у Відні Teutschliebende Gesellschaft (Спільноту тевтофілів).
З 1780 року інтелігенція середнього класу, свідомо висловлюючи народні сподівання, повстала проти цієї моди. Гарним манерам з-за кордону, цивілізованим, але занепадницьким звичаям майбутні теоретики Volksgeist протиставляють культуру, що походить із глибин народної душі. Фрідріх II, вихований в універсальності французької мови, турбується через «декультурацію» Пруссії. Ідеї 1789 року, вперше зустрінуті з ентузіазмом багатьма великими умами, піддавалися все більш масштабній критиці. Гердер наполягає «на аморальності французької, розмовної мови, гнучкої, сповненої натяків, створеної для світського та дипломатичного приниження; мови, що жертвує всім заради ввічливості, порядності за рахунок щирості, тоді як німецька мова може виражати лише істину» (Louis Réau, op. cit.). Ґете дотримується тієї ж ідеї у Вільгельмі Мейстері: французька, як заявляє одна з його героїнь, це «мова підступна (франц. perfide)! Хвала Господу, що в нашій мові бракує слова, що повністю передавало б французьке perfide! Наше treulos (нім. невірний) – невинне дитя поруч з ним. Perfide – це treulos зі хтивістю, з запалом та зловтіхою. Так, можна позаздрити цивілізованості нації, котра вміє в одному слові дати стільки найтонших відтінків!» Німецький літературний рух з Клопштоком, Лессінгом, поетами Sturm und Drang, молодим Ґете, молодим Шиллером повстало проти раціоналізму та підступного псевдокласицизму. Вони виносять вирок «легкості» та «духові розсіювання» французької літератури, її «сухому скептицизму». В Гамбурзькій драматургії (1769) Лессінг критикує Корнеля та Расіна за те, що вони говорять придворною мовою, а не мовою народу, намагаючись підмінити справжність на етикет. «Приберіть французьку фігурність, – вигукує він, – їх механічну чепурність та скажіть, що там залишилися від краси». У мистецтві археолог Вінкельманн запускає гасло Los von Paris! У Ватикані художник Рафаель Менгс, автор відомої фрески Парнас на віллі Альбані, проводить курс естетики під назвою Проти французького смаку, що характеризується великою кількістю незначних орнаментів. Французький сад також не уникнув критики: його критикують за регулярність, симетрію, монотонність. Пропонувалося повернення до готики. Перед страсбурзьким собором Ґете вигукує: «Ось мистецтво, якого ми не бачимо у Франції!» Нове покоління всюди звеличує народну культуру. Доки у Франції націоналізм зазвичай пов’язується з аристократією, в Німеччині він з’являється і поширюється на противагу цій аристократії. У працях представників Hainbund (асоціації поетів Геттінгена), які відіграли важливу роль у пробудженні національних настроїв, ми знаходимо, повідомляє Еліас, запеклу критику в бік «аристократів, галломанів, аморалізму суддів, дурного раціоналізму».
Відтак, для німців, починаючи з періоду романтизму, «цивілізація» – це перш за все гіпертрофована ввічливість (лише француз, в даному випадку мораліст Жозеф Жубер, міг написати: «Кому бракує ввічливості – тому бракує й людяності»), відсутність щирості та хвилювання у відносинах між людьми, непотрібне множення пристойності, сентиментальність, легкість почуттів, бажання бути відомим (за рахунок інших); «культура» ж, напроти, охоплює глибину й тривалість почуттів, впевненість, щирість, вірність, почуття участі в колективній душі, благоговіння перед старшими, Gemütlichkeit («коли душа розчиняється у фізичній невимушеності», – казав Дизель) та простоту. Кант висловлює цю незгоду, коли пише:
«Завдяки мистецтву і науці ми досягли найвищого ступеня культури. Ми надто цивілізовані в сенсі якоїсь чемності та ввічливості в спілкуванні один з одним».
Отже, протиставлення культура/цивілізація підживлювалося з обох боків від Рейну та з однаковими намірами. З одного боку, ми пов’язуємо «поверхневість», «легкість», «жвавість розуму без подальших дій», «відсутність серйозності», «вічний критичний дух» французів з тією важливістю, яку вони надають цивілізації; щодо англійців ми засуджуємо тенденцію розглядати роботу не як самоціль або облагороджувальну діяльність, а як засіб (якого ми можемо, в разі необхідності, уникнути) отримувати ринкові товари. З іншого боку, ми сміємося над «важкістю», «повільністю» німців, їх труднощами інтеграції в дійсно «витончену» цивілізацію, їх «відсутністю гумору», «слізною» літературою, любов’ю до «темних абстракцій»; в їх прихильності до Kultur ми бачимо «культивацію інстинктів», виправдання «жорстокості».
Ґете в Поезії та істині (Книга IX) пише: «на кордоні з Францією ми раптово, одним махом, звільнилися від усього французького. Спосіб життя французів ми оголосили занадто визначеним та аристократичним, їхню поезію – холодною, їхню критику – нищівною, філософію – темною і притому недостатньо вичерпною». Йозеф фон Ґеррес (1776-1848), чиї праці були ледь не найважливішим внеском романтизму у формування національної ідеї Німеччини (саме він подав класичне визначення Volksgeist з трьома відомими «порядками» – Lehr-, Wehr- та Nährstand у часописі Рейнський Меркурій), був першим, хто запропонував передати Рейнську область під владу Французької республіки. У Результатах паризької місії (1800), відмовляючись від юнацьких ілюзій, він відмічає фундаментальні відмінності між різними національними характерами, зокрема між французами та німцями. Пізніше він ледь не перетвориться на Franzosenfresser («французожера»). У 1821 році він писав: «Ніхто не почуває себе на цій землі так комфортно, як французи; можна було б назвати французьку расу заземленою по своїй сутності або, принаймні, расою європейською par excellence. Більше ніхто не отримав настільки глибокого розуміння реалій цього світу, що дозволило б йому без зусиль розгледіти взаємозв’язки між речами, скористатися можливістю вільно, в польоті адаптувати їх до обставин; ніхто більше не має цієї здібності швидко знайти шлях у найзаплутаніших обставинах, гнучко приймати будь-які форми, в будь-яких ситуаціях (…) Ніхто не володіє даром витягати з нетрів душі настільки багато життєдайності та пристрасті, емоцій та почуттів, аби виплеснути їх на поверхню і змусити сяяти з усім можливим блиском, наче золотий мартлет. Жоден народ не може приймати життя настільки легко, радісно й граціозно, упорядковувати соціальні відносини настільки просто і так природно грати з серйозністю життя, як вони, ненароком перетворюючи саме життя на жарт. І саме перед цими живими та легкими, наче птахи, французами німці постають настільки тяжкими, настільки незграбними, що здається, ніби вони ходять на четвереньках і у всьому є французам протилежними, у своїх диспозиціях чи устремліннях: що у французів проявляється назовні, вони тримають глибоко в собі; вони максимально закриті у всіх діях та думках; вони наділені вагомою та дещо більш проникливою і живою фантазією, але зацикленою мовою, глибокою чутливістю, але без такту, великою силою волі – без звернення до неї; живучи в майбутньому або в минулому, вони ніколи не відчуватимуть себе вдома тут і зараз (…) Менш навчені почуттями, вони завжди жили владно і свідомо; оскільки вони менше залежать від зовнішніх вражень, то розвинули велику внутрішню активність, працьовитість, що розливаються зсередини назовні, але не дозволяє визначитися лише ззовні, а всередині себе вони з ясністю та уважністю намагаються завжди наводити порядок як в явищах особистого життя, так і у всесвіті» (Europa und die Revolution).
У своєму відомому Вступі до вивчення каві (1836) Вільгельм фон Гумбольдт, розгортаючи навпаки традиційну перспективу, виділяє три етапи «становлення» людства: перший – цивілізація, другий – культура, третій – «творчість» (Bildung). Вірний синтез, що добре позначає досягнення окремих людей та народів.
«Цивілізація, – пише він, – призводить до того, що люди стають більш гуманними щодо зовнішніх інститутів та ментальних звичок, котрі власне й формують ці інститути». Але цивілізовані народи чи окремі особи все одно повинні вдосконалюватися, аби досягти «неповторного стилю, котрому набуті знання і відчуття слідування сукупності прагнень (духовних і соціальних), надають емоційного запалу й характеру».
Ідея, згідно з якою Zivilisation відповідає зусиллям щодо поліпшення соціального поля, а Kultur – поліпшення внутрішньої особистості, буде підтримана багатьма авторами. Для Фрідріха Ланге (1828-1875) культура є «найбільш досконалим з можливих звершень особистості». «Те, що я маю на увазі під культурою, – вказує Ланге, – не є сховищем політичних, соціальних і навіть моральних інститутів, асортиментом технічних, художніх або наукових продуктів, створених будь-якою цивілізованою людиною, котрі можна обміняти на щось інше на ринку (…) для культурі в правильному розумінні цього слова творчий елемент – це сама людина, і її творіння по суті теж говорять нам про людину, не лише про інститути чи праці, створені нею». У 1905 році Йозеф Людвіг Реймер писав: «Здатність до культури позначає вищу форму людства, котра проявляється в художниках, мислителях, філософах, винахідниках. Цивілізація натомість позначає здатність створювати для організму все більше зручні життєві умови, не замислюючись над тим, що є суттю людського». Цивілізація для Реймера в кращому випадку є «більш досконалим засобом досягнення цілей культури». Ми знову знаходимо цю теорію у Рудольфа Юкена (Les Grands Courants de la pensée contemporaine, Alcan, 1911) і Альфреда Віркандта (Handworterbuch der Soziologie, 1931).
У 1852 році великий романіст Теодор Фонтейн в Ein Sommer in London заявив: «Англія та Німеччина – це як форма і зміст, зовнішній вигляд і сутність. На відміну від предметів (…), люди виносять судження за формою, по зовнішній обгортці!» В одному зі своїх листів до Давида Штрауса (взято з La Réforme intellectelle et mоrale) в 1871 році Ренан писав: «Пристрасть, що наповнює вас та здається вам священною, здатна обірвати хворобливу жагу до діяльності. І навпаки, одна з найбільших слабостей для нас, французів старої школи, полягає в тому, що елегантність чи галантність ми ставимо попереду будь-якого обов’язку, будь-якої пристрасті, будь-якої віри, попереду вітчизни, попереду релігії».
Переклад: Сергій Заїковський
